– І тут ти помилився, боярине,- сказав Захар Беркут.- Не подоба старому вдаватися в молоді мрії, а на сучасність жмурити очі. Але ж тричі не подоба йому по-мітуватися добрим для того, що воно старе, а хапати за лихе для того, що воно нове. Се звичай молодиків, і то зле вихованих молодиків. Ти закидаєш мені, що я не знаю того, що діється довкола нас. А тим часом не знати ще, хто з нас двох більше й докладніше се знає. Ти натякнув мені на страшного ворога, що грозить нам зі сходу сонця, і висловив думку, що наближення того ворога вимагає згромадження всієї народної сили в одних руках. Тепер я скажу тобі, що я знаю про того ворога. Правда, боярине, до тебе вчора прибіг княжий післанець, який оповістив тебе про новий напад страшних монголів на нашу країну, про те, що вони по довгім опорі зайняли Київ, і зруйнували його дотла, і тепер величезною хмарою тягнуть на наші червоноруські землі. Ми, боярине, знали се ще перед тижнем і знали про княжого післанця, виправленого в отсі сторони, та про його вісті. Княжий післанець прибув пізненько – наші піс-ланці далеко скоріше ходять. Монголи давно вже аапо-веннли нашу Червону Русь, понищили багато городів і сіл і розділилися на дві ріки. Одна пішла на захід, мабуть, під Судомир, у польську країну, а друга йде горі долиною Стрию в наші сторони. Правда, боярине, що ти ще не знав сього?
Тугар Вовк з подивом, майже зо страхом, глядів на старого Захара.
– А відки ти се анаєш, старче? – запитав він.
– Я й се скажу тобі, щоб ти знав, яка сила в громадах і в їх вольнім союзі. Зі всімп підгірськими громадами ми стоїмо в зв’язку: вони обов’язані нам, а ми їм докосити якнайшвидше всякі вісті, важні для громадського життя. Підгірські ж громади стоять у зв’язках з дальшими, покутськими та подільськими, тож про все, сяк чи так важне для нас, що діється на нашій Червоній Русі, йде блискавкою вість від громади до громади.
– Що вам з вістей, коли помогти собі не можете! – згірдно буркнув боярин.
– Правду сказав ти, боярине,- сумно відповів Захар.- Подільські та покутські громади не можуть допомогти собі, бо вони обдерті та обезсилені князями та боярами, які не позволяють їм мати своє оружжя, ані вправлятися в робленню ним. От і бачиш, боярине, що се значить: єдинитн силу народу в одних руках!
Щоби з’єдинити в одних руках силу народу, треба ослабити силу народу. Щоб одному надати велику власть над народом, треба кождій громаді відібрати її свободу, треба розбити громадські зв’язки, обезоружити громадські руки. А тоді всяким монголам одверта дорога в нашу країну. Бо поглянь тепер на кашу Русь!
Твій владник, твій могу-чий князь Данило пропав десь безвісти. Замість обернутися до свого народу, віддати йому його свободу і зробити з нього живу, непоборну запору проти монгольського наїзду, він, поки монголи руйнують його край, побіг до угорського короля, у нього благаючи помочі. Але угри не поквапні помагати нам, хоч і їм самим грозить та сама навала. Тепер твій
Данило щез десь, і, хто знає, може, незадовго його побачите в таборі монгольського хана яко його вірного підданця, щоб ціною неволі й пониження перед сильнішим купити собі власть над слабшими.
Боярин слухав того оповідання, і вже голова його почала укладати плани: що діяти? Як використати таку пору?
– Так, кажеш, монголи грозять нападом і отсим горам?
Захар якось значучо всміхнувся на те запитання:
– Грозять, боярине.
– І що ж ви думаєте робити? Піддаватися чи боронитися?
– Піддаватися їм не можна, бо всіх, хто їм піддається, женуть вони на службу, і то в перші ряди, в найтяжчі бої.
– Значить, ви хочете боронитись?
– Що сила наша, спробуємо зробити.
– Коли так, то прийміть мене за свого воєводу. Я вас поведу до бою проти монголів!
– Постій, боярине, ми ще не дійшли до вибору воєводи. Ти ще не витолкувався зі своїх поступків у нашій громаді. Твою щиру волю до служби громаді ми приймемо, але батьки наші казали нам, що до чистого діла треба й чистих рук. А чи будуть твої руки чисті до такого діла, боярине?
Тугар Вовк змішався трохи таким наглим зворотом, а далі сказав:
– Старче, громадо,- покиньмо давні урази! Ворог зближається, з’єднаймо свої сили проти нього! Доправ-дуючись своєї урази, ви можете лише пошкодити ділу, а хісна ніякого собі не добудете.
