Максим.- Ну, але що ж таке сказав мій батько?
– Казав, що будуть битися до остатнього духу, та й годії «Або ми,-каже,-всі поляжемо, або ви».
– Мій батько не на вітер говорить, боярине. Він звик добре передумувати, заким що говорить.
– Вже я то бачу, що він хоч потроха, а правду каже,- мовив неохітно боярин.-
Але що діяти? Все-таки боротьба тухольців з монголами нерівна. Сила солому зломить, що кажи, те й кажи!
– Ей, боярине! Є способи на силу! – відмовив Максим.
– Ну, ну, бачив я їх способи! Моя дочка, запалена голова,- ви вчарували її, то певна річ,- навчила їх робити метавки. Будемо тут мати градок каміння завтра, але не дуже шкідливий градок, бо не вміли добре виплести шнурових пружин.
– А крім метавок, думаєш, не мають іншого способу?
– Не знаю. Бачиться, нема. А втім, недовго й чекати – рано побачимо. Тільки лихо моє з Бурундою; конче налягає: шукай та й шукай способу, щоб завтра рано вивести нас відси без бою і без страти часу. А тут тухольці вперлися, мов цапи рогами. Ну, та що мені зробить? Як не можна, то не можна!
– Ні, боярине, так не кажи! Поки що ти все-таки в монгольських руках, так само, як я. Мусиш волити їх волю.
– Але що ж я їм удію?
– Я, може, міг би тобі стати в пригоді, боярине. Я вдячний тобі за твоє нинішнє милосердя наді мною. Коли хочеш, то я послужу тобі сьогодні.
– Ти? Мені? – скрикнув здивований боярин.- Що ж ти можеш зробити для мене?
– Я знаю стежку з сеї кітловини, безпечну а скриту, про яку не знає ніхто в
Тухлі, окрім мойого батька й мене. Стежки тої не пильнують. Туди можна вивести відділ монголів наверх і обсадити ними вивіз, а тоді легка річ буде розвалити засіки й вийти з сеї долини.
Боярин стояв мов остовпілий перед Максимом, ушам своїм віри не йняв. «Невже ж се може бути?»- блиснуло в його голові і знов потемніло, і щось защеміло в його серці. Хоч і як донедавна він ворогував на Максима, то все-таки йому подобалася його лицарська твердість і незламність; тож тепер, коли почув такі
Максимові слова, йому здавалося, що в його серці рветься щось глибоке і святе, рветься остатнє пасмо віри в чесність і постійність людей.
– Хлопче,- скрикнув він,- що се ти говориш? Ти мав би хотіти зробити щось подібного?
– А що ж, боярине,- сказав напівсумно, а напівна-смішливо Максим,- сам же ти сказав, що сила солому ломить.
– Але ти, ти, що недавно ще присягався, що «волю, мовляв, умерти, ніж податися на зраду»?
– Що діяти,- сказав знов так само Максим,- як не можна додержати присяги, то не можна.
– І ти, з такою податливою натурою, смієш думати, що моя дочка буде любити тебе? – скрикнув гнівно боярин.
– Боярине,- відказав терпко Максим,- не згадуй про неї!
– А видиш, як тебе се вкололо! – сказав боярин.- Видно, що я правду кажу.
– Хто знає, боярине, хто знає! У нас воєнний час, війна вчить усякої штуки. А що, якби…
– Якби що? Чому не договорюєш? – скрикнув Тугар Вовк.
– Нічого, нічого! Я тільки ще раз питаю тебе: чи приймеш моє предложення?
– Але чи направду ти думаєш вести монголів проти своїх тухольців?
– Направду, коли тільки буде можна…
– Як то, коли буде можна? То значить, коли стежка не буде пильнована?
– Ні, я за те ручу, що стежка не буде пильнована і що пройдемо в білий день незамічені, коли тільки не буде якої іншої перешкоди.
– А яка ж би могла бути?
– Я… не знаю…
– Коли так, то нічого й баритися довго. Ходімо до Бурунди!
– Іди сам, боярине, і скажи йому те, що я отеє тобі сказав. Про можливу перешкоду не потребуєш згадувати, бо я ще раз ручу тобі, що ані тухольці, ані ніякі інші збройні люди нам не перешкодять, а інші перешкоди чей не злякають ваших смільчаків.
– Нехай і так,- сказав Тугар Вовк.
– І проси його, щоб велів розкувати мене, бо в тих ланцюгах годі мені буде.
– Се розуміється само собою,- сказав боярин і пішов, усяко міркуючи по дорозі.
Які тривожні, які страшні, пекельні хвилі перебував Максим за той час, поки боярин пішов звіщати Бурунду про його намір! Схопивши голову в руки, сидів він у страшній непевності, ловив вухом усякий найлегший шелест, немов ждав приходу когось найдорожчого його серцю. Він тремтів увесь, немов у лихорадці, і сік зубами, мов на морозі. Але хвилі плили так тихо, спокійно, ліниво, і кожда з них мов острими медвежими кігтями впивалася в його серце. А коли так не станеться, як казала Мирослава, і боярин почне налягати, щоб він сповняв свою обіцянку? Ну, звісна річ, смерті йому не минути, на смерть він готов віддавна,- але вмирати, не додержавши слова чоловікові, який на те слово поклався, якого будучність, може, й життя, лежить на тім слові, вмирати зрадником хоч би тільки в очах зрадника – се страшно, се мука, се гірше самої смерті. Але й сама смерть була йому тепер, після бачення з Мирославою, далеко страшніша, ніж перед годиною, ніж тоді, коли він сидів серед вулиці і непорушне глядів на пожежу рідної хати, душачися димом тої пожежі… Але що се таке? В тій хвилі задрижала земля і страшенний лускіт потряс повітрям. Гамір знявся в таборі, крик, брязкіт оружжя,- що се таке сталося? Максим зірвався на рівні ноги і сплеснув у долоні, аж забряжчали його пута. Радість, радість! Се тухольці працюють. Се вони будують оту заваду, що спинить монголів і не дасть йому бути зрадникомі Тепер йому можна й умерти спокійно, бо він навіть ворогові не зломить свого слова. Серце його билося живо, голосно,- він не міг висидіти на місці, але почав ходити по наметі. Гамір у таборі почав стихати, і в тій хвилі вбіг боярин до намету. Лице його ясніло радістю і вдоволенням.
– Хлопче,- сказав він живо,- дуже впору прийшло твоє предложення. Воно вирятувало мене з великої біди. Ти чув той гук? Хитрі твої тухольці: роблять засіки і позаду нас. Живо ходи до начальника, він уже збирає відділ, що має йти з тобою. Нам треба швидко видобутися відси – тут небезпечно.
Мов острі ножі, вразили в серце Максима ті слова. Будь-що-будь, а йому треба було припізнити похід аж до тої хвилі, коли він станеться неможливим.
– А се відколи, боярине, ви почали лякатися хлопських засіків? Я не думаю, щоб так нагло яка небезпека грозила монголам. Нехай собі тухольці бавляться засіками, – живо ми зженемо їх із них. А квапитись нам нічого, бо й так, бачиш, ще не розвиднілося. А поки не стане зовсім видно, поти й виходу, про який кажу, не знайдемо.
– Але що ж се за вихід такий, що тільки вдень можна його знайти?
– Слухай, боярине, що за вихід. У нашім огороді в однім місці під верствою землі лежить велика плита. Треба винайти се місце, відкопати і відвалити плиту, а тоді ввійдемо до тісного, поміж підземні скали проробленого хідника, який виведе нас аж на гору, просто на Ясну поляну, там, де ти недавно бачив мойого батька.
– Ну, чого ж тут чекати? Ходімо зараз і шукаймо! – скрикнув боярин.
– Добре тобі мовити, боярине, тільки одно забув, що село згоріло, плоти й будинки наші погоріли, знак, по якому можна було пізнати те місце, також згорів, так що напотемки я ніяким світом не знайду його. Та й ще раз кажу: чого квапитися, коли хід наш безпечний і серед білого дня?
– Га, нехай буде й по-твойому,- сказав вкінці боярин.- Іду звістити про се
Бурунду і зараз пришлю таких, що розкують тебе. Тільки, небоже, ти все-таки лишишся під вартою, бо, скажу тобі правду, ані Бурунда, ані я не довіряємо тобі,
і скоро би показалося, що ти зводиш нас, то будь певний, що смерті не минеш.
– Я се давно знаю, боярине! – сказав безжурно Максим.
Знов вийшов боярин, і швидко потім ввійшли два монгольські ковалі, розкували
Максима і зняли з нього тяжкі ланцюги. Мов на світ народився, таким легким почув себе Максим, позбувшися тих залізних тягарів, що близько добу втискалися йому не лише в тіло, але немовби аж у душу. З легким серцем і повний надії, він пішов під проводом монголів перед намет Бурунди. Бурунда змірив його від ніг до голови своїми грізними, дикими очима і сказав через товмача – сю послугу сим разом сповняв для обох Тугар Вовк.