Захар Беркут – Іван Франко

 

Конечно треба було щось зробити, стрібувати щастя, бо інакше – Бурунда чув се добре – вся та маса монголів піде врозтіч, розбігається, гнана власною тривогою. Бурунда велів цілому війську зібратися докупи, збитися в тісну масу.

 

– Що ви, мужі чи коти, що так боїтеся тих кількох крапель води? Чи такі ж то ріки перебували ми? Що сей потік проти Яїка, і Волги, і Дону, і Дніпра? Не бійтеся, вода по кістки не здужає затопити вас! Далі до вивозу» Нападемо всі збитою масою! Не дбаймо на страти» Тіо-біда мусить бути наша!

 

Так кричав Бурунда і пішов передом. Двигнулась за ним монгольська сила, бродячи в воді з голосним плюскотом, від якого лунали гори і стогнали ліси.

 

Але на сто кроків від вивозу стрінув їх убійчий град каміння, киданого метавками. Великі кам’яні кругляки, щербате ка-мшня і річний піщаник – усе те валило в збиту громаду монголів, друхотало кості, розбивало голови. Кров’ю за- червонілася вода під їх ногами. Незважаючи на крик Бу-рунди, військо розскочилося, найбільша частина подалася взад, там, де не могло досягнути її каміння. Вкінці й сам Бурунда з рештою своїх найсміліших туркоманів мусив відступити, бо град каміння чимдалі ставав дужчий, а монгольські стріли не робили тухольцям ніякої шкоди. Тугар Вовк зирнув пильно на ворожі становища і побачив, що при найбільшій метавці, яка ненастанно кидала то тяжкі брили, то цілі кірці дрібного каміння на монголів, стояла його донька

 

Мирослава серед кількох вікових уже тухольців і кермувала всіма рухами страшної машини. Максим давно вже побачив її й не зводив із неї очей. Як рад би був він тепер стояти коло неї, і слухати її смілих, розумних розказів, і поражати ворога по її показу! Та ба, не так йому судилося! Ось він стоїть сам серед тих ворогів, правда, без кайданів, та все-таки без^-оружний, невольник, і бажає, щоб хоть камінь, кинении її рукою, закінчив його життя і його муку.

 

Тугар Вовк сіпнув його за рукав.

 

– Годі там вдивлятися, хлопче,-сказав він.-Здуріла моя донька та он що виробляє! Але нам усе-таки круто приходиться. Чи у вас такі повені часто бувають?

 

– Такі? Ніколи.

 

– Як то? Ніколи?

 

– А так, бо се не повінь. Адже ж бачиш, що вода чиста.

 

– Не повінь? А що ж?

 

– Хіба ж ти ще не догадався, боярине? Тухольці загатили потік, щоб залити водою долину.

 

– Загатили! – скрикнув боярин.- Значить…

 

– Значиться, вода буде раз у раз більшати, поки…

 

– Поки що?

 

– Поки всіх нас не затопить! От що! Боярин кулаком ударив себе в голову.

 

– І ти се знав наперед?

 

– Знав, від твоєї доньки. Се, боярине, мій батько таке придумав.

 

– О, прокляття! І чому ж ти не сказав мені сього борше?

 

– Нащо?

 

– Мл були б хоч оба спаслися.

 

– На се ще маємо час,- сказав спокійно Максим.-. Тільки держімся разом, і коли б що до чого, не дай мене, боярине, безоружного, скривдити.

 

– Се розуміється,- сказав боярин,- тільки що ж нам робити?

 

– Поки що нема ще страху,- відказав Максим.- Потік малий, а долина широка, вода прибуває дуже поволі. Але се недовго так буде. Може, за півгодини прибуде з гір правдива повінь і живо наповнить цілу долину. До вечора вже буде по цілій долині вода вище, ніж найвищий муж. А нам конче треба продержатися до того часу. Бо поки ще монголи будуть живі, то, певно, не випустять нас живих із своїх рук.

 

– Але до того часу вони можуть розсікти нас.

 

– Не бійся, боярине. Чоловік у небезпеці дуже смирний, дбає про себе, а не про смерть іншого. Стараймось тільки винайти для себе безпечне місце, де би нас вода не затопила, як прибуде повінь.

