Дівчата передали свої вінці молодцям – їм не слід було сходити в долину, де кождої хвилі міг напасти ворог. Напослідку посходили до долу і старі з Захаром
Беркутом і, оглянувши становище узброєних і всі прилади, поспішили до тіснини, крізь яку з шумом котив до долу свої чисті хвилі тухольський потік.
Захар зупинився перед Сторожем і пильно почав дивитися на нього. Тихо було довкола. Захар молився:
– Великий наш Сторожу! Ти, котрого діди наші вважали своїм опікуном, котрого й ми шанували досі щорічними празниками! Три рази вже ти, ніч по ночі, являвся мені в снах, немовто ти падеш і привалюєш собою мене. Я вірю, що ти добрий і ласкавий, і коли ти кличеш мене до себе, то я радуюсь твойому зазиву і радо піду за тобою. Але коли й ти сам хочеш двигнутися зі свойого відвічного стояння, то розбий, господине, своїм тягарем оцього поганого ворога, дітей
Морани, що знов нині вкрили благословенне твоє дідицтво – тухольську долину!
Зломи другий раз погану силу так, як зломив її перший раз, коли могутньою рукою розбив сесю кам’яну стіну і дав водам протоку, і дарував людям оцю прекрасну долину! Загати її тепер назад, нехай згине горда ворожа сила, що тепер знущається над нами!
В тій хвилі огниста блискавка з полудня до півночі роздерла темне небо і далеко в горах загуркотів грім.
– Так, се твій могутній голос! – сказав радісно Захар.- Ану, діти! Останній раз увінчайте сей святий камінь.
Чотири молодці по драбині вилізли на камінь і обвили його вершок зеленими вінцями. Знов загриміло в полудневій стороні.
– Воля його, діти! – сказав Захар. – Обвивайте його шнурами! А ви, інші, живо до рискалів! Підкопуйте його здолу, підкладайте підойми! Живо, діти, живо!
Тихо, без стуку працювали десятки рук коло Сторожа. Згори його обкручувано линвами і шнурами, здолу підкопувано його насаду, і в шпару, що показалася недалеко під землею, вкладено скосом ялиці, що мали служити за підойми для обалення каменя поперек тіснини. Швидко справні молодці зробили всі потрібні приготування, повіднімали драбини, попідкладали грубе каміння під підойми.
– Беріться за линви всі, хто може досягнути! За підойми, хлопці! – розказував
Захар, і відразу сотні рук лриймилися за діло.
– Далі, дружною силою! – крикнув Захар.- Тягніть! Тисніть!
Ухнув народ з натуги, затріщали грубі підойми, але камінь і не похитнувся.
– Ще раз! Дужче натискайте! – кричав Захар і сам прийнявся за линву. Захитався величезний камінь.
– Рушається! Рушається! Подається!-закричав радісно народ.
– Ще раз напирайте, з усієї сили!
Ще раз ухнув народ – і разом звільніло напруження шнурів, величезний камінь рушився зі своєї посади і, хвилю захитавшися в повітрі, зі страшенним глухим ломо-том повалився додолу, поперек потоку й тіснини. Застогнала і затряслася тухольська долина від страшного удару, далеко перловими краплями бризнула вода потоку, і радісним, голосним криком наповнили повітря тухольці.
Ворухнулася в своїм таборі сонна монгольська сила, заверещали вартові, загомоніли начальники, забряжчала зброя, але за хвилю все втихло. Монголи надіялись нападу і стояли, готові до оборони, але тухольці й не думали нападати на них. Вони зовсім інший напад виконували.
Захар живо, мов молодець, оглянув положення обале-ного каменя. Камінь упав так добре, немов від віку сюди був припасований. Острими кінцями він позапинався за вистаючі роги обривів, що творили тіснину, а цілою своєю масою мостом ліг поперек потоку. Правда, води потоку він собою не загатив, бо вода плила глибшим коритом,- але ось уже тухольські молодці двигали на руках великі плити, а інші вичищували дно потоку від намулу і круглого каміння, щоб зовсім щільно замурувати воді прохід. А інші знов мурували з другого боку, поза каменем у тіснині, виводячи таким способом з найгрубшого каміння стіну на які три сажні завгрубшки від одної стіни тіснини до другої. Та стіна, а ще з величезним Сторожем у своїй основі, могла безпечно опертися хоч би й найсильнішому напорові води.
