Захар Беркут – Іван Франко

 

– Так було досі, але відтепер не так буде.

 

– Як буде відтепер, сього ми не знаємо, і ти, боярине, не знаєш. Одно ще тільки скажи нам: твій князь чи справедливий чоловік?

 

– Весь світ знає і подивляє його справедливість.

 

– То він, певно, і тебе вислав, щоб ти в наших горах насаджував справедливість?

 

Боярин змішався сим простим питанням, але по хвилевім вагованню сказав:

 

– Так.

 

– А як думаєш, боярине, чи справедливий може несправедливо кривдити своїх підвладних? Боярин мовчав.

 

– Чи може він несправедливими поступками насадити в їх серця справедливість

 

і, кривдячи їх, з’єднати для себе їх любов і повагу?

 

Боярин мовчав, граючись вістрям свойого топора.

 

– Гляди ж, боярине,- закінчив Захар.- Уста твої мовчать, але сумління твоє каже, що се не може бути. А прецінь же твій справедливий князь зробив се з нами, з нами, котрих він не бачив і не знає, котрих добром і щастям він не турбується, котрі йому не вчинили нічого злого, але, навпаки, щороку складають йому багату данину. Як він міг се зробити, боярине?

 

Тугар Вовк блиснув гнівно очима на Захара і сказав:

 

– Плетеш дурниці, старий. Князь нікого не може скривдити!

 

– А прецінь нас скривдив, отою самою грамотою, котрою ти так хвалишся! Бо зважай лишень: чи не скривдив би я тебе, якби без твоєї волі зняв із тебе отой блискучий панцир і дав його мойому синові? А таке саме діло зробив твій князь

 

із нами. Що для тебе панцир, то для нас земля й ліс. Від віків ми вживали їх і берегли, як ока в голові,- а тут нараз приходиш ти в імені свого князя і кажеш:

 

«Се моє! Мій князь дав мені се в надгороду за мої великі заслуги!» І проганяєш наших пастухів, убиваєш нашого лісничого на нашій власній землі! Скажи ж, чи можемо ми уважати твого князя справедливим чоловіком?

 

– Ти помилився, старче! – сказав Тугар Вовк.- Усі ми – власність князя, зі всім, що маємо, з худобою й землею. Князь один вільний, а ми його невільники. Його ласка – то наша воля. Він може зробити з нами, що хоче.

 

Мов удар обуха в тім’я, так оглушили ті слова Захара Беркута. Він похилив свою сиву голову додолу і довгу хвилю мовчав, не знаючи, що й казати. Мертвецьки понуро мовчала й уся громада. Вкінці Захар устав. Лице його ясніло. Він підніс руку догори, до сонця.

 

– Сонце преясне! – сказав він.- Ти благотворне, вольне світило, не слухай тих огидних слів, які осмілився сей чоловік сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх, забудь, що вони сказані були на нашій, досі й помислом таким не оскверненій землі! І не карай нас за них! Бо безкарно ти не пропустиш їх, то знаю. І коли там

 

– у тім Галичі, довкола князя наплодилось багато таких людей то ти зітри їх із лиця землі, але за кару не погуби разом із ними всього нашого народу!

 

І по сім Захар услокоївся, сів і знов звернувся до боярина.

 

– Ми чули, боярине, твоє переконання,- сказав він,- не повторяй його другий раз перед нами, нехай воно при тобі лишається. Послухай же тепер, яка наша думка про твого князя. Послухай і не прогнівайся! Сам иачиш і знаєш, що вітця й опікуна ми в нім бачити не можемо. Отець знає свою дитину, її потреби й бажання, а він не знає нас і не хоче знати. Опікун береже свого підручного від ворога і від усякої шкоди,- князь не береже нас ні від сльоти, ні від тучі, ні від граду, ні від медведя,- а се наші найгірші вороги. Він, щоправда, голосить, що береже нас від нападів угорських вояків. Але як береже нас? Насилаючи на нас

 

іще гірших ворогів, ніж угри,-своїх неситих бояр з їх дружинами. Угрії нападуть, заберуть, що можна, і підуть; боярин як нападе, то вже й осяде, і не вдоволиться ніякими добича-ми, а рад би нас усіх навіки поробити рабами. Не віт-цем і опікуном ми вважаємо твого князя, але карою божою, зісланою на нас за гріхи наші, від якої мусимо від-купуватися щорічними данинами. Чим менше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива і велика!

 

З дивним чуттям у серці слухав Тугар Вовк тих гарячих слів старого бесідника.

 

Хоч вихований при княжім дворі і зіпсований гниллю та підлотою, він усе-таки був рицар, вояк, чоловік і мусив відчути серцем хоч крихту того чуття, яке так сильно порушувало серце Захара Беркута. А при тім же він далеко не по щирій совісті виповідав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалася проти тої власті, а тут він тільки хотів заслонити показом на княжу власть свої власні забаги такої ж власті. Не диво, що слова

 

Захара Беркута запали йому глибше в душу, ніж він сам того бажав. Він перший раз зі щирим подивом глянув на нього, але заразом і жаль йому зробилося того велетня, якого упадок, по його думці, був близький і неминучий.

 

– Старче, старче,- сказав він,- жаль мені твого сивого волосся і твого молодечого серця. Довгий час прожив ти на світі, здається навіть, що занадто довгий!

 

Живучи серцем у давнині і в гарячих думах молодості, перестав ти розуміти нові, теперішні часи, їх погляди та потреби. Те, що було давно, не мусить бути й тепер, ані вічно. Все, що живе,- переживається. Пережилися й твої?юлодечі думи про свободу. Важкі тепер часи надходять, старче! Вони домагаються конечно одного сильного володаря в нашім краю, котрий би в однім осередку згромадив і в свою руку уняв усю силу цілого народу для оборони його перед ворогом, що надтягає зі сходу сонця. Ти, старче, не знаєш усього того, і тобі здається, що давні часи ще тривають.

 

– І тут ти помилився, боярине,- сказав Захар Беркут.- Не подоба старому вдаватися в молоді мрії, а на сучасність жмурити очі. Але ж тричі не подоба йому по-мітуватися добрим для того, що воно старе, а хапати за лихе для того, що воно нове. Се звичай молодиків, і то зле вихованих молодиків. Ти закидаєш мені, що я не знаю того, що діється довкола нас. А тим часом не знати ще, хто з нас двох більше й докладніше се знає. Ти натякнув мені на страшного ворога, що грозить нам зі сходу сонця, і висловив думку, що наближення того ворога вимагає згромадження всієї народної сили в одних руках. Тепер я скажу тобі, що я знаю про того ворога. Правда, боярине, до тебе вчора прибіг княжий післанець, який оповістив тебе про новий напад страшних монголів на нашу країну, про те, що вони по довгім опорі зайняли Київ, і зруйнували його дотла, і тепер величезною хмарою тягнуть на наші червоноруські землі. Ми, боярине, знали се ще перед тижнем і знали про княжого післанця, виправленого в отсі сторони, та про його вісті. Княжий післанець прибув пізненько – наші піс-ланці далеко скоріше ходять. Монголи давно вже аапо-веннли нашу Червону Русь, понищили багато городів і сіл і розділилися на дві ріки. Одна пішла на захід, мабуть, під Судомир, у польську країну, а друга йде горі долиною Стрию в наші сторони. Правда, боярине, що ти ще не знав сього?

 

Тугар Вовк з подивом, майже зо страхом, глядів на старого Захара.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: