Захар Беркут – Іван Франко

 

інші господарські будинки; там також була невеличка хата для скотарів. Але пусто і глухо було сьогодні в просторім боярськім домі. Боярина і Мирослави нема дома, слуг боярин повідправляв, худобу велів перегнати до череди сусіднього, корчинського, осадника; тільки лучники й топірники лишилися, та й ті якісь невеселі, не гомонять, не жартують, ані пісень не співають. Мабуть, важніше якесь жде їх діло, бо беруть луки і стріли, топори й списи, а все те мовчки, сумовито, мов на смерть готуються. Що се такого?

 

Та ось один, що стояв серед шляху, мов на сторожі, дав знак трубою,- і в повній зброї всі дружинники стали в ряд перед боярським дот.юм, піднявши списи, нап явши луки, мов до битви. По шляху надійшла тульська ватага і. побачивши оружних людей перед бояр-ським домом, почала й собі готовитися до бою

 

Тривожними очима позирнув Максим на оружних людей, чи нема між ними боярина. Але, на щастя, боярина не було. Відітхнув Максим, немов гора з грудей його звалилася, і сміліше почав порядкувати свою ватагу Се й недовго часу забрало, і мовчки, з понатяганими луками, з блискучими топорами і списами тухольці зближалися в ряді до боярських дружинників. Не дальше як на п’ятдесят кроків одні від других зупинилися.

 

– Боярине Тугаре Вовче! – кликнув голосно Максим.

 

– Нема боярина Тугара Вовка! – відповіли дружинники.

 

– Так ви, вірні його, слухайте, що я скажу вам від імені тухольської громади!

 

Післала нас громада, щоб прогнати вас волею чи неволею з тухольських земель по засуду громадському. Питаємо вас: чи вступитесь по волі, чи ні?

 

Дружинники мовчали.

 

– Питаємо другий раз! – сказав Максим. Дружинники мовчали, не спускаючи луків.

 

– Питаємо третій раз! – сказав, підносячи голос,

 

Максим.

 

Дружинники мовчали, але стояли недвижне в своїй ворожій поставі. Дивно було

 

Максимові, що се має значити, але, не зупиняючись довше, він велів своїм молодцям випустити стріли на дружинників. Стріли засвистіли, мов змії, і, перелетівши понад головами дружинників, повбивалися в стіну. В тій хвилі дружинники, мов на даний знак, кинули зброю на землю і з простягненими руками ступили напроти тухольських молодців.

 

– Товариші, браття! – сказали вони.- Не прогнівайтесь на нас за нашу мовчанку.

 

Ми дали слово бояринові, що стрітимо вас ворожо, але ми не давали йому слова проливати вашу кров, і проливати її за неправду. Ми були при суді громадськім

 

і знаємо, що боярин скривдив громаду і що громадський суд справедливий.

 

Робіть, що вам повелено, і, коли буде ласка батьків ваших, ми будемо просити

 

їх, щоб прийняли нас до своєї громади. Не хочемо більше служити бояринові!

 

Радість тухольців, а особливо Максима, коли почули ті слова, була безмежна.

 

Зараз усі поскидали оружжя на купу перед боярським домом і серед голосних веселих криків обіймали й цілували своїх нових і несподіваних товаришів, з якими перед хвилею думали вступити в смертельний бій. Максим найдужче рад був тому, що його побоювання не справдилося, що йому не довелось перед очима Мирослави поборювати її батька і прого-нювати на незвісні шляхи ту, з якою рад би був ніколи не розстатися. Радість сумирного закінчення сеї немилої справи на хвилю заглушила в нім усякі інші непевності. В товаристві веселих боярських дружинників увійшли тухольці до боярського дому, все з зацікавленням оглядаючи, хоч нічого не тикаючи. З сердечним трепетом наближався Максим до світлиці Мирослави, надіючись тут стрітити її в сльозах або в гніві, бажаючи щирим словом потішити, заспокоїти її. Але Мирослави не було в світлиці, і се затурбувало Максима. «Де вона?» -подумав він і зараз надумав спитати про се дружинників, що тим часом вешталися, приготовуючи на радощах для своїх тухольських гостей братерську гостину. Але відповідь дружинників на його питання зовсім не вдоволила й не заспокоїла Максима.

 

Боярин учора рано виїхав з донькою, але куди, за чим, коли верне – не знати.

 

Велів їм виступити вороже проти тухольців, але, чи то побачивши їх понурі неохочі лиця, чи то, може, повзяв-ши яку іншу думку, урвав бесіду й від’їхав. От

 

і все, що дізнався Максим від нових союзників. Очевидна річ, що такі вісті мусили відразу закаламутити його чисту радість, ба навіть кинути тінь якогось підозріння на дружинників. Що се таке? Чи не криється в тім яка зрада? Чи не хоче боярин зловити їх у яку засідку? Але, не хо-тячи всім уголос виявляти свого підозріння, Максим шепнув тільки деяким із своїх товаришів, щоб малися на бачності, а сам почав пильно і уважно переглядати весь дім від гори аж до долу, не минаючи ні одної скритки, ні одного закамарка. Ніде не було нічого підозреного.

 

– Гарна будова! – сказав Максим до дружинників, що заставляли столи.- Але що ж, ми мусимо її розібрати. Звісна річ, ми не будемо її ні валити, ні палити, але зложимо все порядно на купу, щоб боярин, коли запотре-бує, міг собі все те забрати. І все добро його мусить бути йому схоронене в цілості.

 

Тим часом дружинники повиносили до сіней велиш дубові столи із світлиці, прикрили їх білою скатертю і заставили всілякою стравою й медом. Серед радісних окликів і співів почалася гостина. Тільки ж чим довше сиділи молодці за столами, чим більше їли й пили, тим більше щезала якось їх радість і веселість. І хоч мед пінився в точених дерев’яних кубках, хоч м’ясо, печене на рожнах, димилось на дерев’яних тарілках, хоча щирі, товариські слова гомоніли від одного кінця стола до другого, то все-таки таємно тремтіли чогось усі серця, немов дожидали якоїсь страшної вісті. Дивна недослідна, а всім чутна тривога висіла в повітрі. Чи стіни боярського дому давили вільних громадян?..

 

Ось устав один із боярських дружинників і, піднімаючи вгору кубок, повен пінистого меду, почав говорити:

 

– Браття! Радісний сей день для нас, і щоб ніяка лиха пригода…

 

Але не скінчив. Разом поблід і затремтів цілим тілом. Усі бенкетарі напруго посхапувались і, вискакуючи хто куди міг, перевернули стіл з усіма кубками і стравами.

 

– Що се? Що се? – крикнули всі нараз і поперлися до дверей. Хоч і як дрібний на око і мало значучнй був знак – глухий стук кінських копит,- а прецінь якого безмірного переполоху наробив він у боярськім домі! Одну хвилю дійсне пекло було в сінях: сей біг туди, той сюди, сей шукав того, той сього, а всі мішалися і товпилися без ладу, топчучи по кубках і стравах, по білій скатерті і по дубовім переверненім столі. Максим перший вирвався надвір із тої замішанини і, раз тільки кинувши оком довкола, пізнав усю велич небезпеки.

 

– До зброї, браття, до зброї! Монголи! Монголи! Той крик був мов наглий удар грому. Всі стали мов мертві, безладна сумішка перемінилася на безладне остовпіння. Але й се тривало тільки хвилю. Стукіт кінських копит розлягався все ближче і ближче, а неминуча небезпека разом обудила всіх із мертвоти!

 

Адже ж усі були смілі, сильні, молоді! Адже ж кождий із них не раз у своїх дитячих і молодечих снах бачив себе в битві, в небезпеці, в кровавій боротьбі з ворогом, і бажав, і молився, щоб сон стався явою, щоб довелось йому колись ставати грудьми в обороні свого краю. І ось хвиля надійшла – і вони ж мали б її перелякатися? Тільки на хвилю оглушила їх страшна вість, страшна назва

 

«монголи»,- в найближчій хвилі вони вже були тим, чим були звичайно: вже кождий держав у руках свою зброю, стояв у ряді поруч з іншими, готовий до кровавого бою.

 

– Головне діло наше, товариші, держатися сих стін. Поки ворог не випре нас від сього дому і не окружить на вільнім полі, поти не маємо чого боятися. Дім сей – то буде наша твердиня!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: