Митько тепер вийшов свідчити протії боярина.
– Скажи нам, Вояче Митьку,- почав питати його Захар,- ти знаєш сього боярина, проти котрого хочеш свідчити?
– Знаю,- відповів твердим голосом Митько.- В його дружині я служив і був у битві над Калкою.
– Яке ж свідоцтво хочеш ти зложити проти нього?
– Мовчи, підлий рабе! – скрикнув, побліднівши, боярин.- Мовчи, а то тут буде й конепь твоя&му нужденному життю!
– Боярине, я тепер не раб твій, але вільний громадянин, і тільки моя громада може веліти мені мовчати. Я досі мовчав, але тепер мені велять говорити. Чесна громадо! Свідоцтво моє проти боярина Тугара Вовка велике і страшне: він зра…
– Мовчав досі, то мовчи й далі! – ревнув боярин, блиснув топір, і Митько Вояк з розлупаною головою, окровавлений упав додолу.
Охнула громада і зірвалася на ноги. Страшний крик залунав довкола:
– Смерть йому! Смерть! Він зганьбив святість суду! На раді забив мужа нашого!
– Смерди погані! – скрикнув до них боярин.- Не боюсь вас! От так буде кождому, хто поважиться торкнути мене чи рукою, чи словом. Гей, мої вірні слуги, сюди, до мене!
Лучники і топірники, хоч самі бліді й тремтючі, обступили боярина. Грізний, червоний з лютості, стояв він посеред них з кровавим топором у руці. На знак
Захара громада втихла.
– Боярине,- сказав Захар,- ти смертельно провинивсь проти бога і громади. Ти на суді забив свідка, нашого громадянина. Що він хотів проти тебе свідчити, ми не дізналися і не хочемо знати,- нехай твоя совість судить тебе. Але своїм убійством ти признався до вини і поповнив нову вину. Громада не може тебе терпіти на своїй землі. Віддалися з-між нас! За три дні віднині прийдуть наші люди, щоб розвалити твій дім і загладити навіть слід твого буття у нас.
– Нехай приходять! – крикнув люто боярин.- Побачимо, хто чий слід загладить.
Я плюю на ваш суд! Рад побачити того, хто приступить до мого дому! Ану, мої слуги, ходімо з сього поганого збору!
Боярин віддалився зі своїми слугами. Довгий час стояла мовчанка в зборі.
Молодці винесли кроваве тіло Мить-ка Вояка.
– Чесна громадо,- сказав Захар,- чи воля ваша поступити з боярином Тугаром
Вовком так, як батьки наші веліли поступати з такими людьми?
– Так, так! – загула громада.
– Кого ж вибираєте до сповнення громадської волі? Вибрано десять молодців, між ними й Максима Беркута. Важко було Максимові приймати сей вибір. Хоч і як ненависний був йому боярин, але все-таки він був віт-цем тої, котра мов чаром опанувала його серце і його мислі, за котру він віддав би був життя. А тепер, о горе, і вона була засуджена, безвинно, за батькову провину. Але проте
Максим не відпирався від вибору. Хоч і як тяжке для нього було завдання сповнити громадський засуд, усе-таки він у глибині свого серця радувався ним: адже ж при тій нагоді він побачить її! А може, йому удасться як-небудь потішити її, злагодити хоть своєю щирістю острий засуд громади!..
А тим часом рада громадська йшла далі своєю чергою. Прикликано післанців від сторонських громад, щоб і з ними нарадитись над тим, як боронитися проти нападу монголів.
– Зруйновані ми,- говорив післанець підгірських громад.- Села наші попалені, худоби зрабовані, молодіж ви-гибла. Широкою рікою розлилися пожежі і знищення по Підгір’ю. Князь не дав нам ніякої оборони, а бояри, що тисли нас в часи спокою, зрадили нас у потребі.
Післанці з Корчина й Тустаня говорили:
– Нам грозить залива. Понижче Синевідська на рівнині біліють вже шатра монголів. Іде їх сила незлічима, і ми й думати не можемо про боротьбу й опір, але забираємо все і втікаємо в ліси та в гори. Бояри наші зачали були робити засіки на шляху, але якось вагуються. Шепчуть люди, що хотять запродати шляхи наші монголам.
Післанці з інших верховинських громад говорили:
– У нас урожаї лихі, а тепер з долів набігло до нас багато народу. Передновинок тяжкий. Рятуйте нас і наших гостей, поможіть перебути чорну годину!
Післанці з угро-руських громад сказали:
– Чули ми, що монгольська залива йде в угорську країну. На бога і богів батьків наших взиваємо вас, сусіди і браття: спиніть тоту страшну хмару, не допустіть її звалитися в нашу країну! Ваші села – твердині; кожда скала, кожда дебра ваша стане за тисячу вояків. А скоро раз вони переваляться через гори, то вже там ніяка сила не спинить їх, і всі ми погибнемо марно. Ми готові дати вам поміч, якої зажадаєте,- і хлібом, і людьми, тільки не опускайте рук, не тратьте надії, ставайте до бою з поганим наїзником!
Тоді Захар Беркут сказав:
– Чесна громадо, і ви, чесні посли сусідські! Всі ми тут чули, яка страшна хмара йде на нашу країну. Воєнні сили виступали проти них і погибли. Сила їх велика, а нещасні порядки на наших долах дозволили їм зайти аж у серце нашого краю, перед поріг нашої хати. Князі й бояри потратили голови або зраджують край свій очевидячки. Що нам тут зробити? Як нам боронитися? Я думав би, що нам поза границі нашої Тухольщини удаватися не можна. Шлях наш при вашій помочі, чесні загірні громадяни, ми чень оборонимо. Але інших шляхів ми оборонити не можемо. Се буде ваше діло, чесні тустанські громадяни, а коли б нам удалося наше діло, то ми й вам радо підемо допомагати.
На те сказали тустанські післанці:
– Знаємо ми, батьку Захаре, що вам ніяк іти нас боронити і ще в тій тяжкій годині треба, щоб кождий поперед усього за себе стояв. Але зважте лише, що наші громади не такі щасливі, як ваша, що бояри забрали нас у руки і вони держать сторожу над засіками й проходами. А як вони схотять видати їх монголам, то що ж ми порадимо? Лиш одного ми надіємось, і се може ще спасти нас: що монголи не підуть на ваш шлях і що в такім разі ви, забезпечивши свій шлях вартою, будете могли рушити нам на поміч.
– Ей, громадяни, громадяни,- сумовито, але і з докором сказав Захар,- і сила, бачиться, у вас у руках, і розум у головах, як у мужів, а бесіда ваша дитиняча!
Покладаєте надію на «може» та на «хто знає». Адже ж, сього будьте певні, що скоро нам не грозитиме небезпека, то ми всею громадою прийдемо вам на поміч. Але поперед усього вам належалось би забезпечити себе проти ваших власних ворогів – бояр. Доки в їх руках засіки і проходи, доти ви й дихнути безпечно не можете. Кождої хвилі сей прехитрий рід може продати вас. Пора вам не дрімати, але вдарити в дзвони і громадами поскидати з себе ті пута, в які обпутала вас боярська неситість і княжа сваволя. Поки сього не буде, поти й ми не зможемо допомогти вам.
Сумно похилили голови тустанські післанці на ті Захарові слова.
– Ей, батьку Захаре,- сказали вони,- знаєш тп наших громадян, а говориш, немовби зовсім не знав їх. Зламана у них давня відвага, притоптана їх воля. За твою раду дякуємо тобі і передамо її нашим громадам, але чи підуть вони за нею?.. Ей, коби ти був між ними і ска-вав їм своє слово!
– Невже ж таки, чесні сусіди, моє слово у ваших громадян може мати більшу вагу, ніж їх власна потреба, ніж їх власний розум? Ні! Коли б так було, то нічого вже й моє слово вам не поможе, то вже пропали наші громади, пропала наша
Русь.
Сонце геть-геть уже схилилося з полудня, коли тухольська громада по скінченій раді вертала до села. Без радісних співів і викриків, сумно, повагом ішли старі й молоді, повні важких дум. Що то принесуть їм будущі дні?
Післанці сторонських громад, піднесені на дусі й заохочені, порозходилися.
Тільки копне знамено, знак сили і згоди громадської, повівало високо і весело в повітрі, і весняне небо ясніло пречистим блакитом, немов не бачачи земної журби та тривоги.
ІV
Широкою рікою плили по Русі пожежі, руїна та смерть. Страшенна монгольська орда з далекої степової Азії налетіла на нашу країну, щоб на довгі віки в самім корені підтятії її силу, розбити її народне життя. Найперші міста –
Київ, Канів, Переяслав – упали і були зруйновані до основи; їх слідом пішли тисячі сіл і менших городів. Страшний начальник монгольський Бату-хан, прозваний Батиєм, ішов на чолі своєї стотисячної орди, женучи перед собою вчетверо стільки всяких полоняників, що мусили битися за нього в перших рядах,- ішов поздовж руської землі, розпускаючи широко свої загони і бродячи по коліна в крові. Про який-будь опір на рівнім полі ніщо було й думати, тим більше, що Русь була роз’єднана і роздерта внутрішніми межиусобицями.