Захар Беркут – Іван Франко

 

Уже погасла пожежа, повіяло гарячим гірким димом по долині, вже затих бойовий крик монголів, що під проводом Бурунди і Тугара Вовка різалися з тухольцями при вивозі, вже прояснилось і визвіздилось нічне небо над

 

Тухольщиною і спокійно зробилося в монгольськім таборі, а Максим усе ще лежав, мов мертвий, насеред дороги, проти згарищ своєї рідної хати. Зорі жалібно гляділи на його бліде, кровавими пасмугами вкрите лице; груди його ледво-ледво піднімалися – єдиний знак, що се лежав живий чоловік, а не труп. В такім положенню знайшли його монголи і зразу дуже злякалися, думаючи, що вже неживий, що задушився в пожежі. Аж коли бризнули на нього водою, обмили його лице і дали йому напитися, він глипнув очима і позирнув довкола себе.

 

– Живий, живий! – завили радісно монголи, і нетямного, ослабленого підхопили попід руки, і помчали до шатра боярина.

 

Аж злякався Тугар Вовк, побачивши ненависного собі парубка в такім страшнім

 

і оплаканім стані. Свіжопро-мите лице було бліде-бліде, аж зелене, губи потріскались із жари й спраги, очі були червоні від диму і тусклі, мов скляні, від утоми й душевної муки, ноги дрожали під ним, мов під столітнім дідом, а постоявши на них хвилину, він не міг довше вдержатися і сів на землю.

 

Монголи віддалилися; боярин довго німо, в задумі глядів на Максима. За що він ненавидів того чоловіка? За що накликав на його молоду голову таке страшне горе? Чому не велів відразу вбити його, але видав його на повільну, а все ж таки неохибну смерть,- бо се ж прецінь певна річ, що монголи не випустять його з своїх рук живого, але скоро їм навкучиться тягати його з собою, заріжуть, як худобину, і покинуть серед шляху. І за що він так зненавидів сього бідного хлопця? Чи за те, що він урятував життя його доньці? Чи, може, за те, що вона полюбила його? Чи за його правдиво рицарську смілість і одвертість? Чи, може, за те, що він хотів зрівнятися з ним? Отже ж тепер зрівнялися: оба вони невольники і – оба нещасливі. Тугар Вовк чув, що гнів його до Максима якось пригасає, мов пожежа, якій не стало вже дров. Він і вперед уже, зараз по взяттю

 

Максима до неволі, старався піддобритись до нього, не із співчуття, а з хитрості, але Максим не хотів ані слова говорити до нього. Правда, боярин давав йому такі ради, котрих Максим не міг послухати. Він радив йому перейти на службу до монголів, вести їх через гори, і обіцював за те велику надгороду, а в противнім разі грозив, що монголи заб’ють його. «Нехай б’ють!» – се було єдине слово, яке чув боярин із Максимових уст. Тільки ж диво, що й тоді вже те горде слово, що свідчило про твердість Максимової вдачі і його велику любов до свободи, не тільки не розгнівало боярина, але дуже сподобалось йому. Тепер же він чув виразно, що щось, мов крига, тає в його серпі; тепер, на згарищах вільної

 

Тухлі, він зачинав розуміти, що тухольці поступали зовсім розумно і право, а серце його, хоч засліплене жадобою власті, все-таки не було ще настільки глухе на голос сумління, щоб не признати сього. Все те передумав боярин сьогодні і вже зовсім іншими очима і з іншим серцем глядів на сидячого в наметі напівмертвого, нужденного Максима. Він приступив до нього, взяв його за руку

 

і хотів підвести та посадити його на стільці.

 

– Максиме! – сказав він лагідно.- Що се сталося з тобою?

 

– Пусти мене! – простогнав слабим голосом Максим.- Дай мені вмерти в спокою!

 

– Максиме, хлопче, відки тобі думки про смерть? Я міркую, як би то його зробити вільним, а він про смерть! Устань, сядь ось тут на лавці, покріпись, я маю з тобою поговорити де про що.

