Минають дні, минають ночі, стираючи грані століть, і сходяться сюди діти сонця й громовиць, щоб нести дари свого серця й щедрої душі…
Віками потомлене сонце лягло на відпочинок. Синьою киреєю земля постелила йому постіль і сама готувалася до сновидінь. Далеко за Пслом раптово спалахнула пожежа, наче хто присвічував, щоб не заблудитися в пітьмі далеких доріг.
— Горить там, де й колись, пригадую, горіло, — роздумливо мовив Панас Якович.
— Знову горить? Який жах! — Ольга Петрівна злякано дивилась, як темними звоями стелився дим.
— Знову горить, мамо! Яка краса, пробудження! То вогонь гніву! — Леся випросталась. — Продовжуйте грати, Миколо Віталійовичу!
— Я граю, коли наструнюється моя душа.
— Хай бринять натягнуті струни! В музиці ви продовжуєте сторінки мого «Вавілонського полону».
Старицький все ще стояв у благальній застиглій позі, наче в бронзі литий. На його розкосмачених вусах повисли росисті краплинки, виграючи переливами рожевого перламутру.
Микола Віталійович гучніше вдарив по струнах. Звуки покотилися по гнучкому сріблолистю верби, викрешуючи іскри, що стелилися по зів'ялій траві.
* * *
Не квапився повертатися до Полтави. Службові справи затримували в Гадячі…
Як завжди, перебуваючи тут, заглянув і до колись рідної оселі Рудченків. Та батько вже помер, а стара мати перебувала десь у родичів.
Коли ж виїхав уже з міста, то думками ще не розставався з ним. Просив фурмана не гнати швидко коней, оглядав давно знайомі гаї, байраки та плеса. Краєвиди викликали милі спогади. Ніби знову поверталися забуті пригоди, щоб наповнити серце тривогою скороминучої юності.
Та поволі виривалася думка з обіймів минулого й ластівкою закружляла над рідною оселею. Старші сини десь уже в школі. А менший — з Олександрою, дома. Але чому вона була такою засмученою, коли випроводжала в дорогу, ніби крила якісь таємниці. І раніше помічав нервування дружини, але не міг дати ради. За останній час, особливо після губернаторського бенкету, вона виявляла розгубленість, часом впадала в мовчанку. Тоді прозорі очі вкривалися серпанком смутку. Перестала грати на фортепіано. Але кого винити в цьому? Може, справді він винен у її нервуванні? Іноді бачив її заплаканою. На запитання не відповідала або обмежувалася стислим «так», «минеться».
А праця по службі весь час збільшувалася, до того ж творчі задуми забирали все дозвілля. Інші чиновники справді більше віддавали часу своїм дружинам. Картав себе і забігав думкою до кобищанського будинку, хотів цього разу найтепліше зустріти дружину. Везе їй вишивані червоним та чорним подарунки. Хочеться побачити в її мрійних очах тиху радість і послухати гру на фортепіано. Роздумами скорочувався нудний шлях…
Ось і Полтава. Сутінками крилися вулиці, коли прибув до власного дому. На порозі зустріла няня. З виду побачив — щось сталося.
— Олександра Михайлівна де? — тривожно, запитав.
— Поїхали…
— Куди?
— Сказали, що в Карлівку до Шейдеманів.
— До Шейдеманів?!
Вибігли діти, обіймали батька.
— Мама поїхала… Мами нема дома, — розпачливо повторювали.
Сіли вечеряти. Панас Якович намагався не виявляти своєї схвильованості, розважав дітей. А коли мимохідь поглядав на стілець за столом, де завжди сиділа Олександра, то діти, вловлюючи неспокій батька, переглядалися між собою.
Коли всі поснули, Панас Якович підійшов до фортепіано. Воно було розкрите, ноти не прибрані
Ще довго сидів у кабінеті. А поруч бюст Шевченка. Наче чув слова:
Минають дні, минають ночі,
Шелестить пожовкле листя.
За вікном справді тоскно шелестіло листя, а над верхів'ями дубів незрадливо сяяли зорі.
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись…
Благальне звучали слова Кобзаря, наповнюючи болем невсипучі думки.
* * *
Лагодився виїхати в Карлівку, щоб відшукати Олександру. Але з кожним днем обтяжували службові справи. Якась лихоманка потрясала урядові кола, приносячи недобрі вісті з Далекого Сходу.
В Полтаві лютував Філонов, а ім'я міністра внутрішніх справ генерала Плеве звучало з кожним днем погрозливіше. Чиновники ладні були молитися шефу жандармів. Ширилися чутки: «Плеве заборонив», «Плеве попередив», «Плеве дав наказ». Були такі, що мовчали при згадці високої особи або хмурили чоло. Чимало знаходилось і тих, у кого гнівом наповнювалися очі, коли заходила розмова про всеросійського сатрапа.
Плеве до того наводнив місто жандармами, справниками, що їх стало більше, ніж книжок у книгарнях.
Не минула ласкавої уваги шефа жандармів демонстрація під час відкриття пам'ятника Котляревському. Над Полтавою, як і над усією країною, нависали зловісні хмари. Це помічав Панас Якович і по роботі в казенній палаті, і по запроваджуваному цензурному режиму.
Генерал-губернатор Урусов підозріліше й суворіше потав ставитися до робот службовців у державних установах, вбачаючи всюди крамолу, навіть у діяльності земства. Він запроваджував суворий нагляд за службовими особами. З цією метою давав необмежені повноваження Філонову, вокладаючись на його тверду руку й жандармську вправність.
З дня на день чекав Панас Якович прийому в губернатора. Після перебування в Полтаві міністра Плеве князь Урусов став жорстокішим і роздратованішим.
Повертаючись пізно з роботи, Панас Якович знаходив утіху в зустрічах з своїми друзями. Найчастіше заходив до нього Василенко. З ним зустрічав і різдвяні свята. Вперше довелося святкувати без дружини. Олександра Михайлівна не поверталася з Карлівки.
— Вікторе Івановичу, — звертався до друга, — розділи мою самотність на свята. Разом поколядуємо.
— Добре. Я можу запросити таких колядників, що й земля під ними загуде. Вдаримо, як циган рядном, лихом об землю. А тим часом все перетовчеться та перемелеться…
Ще ніколи в Панасову хату на Кобищанах не сходилося стільки колядників, як цього року. Стіл у вітальні було густо заставлено їжею та напоями. Колядували у дворі, під вікнами й у вітальні.
Славили в колядках господаря, бажали щастя всьому роду. Завітала разом з колядкою в хату немеркнуча краса, в якій єдналися дарована землею родючість з вродою й честю людини.
Віктор Іванович організував з колядників добірний хор ї сам керував ним. Усю вітальню заповнили співаки. Від дотепів, сміху аж трусився весь будинок.
Змагалися співами дівчата з парубками. Прославлялася врода, хоробрість у козацьких походах, висловлювалися сподіванки щасливих зустрічей.
Ой добрий вечір, пане господарю!
Радуйся, ой радуйся, земле!
Вимітай двори, застилай столи!
Клади калачі з ярої пшениці!..
Буде до тебе три гості разом.
Привітання гостей розчулило Панаса Яковича, ї він уважно вловлював слова колядки, як тривожну передвістку.
Що то перший гість — тепле сонечко,
А другий же гість— ясний місяченько,
А ще й третій гість — зоря ясная…
Саме в цей час розкрилися двері вітальні, й ввійшла вся засніжена Олександра Михайлівна. Вона здивовано зупинилась. Колядники продовжували:
Ой добрий вечір, добрий вечір…
— Мамо! Мамо! — кинулися до матері діти. — До нас коляда прийшла!
Наче зачарована несподіваним сном, Олександра стояла, не рухаючись з місця.
— Прибула? — тамуючи докором радість, обізвався Панас Якович і почав здіймати з неї засніжений кожушок.
Колядники продовжували співи. Хвилину слухала Олександра, а потім сіла за фортепіано і взялась добирати мелодію колядки. Тоді ще злагодженіше зазвучали голоси. Панас Якович не відривав свого погляду від дружини. Збуджене після морозу лице пашіло, як колись, коли вперше слухав її гру. Підійшов, ніжно поклав руку на плече. Колом обступили діти, зазираючи в обличчя матері.
Нова радість стала,
Як на небі хвала…
— Нова радість… Пізнаю її, — тихо, як молитву, шепотіла Олександра.
* * *
Кожен день нового року приносив тривожні вісті. Нарешті мала відбутися зустріч Панаса Яковича з генерал-губернатором. Всеросійський жандарм Плеве лютував. Частішали арешти, ув'язнення без суду.
Кожного дня Панас Якович переглядав оголошення й офіційні повідомлення в «Киевлянине», звертаючи увагу на загострення взаємин з Японією. Газета за 29 січня 1904 року привернула увагу оголошенням про виступи в Києві трупи Саксаганського й Садовського. Сповіщалося про вистави .п'єс «По ревізії», «Запорожець за Дунаєм» та про черговий бенефіс Карпенка-Карого в комедії «Хазяїн». Радів за свого побратима.