– Живо, діти, живо! – заохочував Захар, стоячи над потоком і допомагаючи то своєю радою, то руками до роботи.-Затикайте, замуровуйте потік, поки ще вода не прибула. В горах, мабуть, дощі впали великі, живо прибуде повінь, а тоді трудне було би наше діло. А стіну вивести треба рівно з отсими обривами заввишки,- побачимо, що вдіє сила Чінгісхана проти сили води.
Робота йшла прудко. Незабаром потік був зовсім замурований. Гнівно закрутилася виром на місці спинена вода, мов не розуміючи, пощо се спиняють
її в бігу. Люто плюснула хвиля за хвилею о величезний камінь, кинулась було підгризати спідні, на дні покладені плити, шукати між ними проходу, але все було даремно – всюди камінь та й камінь, щільно стиснений і збитий в одну незломну стіну. Заклекотіла вода. Порушилася в усім своїм ложищу – і стала, зачудувана, спокійна на вид, але а гнівом у її кришталевій глибині. Мов тур, готуючись до нападу, стане, і голову вниз похилить, і роги до землі згинає, і стишиться, щоб опісля разом вирватись із того приниженого положення і кинутися з цілою силою на противника, так і непривична до пут вода тухольсько-го потоку на хвилю притишилася, немов злінивіла, задрімала в плоских своїх берегах, а тим часом набирала сили і смілості до нового, рішучого нападу і тільки стиха перла собою о стіну, немов пробуючи своїх плечей, чи не зможе ними відсунути кинену їй так несподівано запору.
Але ні: запора стояла на місці, зимна, гладка, горда в своїй непорушності, непереможна. Пильні руки тухоль-ців раз у раз скріпляли її, навалюючи каміння на каміння, плити на плити, споюючи їх липкою непромокальною глиною. Мов нова, всемогучою волею здвигнена скеля, так піднімалася кам’яна гать усе вище й вище під руками тухольців. Узброєні молодці давно вже покинули своє становище в долині, лицем до монгольського табору, і проміняли луки та топори на дрюччя й молотки до оббивання каміння. Радісно глядів Захар на їх роботу і на їх діло, в його очах світилася певність побіди.
А втім, на сході, над монгольським табором, крова-вою загравою розжеврілися хмари. Світало. Рожеве світло облило високий шпиль Зелеменя і сипалося
іскрами чимраз нижче. Далі хмари проступилися, і звільна, мов боязко, викотилося сонце на небо і глипнуло на зайнятих своєю роботою тухольців.
Повен щирої радості, глянув Захар на схід і, простягши руки, проговорив піднесеним голосом:
– Сонце, великий, преясний володарю світу! Відвічний опікуне всіх добрих і чистих душеюі Зглянься на нас! Бач, ми нападені диким ворогом, що понищив наші хати, зруйнував наш край, порізав тисячі нашого народу. В твоїм імені стали ми з ним до смертельного бою і твоїм світлом клянемось, що не уступимо до остатньої хвилі, до посліднього віддиху нашого. Поможи нам у тім страшнім бою! Дай нам твердість, і вмілість, і згоду! Дай нам не злякатися їх многоти і вірити в свою силу! Дай нам дружністю, і згодою, і розумом побідити нищителів! Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші тобі поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити!
Він замовк. Слова його, гарячі, могучі, тремтіли у свіжім раннім повітрі.
Слухали їх не тільки тухольці. Слухали їх гори і подавали собі їх відгомін від плаю до плаю. Слухала їх сперта хвиля потоку і, мов надумавшись, покинула бити собою в кам’яну гать, а повернулася взад.
VIII
Поки боярин вернувся зі свойого невдатного посольства, Максим сидів у його шатрі і прислухувався та думав, що йому робити. Коротка стріча з Мирославою була світлою хвилею серед пітьми його невольництва. її слова, її погляд, дотик її рук і її вісті – все те немов вирвало його 8 темного гробу, повернуло йому життя.
Він чув, як вертала його давня смілість і надія. Спокійно, але з ясними думкалю дг»жядався він боярина.
– Так ти тут? – скрикнув боярин, вступаючи в намет.- Бідний хлопче, даремно я старався о твоє увільнення. Завзятий твій старий! Хоч сивий, а дитина.
– А хіба ж я не казав тобі, боярине, що даремне твоє старання? – відповів