– Далі, товариші, далі, до лісу! -кричав Максим, і без віддиху, мовчки, кроваві й страшні, мов справді дикі звірі, гнали товариші наперед себе втікаючих монголів у напрямі до лісу. Тугар Вовк одним позирком переглянув положення обох сторін – і зареготався:
– Щаслива дорога! – крикнув він услід за молодцями.- На тій дорозі ми ще здиблемося!
І живо він відділив часть монголів і післав їх горою на тухольськнй шлях, щоб зайшли молодців іспереду, від лісу. Він знав добре, що його монголи впору поспіють. А сам з рештою монголів пустився навздогін за тухоль-цями.
Три тумани куряви стояли на полю над Опором; три громадки людей гнали за собою тим полем. Перша бігла громадка переляканих, розбитих монголів; за ними, здоганяючи їх, наші молодці під проводом Максима, а за ними головна сила монголів під проводом Тугара Вовка. Третій відділ монгольський, висланий Тугаром горою навперейми, швидко десь заховався і щез, не завважений роз’яреними в своїй погоні молодцями.
Нараз утікаючі монголи спинилися, стали. Перед ними показалася несподівана завада: глибокий, у скалі викутий вивіз – початок тухольського шляху. Вивіз був у тім місці майже на два сажні глибокий; стіни його стрімкі й гладкі, так що злізти в долину зовсім не можна, а скакати дуже небезпечно, особливо першому рядові втікачів, які могли надіятися, що тут же за ними і па них скочить другий ряд. У смертельній тривозі, яка й найбоязливішому не раз у остатній хвилі додає відваги, зупинилися монголи і обернулися лицем до своїх противників. В тій хвилі блиснула їм несподівана надія: за слідом противників побачили настигаючих своїх одновірців – і руки їх мимоволі вхопили за оружжя. Але сей наглий вибух відваги не був в силі спасти їх. Мов розгу-кана буря, впали на них тухольські молодці, ломлячи и друхочучи всі завади,- і попхнули їх до пропасті.
З зойком повалились ті, що стояли ззаду, на дно вивозу, коли тим часом передні конали від мечів і топорів ту-хольських. Тепер молодці самі опинилися над стрімкою стіною вивозу і затремтіли. Тут іззаду настигає Тугар Вовк з монголами, а спереду оця страшна пропасть! Що діяти? Хвилі розваги досить було для Максима. Вид лежачих на дні вивозу потовчених монголів навів його на добру думку.
– Задній ряд нехай обернеться лицем до монголів і стримує на хвилю їх нагін, а передній кидай монгольські трупи в вивіз і скачи на них! – кричав він.
– Гурра! – закричали радісно молодці, сповняючи його розказ. Застугоніли теплі ще монгольські трупи, падучи додолу, заясніла для наших молодців надія рятунку. А втім, надлетіла монгольська погоня, Тугар Вовк попереду.
– Ні вже,- кричав він,- сим разом не уйдете моєї руки! – І своїм важким топором повалив першого стрічного противника, що вчора ще був його найвірнішим лучником. Зойкнув смертельно ранений і впав під ноги боярина. Товариш його замахнувсь топором на Тугара, щоб помститись смерті товариша, але в тій хвилі його з двох боків піднято на монгольські списи. Цілий перший ряд молодців упав по короткім опорі. Се ж були самі найслабші поранені в попередній битві, що в погоні бігли з самого заду. Але все-таки монголів на хвилю вони спинили, а їх щасливіші товариші були вже безпечні на дні вивозу.
– Стійте! – кричав до своїх Максим.- В ряди і під стіну вивозу! Коли схотять гнатися за нами, то тут їм справимо кроваву купіль.
– Перший ряд скачи за ними,- командував у нерозважнім запалі Тугар Вовк. І скочив перший ряд монголів, але не встав уже живий, ба многі й до землі не долетіли живі, стрічені в повітрі топорами молодців.
– Гурра! – закричали ті, радуючись.- Ану, другий ряд, скачи також!
Але другий ряд стояв над вивозом і не квапився скакати. Тугар Вовк побачив свою помилку і швидко вислав сильний відділ нижче, щоб іздолини замкнути вихід вивозу.
– Тепер не уйдуть нам пташки,- радувався він.- От уже мої ловці надходять! Ану, діти, далі на них!
Скажений крик монголів залунав у вивозі, тут же під ногами Тугара Вовка. Се був відділ, висланий горою •навперейми; вниз вивозом він ударив тепер на ту- хольців.
