Над твором Ольга Кобилянська працювала впродовж багатьох років. Ще в лютому 1922-го літературно-науковий журнал «Промінь» (м. Чернівці) повідомив, що вона закінчила повість у двох частинах, яка носить назву «Юліян Цезаревич». Одначе — за свідченням сучасників — Кобилянська й далі шліфувала рукопис. І неправду пише та ж «Українська радянська енциклопедія»: в 1926 році твір не видавався. Шліфуючи, авторка частинами надсилала до редакції місячника письменства, мистецтва, науки і громадського життя «Нова Україна», який виходив у Празі і біля джерел якого стояв Володимир Винниченко,— починаючи з жовтня 1926-го, «Нова Україна» й почала його публікацію, а закінчила аж у 1928 році. А повністю книгу випустила в 1936 році Львівська видавнича спілка «Діло» в одноіменній бібліотеці. Художнє оформлення зробив знаменитий маестро Павло Ковжун. В 20-х роках Кооперативне видавництво «Рух» у Харкові започаткувало десятитомне видання творів Кобилянської,— десятий том анонсувався: повість «Апостол».
Ольга Кобилянська
Апостол черні
Роман у 2-х томах
І том
Галі з Лопатинсъких Бурачинській присвячує авторка
"Полкового" годинникаря, Максима Цезаревича, невеликої столиці Ч. мало хто любив. Він був прикрий дивак, скупець і непривітливий. Се послідне не лиш проти власної родини, але й до чужих, що з своїми годинниками приходили до него. Принесете йому іноді годинник до направки, то коли він сидить, виглядає як великий павук, що зігнувся над мушкою-годинником, і вдивляється в його механізм — піднявши задумливо брови, ніби лікар держить руку гарячкуючого; а опісля або перегляне ваш і відставить його поспішним рухом і гнівним поглядом десь до другого гуртка і звернеться до вас, або погляне на вас поважно. "Хорий, дуже хорий, — скаже, — прийдіть за місяць, щоб можна до того часу добре випробувати. Може, поможу", або віддасть з словом "пропав безнадійно, киньте!". І більше нічого. Коли ви постоїте і вас окруження дивака на хвилину-дві займе, або мимоволі ваше ухо заслухається в ріжноманітне скорше і повільніше тикання годинників, він зараз стає похмурий. "Справа мається так, як кажу вам, пане. В мене нема часу, ось і сей годинник жде на мою руку, і той, а той вже від тижня цілком розложений; а другі також ждуть. Нема часу". Ледве що відкивне головою і — пішов.
А коли "хорий" вже вилічений і він його вам віддасть — то як поставить вам ціну — хочклякай, він не спустить. "Перше було добре, — скаже їдко, — доки не знали, яка хвилина дорога, а тепер зле. Не приносіть, будь ласка, до мене вашого приятеля, коли занедужає вдруге. Є і інші майстри. "Полковий" — як себе сам називав, бо до нього багато військових заходило, — лише один. Мене Господь лиш одним часом наділив на сім світі. Вдруге мені не бути годинникарем, як колись мій механізм подякує", усміхнеться сумно і вздрігне маркантно бровами. Не старий ще, хоч на висках посивів, був високий гарно збудований, з рисами класичними, ходив, мов якийсь головний командант, по своїй не великій, дуже чисто прибраній, робітні з піднятою головою і обзирав свої годинники на стінах, яких мав багато — одних на продаж, другі до направки — від часу до часу перешіптуючись з собою. Деякі твердили, що відмовляв молитви, другі, що має хвилі, в котрих говорить з видінням, а треті, що вправлявся в латинській мові і в таких же фразах, котрими лаяв публіку за неоцінення його праці; але докладно не знав се ніхто.
На стіні між годинниками висів і скіряний карбач і ніхто не був певний, чи в роздражненню гарний дивак не зірве його з стіни і не просвище кому-небудь над вухами, знетерпеливившися. Лише одно знали: Максим Цезаревич ніколи неправдою не орудував, нікого не обманив. Його слово було їдке, як іржа, тверде, як камінь — одначе — як говорив, не був один з тих, що не зналися на моральній цінности.
