Захар Беркут – Іван Франко

 

Боярин зареготався і відійшов від нього давати порядок монгольському війську, якого число сильно змаліло в тій кровавій різанині. З головною частиною оставших іще монголів Тугар Вовк пішов до своєї хати; решті велів обсадити нещасний, тепер трупами завалений вивіз. Виділивши всіх здорових до стереження вивозу, сам він з невеличкою рештою і взятим до неволі Максимом мав вернутися до табору.

 

– Прокляті хлопи! – буркотів боярин, переглядаючи свої страти.- Скілько народу понівечили! Ну, але чорт бери монголів – їх не шкода! Коб тільки мені по тих трупах дійти до власті й сили,- обернувся б і я лицем проти них. Але сей поганець, сей Максим,- то мені борець! А хто знає, може, й він міг би послужити до моєї цілі? Треба використати його, коли його маю в руках. Він мусить служити нам за провідника в горах, бо чорт їх там знає, який се той їх шлях і чи нема де на нім яких манівців. Тепер, коли він у моїх руках, треба приєднати, вкоськати його троха, – хто знає, на що ще може він пригодитися.

 

А тим часом монголи готовили вже коней до від’їзду. Максиїл,- скований за руки і за ноги в тяжкі ланцюги, кровавий, простоволосий, із пошарпаною на шматки одежею,- сидів на камені над річкою, німий, з затиснени-ми зубами і з розпукою в серці. Перед ним на полі і в вивозі купами лежали не застиглі ще, пошматовані і кров’ю оббризкані трупи його товаришів і ворогів. Які щасливі були ті трупи! Вони лежали так тихо, так сумирно на своїй кровавій постелі, без гніву, без муки, без ворогування. Вони сміялись тепер зі всяких пут, із цілої сили великого Чінгісхана, а його кусень заліза зробив бездушним знарядом у руках дикої самоволі, жертвою крова-вої пімсти! Які щасливі були трупи! Вони, хоч покалічені, носили на собі образ і подобу людську,- а його оці пута в одній хвилі зробили скотиною, невольником!

 

– Сонце праведне! – кликнув у своїй душевній муці Максим.- Невже ж така твоя воля, щоб я гинув у кайданах? Невже ж ти так часто своїм ясним усміхом вітало дні моєї радості на те лише, щоб сьогодні повітати моє бездонне горе? Сонце, невже ж ти перестало бути добрим богом Тухольщини, а сталося опікуном тих лютих дикунів? . А сонце сміялося! Ясним, гарячим промінням воно блискотіло в калюжах крові, цілувало посинілі уста і глибокі рани трупів, крізь які витікав мозок, вистирчу-вали теплі ще людські тельбухи. І таким самим ясним, гарячим промінням воно обливало зелений ліс, і чудові запахущі цвіти, і високі полонини, що купалися в чистім лазуровім ефірі. Сонце сміялося і своїм божеським, без-учасним усміхом ще дужче ранило роздерту Максимову Душу.

 

VI

 

Дивний сон снився Захарові Беркутові. Здавалось йому, немов нині їх дорічне свято «Сторожа» і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата з вінками, молодці з музикою, всі в празничних чистих строях.

 

Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі чуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі – і сам він не знає, що такого. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і сам він робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається – і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього.

 

– Що се може значити? – питав сам себе Захар, роздумуючи над своїм сном.-

 

Щастя чи нещастя? Радість чи горе? – Але він сам не міг знайти відповіді на те питання, тільки сон сей лишив по собі якесь важке прочут-тя, якусь хмару суму на Захаровім чолі.

 

Швидко справдилось те почуття! Саме пополудні настигли страшні, несподівані вісті до Тухлі. Пастухи з сусідньої полонини прибігли без духу до села, голосячи що бачили якусь бійку коло боярського дому яїусь її? маду незвісних чорних людей і чули незрозумії ройи раючі крики. Майже вся тухольська молодіж, уоружившись, у що хто міг, побігла на місце бою, але зупинилась оподалік, побачивши кроваве і трупами вкрите побоєвище, а боярський дім окруженнй хмарою монголів Не бу. ло сумніву, всі молодці, вислані для збурення боярського дому, погибли в нерівній боротьбі з тими наїзниками Не знаючи, що діяти, тухольська молодіж вернула до села, розносячи всюди страшну вість. Почувши її, затремтів старий Захар, і гірка сльоза покотилася по його старім лиці.

 

– От і сповнився мій соні-прошептав він.-В обороні свого села поляг мій

 

Максим. Так воно й треба. Раз умирати кождому, але славно вмирати – се не кождому лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватись його долею.

 

Так потішав себе старий Захар, але серце його скимі-ло глибоко: надто сильно, всею силою своєї душі він любив свого наймолодшого сина. Але швидко він скріпився духом. Громада кликала його, потребувала його ради. Купами тислися люди, старі й молоді, за село, до тухоль-ської тіснини, за котрою так близько стояв страшний їх ворог. Перший раз, відколи засіла Тухля, рада громадська зібралася нині без звичайних обрядів, без знамена, серед брязку топорів та кіс, серед напівтривожного, на-піввойовничого гамору. Без порядку мішалися старці з молодцями, оружні з безоружними, ба навіть жінки снували сюди й туди поміж громадою, допитуючись вістей про ворога або голосно оплакуючи своїх погиблих синів.

 

– Що діяти? Що починати? Як боронитися – гуло в народі. Одна думка переважала всі інші: вийти громадою перед тіснину і боронитися від монголів до остатньої краплі крові. Особливо молодіж наставала на те.

 

– Ми хочемо згинути, як наші брати погинули в обороні свого краю! – кричали вони.-Тільки по наших трупах увійдуть вороги в тухольську долину.

 

– В тіснині поробити засіки і з них разити монголів! – радили старші.

 

Далі, коли гамір трохи втишився, заговорив.Захар Беркут:

 

– Хоч то воєнне діло – не моє діло, і не мені, старому, радити про те, до чого не можу прнложити своїх рук,- але все-таки я думав би, що не велика наша заслуга буде, коли відіб’ємо монголів, особливо зваживши, що се нам не так-то й трудно зробити. Сини наші погибли з їх рук, кров їх обагрила нашу землю і кличе нас до пімсти. Чи пімстимось ми на ворогах наших, на нищителях нашого краю, коли відіб’ємо їх від свого села? Ні, а тільки, відбиті від нашого села, вони з подвійною лютістю кинуться на інші села. Не відбити, але розбити їх – се повинна бути наша мета!

 

Громада з увагою слухала слів свого бесідника, і мо-лодіж, податлива на все нове та несподіване, готова вже була пристати на ту раду, хоч і не знала, як можна її виконати. Але многі голоси старців обізвалися против неї.

 

– Не в гнів тобі будь сказано, батьку Захаре,- заговорив один громадянин,- але твоя рада хоч мудра і велику обіцюе славу, та неможлива для нас. Слабі наші сили, а монгольська сила велика. Ще не наспіла поміч від інших верховинських і загірських громад, а хоч і наспіє, то таки наша сила не вистарчить навіть на те, щоб окружити монголів, не то вже щоб побороти їх в од-вертій битві. А без того як ми розіб’ємо їх? Ні, ні! Замала наша сила! Щастя наше, коли здужаємо відбити їх від свого села і відвернути від шляху; розбити їх ми не маймо й надії!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: