– До зброї, браття, до зброї! Монголи! Монголи! Той крик був мов наглий удар грому. Всі стали мов мертві, безладна сумішка перемінилася на безладне остовпіння. Але й се тривало тільки хвилю. Стукіт кінських копит розлягався все ближче і ближче, а неминуча небезпека разом обудила всіх із мертвоти!
Адже ж усі були смілі, сильні, молоді! Адже ж кождий із них не раз у своїх дитячих і молодечих снах бачив себе в битві, в небезпеці, в кровавій боротьбі з ворогом, і бажав, і молився, щоб сон стався явою, щоб довелось йому колись ставати грудьми в обороні свого краю. І ось хвиля надійшла – і вони ж мали б її перелякатися? Тільки на хвилю оглушила їх страшна вість, страшна назва
«монголи»,- в найближчій хвилі вони вже були тим, чим були звичайно: вже кождий держав у руках свою зброю, стояв у ряді поруч з іншими, готовий до кровавого бою.
– Головне діло наше, товариші, держатися сих стін. Поки ворог не випре нас від сього дому і не окружить на вільнім полі, поти не маємо чого боятися. Дім сей – то буде наша твердиня!
І він розставляв лучників коло вікон, коло дверей по два і по три, як до важності й доступності місця. Деякі мали бути внутрі дому, щоб доносити з боярського складу лучникам стріл і рогатин, головна ж сила мала стояти при входових дверях, щоб, у разі потреби, проломити ряди напасників і відбити їх від дому.
А тим часом монголи на ріні над Опором зупинилися, позлазили з коней і, розділившися на три відділи, рушили під горбок трьома стежками. Очевидно, провадив їх хтось добре знайомий зі стежками й ходами, бо цілий той маневр відбувся швидко, без вагання, без довшої запинки. Маневр той показував ясно, що монголи хотіли зі всіх боків обійти й окружити дім відразу.
Але хто се йде так завзято на чолі середнього, головного, відділу монголів?
Глядять товариші і очам своїм віри не ймуть. Се не хто другий, як сам властитель сього дому, гордий боярин Тугар Вовк.
– Наш боярин! Наш боярин! – скрикнули деякі дружинники, яких Максим, не довіряючи їх щирості, поставив у ряди всуміш із тухольцями.
– Так, ваш боярин – монгольський слуга, зрадник своєї батьківщиниі Невже ж ви й тепер іще схочете додержувати йому вірности?
– Ні, ні! – скрикнули дружинники однодушно.- Смерть зрадникові! Розіб’ємо вражу ватагу або самі погинемо в обороні свого краю.
Урадуваний тою заявою, сказав Максим:
– Простіть, браття! Одну хвилю я несправедливо судив вас, думаючи, що ви в змові зі своїм боярином. Але тепер бачу, що кривду робив я вам. Держімося разом, близько стін, так, аби не могли нас окружити, і стараймося завдавати їм якнайбільше страти. Монголії, як я чув, недобре вміють вести облогу, а ще в такій невеличкій силі. Чей, нам удасться відбити їх напад.
Бідний Максим! Він старався в інших вмовити надію, яка у нього самого почала щезати від першої хвилі, коли тільки побачив монголів, і то тим більше тепер, коли переважна їх сила вповні розвернулася перед очима обля-жених. Але все- таки його слова мали велику вагу в його товаришів, що не раз уже мали нагоду переконатися про його притомність духу й оглядність в часі найбільшої небезпеки. Сліпо полягаючи на його словах і розказах, кождий дбав лише про те, щоб пильнувати свого місця до крайньої можності, знаючи добре, що й сусіднє місце буде так само пильноване.
Та ось монголи широким колесом у три ряди обступили вже дім боярський і кам’яні стріли на своїх луках держав? вже намірені на смілих обляжених молодців. Тільки що начальник не дав іще знаку до бою. Начальник, бачиться, хоче попереду пробувати ще намови, бо ось він виступив з-поміж рядів наперед против головного відділу обляжених і каже:
– Раби невірнії! Погані смерди! Невже ж зухвалість ваша така безмежна, як і ваша дурнота, що ви хотіли би піднімати оружжя на військо великого
Чінгісхана, нині безперечного пана всеї Русі? Піддайтеся йому без бою, то він помилує вас. Але ті, що захотять опиратися його силі, будуть нещадно роздавлені, як хробаки під колесами воза.
На таку мову голосно і сміло відповів Максим Беркут:
– Боярине! Дуже не впору назвав ти нас, синів вольної громади, рабами! Ти поглянь на себе! Може, до тебе така назва борше пристане, ніж до нас. Адже до вчора ще був ти раб княжий, а нині ти вже раб великого Чінгісхана і, певно, полизав молоко, розлите по хребті коня якогось його бегадира. Коли воно тобі смакувало, то ще з того не виходить, щоб і ми були ласі на нього. Великої сили великого Чінгісхана ми не лякаємось. Вона може нас зробити трупами, але не зробить нас рабами. А тебе, боярине, вся сила великого Чінгісхана не зробить уже ані вольним, ані чесним чоловіком!
Остра і різка була бесіда Максимова. Іншим часом він уважав би на те, що перед ним батько Мирослави, але тепер він бачив тільки ворога – ні, зрадника, чоловіка, що потоптав сам свою честь, котрому, проте, ніяка честь не належиться. Голосно радувались товариші, почувши таку Максимову мову. А боярин аж пінився зо злості.
– : Хлопе поганий! – кричав він.- Жди лишень, я тобі покажу, що завчасно ти похвалявся своєю вільністю! Нині ще кайдани забряжчать на твоїх руках і ногах! Нині ще ти будеш валятися в поросі перед начальником монгольської сили!
– Швидше згинути! – відповів Максим.
– Отже, не згинеш! – крикнув боярин.- Гей, діти,- озвався він до монголів їхньою мовою,- далі на нихі Тільки сього обминайте, сього мусимо мати живого в руках!
І він дав знак до бою. Залунав по горах і лісах роговий вереск і урвався.
Стишилось довкола боярського дому, але се була страшна тиша. Мов гадюки, свистіли монгольські стріли, градом сиплючись на боярську оселю.
Правда, напасники були занадто далеко віддалені, щоб їх стріли могли трафляти оборонців або, трафивши, небезпечно ранити їх. Для того Максим крикнув до своїх товаришів, щоб тепер іще не стріляли і щоб узагалі щадили стріл і зброї, а вживали їх аж тоді, коли можна добре влучити ворога і одним ударом нанести йому значну страту. А щоб не відразу припустити напасників до стін дому, він зі своїми вибраними товаришами уставився на подвір’ю, о яких двадцять кроків перед входом, ва міцним дощаним остінком – куснем недобудованого паркана.
Паркан був якраз у хлопа зависокий, і стріли монгольські не досягали молодців.
Зате їх цільні, хоч і рідкі, стріли смертельно разили монголів і стримували їх від наближення. Страшно розлютився Тугар Возк, побачивши се.
– Приступом до них! – крикнув він, і збита громада монголів під його проводом кинулася бігцем із голосним криком до остінка. За остінком було тихо, немов усе там вимерло. Ось-ось уже монголи добігають, ось-ось своїм напором обалять остінок; коли втім понад остінком вирвався, мов із землі виріс, ряд голів
і могутніх рамен – і свиснула громада сталених стріл, і ревнули з болю поражені монголи страшними голосами. Половина їх упала мов підкошена, а друга половина перла назад, не дбаючи на крики і прокляття боярина.
– Гурра, молодці! Гурра, Максим! Гурра, Тухольщи-на! – закричали оборонці, і дух вступив у них. Але боярин, не тямлячись зо злості, зібрав уже другу громаду до нападу. Він повчав монголів, як треба нападати і не розсипатися за першим ударом противника, але бігти по трупах дальше. Тим часом і Максим поучав своїх молодців, що діяти, і з піднесеним оружжям ждали вони нападу монголів.
– Далі на них! – крикнув боярин, і поперед усього цілими хмарами пустили монголи ряд стріл на противників, а потім знов пустилася громада приступом на остінок. Знов перед наближенням стрітили їх молодці цільними стрілами, і знов частина напасників із страшним криком упала на землю. Але решта вже не метнулася назад лише з оглушаючим криком летіла далі й досягла остінка.
Страшна була хвиля. Тонкий дощаний остінок ділив від себе смертельних ворогів, що, хоч як близько себе були, не могли досягнути одні одних.
Хвилю мовчали одні й другі, тільки швидкий, гарячий віддих чути було по обох боках остінка. Раптом, мов на даний знак, загримали монгольські топори о ості- нок, але в тій самій хвилі тухольські молодці сильними підоймами підважили вгору остінок, поперли його плечима і обалили на монголів. А разом з тою хвилею, коли впав остінок, обаляючи своїм тягарем передні ряди монголів, скочили наперед молодці, узброєні в топори на довгих топорищах, лупаючи ними черепи монгольські. Забризкала кров, залунали крики і стогнання ворогів,-