*
З-поміж його дітей т. є. трьох доньок і одного сина, було йому, як здавалося, лише одно миле, а то, власне, той одинокий син, Юліян. Всі проче, себто дві старші і наймолодша донька, називав він механічними колісцями, котрі після законів оберталися і окружали "мотор", мов сателіти.
Коли малому Юліянові минуло шість років, було його матері дозволено оставляти його в робітні батька на якийсь час. Але тут він не смів плакати. "Коли хочеш плакати, — наказував батько, — скажи вперед і рушай…". Опісля брав його на коліна та, показуючи йому деякі годинники, притулював їх йому до вуха, з чого дитина замовкала із несподіваности такого чуда, або аж здержувала віддих, або розсмівалася.
Коли ж іноді їй тут чогось забажалося, чого батько не міг дати, а вона все-таки того домагалася, розплакуючись, строгий батько указував на карбач і говорив: "Найкраще уходь!" Ті слова означали ще ласку, якою дівчата, "колісця", лиш рідко могли почванитися. Тоді малий відходив, не залишаючи нагоду не оглянутися разів з кілька за дорогим для нього неосягненим предметом; а батько стояв з піднесеною, ніби за карбачем простягненою, рукою і вдивлявся вижидаючо в личко дитини, чи запановує вона над своїм бажанням, чи улягає напорові плачу.
Одного разу принесено до направки шварцвальдський годинник в формі невеликого домика, на верху котрого знаходилася ластівка так знаменитої різьби, що приковувала хоч би яке вибагливе око. Малий шестилітній хлопчина, побачивши ніби живу пташку на дрібнім будинку з личком годинника, аж писнув з радісного подиву, йому відразу забажалося притиснути ластівочку до себе. "Тату, дайте!" — кликнув і простягнув руки за годинником, що стояв між іншими на столі, при котрім сиділа непохитна стать поважного батька і перебирала щось між частинками годинника. Батько похитав, заперечуючи, головою без слова, удаючи, що не помічав, що дитина коло нього.
"Я нічого пташечці не зроблю", — впевняв благаючим поглядом малий і простягнув ручку вдруге. Батько підвів очі від роботи і, ніби усміхаючися, сказав: "Але вона тобі може щось зробити".
"Вона кусає?"
"Вона відлетіти може…"
Дитина вдивилася зачудовано на батька.
"Відлетіти?"
"Так. Все, що гарне, не все можна мати. Краще залиши її; а тепер відходь і не мішай!"
Хлопчик вийшов. Не минуло кілька хвилин, коли він наново з’явився, прийшов і станув, як перед тим коло стола і намагався на пальцях, щоб побачити вдруге гарну пташку.
"Вона ще сидить, — прошептав, боячись звернути батькову увагу на себе. — Пташечко моя маленька, ти відлетиш?"
Батько підняв великого строгого погляду: "Хочеш конче, аби вона відлетіла? Йди, повторяю".
"Вона не відлетить, татку, — прошептав хлопчина. — Я її не возьму в руки. Я лиш на нюдивитися буду. Не зроблю їй нічого".
"Так. Не зробиш їй нічого. А відки ти то знаєш?"
"Бо так. Вона гарна і я її люблю. Вона така гарнесенька".
Та тут же зайшла несподівано зміна з батьком. Йому очі заблиснули гнівом і він крикнув бурхливо: "Не дивися на те, що не може бути твоє, і не забажай чужого. Рушай, бо поб’ю — а знаєш, плакати не вільно". І дивне диво. Чи відчула дитина, що сей строгий батько; котрий, мов злодій, радувався потайки загарбаним скарбом, любувався так само скрито сею гарною дитиною, вдаючи з себе невмолимо строгого. Він не змішався, лиш сказав: "Не кричіть татку, вона зараз відлетить", — а опісля, прижмурюючи раптом оченята, протягнув п’ястучок і, то отвіраючи, то замикаючи його, як се роблять діти, виявляючи тим своє сильне бажання посідати забажаного предмету — не рухався з місця.
"Ти ще тут? Де карбач?"
Хлопчина розплакався.
"Ти чого плачеш?"
Юліян мовчав, хлипаючи.
"Скажи, чого плачеш? Ти вже не вмієш говорити?"
Малий показав безмовно на пташку.
"Хочеш м а т и її?"
Хлопець притакнув головою.
"І не будеш ніколи більше плакати, коли її одержиш? Уважай, що відповідаєш".