– Вниз вивозом утікаймо! – скрикнули молодці, але один позирк переконав їх, що вся надія на рятунок пропала. При вході внизу чорнілася вже друга купа монголів, що йшла навпроти них, щоб їх зовсім замкнути в тій кам’яній клітці.
– Аж тепер смерть наша! – сказав Максим, обтираючи о кожух забитого, при його ногах лежачого монгола свій кровавий топір.- Товариші, сміло до остатнього бою!
Та й сміло ж виступили вони! Добуваючи остатніх сил, ударили на монголів і, невважаючи на некорисну, згористу місцевість, що сприяла монголам, ще раз змішали їх, ще раз завдали їм велику страту. Але монголи силою свого розгону поперли їх у долину і розбили їх ряди. В геройській обороні падали молодці один за другим, тільки Максим, хоч бився, як лев, прецінь не мав іще рани на своїм тілі. Монголи уникали його, а коли тислися на нього, то тільки в надії витрутити йому оружжя з руки і взяти його живого. Такий був виразний наказ
Ту-гара Вовка.
Ось наступив і другий відділ монгольський з долини; молодців стиснено в тій безвихідній кам’яній кліті, приперто їх до стіни, і лиш тілько вільного місця було перед ними, кілько могли його зробити своїми мечами та топорами. Але руки їх зачали ослабати, а монголи пруться і пруться на них, мов хвилі повені. Вже деякі, стративши всяку надію і бачачи неможливість дальшої боротьби, наосліп кинулися в найгустіші ряди монголів і в одній хвилі погибали, розсікані топорами. Інші, шепчучи молитви, тулилися ще до стіни, мов вона могла дати їм яку-небудь поміч; треті хоть і ніби боронилися, але безтямно, машинально махали топорами, і смертельні удари монголів заставали їх уже трупами, нечутливими й бездушними. Тільки невеличка горстка найсильніших – п’ять їх було,- окруживши Максима, держалися ще просто, мов шпиль скали серед розгуканої заливи. Три приступи монголів відбила вже та горстка, стоячи на купі трупів, мов на башті; вже мечі й топори в руках героїв затулилися, одіж їх, руки й лиця скрізь заплили кров’ю, але все ще різко й виразно відзивався голос Максима, що загрівав товаришів до оборони. Тугар Вовк на-півгнівно, напів з подивом глядів на молодця згори.
– їй-богу, славний молодець! – сказав він сам до себе.- Не дивуюсь, що він очарував мою доньку. І мене самого він міг би очарувати своєю рицарською вдачею!
А потім, обертаючися до своїх монголів, що стояли над берегом яру, він крикнув:
– Далі, скачіть на них! Нехай скінчиться та різанина. Лиш сього (показав на
Максима) не тикайте!
І разом, мов важка скала, скочили монголи згори на не побіджену ще купку героїв і повалили їх на землю. Ще раз залунали скажені крики, ще борикалися напід-сили монголи з тухольцями, але недовго. На кождого з героїв навалилася ціла юрба монголів – і всі полягли головами. Тільки Максим сам-один стояв іще, мов дуб серед поля. Він розсік голову тому монголові, що скочив був на нього, і саме замахнувся на другого, коли втім якась сильна рука залізним стиском ухопила його ззаду за горло і кинула ним до землі. Упав, підступно повалений,
Максим, і над ним, почервоніле від гніву й натуги, нахилилося лице Тугара
Вовка.
– А що, смерде! – насмішливо кричав боярин.- Бачиш тепер, що я вмію додержати слова? Ану, діти, закуйте його в залізні пута!
– Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі! – сказав Максим.
Боярин зареготався і відійшов від нього давати порядок монгольському війську, якого число сильно змаліло в тій кровавій різанині. З головною частиною оставших іще монголів Тугар Вовк пішов до своєї хати; решті велів обсадити нещасний, тепер трупами завалений вивіз. Виділивши всіх здорових до стереження вивозу, сам він з невеличкою рештою і взятим до неволі Максимом мав вернутися до табору.
– Прокляті хлопи! – буркотів боярин, переглядаючи свої страти.- Скілько народу понівечили! Ну, але чорт бери монголів – їх не шкода! Коб тільки мені по тих трупах дійти до власті й сили,- обернувся б і я лицем проти них. Але сей поганець, сей Максим,- то мені борець! А хто знає, може, й він міг би послужити до моєї цілі? Треба використати його, коли його маю в руках. Він мусить служити нам за провідника в горах, бо чорт їх там знає, який се той їх шлях і чи нема де на нім яких манівців. Тепер, коли він у моїх руках, треба приєднати, вкоськати його троха, – хто знає, на що ще може він пригодитися.