– Ні, боярине, не говори сього! Не своєї урази ми до-правдуємось, але самої правди. Неправдою прийшов ти до нас, боярине, не по правді поступав з нами,- і як же ми можемо повірити тобі начальство над собою в війні з монголами?
– Старче, ти, бачу, завзявся роздратувати мене?
– Боярине, уважай, що тут суд громадський, а не забава! Скажи мені: осідаючи на тухольській землі, чи хотів ти бути членом громади, чи ні?
– Я присланий сюди князем як воєвода.
– Ми сказали тобі, що не признаємо права тзого над нами, а особливо права на нашу землю. Не тикай, боярине, наших земель і наших людей, а тоді, може,;.іи приймемо тебе до своєї громади як рівного між рівних.
– От як! – скрикнув гнівно Тугар Вовк.- Отака ваша справедливість! То я мав би нехтувати княжу ласку, а допрошуватися ласки від смердів?
– Що ж, боярине, інакше ти не можеш бути нашим громадянином, а не належного до громади громада й терпіти у себе не схоче.
– Не схоче терпіти? – насмішливо скрикнув Тугар Вовк.
– Батьки наші казали нам: шкідливого і непотрібного члена громади, розбійника, конокрада або посторон-нього, що без волі громади забирав би громадські землі, з родиною такого прогнати з границь громадських, а дім його розвалити і зрівняти з землею.
– Ха-ха-ха! – зареготався силуваним сміхом боярин.- То ви сміли б мене, княжого боярина, наділеного княжою ласкою за мої заслуги, рівняти з розбійниками і конокрадами?
– Що ж, боярине, а скажи сам по совісті, чи ліпше ти поступаєш з нами, як розбійник? Адже ж землю нашу забираєш – наше найбільше і єдине добро.
Людей наших гониш і вбиваєш на смерть, худобу нашу стріляєш! Чи так роблять чесні громадяни?
– Старче, покинь таку мову, я її не можу слухати, вона нарушає мою честь.
– ІІостій, боярине, я ще не скінчив,- сказав спокійно Захар Беркут.- Отеє ти згадав про свою честь і раз у раз говориш про свої великі заслуги. Будь ласкав, скажи нам, які се твої заслуги, щоб і ми могли вшанувати їх!
– У двадцятьох битвах я проливав свою кров!
– Кров свою проливати, боярине, се ще не заслуга. І розбійник не раз проливає свою кров, а його ж за те вішають. Скажи нам, проти кого і за ким ти воював?
– Проти князя київського, проти князів волинських, і польських, і мазовецьких…
– Досить, боярине! Ті війни – се ганьба, не заслуга, і для тебе, і для князів. Се чисто розбійницькі війни.
– Я воював і проти монголів над Калкою.
– І як же ти воював протії них?
– Як то як? Так, як повинен був воювати, не вступаючись із місця, поки, ранений, не дістався до неволі.
– Отеє ти добре сказав,- не знаємо тільки, чи се правда.
– Як не знаєте, то й не мішайтеся в те, чого не знаєте.
– Постій, боярине, не насміхайся над нашим незнанням. Постараємось переконатися.
І за тим словом Захар устав і, звертаючись до громади, сказав:
– Чесна громадо, ви чули признання боярина Тугара Вовка?
– Чули.
– Чи може хто свідчить за ним або против нього?
– Я можу! – озвався голос із народу. Мов стрілою поражений, стрепенувся боярин на той голос і перший раз уважно, з якоюсь тривогою поглянув на громаду.
– Хто може свідчити, нехай вийде перед громаду і свідчить,- сказав Захар.
Перед громаду вийшов не старий ще чоловік, каліка, без руки і ноги, навхрест перекалічений. Лице його було порите глибокими шрамами. Се був Митько
Вовк, як звала його громада. Перед кількома літами зайшов він до громади на кулі, розповідаючи страшні вісті про монголів, про битву над Калкою, про погром руських князів і про смерть тих, що дісталися до неволі, а потім під час обіду монгольських полководців були удушені під дошками, на яких монголи засіли до учти. Він, Митько, також був у тій битві в дружиш одного боярина і разом з ним дістався до неволі, з якої потім якимсь чудом уйшов. Довго блукав він по селах і містах святої Русі, поки вкінці не зайшов і до Тухлі. Тут йому сподобалося жити, а що своєю одною рукою вмів плестіг скусні коші і знав багато пісень та оповідань про далекі краї, то громада прийняла його р свої члени, живила його і зодягала за чергою, загально люблячи і поважаючи його за рани, понесені в війні з наїзником, і за його чесний, веселий характер. Отой-то