 

Хоча Максим наполовину не розумів, а наполовину не вірив словам і доброті боярина, то все ж таки ослаблення його, голод і втома надто голосно домагалися для його тіла покріплення, щоб він міг відкинути боярську гостинність. Кубок огнистого вина відразу освіжив його, немов розбудив його живу силу до нового життя; кусень печеного м’яса втишив його голод. Поки він їв, боярин сидів проти нього, додаючи йому ласкавими словами відваги й охоти до життя.

 

– Дурний хлопче,- говорив він,- таким, як ти, треба жити, а не про смерть думати. Життя – дорога річ, І за ніякі скарби його не купиш.

 

– Життя в неволі нічого не варте,- відказав Максим,- краща смерть!

 

– Ну… так… розуміється,- мовив боярин,- але ж я кажу тобі, що можеш бути вільний.

 

– Зраджуючи свій нарід, ведучи монголів через гори… Ні, краще вмерти, ніж так заробляти на вільністьі

 

– Не про те тепер річ,- сказав з усміхом боярин,- а про те, що й без тої, як ти кажеш, зради ти можеш бути вільний,- ще сьогодні.

 

– Як? – спитав Максим.

 

– Я знав, що ти зацікавишся,- знов усміхнувся боярин.- Отже ж, небоже, діло таке. Твої тухольці обскочили нас у тій долині – завалили вихід. Розуміється, їх опір тільки сміху варт, бо прецінь же вони не спинять нас. Але нам шкода часу.

 

О те тільки ходить.

 

Очі Максимові розгорілися радістю на сю вість.

 

– Обскочили вас тухольці, кажеш? – кликнув він радісно.- І вийти відси не можете? Ну, то богу дякувати! Надіюсь, що й не вийдете вже. Тухольці ціпкий народ: кого раз у руки зловлять, то вже не люблять пустити.

 

– Те-те-те! – перервав його боярин.- Не радуйся завчасно, хлопче. Не така наша сила, щоб могла горстка твоїх тухольців зловити її в руки! Кажу тобі, не о те ходить, щоб тут не зловили нас, а о час, о кожду хвилю часуі Нам квапно діється.

 

– І що ж я можу вам у тім порадити?

 

– А от що. Я думаю нині ще йти до твоїх тухольців для переговорів: хочу обіцяти їм тебе взамін за вільний прохід. Так, отже, надіюсь, що ти скажеш мені те слово, як трафити до серця твоїх громадян і твого батька, щоб пристали на наше предложення.

 

– Дарма твоя робота, боярине! Тухольці не пристануть на таку заміну.

 

– Не пристануть? – скрикнув боярин.- Чому ж не пристануть?

 

– Тухольці будуть битися до остатнього, щоб не пустити вас через гори. Чи, може, мали. б за таку нужденну заміну, як я, допуститися зради на своїх верховинських і загірних братах, котрих села мусили б тоді бути зруйновані отак, як наша Тухля?

 

– І вони будуть зруйновані, дурний хлопче! – сказав боярин.- Адже;к замала сила твоїх тухольців, щоб спинити нас.

 

– Не хвали, боярине, дня перед вечором! Нащо тут великої сили, де сама природа своїми стінами і скалами спиняє вас?

 

– А все-таки ти скажи мені, як говорити до твого батька і до тухольців, щоб трафити до їх серця.

 

– Говори щиро, по правді,- се єдине чародійське слово.

 

– Ой, не так воно, хлопче, не такі – сказав невдово-лений боярин.- Неспроста то йде у вас. Твій батько старий чарівник, він знає таке слово, що кождому до серця трафляе, він тебе мусив його навчити. Адже ж без такого слова ти не міг наклонити на свій бік моїх лучників, котрі так скажено за ні за що билися з монголами, як би, певно, не билися за найліпшу плату.

 

Максим усміхнувся.

 

– Дивний ти чоловік, боярине! – сказав він.- Я ніякого такого слова не знаю, але скажу тобі виразно, що хоч би й знав, то не сказав би тобі, щоб ти не міг намовити тухольців на таку заміну.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: