Тухлі, він зачинав розуміти, що тухольці поступали зовсім розумно і право, а серце його, хоч засліплене жадобою власті, все-таки не було ще настільки глухе на голос сумління, щоб не признати сього. Все те передумав боярин сьогодні і вже зовсім іншими очима і з іншим серцем глядів на сидячого в наметі напівмертвого, нужденного Максима. Він приступив до нього, взяв його за руку
і хотів підвести та посадити його на стільці.
– Максиме! – сказав він лагідно.- Що се сталося з тобою?
– Пусти мене! – простогнав слабим голосом Максим.- Дай мені вмерти в спокою!
– Максиме, хлопче, відки тобі думки про смерть? Я міркую, як би то його зробити вільним, а він про смерть! Устань, сядь ось тут на лавці, покріпись, я маю з тобою поговорити де про що.
Хоча Максим наполовину не розумів, а наполовину не вірив словам і доброті боярина, то все ж таки ослаблення його, голод і втома надто голосно домагалися для його тіла покріплення, щоб він міг відкинути боярську гостинність. Кубок огнистого вина відразу освіжив його, немов розбудив його живу силу до нового життя; кусень печеного м’яса втишив його голод. Поки він їв, боярин сидів проти нього, додаючи йому ласкавими словами відваги й охоти до життя.
– Дурний хлопче,- говорив він,- таким, як ти, треба жити, а не про смерть думати. Життя – дорога річ, І за ніякі скарби його не купиш.
– Життя в неволі нічого не варте,- відказав Максим,- краща смерть!
– Ну… так… розуміється,- мовив боярин,- але ж я кажу тобі, що можеш бути вільний.
– Зраджуючи свій нарід, ведучи монголів через гори… Ні, краще вмерти, ніж так заробляти на вільністьі
– Не про те тепер річ,- сказав з усміхом боярин,- а про те, що й без тої, як ти кажеш, зради ти можеш бути вільний,- ще сьогодні.
– Як? – спитав Максим.
– Я знав, що ти зацікавишся,- знов усміхнувся боярин.- Отже ж, небоже, діло таке. Твої тухольці обскочили нас у тій долині – завалили вихід. Розуміється, їх опір тільки сміху варт, бо прецінь же вони не спинять нас. Але нам шкода часу.
О те тільки ходить.
Очі Максимові розгорілися радістю на сю вість.
– Обскочили вас тухольці, кажеш? – кликнув він радісно.- І вийти відси не можете? Ну, то богу дякувати! Надіюсь, що й не вийдете вже. Тухольці ціпкий народ: кого раз у руки зловлять, то вже не люблять пустити.
– Те-те-те! – перервав його боярин.- Не радуйся завчасно, хлопче. Не така наша сила, щоб могла горстка твоїх тухольців зловити її в руки! Кажу тобі, не о те ходить, щоб тут не зловили нас, а о час, о кожду хвилю часуі Нам квапно діється.
– І що ж я можу вам у тім порадити?
– А от що. Я думаю нині ще йти до твоїх тухольців для переговорів: хочу обіцяти їм тебе взамін за вільний прохід. Так, отже, надіюсь, що ти скажеш мені те слово, як трафити до серця твоїх громадян і твого батька, щоб пристали на наше предложення.
– Дарма твоя робота, боярине! Тухольці не пристануть на таку заміну.
– Не пристануть? – скрикнув боярин.- Чому ж не пристануть?
– Тухольці будуть битися до остатнього, щоб не пустити вас через гори. Чи, може, мали. б за таку нужденну заміну, як я, допуститися зради на своїх верховинських і загірних братах, котрих села мусили б тоді бути зруйновані отак, як наша Тухля?
– І вони будуть зруйновані, дурний хлопче! – сказав боярин.- Адже;к замала сила твоїх тухольців, щоб спинити нас.
– Не хвали, боярине, дня перед вечором! Нащо тут великої сили, де сама природа своїми стінами і скалами спиняє вас?
– А все-таки ти скажи мені, як говорити до твого батька і до тухольців, щоб трафити до їх серця.
– Говори щиро, по правді,- се єдине чародійське слово.
– Ой, не так воно, хлопче, не такі – сказав невдово-лений боярин.- Неспроста то йде у вас. Твій батько старий чарівник, він знає таке слово, що кождому до серця трафляе, він тебе мусив його навчити. Адже ж без такого слова ти не міг наклонити на свій бік моїх лучників, котрі так скажено за ні за що билися з монголами, як би, певно, не билися за найліпшу плату.
Максим усміхнувся.
– Дивний ти чоловік, боярине! – сказав він.- Я ніякого такого слова не знаю, але скажу тобі виразно, що хоч би й знав, то не сказав би тобі, щоб ти не міг намовити тухольців на таку заміну.
Гнівом спалахнув гордий боярин.
– Хлопче! Уважай, хто ти і де ти! – скрикнув він.- Уважай, що ти невольник, що життя твоє залежить від волі якого-небудь монгола.
– Що моє життя!..- сказав спокійно Максим.- Я не стою о житттяі Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть.
В тій хвилі відхилилася запона намета і швидким кроком увійшла до намета
Мирослава. Вона бистро зирнула довкола і, не звертаючи уваги на батька, кинулася до Максима.
– Ах, ось він, ось він! – скрикнула вона.- Мене мов тягло щось сюди! Соколе мій,
Максиме! Що з тобою діється?
Максим сидів мов остовпілий, не зводячи очей із Мирослави. Його руку держала вона в своїй, її слова були мов великодній дзвін для нього, мов оживляюча роса для зів’ялої квітки. А вона, мов ясочка, припадала край нього, слізьми обливала його тяжкі пута, змивала з рук його засохлу кров. Як радісно, як тепло зробилося в серці у Максима при її наближенню, за дотиком її м’якої руки! Як гаряче забилася кров у його грудях! Як сильно розбудилася любов до життя! А тут ланцюги тиснуть немилосердно, нагадують йому, що він невольник, що над його головою висить кровавий ніж монгольський! І та згадка в тій щасливій хвилі гадюкою вповзла в його серце, і з очей його бризнули сльози.
– Мирославе,- сказав він, відвертаючись,- чого ти прийшла сюди, щоб дужчої муки завдати мені? Я вже готов був на смерть,- ти знов збудила в мені любоц до життя!
– Милий мійі – сказала Мирослава.- Не трать надії. Я задля того йшла сюди, в ворожий табір, через усякі небезпеки, щоб сказати тобі: не трать надії!
– Нащо мені надії? Надія не розіб’є тих ланцюгів.
– Але мій батько розіб’є.
– О, твій батько! Так, він говорить, що готов се вробити, але жадає від мене такої услуги, якої я йому не можу зробити.
– Якої услуги?
– Він хоче йти до тухольців і робити з ними таку угоду, щоб в заміну за мене випустили монголів із сеї до» лини, і жадає від мене того чарівного слова, котре би прихилило до нього серця тухольців.
Мирослава з подивом поглянула перший раз на свого батька, а подив сей чим далі, тим більше перемінявся на радість.
– Тату,- сказала вона,- правда се?
– Правда! – сказав Тугар Вовк.
– І ти думаєш, що Максим знає таке слово?
– Мусить знати. Адже й тебе він за першим разом як прикував до себе. Без чарів се не могло статися.
Мирослава з усміхом, повним безмежної любові, поглянула на Максима, а потім, обертаючись до свого батька, сказала:
– Ти вже маєш дозвіл начальника на переговори?
– Ні ще,- але се стояти буде хвилю. Його намет поуз мойого.
– То йди ж. Я тим часом наклоню Максима, щоб сказав тобі се слово.
– Ти наклониш?
– Побачиш! Іди лишень!
– Причарована дівчина! – воркотів сам собі боярин, виходячи з намету.-
Причарована, не інакше! Сама йому на шию кидається!
– Серце моє, Максиме! – сказала по його виході Мирослава, обвивши руками шию Максимову і цілуючи його бліді, спечені уста.- Не журися! Монголи відси не вийдуть – тут їм усім погибати!
– Ох, Мирославе, зоре моя! – сумовито сказав Максим.- Рад би я сьому вірити, але надто велика їх сила, васлабі наші тухольці.
– Нам прийшли в поміч загіряни і верховинці.
– Зброї доброї не маюьб.
– І про се не бійся. Слухай лишень: сотні сокир цюкають у лісі, хвиля ще – і сотні огнищ запалають довкола долини, а при кожнім огнищу робити будуть наші майстри машини, котрими можна буде кидати каміння аж до середини монгольського табору.
– І хто яс се таке вигадав? Хто навчив наших майстрів?
– Я, серце моє. Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах
Галича. Заким іще сонічко вийде з-за Зелеменя, п’ятдесят таких машин буде кидати каміння на голови монголів.