– Прокляті пси! – говорив Бурунда до Тугара Вовка.- Зачули нас, поховалися!
– Чи заночуємо тут, бегадире? – спитав Тугар Вовк, не відповідаючи на замітку бегадира.
– Поки не зустрінемось з тими псами, поти не можемо ночувати,-відмовив
Бурунда.-Веди нас до виходу з сеї ями! Треба забезпечити собі вихід!
– Вихід безпечний,- успокоював Тугар Вовк, хоч і самому якось ніяково було бачити, що всі тухольці так чисто винеслися з села. І хоч успокоював бегадира, то все-таки просив його крикнути на військо, щоб покинуло шукати добичі і спішило до виходу. Неохітно пішли перші ряди монгольської орди, коли тим часом задні все ще тислися через тіснину, чимраз густіше заливаючи кітло-вину.
Ось уже чільний відряд вийшов із села і спішив до вивозу, викуваного в скалі. З долини нічого не видно було в вивозі, і безпечно підійшли монголи аж під стрімку кам’яну стіну, в котрій прокований був вивіз. Коли втім разом з верха стіни посипалось величезне каміння на монголів, калічачи та розбиваючи їх.
Зойк напасників, ранених і повалених на землю, вдарив під небо. Закрякала хижа птиця над своїми жертвами. Вже напасники почали подаватися взад і вбоки, коли втім Бурунда і Тугар Вовк з голими мечами кинулись їм навперейми.
– Куди ви, безумні? – ричав ярим туром Бурунда.- Ось перед вами вхід до вивозу, туди за мною!
І, пхаючи перед собою цілу юрбу, він кинувся в темне гирло вивозу. Але тут чекала напасників добра стріча. Градом посипалось каміння на їх голови, і не одному з вояків Чінгісхана кров залила очі, мозок бризнув на кам’яні стіни з розбитого черепа. Мов з пекла, ревнули крики і стогнання з темного вивозу, але понад ними все голосніше гримів голос Бурунди: «Далі, заячі серця, далі за мною?» – і нові купи, невважаючи на новий град каміння, поперлися в вивіз.
– Далі горі вивозом! – кричав Бурунда, щитом за-слонюючись від спадаючого згори каміння.
Тим часом Тугар Вовк, побачивши на версі берега громадку молодців, велів стоячим перед вивозом монголам сипнути на них стрілами. Зойки розляглися на горі – і голосно завили з радості монголи. Але за своїх трьох ранених тухольські молодці з подвійною лютістю почали кидати величезними плитами на напасників. Тільки ж се все не було би стримало завзятого Бурунду, коли б усередині, на скруті вивозу, не показалася несподівана завада: вивіз завалений був аж до верху величезним камінням. А тут тухольці нападали чимраз лютіше, каміння сипалось, мов град, монголи падали один за другим – і Бурунда побачив вкінці, що даремна його завзятість, бо пройти туди годі, поки не вдасться зіпхнути ту. хольців з верху.
– Назад! – крикнув Бурунда, і невеличка решта монголів, що лишилася зі штурмуючої купи, без духу, мов камінь з пращі, вилетіла з вивозу.
– Вивіз завалений! – сказав, важко дишучи, Бурунда до боярина, обтираючи собі піт і кров з лиця.
– Покиньмо їх на тепер, нехай тішаться! – сказав Тугар Вовк.
– Ні! – скрикнув Бурунда, з погордою поглядаючи на боярина.- Вояки великого
Чінгісхана не вміють відкладати діла на завтра, коли можна його зробити сьогодні.
– Але що ж тут сьогодні зробимо? – спитав Тугар Вовк, поглядаючи з дрожжю в темне гирло вивозу, з котрого ще видобувалися страшні стогнання смертельно ранених, недобитих монголів.
– Зігнати тих псів відтам згори! – крикнув люто Бурунда, показуючи рукою на хребет скалистого берега.- Драбин сюди! Передні на драбини, а задні відганяй їх стрілами! Побачимо, чия візьме!
З поблизьких хат назношено драбин і за радою Туга-ра Вовка позбивано їх півперечними жердками немов у широку стіну. Тухольці згори придивлялися тій роботі спокійно. Ось уже монголи з криком підняли свою збірну драбину і поперли її до камінної стіни. Камінням, стрілами і рогатинами стрітили їх тухольці, але не вдіяли нічого монголам, бо коли один та другий упав поражений, то інші двигали велику драбину дальше, а на місце зраненого прискакували свіжі. А рівночасно задні ряди монголів пускали вгору свої стріли
і присилували тухоль-ців податися взад. Страшна драбина живо наближалася до стіни. Тривога почала опановувати тухольців…
Недалеко від побоєвища, захищений кам’яною брилою від стріл, сидів на соломі
Захар Беркут, зайнятий при ранених. Він повиймав їм із ран стріли, повимивав рани при помочі Мирослави і заходився перев’язувати їх, поприкладавши якоїсь скусно приладженої живиці, коли втім деякі залякані вояки прибігли до нього, сповіщаючи про небезпеку.
