Захар Беркут – Іван Франко

 

– Добре тобі мовити, боярине, тільки одно забув, що село згоріло, плоти й будинки наші погоріли, знак, по якому можна було пізнати те місце, також згорів, так що напотемки я ніяким світом не знайду його. Та й ще раз кажу: чого квапитися, коли хід наш безпечний і серед білого дня?

 

– Га, нехай буде й по-твойому,- сказав вкінці боярин.- Іду звістити про се

 

Бурунду і зараз пришлю таких, що розкують тебе. Тільки, небоже, ти все-таки лишишся під вартою, бо, скажу тобі правду, ані Бурунда, ані я не довіряємо тобі,

 

і скоро би показалося, що ти зводиш нас, то будь певний, що смерті не минеш.

 

– Я се давно знаю, боярине! – сказав безжурно Максим.

 

Знов вийшов боярин, і швидко потім ввійшли два монгольські ковалі, розкували

 

Максима і зняли з нього тяжкі ланцюги. Мов на світ народився, таким легким почув себе Максим, позбувшися тих залізних тягарів, що близько добу втискалися йому не лише в тіло, але немовби аж у душу. З легким серцем і повний надії, він пішов під проводом монголів перед намет Бурунди. Бурунда змірив його від ніг до голови своїми грізними, дикими очима і сказав через товмача – сю послугу сим разом сповняв для обох Тугар Вовк.

 

– Рабе,-мовив Бурунда.-Я чув, що ти знаєш вихід а сеї долини?

 

– Знаю,- відповів Максим.

 

– І готов показати його нам?

 

– Готов.

 

– Якої плати надієшся за те?

 

– Ніякої.

 

– Для чого ж се робиш?

 

– З доброї волі.

 

– Де сей вихід?

 

– В огороді мойого батька.

 

– Можеш зараз знайти його?

 

– Не можу. Все там погоріло, а вихід грубо прикопаний землею. Коли розвидниться, знайду.

 

– Отеє ж розвиднюється. Іди й шукай! І слухай, що тобі скажу. Коли говориш правду, коли знайдеш вихід, то будеш свобідний, ще й дари одержиш. Коли ж дуриш нас пустими словами, то згинеш у страшних муках.

 

– Покладаюсь на твоє слово, великий бегадире,- сказав Максим,- покладайсь і ти на моє слово!

 

– Іди ж і шукай виходу. Ось тобі поміч! Я сам іду з тобою.

 

Як повільно, оглядно йшов Максим! Як старанно об-зирав кождий куточок, кождий камінчик, немов стараючись прикликати собі в тямку положення місцевості, змінене вчорашньою пожежею! Хоч до огороду його батька було ще далеко, то він кілька разів зупинявся, прилягав до землі, стукав, шпортав, а все позирав наперед себе, до потоку, відки мала прийти для нього поміч.

 

Слимаковим ходом поступав відділ наперед,- уже Бурунда почав нетерпитися.

 

– Не гнівайся, великий бегадире,- сказав Максим.- Учорашня пожежа загладила всі сліди людського життя на тій долині. Годі мені відразу розпізнатися. От зараз і будемо на обійстю мойого батька.

 

Цікавим оком зирнув Максим на потік. Господи, тобі слава! Береги вже повнісінькі, ще хвиля – а вода розіллється по долині! Ба, понижче села, при тіснині, вже вид-нілися широкі річки і ставки, червоні, як кров, від червоності сходового сонця. Тепер, значиться, можна! Швидко попровадив Максим монголів на батьків огород, швидко винайшов місце, де земля глухо стугоніла, а

 

Бурунда, дрижачи з нетерплячки, крикнув монголам, щоб копали.

 

Аж тепер він глипнув кругом і побачив розлиту по рівняні воду.

 

– Га, а се що? – скрикнув вія, знятий якоюсь неви-ясненою тривогою.

 

Тугар Вовк і собі ж затремтів. Тільки Максим стояв спокійний, безжурний.

 

– Нічого, бегадиреї Сеї ночі впали дощі в горах, а по кождій зливі наш потік виливає. Але се нічого, сюди не доходить вода ніколи.

 

– А, так,- сказав Бурунда, перемагаючи в собі тривогу.