 

За час тої розмови між боярином і Максимом монголи зовсім уже відступили від берега і стояли серед води, не знаючи, що діяти. Вода сягала вже до колін.

 

Бурунда люто глядів на того несподіваного ворога, що не лякався його гнівного голосу, ані його богатирської руки. Він копав його ногами, плював на нього, ганьбив його найзгірд-нішими словами, але ворог тихо, спокійно хлюпотів по долині, хвилював легенько, і ріс, і ріс чимраз вище. Вже сягав монголам до колін, утруднював їм хід, відбирав охоту до бою, ослаблював військову карність. Що се все мало значити? Невже ж вода довго буде ще змагатися? Коли дійде до пояса, то тоді всякий рух буде утруднений і тухольці своїм камінням повистрілюють їх, мов качок! Але вода ще була чиста, ясна; тільки там, куди брели монголи, стояли широкі болотяні калюжі.

 

Тугар Вовк приблизився до Бурунди.

 

– Великий бегадире,- сказав він,- ми в великій небезпеці.

 

– Чому? – спитав грізно Бурунда.

 

– Сеся вода не буде опадати, бо наші вороги загатили потік, щоб затопити в тій долині всю монгольську силу.

 

– Га! – скрикнув Бурунда.- І ти, рабе поганий, смієш мені говорити се, коли сам запровадив нас у сесю западню?

 

– Зважай, великий бегадире, що я не міг для зради запровадити вас сюди, бо що вам грозить, те грозить і мені.

 

– О, я знаю тебе! Ти ж і сеї ночі ходив до них торгуватися за згубу монголів.

 

– Коли б я в тій цілі ходив, то чи думаєи, бегадире, що, знаючи згубу монголів, я був би вертався гинути разом з ними?

 

Бурунда вспокоївся троха.

 

– Що ж нам діяти?- спитав він.- Невже ж таки так гинути?

 

– Ні, нам треба боронитися. Ще хвиля, бегадире, а тоді прийде з гір правдива повінь, і вона швидко наповнить сесю долину. Проти неї передовсім треба боротися нам.

 

– Але як?

 

– Вели свойому війську, поки вода прозірчаста, збирати з дна каміння і класти на купи, високо, понад по-всрхність води. Стоячи на них, ми зможемо оборонитися й від слабшого ворога – тухольців.

 

Не роздумуючи довго, видав Бурунда війську наказ збирати каміння і класти на купи, кождий відділ для себе. Той наказ, що не грозив ніякою небезпекою, подобався монголам, а надія стояти на сухім і не лазити по-виш колін у воді додала їм духу. З радісним криком вони кинулися врозбрід по долині, збираючи каміння і стягаючи його на купи. Тухольці стояли на своїх стінах довкола озера і реготалися, дивлячись на їх роботу.

 

– Сюди, сюди! – кликали вони монголів.- У нас каміння досить, усіх вас обділимо!

 

Але коли деякі монголи надто наближалися до їх становищ, зараз скрипіла машина і жужмом летіло каміння на нещасних, що, бродячи в глибокій воді, ховалися, мордувалися, а втікати не могли. Хотя-не-хотя мусили тепер монголи держатися на середині долини, здалека від тухольських метавок. Бурунда трохи не сказився в своїй немочі, видячи гордість, чуючи насміхи тухольців.

 

– Ні, се не може бути! – скрикнув він.- Гей, до мене, мої вірні туркомани!

 

Найсміліший відділ монгольського війська зібрався довкола нього – хлопи як дуб’я, як степові тигри, з яких шкури мали понапинані на собі. Він попровадив

 

їх проти одного тухольського становища, висуненого наперед, самітного, на острім, щербатім обриві. Невеличка купка тухольців стояла там коло нової метавки.

 

– Затроєними стрілами на них! – крикнув Бурунда, і, мов шершені, засвистіли стріли в повітрі. Зойкнули поранені тухольці і замішалися, а монголи з радісним криком поступили наперед.

 

– Не давайте їм громадитися! – крикнув Бурунда.- Не давайте їм кидати на нас каміння! Тут можемо вкрі-питися.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: