— Не хочу бути лілеєю! — Олександра жбурнула букет на плесо. Вода заколихалась, збрижилась.
— Не гнівайся на мене… Говорю це, бо ти… Хочу сказати, а слів не вистачає. Не все вимовиш словами, про що говорить серце. Наші взаємини переростають межі звичайної дружби…
— Вони вже переросли, — задумливо посміхнулась.
— Але куди все це може повести нас?
— Ти дивишся на мене, як на панєнку?
— Так… Як на вродливу, випещену в розкошах панєнку.
— Хочу довести, що я можу бути іншою!
— Чим?
— Піснями… Можу одягти просте вбрання. Можу навіть босою ходити, як прості дівчата…
— Ніжки поколеш…
— Хай!.. Іспити в інституті я складала добре. Хочу скласти іспит інший… Для тебе!.. Чуєш, для тебе! — очі Олександри загорілись. — От завтра переодягнусь у просте вбрання і прийду до тебе.
— Це жарт?
— Ні, не жарт!
— А потім у такому вбранні підеш викладати панночкам гру на фортепіано?
— Ні… Піду з тобою, куди захочеш… Куди поведеш.
Замовкли. Тихе плесо, ніби прислухаючись до розмови, почало гойдати на своєму лоні вечірні зорі. Вони були чисті, задумливі… Та їхню задумливість обірвала Олександра дзвінким сміхом.
— Чого ти? Смішно?
— Ні, весело…
— Не розумію.
— Ха-ха-ха-ха! Пора вже все зрозуміти. Мене навіть наша «маркіза» почина розуміти, а ти…
— Я ж не «маркіза», — запитливо поглянув.
— Не ображайся… Я не така. От одягну найпростіше вбрання і вийду до тебе. Тоді веди мене хоч на оглядини… Ха-ха-ха!
— Не жартуй.
— Хочеться жартувати!
— Не забороняю…
— А ти спробуй заборонити!
— Не маю влади.
— Добувай!
— А ти коритимешся?
— Побачимо. Ха-ха-ха!
— Приходь завтра в тому вбранні…
— Куди, до каруселі?
— Так, до каруселі. Завтра ж неділя. Вранці, о десятій годині.
— Для іспиту?
— Може, й для іспиту.
— Мого чи твого? Ха-ха-ха!
— Я серйозно. Не жартую.
— А я жартую й серйозно. Ха-ха-ха!
Котився сміх, лягаючи на хвилі потемнілого в сутінках плеса.
* * *
Рівно о десятій годині наступного дня був, як умовились, біля каруселі. Стояв, одягнений в простий, поношений костюм, на голові старий кашкет — наче якийсь заробітчанин. Почав тривожитись — минав час, а Олександра не приходила. Невже пожартувала? Підходив ближче до каруселі, задивлявся на кружляння веселої молоді, наче щось намагався вловити в тому кружлянні, в звуках «Розлуки». На цей раз вони були розпачливими і до болю верескливими. Відійшов, прислухався до розмов.
Аж ось, де не візьмись, простує в розкішному аристократичному вбранні Олександра і з нею — «маркіза». Проходять повз. Не витримав, злегка підняв кашкет, наче вітаючись.
— І такі є, — обізвалася до Олександри «маркіза». Навела лорнет. — Видно, що інтелігент. Жебрачить. — Витягла срібну монету з блискучої жіночої торбинки. — Понеси, дай йому.
— Не треба… — відвела Олександра руку «маркізи» і зашарілася.
Пішли, не оглянувшись. Панас Якович ще стояв, наче закам'янілий. Сон це чи дійсність? Ледве опам'ятався й пішов навмання шляхом. «Жебрак, — шепотіли вуста, — жебрак. Може, в цьому є правда. Гірка правда. Я ж письменник того народу, що жебрачить». Пригадувались різні оповідання про жебраків, і від того ставало ще гірше. Ненароком зустрів Алоїза Єдлічку.
— Панасе Яковичу? — здивовано розвів руками. — Ходіння в народ тепер у моді. Ходімо разом. Я люблю слухати розваги молоді. Завжди почуєш якусь цікаву пісню. Шкода, що не так демократично одягнений, як ти.
— Чиню сам над собою іспит, — сумно відповів Панас Якович.
— Життєві іспити не зашкодять.
— Так, життєві й безглузді.
— Безглуздя в тобі я ніколи не примічав.
— То було раніше, а тепер…
— Що сталося?
— Нічого особливого. Роздумую оце про те, що важче, чи писати романи, чи самому мандрувати в ролі якогось романізованого героя?
— І те складне, і те… Бачу, що заговорив у тобі вік розсудливої зрілості. А знаєш, що за останній час Олександра Михайлівна дуже цікавиться тобою. При кожній зустрічі розпитує й хвилюється.
— Розпитує? — вирвалось. — Не нагадуй про неї.
— Не буду. Он гурт зачинає пісню, ходімо послухаємо. — Єдлічка попростував до гурту, наспівуючи:
Розлука ти, розлука,
Несеш мені печаль…
Збагнувши настрої Панаса, почав наспівувати інші мотиви.
Дома знаходив відраду в читанні лірики Гейне. Брався перекладати, виливаючи свій смуток. У перекладі рідною мовою глибше пізнавав душу поета та й самого себе — «В душі моїй сльози, а серденьку туга», «Чого ти тікаєш від мене?»…
* * *
В чеканні несподіванок каламутне попливли дні і ночі. Навмання ходив іноді до будинку жіночого інституту, зупинявся в алеї, куди доносились звуки фортепіано. Пізнавав у них того ж Бетховена, що й раніше слухав з таким хвилюванням. Бачив, вийшла з будинку Олександра і швидко пішла алеями. Не наважився йти слідом, бо наче від її постаті повіяло холодом. Понесла гордо піднесену голову і звабливо стрункі плечі, наче пишалася недоторканою вродою. Які контрасти жіночої краси!
Змагання думок і почуттів переносив на сторінки створюваного роману. Ніби стежив за кожним кроком життя героїні, накреслював нові епізоди епічної розповіді, в які вривалися ліричні мотиви уболівання за долю жінки. Особисті враження й тривогу поєднував у психологічних сплетіннях, розкриваючи душевні колізії вразливої особистості. Не зовні описував, а освітлював власними почуттями пригоди, що снували сюжетне плетиво роману. Не могла життєрадісна й химерна своєю поведінкою інститутка заслонити всі уболівання письменника.
На крилах мрій приносила муза смуток Галі. Хотів бачити її в інших обставинах, бажав, щоб доля ласкавим сонцем усміхнулася до неї. Ось вона пробуджується. Ранок.
«Сонце саме сходило. Рожева зоря зайнялася над землею, зверху її простяглася чорна хмара, і від того вона здавалася ще червоніша. Рожевий світ укрив усю світлицю, по сволоках стрибали невеличкі зайчики, по кутках, куди світ не заходив, трусилася темнота. У хаті було душно… Край ясного сонця саме виткнувся з-за землі, і пучок золотого променя в одну мить опинився біля неї. Стрибнув на личко, цмокнув у жаркі устоньки і розсипався іскорками по її повному і, як сніг, білому лону… їй почулося, мов хто скропнув теплим дощиком, легенький лоскіт пробіг по всьому тілу…»
Здавалося, й власне життя поринало в епізодах роману. Наче шукав у ньому свою непривітану долю, єднав її з долею багатьох.
Вів таємничі розмови з своїми героями і звіряв їм таємниці власного серця. Недаремно ж сивина починає прикрашувати скроні.
А серце благало живої розмови не тільки з героями, що їх плекала уява, а й з людиною, яка б збагнула голос душі, заповнила її радощами й скорботою.
Як ніколи, відчував свою самотність у холостяцькій кімнаті, що поглинула в своїх чотирьох стінах вісімнадцять років його скромного життя в Полтаві.
* * *
Одного недільного ранку, коли завершував хвилюючий розділ роману, хтось постукав. Відчинив двері. Швидко в кімнату ввійшла, сміючись, Олександра.
— Це ти? — вирвалося зненацька.
— Хіба не пізнаєш? Нарядилась так, як обіцяла. Дивись, чи схожа я на селючку?
— Але чому тоді…
— Не питай. Так буває… Якщо ти вирішив мене перевірити, то я маю право проекзаменувати й тебе, граючи на твоєму терпінні. Не соромишся в такому вигляді піти в місто, як умовились раніше? — в її голосі чулась настирливість. — Може, передумав?
— Ні, не передумав. Але не можу всього збагнути. Так усе раптово, наче якийсь сон.
— Якщо сон, то почекаємо, доки ти прокинешся. Ха-ха-ха! Який ти справді…
— Дивний?
— Не дивний, а втішний. Мені весело з тобою.
— А мені й весело, й прикро.
— Не до лиця тобі згадувати прикрості. Вирушаємо в умовлену мандрівку! Разом будемо тримати іспит.
Неквапно пішли вулицями. В Олександри на ногах прості черевики, на голові біленька хусточка. Поблякла сіренька кофтина та картата спідничка — ніби на неї шиті. Попросила в служниці. Панас Якович — у старому солом'яному брилі, як заробітчанин, ніс торбинку за плечима.