– Що ж я вам, діточки, пораджу? – сказав старий, але Мирослава схопилася з місця і побігла оглянути небезпеку.
– Не бійтеся,- сказала вона тухольцям,- живо ми поворожимо їм! Нехай собі стріляють, а ви ратища в руки і плазом додолу! Аж коли передні покажуться до половини на горі, тоді разом на них! Самі вони заслонять вас від стріл, а обаливши передніх, ви обалите й задніх. Су-мерки сприяють нам, і, відбивши їх сим разом, будемо мати спокій на всю ніч.
Без слова опору попадали тухольці ниць додолу, похапавши ратища в руки.
Стріли ще сипались якийсь час, а відтак перестали – знак, що передній ряд почав спинатися горі драбиною. Дух у собі запираючи, лежали тухольці й дожидали ворогів. Ось чути вже скрип щаблів, сапання мужів, брязкіт їх оружжя – і звільна, несміло виринають перед очима лежачих мохнаті кучми, а під ними чорні, страшні голови з маленькими блискучими очима. Очі ті тривожно, несхибно, мов закляті, глядять на лежачих тухольців, але голови піднімаються вище, чимраз вище; вже під ними видніються рамена, плечі, окриті мохнатими кожухами, широкі груди,- в тій хвилі з страшним криком зриваються тухольці, і ратища їх разом глибоко тонуть у грудях напасників. Крик, ревіт, замішання, тут
і там судорожні рухи, тут і там коротка боротьба, прокляття, стогнання – і, мов тяжка лавина, валиться ворог долі драбиною додолу, обалюючи за собою слідуючі ряди,- а на ту купу живих і мертвих, без ладу вмішаних, кровавих, трепечучих і ревучих тіл людських валяться згори величезні брили каміння – і понад усім тим пеклом, напівзакритим заслоною ночі, виривається вгору радісний оклик тухольців, жалібне виття монголів і грімкі, страшні прокляття
Бурунди-бегадира. Той скакав по майдані мов скажений, рвучи собі волосся з голови, а вкінці, не тямлячись з лютості, з голою шаблею прискочив до Тугара
Вовка.
– Псе блідолиций! – кричав він, скрегочучи зубами.- Подвійний зраднику,- се твоя вина! Ти запровадив нас у сесю западню, відки ми вийти не можемо!
Тугар Вовк полум’ям спалахнув на таку мову, якої він ще не чув від роду. Рука його мимоволі вхопила за меча, але в тій хвилі щось так глибоко, так важко заболіло його в серці, що рука ослабла, впала, мов глиняна, і він, похиливши лице й затиснувши зуби, сказав придушеним голосом:
– Великий бегадире, несправедливий твій гнів на вірного слугу Чінгісхана. Я не винен тому, що ті смерди опираються нам. Вели розложитися війську на ніч і відпочити, а завтра рано сам побачиш, що вони пирснуть перед нашими стрілами, як сухе осіннє листя перед подувом вітру.
– Ага, так! – крикнув Бурунда.- Щоб вони поночі напали на нас у хатах і порізали наше військо!
– То вели спалити хати і ночувати війську під голим небом!
– Усе ти хитро говориш, щоб відвернути мій гнів, аби скинути з себе вину! Але ні! Ти запровадив нас сюди, ти мусиш і вивести нас, і то зараз, завтра, без страти часу й людей! Чуєш, що мовлю? Так мусить статись, або горе тобі!
Дармо Тугар Вовк запевняв дикого бегадира, що він не всьому винен, що він радив, як по його думці було найліпше, що рада начальників монгольських пристала на його слова, що ніякий провідник не може ручити за несподівані пригоди, які лучаються по дорозі,- все те відскакувало від переконання Бурунди, мов горох від стіни.
– Добре, боярине,- сказав він вкінці,- я зроблю по-твойому, але завтра все-таки мусиш створити нам дорогу з сеї западні, а ні, то горе тобі! Се моє останнє слово. Жду діл, а не сліз від тебе.
І він з погордою відвернувся від боярина і пішов до своїх монголів, могутнім голосом розказуючи їм зараз зі всіх кінців підпалити село і очистити рівнину з усього, що могло би служити ворогові покривкою для нічного нападу. Радісно закричали монголи – вони давно вижидали такого наказу. Разом зі всіх боків запалала Тухля, прориваючи огненними язиками грубу пітьму, що залягла над нею. Дим бовдурами покотився низом і вкрив долину. Стріхи тріщали, злизувані кровавим полум’ям. Із стріх бухав огонь угору, немов то присідав, то підскакував, хотячи досягнути до неба. Часом знов від подуву вітру полум’я стелилося плазом, золотилося іскрами, меркоті-ло, хвилювало, мов огняне озеро.