Тоді нову раду дала їм Мирослава: збивати по кілька таких пнів докупи, спускати таку плоть на ужві долі водопадом, а потім, притягнувши до берега, ставити на кожду по десять щонайсильніших і добре узброєних молодців, а двом довгими жердками кермувати плотину проти монгольських становищ. Живо готові були дві такі плоті, спущені вниз водопадом, котрий тепер зробився опо- ловину нижчий, ніж був при низькім стані води. Вже двадцять сміливих молодців стало на плотях і виплили до бою з монголами. Се був легкий, хоч і рішучий бій. Перша купа монголів, на яку вони вдарили, була майже безоружна, залякана, безсильна. Вони живо дрюками поспихали тих нещасних у воду, а тих, що опиралися, поз-шибали стрілами та списами. Жалібно заревли монголи на
інших становищах, видячи неминучу загибель. Бурунда, побачивши ворогів і таке їх войовання, аж зубами заскреготав і за зброю вхопився, але його гнів був даремний:’ навіть затроєні стріли його туркоманів не могли досягнути смілих тухольців. Приходилось завзятому бегадирові без діла стояти по груди в воді і дивитися, як тухольці становище за становищем розбивали останки монгольської сили. А тухольці тим часом бушували по воді. З за-тисненими зубами, присідаючи на своїх плотях, наближалися вони до монголів. Декуди стрічали завзятий опір; кров плила, зойки лунали з обох боків, трупи падали з плотин і з кам’яних башт, але сила монголів була зламана, їх опір був короткий. Немов огонь, пущений по скошеній сіножаті, повзе покіс за покосом і злизує копицю сухого сіна за копицею,- так тухольці спихали монголів з одного становища за другим у воду, в холодні обійми смерті. Всі погибали, до остатнього; з купи чорних острівців насеред озера не лишилось ані сліду. Тільки віддалік, наприбоці, недалеко берега, стояла ще одна купа, немов остання чорна скала, вистаючи з-посеред повені. Се був відділ Бурунди. Сотня туркоманів, Тугар Вовк і Максим – се був
єдиний останок великої монгольської сили, що мала тухольським шляхом іти в угорську землю і тут, серед гір, знайшла холодний гріб у водах, хоч пере-плила
Яїк і Волгу, Дон і Дніпро. Остатня жертва смерті, ота сміла горстка, стояла серед води без надії рятунку, з одиноким бажанням – дорого продати своє життя в бою.
Вся тухольська громада зібралася тепер перед тим остатнім ворожим становищем. Спустили ще дві плоті, щоб, окружаючи ворогів, турбувати їх
іззаду стрілами; але і спереду, з берегів, градом летіли тухольські стріли й каміння на ворогів. Та більша часть тих стріл не долітала навіть до становища
Бурунди; інші, хоч і долітали, не могли зробити туркоманам ніякої шкоди.
Ближче ж підступати тухольці боялися задля затроєних стріл, а швидко, видячи нешкідливість свойого стріляння, покинули тоту роботу і стояли спокійно.
Високо на скалі стояв старий Захар, не зводячи очей із свого сина, що стояв між ворогами і зручними рухами обминав густі стріли та каміння. А віддалік, серед тих, що стріляли, стояла Мирослава, а погляди її летіли бистріше, ніж її стріли в ворожу купу, серед якої тепер стояло все, що було найдорожче їй у життю: батько й Максим. За кождою пущеною з ту-хольських луків стрілою завмирало
її серце.
Навкучило молодцям, що стояли на плотях, стріляти звіддалік даремно. Вони зібралися на відвагу й рушили ближче. Туркомани стрінули їх своїми стрілами і ранили кількох; але живо тухольці завважили, що у ворогів не стало вже того страшного оружжя, і з грізним криком кинулися на них. Мовчки дожидали туркомани їх нападу, тісно збиті один при другім, опираючись і тухольцям, і водяним валам. Але тухольці, наблизившись до них на два сажні, кинули своїми рогатинами, прип’ятими у кож-дого довгим ремінним припоном до руки. Десять ворогів зойкнуло в один час; десять тіл повалилося в воду. Знов кинули молодці свої рогатини, і знов упало кілька ворогів.
– Прокляття на вас! – кричав Бурунда.- Вони так і всіх нас видзьобають, хами погані!
Але його гнів був тепер як пустий вітер, що шумить, а нікому не шкодить.
Тухольські молодці з криком, мов ворони, кружили довкола становища ворогів, то тут, то там разячи одного або другого добре виміреним покидом рогатини.
Оборона сталася для монголів неможливою. Приходилось їм стояти спокійно, мов зв’язаним, і ждати смерті.
– Бегадире,- сказав до Бурунди Тугар Вовк,- чи не можна нам як-небудь спасти своє життя?
– Нащо? – сказав понуро Бурунда.
– Все ж таки життя краще, ніж смерть!
– Правду кажеш,- сказав Бурунда, і очі його заблищали не жадобою життя, але радше жадобою помсти,- Але що ж нам діяти? Як рятуватися?
– Може, схочуть тепер за свого полоняника дарувати нам життя і вольний вихід?
– Спробуймо? – сказав Бурунда і, вхопивши рукою за груди Максима, витяг його перед себе. Біля нього став Тугар Вовк і почав махати білою хусткою.
– Тухольці! – закричав він, звертаючись до берега. Тихо стало довкола.
– Кажи їм, що коли хотять мати сього раба живого між собою, нехай дарують нам життя і пустять свобідно! Коли ж ні, то ми зуміємо загинути, але й йому, тут-таки перед їх очима, смерть буде.
– Тухольці! – кричав Тугар Вовк.- Начальник монголів обіцяє вам віддати вашого полоняника живого й здорового і жадає, щоб ви за те нас, кілька нас іще лишилося, випустили живих і здорових із сеї долини! В противнім разі жде вашого сина несхибна смерть.
Немов хотячи доочне показати їм усю правдивість тої погрози, Бурунда підняв свій страшний топір над головою безоружного Максима.
Вся громада стала мов без духу. Затремтів старий Захар і відвернув очі від того виду, що різав його серце.
– Захаре,- сказали старі тухольці, обступаючи його,- ми думаємо, що можна прийняти се предложення. Сила монгольська знищена, а тих кілька людей не можуть нам бути страшні.
– Не знаєте ви, браття, монголів. Між тими кількома людьми є їх найстрашніший начальник, і сей ніколи не дарує нам загибелі свойого війська. Він наведе нову силу на наші гори, і хто знає, чи ми тоді, другий раз, розіб’ємо її.
– Але твій син, Захаре, твій син! Уважай, що його жде загибель! Глянь, сокира над його головою!
– Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю!
З плачем наблизилася Мирослава до старого Захара.
– Батьку? – ридала вона.- Що ти думаєш робити? За що ти хочеш погубити свого сина і… мене, батьку? Я люблю твого сина, я присягла з ним жити і йому служити! Хвиля його смерті буде й моєю смертю!
– Бідна дівчино,- сказав Захар,- що я можу тобі порадити? Ти знаєш тільки чорні очі та стан хороший, а я дивлюсь на добро всіх. Тут нема вибору, доню!
– Захаре, Захаре,- говорили громадяни,- всі ми уважаємо, що досить того знищення, що сила ворожа зламана, і громада не бажає смерті тих остатніх. У твої руки складаємо долю їх і долю твого сина. Змилуйся над своєю власною кров’ю!
– Змилуйся над нашою молодістю, над нашою любов’ю! – ридала Мирослава.
– Можеш обіцяти їм на словах усе, щоб лише віддали тобі сина,- сказав один із загірних молодців.- Скоро тільки Максим буде свобідний, ти лише кивни на нас
– а ми всіх інших пішлемо на дно раків годувати.
– Ні! – сказав обурений Захар.- Се було б нечесно. Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю! Досить, діти, тої бесіди! Заждіть, я сам пішлю їм відповідь своєю рукою!
І, відвернувши своє лице, він пішов до машини, на якої варесі лежав величезний камінь, і сильною, недро-жачою рукою взяв за ужовку, що придержувала тоту ва-реху в плоскім положенню.
– Батьку, батьку! – кричала Мирослава, рвучись до нього.- Що ти хочеш робити?
Але Захар, мов не чув її крику, спокійно намірював вареху на ворогів.
Тим часом Бурунда і Тугар Вовк дарма ждали на відповідь тухольців.
Похиливши голову, спокійно, рішившись на все можливе, стояв Максим під піднесеною сокирою Бурунди. Тільки Тугар Вовк, не знати чого, тремтів цілим тілом.
– Е, що нам так довго ждати! – скрикнув наостанку Бурунда.- Раз мати родила, раз і гинути прийдеться. Але поперед мене гинь ти, рабе поганий!