 

– Ну, коли так, то копайте далі!

 

Але Максим мовив неправду. Вода розливалася чимраз ширше по рівнині, і тільки несвідущі та залякані монголи не могли порозуміти, що се не повінь, що вода в потоці зовсім чиста, що не тече наперед, не шумить, тільки дується вгору

 

і розливається з берегів.

 

Тим часом копання йшло поволі, хоч монголи трудилися з усеї сили. Аж ось і справді рискалі задудніли о щось тверде. Плита! Але плита показалася широка, ширша, ніж викопана монголами яма. Приходилось розкопувати яму ширше, щоб вийняти її, або розбивати плиту. Максим тривожними очима слідив зріст води. Ціла часть долини понижче села була вже залита. Валом котилася вода горі долиною, якраз у противнім напрямі від того, в якім плила від віку. Аж ось у монгольськім таборі залунали страшні крики. Вода виступила з берегів і тисячними потоками розливалася по таборі.

 

– Рабе, що се значить? – скрикнув на Максима Бу-рунда.

 

– Що ж, бегадире,- відмовив Максим,- видно, велика туча впала в горах, наш потічок дужче виливає, ніж звичайно. Але невже ж вам боятися води, що сягає по кістки? Розбивайте плиту,- скрикнув він до монголів,- нехай побачить великий бегадир, що я не обдурював його!

 

Загримали монгольські топори о плиту, але плита була груба і міцна, годі було її розбити.

 

– Гримайте ліпше! – кричав Бурунда, не можучи вже тепер опанувати своєї тривоги на вид тої води, що заливала одностайним озером велику часть тухольської долини і валом котилася просто до них. Але плита була тухольської вдачі і опиралася до остатньої змоги. Та ось вона луснула; ще один дружний удар – і вона, розбита на кусні, впала додолу, а разом з нею впали й ті монголи, що стояли на ній. Темне гирло підземного хідника показалося очам згромаджених.

 

– Видиш, бегадире! – сказав Максим.- Скажи сам, чи обдурював я тебе?

 

Але Бурунда якось не радувався відкритим хідником. Валом надбігла вода і заплюскотіла при ногах монголів. Ще хвиля, і з веселим плюскотом полилася вода в нововідкриту яму.

 

– Спиніть воду, спиніть воду! – кричав Бурунда, і кинулись монголи гатити воду довкола ями. Але й се вже було запізно. Вода покрила землю, глина розм’якла і розпливалася болотом у руках монголів – така гать не могла спинити води, яка чимраз сильніше, з усіх боків валилася в яму, довго плюскотіла і щезала в ній, поки вкінці не наповнила її зовсім. Мов остовпілі стояли монголи над ямою і дивилися, як вода заливала остатній їх вихід із долини.

 

– Рабе! – сказав Бурунда до Максима.- Чи се твій вихід?

 

– Бегадире, чи можу ж я розказувати водам? – відповів Максим.

 

Бурунда нічого не відповів, а лише дивився кругом на воду, що чимраз грубшою верствою покривала долину. Вже гладким дзеркалом іскрилася вода по цілій долині, тільки де-де визирали, мов невеличкі острови, кусники сухої землі. В монгольськім таборі був крик і замішання, хоч вода доходила монголам ледве до кісток.

 

– Бегадире,- сказав Максим до Бурунди, бачачи, що той забирається вертати до свойого намету,- пригадую тобі твоє слово. Ти сказав, що, як покажу тобі вихід, буду вільний. Я показав тобі вихід.

 

– І вихід одурив мене. Тоді будеш вільний, як усі вийдемо з сеї долини, не борше!

 

І Бурунда пішов робити порядок у своїм змішанім війську, а за ним пішла й його дружина.

 

Монгольське військо стояло довгими рядами, по кістки в воді, сумне, безрадне.

 

Хоч і як мілка була вода, але тота її маса, що вкрила вже всю долину, гладка, прозірчаста, мов блискуче розтоплене скло, і той водопад, що, мов світляний стовп, стояв над водяною площею і раз у раз доливав до неї нової води,- от що лякало монголів. Але годі було стояти! Сама тривога, сам вид грізної небезпеки побуджували тих людей до якогось діла, хоч би й безплодного, до руху.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: