Бурунду на найнебез-печніші місця, держав його в запасі на найтяжчу, рішучу хвилю, немов непоборний залізний таран,- а тоді пускав його з відділом
«кровавих туркоманів» довершувати побіди.
– Говори, брате Бурундо! – сказав Пета.
– Дозволь мені з десятитисячним відділом іти ту-хольським шляхом, а ти сам простуй на дуклянський. Перейшовши на арпадський бік, я вдарю зразу на тих, що стережуть дуклянського шляху, і прорівняю тобі дорогу.
Пета з подивом глянув на Бурунду, немов се перший раз вирвалось тому рубаці з уст таке розумне слово. І справді, план Бурунди був хоч і смілий, та зате дуже розумний, і Бурунда був єдиний смільчак до виконання сього плану.
– Добре,- сказав Пета,- нехай буде по-твойому! Вибирай собі вояків і рушай з ними зараз завтра.
– Позвольте ще й мені слово сказати, великі бегади-ри,- сказав Тугар Вовк.
– Говори! – сказав Пета.
– Коли воля ваша слати часть своєї сили тухольським шляхом,- а всеї задля тісноти шляху й я не радив би слати,- то позвольте мені піти наперед, з невеличким відділом і зайняти вхід того шляху, заким іще тухоль-ські смерди дізнаються про ваш прихід і завалять його засіками.
– Добре, йди! – сказав Пета.- Коли хочеш вирушити?
– Зараз, щоб іще завтра на південь сповнити своє діло.
– Коли так, то нехай буде конець нашій раді і нехай боги щастять нашій зброї! – сказав Пета, встаючи з місця. Встали й інші начальники. Тугар Вовк просив
Пету, щоб визначив для нього відділ смілих мужів, а сам пішов до шатра покріпитися і попрощатися з донькою.
В темнім шатрі на ліжку, покритім м’якими зрабова-ннми перинами, сиділа
Мирослава і гірко плакала. По всіх страшних і несподіваних вражіннях сього вечора вона аж тепер мала час зібрати свої думки, розглянути добре своє теперішнє положення, в яке втягнув її батько. Положення те було справді страшне, бачилось навіть – безвихідне. Батько її – зрадник, монгольський слуга; вона-в монгольськім таборі, напівгість, напівбранка, а на всякий спосіб кругла сирота. Бо навіть остання її підпора – непохитна віра в свій пророчий сон, в благословення матері і в своє любовне щастя з Максимом, – і тота віра тепер, при холодній розвазі, зачала похитуватись, кровавлячи їй серце. Бо яким лицем стане вона тепер перед Максимом? Якими словами розповість йому про свій – добровільний чи недобровільний? – побут у монгольському таборі? Мов гадюки, вертіли її серце ті питання, і вона дала сльозам волю і плакала мов з життям своїм прощалася.
Батько тихими, тривожними кроками приступив до неї, положив руку на її плече,- вона не підводила голови, не рушалась, не переставала плакати.
– Доню Мирославе,- сказав він,- не плач! Дасть бог, усе ще добре буде!
Мирослава мов не чула нічого, сиділа недвижне, холодна, безучасна.
– Забудь того смерда! Гарна будучність чекає тебе, а він… Що він? Завтра в полуднє він упаде трупом від мойого меча.
– Хто? – скрикнула Мирослава роздираючим серце голосом.
Боярин злякався того голосу і відступився від дочки, що зірвалась на рівні ноги.
– Хто впаде трупом? – повторила вона.- Він, Максим? Ти ведеш напад на Тухлю?
– Та ні, ні! – відпекувався боярин.- Хто се сказав тобі?
– Сам ти сказав! – наставала на нього Мирослава.- Тату, скажи мені правду, що задумуєш? Не бійся за мене! Я тепер і сама вже добре бачу, що не можу бути
Максимова, через тебе не можу бути! О, ти розумний, ти хитрий! Ти допровадив до свого! Не для того я не можу бути Максимова, що вища від нього родом,- о ні! Я нижча від нього, я чую себе безмірно нижчою від нього, бо він чиста, чесна душа, а я дочка зрадника, може, й сама зрадниця? Так, тату! Ти дуже хитрий, такий хитрий, що аж себе самого перехитрив! Ти кажеш, що мого щастя бажаєш, а ти вбив моє щастя. Але нехай і так! Що з мене за хосен? Тільки скажи мені, що ти задумуєш напротив нього?
– Але ж нічого, зовсім нічого! Він тепер, може, вже десь далеко в горах.
– Ні, ні, ні, не вірю тобі! Скажи мені, що ви урадили з монголами?
– Говорили про те, куди йти на Угри.
– І ти їм хочеш видати тухольський шлях, щоби по-мститися на тухольцях!
– Дурна дівчино, що мені мститися на них! Задрібні вони для моєї месті. Я хочу перепровадити монголів на Угри, бо чим скорше підуть із нашого краю, тим менше тут руїн нароблять.
– О, певно, певно! – скрикнула Мирослава.- Але з поворотом доруйнують, що тепер лишать ціле! І ти ведеш їх на Тухлю, тепер, зараз?
– Ні, не на Тухлю. Я веду тільки один малий відділ, щоб обсадити вхід до Тухлі.
– Хто має браму, той має й хату! Але розумію тепер! Ти ж сам сказав недавно он там, на горі, що завтра Максим має з тухольськими молодцями валити наш дім.
А ти хочеш з монголами напасти на нього, вбити його…
Боярин видивився на неї зачудуваними очима; він почав боятися, чи не відьма вона, що так страшно бистро вгадувала, в чім діло.
– Доню, забудь за нього! – сказав він.- Яка доля йому судилася, така й буде.
– Ні, тату, тим ти не зведеш мене! Я їду, їду до Тухлі, я остережу його, спасу його від твоєї засідки! А коли в неї попадеться, то я стану обік нього і буду боронитися разом з ним, до остатнього скону, проти тебе, тату, і твоїх поганих союзників!
– Дівчино, ти божевільна! – скрикнув боярин.- Уважай, не доводи мене до гніву!
Се хвиля рішуча.
– Що мене обходить твій гнів! – відказала холодно Мирослава.- І що ти мені можеш іще більше злого зробити після того, що зробив досі? Коли уб’єш мене, то се буде тільки добродійство, бо й так мені не жити. Пусти мене!
– Ні, лишись тут, нерозумна!
– Так, лишись тут, поки ти спокійно не замордуєш того, хто дорожчий мені над життя моє! О ні, я не лишусь!
– Лишись! Богом клянусь тобі, що не підійму руки своєї на нього!
– О, знаю, знаю, що се значить! – скрикнула Мирослава.-Ну, розуміється, ти боярин, де ж би ти піднімав руку на смерда. Але своїм диким товаришам велиш усі затроєні стріли націлити на його груди!
– Ні! Коли вже таке твоє над ним милосердя, то ще раз клянусь тобі, що ані я, ані ніхто з моєї дружини не ткне його, хоч би він не знати як нападав на нас! Досить тобі сього?
Мирослава стояла, шарпана страшною сердечною тривогою, і не могла нічого більше сказати. Хіба ж вона знала, чи досить сього, чи ні? О, як радо була б вона пташкою злетіла до нього, щирим щебетанням перестерегла його! Але годі було.
Батько її взяв свою зброю і, виходячи з шатра, сказав:
– Доню, ще раз кажу тобі і заклинаю тебе: лишись у таборі, поки я не вернусь, а тоді роби собі, що твоя воля буде. А тепер прощай.
Він вийшов, і заслона з войлока, що служила замість дверей, неспокійно захиталася за ним. З заломаними руками, образ найтяжчого горя і найстрашнішої тривоги, стояла Мирослава насеред шатра німа, перехилена наперед, з створеними устами, ухом ловлячи остатній стук кінських копит, що глухли й німіли по мірі того, як віддалявся на полуднє відділ монголів, ведений батьком на загибель Тухольщини.
V
З важким серцем ішов Максим Беркут посеред невеличкої ватаги тухольських молодців на сповнення громадської волі. Відмалку виріс він у глибокім почуванню своєї єдності з громадою і святості громадської волі, тож і тепер, коли зовсім не впору для його серця на нього впав почесний вибір громади – прогнати з громадських земель ворога громади, якого бачили тухольці в боярині,- і тепер він не смів відмовитись від того поручен-ня, хоч серце його рвалося і краялось на саму думку, що буде мусив стрітися з Мирославою, з її батьком як з ворогами, що буде, може, мусив боротися з боярськими лучниками або і з самим боярином, проливати кров людську в очах тої, за котру він сам готов був свою кров пролити. Правда, він твердо рішився зробити своє діло як можна найспокійніше і не доводити його аж до проливання крові, але хто ж міг йому заручити, що боярин, знаючи його слабу сторону, сам не буде шукати зачіпки? Се легше могло бути, як що.
«Але ні,- думав собі Максим,- коли схоче моєї крові, я не буду боронитися, я надставлю йому свої груди добровільно, нехай б’є! Життя він не хоче мені дати, то нехай дає смерть! Прощай, моя Тухольщино! Прощай батьку мій, соколе сизий! Прощайте, браття і товариші мої! Не побачите вже Максима, а почувши про мою смерть, посумуєте і скажете: «Згинув для добра громади!» Але ви не будете знати, що я сам бажав і шукав смерті!»