Максим радісно обняв Мирославу і кріпко притиснув її до серця.
– Життя моєї – сказав він,- Ти будеш спасителькою нашої Тухольщини!
– Ні, Максиме! – сказала Мирослава.- Я не буду спасителькою Тухольщини, але твій батько. Що мої мізерні машини проти такої ворожої сили? Твій батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котрої ніяке військо не встоїть.
– Яку силу? – спитав Максим.
– Слухай! – сказала Мирослава. Тихо стало довкола, тільки десь далеко-далеко в горах покотився глухий гуркіт грому.
– Гримить,- сказав Максим,- ну, і що ж з того?
– Що з того? •- живо сказала Мирослава,- се смерть монголів! Се більший нищитель, ніж вони, і такий нищи-тель, що буде з нами держати руку… Слухай лишень!
І вона озирнулася по наметі, хоч там було зовсім пусто, а поїїмої не довіряючи тій тиші і пустоті, нахилилася до Маїсимового лиця і шепнула йому в ВУХО шлька^в Мов могучою рукою шарпнении, зірвався Максим, аж за аж забряжчали на нім ланцюги.
– Дівчино! Чародійська появо!! – скрикнув він. вдивпяючись у неї напів з тривогою, а напів з глибоким пова жанням -Хто ти ти, і хто прислав тебе сюди з такими віс-тями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка
Тугара Вовка.Ні, ти певно дух того Сторожа, котрого звуть опікуном Тухлі.
– Ні, Максиме, ні, милий мій,- сказала дивна дівчина – Се я сама, та сама
Мирослава, що тебе так дуже любить, що радо віддала б життя своє, щоб зробити тебе щасливим!
– Немовби я міг бути щасливим без тебе!..
– Максиме, слухай ще одного, що я тобі скажу: утікай із сього табору, зараз!
– Як утікати? Адже ж варта не спить.
– Варта перепустить тебе. Бачиш прецінь, що мене перепустила! Тільки ось що зроби: переберись у мою одіж і візьми сей золотий перстень; його дав мені їх начальник на знак свободи і безпечного проходу. Покажеш його сторожам – і вони пропустять тебе.
– А ти?
– За мене не бійся. Я тут з батьком лишуся.
– Але ж монголи дізнаються, що ти випустила мене, а тоді не пощадять тебе. О ні, я не хочу сього.
– Але ж не бійся за мене, я зумію собі дати раду.
– Я також? – сказав уперто Максим.
В тій хвилі ввійшов боярин, понурий і червоний. Хмара гніву й невдоволення висіла на його чолі. Бурунда показався ще неласкавіший до нього, стрітив його раду про виміну Максима докорами і ледве-ледве згодився на неї. Боярин чимраз виразніше зачинав почувати якусь тісноту, немов ось-ось довкола нього стояли і чимраз тісніше зступалися штаби залізної клітки.
– А що? – сказав він різко, не дивлячись ні на доньку, ні на Максима.
Щаслива думка блиснула в голові у Мирослави.
– Все добре, тату,- сказала вона,- тільки…
– Тільки що?
– Максимове слово таке, що воно не має сили в устах іншого; тільки як він сам може сказати його, воно має силу.
– Ну, то чорт його бери! – відворкнув гнівно боярин.
– Ні, тату, постій, що я тобі скажу. Вели розкувати його з ланцюгів і йди з ним до тухольців. Ось перстень від Пети; з тим перстенем варта пропустить його.
– О, дякую тобі, донечко, за добру раду! «Заведи його до тухольців», а то значить – сам собі вирви з рук остатню поруку вдачі. Тухольці полоняника візьмуть, а мене проженуть! Ні, сього не буде. Я йду сам і без його слова.
Засумувалася Мирослава, її ясні очі покрилися сльозами.
– Соколе мій! – сказала вона, знов припадаючи до Максима.- Зроби так, як тобі раджу: візьми сей перстень!
– Мирославе, не бійся за мене! – сказав Максим. – Я вже придумав, що маю робити. Іди й помагай нашим, і нехай наш Сторож помагає вам.
Важке було прощання Мирослави з Максимом. Адже вона лишала його майже на певну загибель, хоч і як силкувалася не показувати сього по собі. Украдком поцілувавши його і гаряче стиснувши його руку, вона вибігла з намета за своїм батьком. А Максим лишився сам у боярськім наметі, в серцем, що тріпалось від якоїсь неясної мішанини радості, і тривоги, і надії.
VII
– Що се за стук такий у лісі? – спитав боярин у своєї доньки, йдучи поруч із нею через монгольський табір.
– Дрова рубають,-відповіла коротко Мирослава.
– Та тепер? Уночі?
– Зараз буде день.
І справді, ледве сказала се Мирослава, коли втім на високих кам’яних обривах, що стіною окружали тухоль-ську кітловину, тут і там замиготіли іскри: се тухольці кресали огонь і розкладали огнища. Невелика хвиля минула, а вже довкола цілої долини запалали огнища довгим рядом, немов заблискотіли серед пітьми очі величезних вовків, що готовилися скочити в долину і пожерти монгольську силу. Коло кождого огнища купами снували якісь темні постаті.
Цюкання сокир залунало з подвійною силою.
– Що вони роблять? – спитав боярин доньки.
– Дерево обтісують.
– Нащо?
– Прийдеш, то й побачиш.
Вони йшли далі через табір. Де-не-де варта зупиняла їх – приходилось показувати начальницькі знаки, щоб пропустила. Вартові дивилися з тривогою на огнища, будили своїх начальників, але ті, видячи, що тухольці держаться спокійно, веліли їм не робити крику, а тільки матися на осторозі. Що позапалювали так много огнів, се ще й ліпше для монголів – не зроблять скритого нападу. Можна спати спокійно, доки ті огні горять, бо й так завтра чекає військо велика праця.
А Тугар Вовк з дочкою вже й минули табір, і, перейшовши не дуже широкий кусень поля, дійшли до стрімкої кам’яної стіни. Довго ходили вони, шукаючи стежки під гору, поки вкінці між корчами та папоротями не відшукала її
Мирослава. З трудом почали обоє дертися вгору.
– Хто йде? – крикнули вгорі голоси від огнища.
– Свої! – сказала Мирослава.
– Що за свої?- скрикнули тухольці, заступивши стежку.
Живо пізнали Мирославу, що йшла передом.
– А за тобою хто?
– Мій батько. Бегадир монгольський вислав його для мирних переговорів з нашими старцями.
– До якого біса нам переговорів? Коби борзо сонічко на небо, не так ми з ними переговоримося.
– От які ви смілі! – сказав, усміхаючись, Тугар Вовк. – Ну, ну, до такої радості недовго ждати. Та тільки не знати, чи вашим матерям се буде така радість – ви діти ваші голови на монгольських списах!
– Цур твойому слову, вороне! – скрикнули тухольці, обступаючи боярина.
– Ну, ну,- задобрював їх Тугар Вовк,- я ж не бажаю вам того, а тільки кажу, що се не було би добре. І власне, щоб вас охоронити від такої долі, я й хотів би переговорити з вашими старими. Бо жаль мені вас, молоді, нерозважні діти! Ви готові йти сліпо на смерть, не питаючи, чи буде з того кому який хосен, чи ні.
Але старі повинні розважити.
Так гуторячи, боярин наблизився до огнища, при котрім майстри обтісували дерево, інші в обтесаних уже стовпках довбали діри, інші бортили борти та притісуваля чопи.
– Що се ви робите? – спитав боярин майстрів.
– Вгадай, коли мудрий! – відповіли ті з насмішкою, збиваючи пообтісуване дерево докупи в виді воріт із сильними поперечниками і зв’язуючи пару таких воріт горою й сподом подовжніми платвами з грубого дилиння. Боярин зирнув і аж руками об поли вдарився.
– Метавка! – скрикнув він. – Хлопи, а вас хто навчив робити таку посуду?
– Були такі, що нас навчили, – відказали майстри і прийнялися з сильного букового пня витісувати щось на подобу величезної ложки, котра держаком мала бути встромлена в грубу, сильно скручену линву, нап’яту між стовпками передніх воротець і скручувану чимраз сильніше при помочі двох корб, прироблених до стовпків. А в широку жолобину на другім кінці мало вкладатися каміння; пружність скрученої ужви мала кидати те каміння з ложки далеко на монголів.
Тугар Вовк озирнувся кругом: коло кождого огнища майстри – а в Тухольщині кождий селянин був майстер – ладили таку саму посудину, а молодці, жінки й діти крутили ужви.
«Ну, гарячо прийдеться нашим монголам під такими посудинами здобувати собі вихід із сеї ями!» – подумав Тугар Вовк, ідучи з донькою дальше в ліс убитою доріжкою, до поляни, серед якої горіло велике огнище, а довкола нього сиділа згромаджена рада тухольських старців.