і, всім на диво, показалася женщина в білім полотнянім, шовком перетиканім плащі, з луком за плечима і з блискучим топірцем за поясом.
– Мирослава, дочка нашого боярина! – закричали тухольські молодці, не можучи відвести очей від прегарної, смілої дівчини. Та вона, очевидячки, й не дивилась на них, але, лишивши свого коня там, де з нього злізла, живо почала озиратися за стежкою, куди можна би спуститися в долину.
Швидко її бистрі очі відкрили таку стежку, майже зовсім укриту серед широкого, чепіргатого листя папороті та колючих ожин. Певним кроком, мов відроду до того привикла, зійшла стежкою в долину і наблизилася до громади.
– Здорові були, чесна громадо,- сказала вона, злегка паленіючи.- Я спішила звістити вам, що монголи надходять, перед вечором будуть тут, то щоб ви приготовилися, як їх прийняти.
– Ми знали се,- загули голоси з громади,- се нам не новина.
Голоси були різкі, неприязні дочці поганого боярина, через котрого стільки молодців погибло. Але вона не образилася тою різкістю, хоч, очевидно, почула
її.
– Тим ліпше для мене, що ви вже приготовані,- сказала вона.- А тепер прошу вказати мені, де тут Захар Беркут.
– Ось я, дівчино,- сказав старий Захар, наближаючись. Мирослава довго, з увагою і пошаною, гляділа на нього.
– Дозволь, чесний батьку,- заговорила вона тремтячим з внутрішнього зворушення голосом,- сказати поперед усього, що син твій живий і здоров.
– Мій син! – скрикнув Захар.- Здоров і живий! О боже! Де ж він? Що з ним діється!
– Не лякайся, батьку, тої вісті, котру скажу тобі. Твій син у монгольській неволі.
– В неволі? – скрикнув, мов громом прошиблений, Захар.- Ні, то не може бути!
Мій син радше дасть на кусні порубати себе, аніж узяти себе в неволю. Се не може бути! Ти хочеш налякати мене, недобра дівчино!
– Ні, батьку, я не лякаю тебе, воно справді так. Я ж тепер просто з монгольського табору, бачила його, говорила з ним. Силою і підступом узяли його, закували в залізні пута. Хоч без рани, а весь облитий кров’ю ворогів. Ні, батьку, твій син не подав ім’я твоє в неславу!
– І що ж він говорив тобі?
– Казав мені йти до тебе, батьку, потішити тебе в твоїй самоті й тузі, стати тобі за дочку, за дитину, бо я, батьку (тут голос її ще дужче затремтів), я… сирота, я не маю вітця!
– Не маєш вітця? Невже ж Тугар Вовк погиб?
– Ні, Тугар Вовк живий, але Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи… зрадив… свій край і пристав… у службу монголів.
– Сього можна було й надіятись,- відповів понуро Захар.
– Тепер я не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю.
Батьку, будь ти моїм вітцем! Прийми мене за дитину! Нещасний син твій просить у тебе сього моїми устами.
– Мій син! Мій нещасний син! – стогнав Захар Беркут, не підводячи очей на
Мирославу.- Хто мене потішить по його страті?
– Не бійся, батьку, може, він іще не страчений, може, нам удасться видобути його на волю. Слухай лише, що наказував мені Максим!
– Говори, говори! – сказав Захар, поглядаючи знов на неї.
– Він радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна їх обступити і вирубати до остатнього, а коли ні, то виморити голодом. Треба тільки поробити засіки в вивозі при водопаді і повиносити з села все добро громадське, все збіжжя, весь хліб, усю худобу, а потім замкнути їх тут зо всіх боків. «Тут,- казав Максим,- побідите їх або ніде інде!» Так радив Максим.
Уся громада з напруженою увагою слухала Мирослави-ної бесіди. Глибока мовчанка залягла над усіми, коли стихли її слова. Тільки Захар гордо й радісно випростувався, а далі з простертими раменами наблизився до Мирослави.
– Доню моя!-сказав він.-Тепер я бачу, що ти варта бути дочкою Захара Беркута!
Се правдиві слова мойого сина – з них віє його смілий дух! Тими словами тії здобула моє батьківське серце! Тепер я легше віджа-лую сина, коли небо післало мені замість нього таку доньку!
Голосно ридаючи, кинулася Мирослава в його обійми.
– Ні, батьку, не говори так,- сказала вона.- Син твій не буде страчений, він повернеться тобі назад. Він іще нині вечір буде тут разом з ордою, і коли бог поможе нам розбити її, то чей ми й його освободимо.
В тій хвилі в тіснині дався чути крик тухольських вартових: «Монголи!
Монголи!»-і вслід за тим прибігли вартові, голосячи, що монголи в незліченній силі показалися в долині над Опором. Тут приходилось рішатися живо, що діяти, як боронитися. Захар Беркут ще раз обстав за тим, аби впустити монголів у тухольську кітлови-ну і тут, обскочивши їх, вирізати або виморити всіх до ноги.
Тепер уже не піднімалися голоси, противні тій раді,- і швидко громада рішилася.
Всі кинулися до своїх хат, аби хоронити своє добро в ліси. Сторонські молодці щодуху рушили на горішній бік долини, до водопаду, щоб поробити засіки в вивозі і не дати туди монголам пройти. Страшний розрух зробився в селі. Крик, розкази й запитання, рик волів і скрип дерев’яних двоколісних теліг лунали з усіх усюдів, глушили слух і котилися по горах. Сумно прощали тухольці свої хати, й подвір’я, й огороди, та засіяні ниви, котрі ніші ще мала зруйнувати і столочити страшна монгольська повінь. Матері несли своїх заплаканих дітей, батьки гнали худобу, везли на во-оах домашній спряток, мішки з хлібом і одежею. Курява стояла над селом; тільки потік сріблистою водою шумів собі, як звичайно, і старий величезний Сторож при вході в тухольську тіснину стояв понуро, опущений, сумовитий, немов жаліючи своїх дітей, що покидали оцю гарну долину, немов нахиляючись у сторону тіснини, щоб своїм величезним кам’яним тілом заставити їм дорогу. Засумувалась і стара липа на копнім майдані за селом, а ревучий водопад, переливаючись у кармазинових променях заходового сонця, непорушним кровавим стовпом стояв над опустілою тухольською кітловиною.
Вже зовсім опустіло село. Хати потонули в вечірньому тумані; курява уляглась по дорозі; замовкли голоси і крики, немов відвічна пустиня пожерла все життя сеї долини. Сідало сонце за тухольські гори, тонучи в легеньких червоних хмарах; темні смерекові ліси довкола Тухлі шептали тихо, таємничо, немов передавали собі якусь зловіщу новину. Тільки земля, не знати чому, глухо стугоніла і стогнала: повітря, хоч ясне й погідне, тремтіло якимось дивним змішаним гомоном, від котрого дрож проймала й найсмілішого. А далеко- далеко по лісах, у глибоких темних ярах, між недоступними ломами, вили вовки, гавкали уриваним голосом лиси, бегетіли олені, ричали тури. А в селі так тихо, так мертво! А на небі так ясно, так погідно! Але ні. Ось нараз щезло сонце за чорною живою хмарою, що стіною тягне з заходу, наповняючи повітря диким вереском і спускаючись над Тух-лею. Се віщуни і невідступні товариші орди – гайворони та круки – тягнуть незліченними стадами, чуючи поживу. Зловіще птаство б’ється в повітрі, розривається плахтами і кидається в різні боки, мов хмари, биті бурею. Тухольські сумирні стріхи відразу вкрилися чорними гість- ми, а гамір їх клекотів, мов кип’яток у величезнім кітлі. Німо, нерухомо стоячи над стрімкими берегами своєї кіт-ловини, гляділи тухольці на погане птаство і в дусі проклинали тих віщунів смерті й руїни.
Але живо вид змінився. Мов через прорву в тамі валиться осіння повінь, так почали в кітловину валитися чорні почвари з страшенним криком. Ряди тислися за рядами, без кінця і впину; мов вода під водопадом, так вони зупинялися, вийшовши з тісного гирла, формувалися в довжезні ряди, посувалися звільна, без опору заливаючи пусту рівнину. Передом, дорогою, їхав на білім коні страшний велетень Бурунда-бегадир, а обік нього другий, менший, їздець –
Тугар Вовк.
Звільна їхали вони наперед, немов щохвилі ждали нападу з села. Але нападу не було, село лежало, мов після чуми. З страшним криком кинулися перші ряди монголів на хати, щоб, по свойому звичаю, різати, грабувати,- але різати не було кого, хати були пусті. З лютим криком кидались монголи від хати до хати, вивалюючи двері, руйнуючи плоти й ворота, розбиваючи діжки і плетінки, розвалюючи печі. Але вся їх лютість була даремна – в селі ніхто не показувався.