Пільгук Іван
Грозовий Ранок
І
Потомлені коні зупинилися біля корчми, що причаїлася під крутим горбом на березі річки Говтви край битого Полтавського шляху. Кучер, зіскочивши з передка, став обтрушувати зі свитки пилюгу. З брички, критої халабудою, почувся грубий голос:
— Гей, шинкарко, гостей зустрічай!
Двері корчми заскиглили, мов немазаний віз. На порозі з'явилася не шинкарка, а три худорляві, середнього зросту чоловіки. На головах у них ледь трималися поруділі шапки. Підтримуючи один одного та непевно ступаючи, вони вийшли на вулицю. З них виділявся той, що одна нога його була взута у чобіт, а друга боса. Взутою ногою він тупав об землю, приспівуючи:
— “Закаблукам лиха дам… Достанеться й передам!..” Гей, роздавайся, море, решетилівські чоботарі гуляють!
Шибайголови заходилися танцювати, не звертаючи уваги на подорожніх. До них підійшов кучер, промовив:
— Боже поможи у вашому ділі! Напівбосий підвів голову, розпростер руки:
— Микито! Звідки тебе, брате, занесло сюди?
Далі зняв чобота, жбурнув його в розбиту шибку корчми.
— Давай, шинкарко, і за цей чобіт горілки!
Крізь розбиту шибку шинкарка подала жбан горілки.
— Пий, Микито, бо чоботарі сьогодні гуляють, пропивають останнє, щоб завтра легко було у далекій дорозі. Вночі зустрінемося з побратимом Семеном і — бувайте здорові…
— Ц-с-с! — застережливо підняв пальця другий чоботар. Тим часом із брички зійшли два подорожні.
— Кого це ти, Микито, везеш? — запитав босий.
— Та то ж пан Сухопень…
— Сухопень? Ха-ха-ха!.. Пика панська, і вуси по-шляхетському підстрижені… А Сухопень! Їй-богу, не панське прізвище… А ще надувається… А то що за жевжик біля нього з ґудзиками на фуркальці… Ніби якийсь возний…
— Та то ж такі мундирчики носять фертики, що сидять біля паперів у полтавському магістраті, — додав другий. — Але цей не схожий на них… І сорочку з чумацькими рукавцями видно. Та й очі добрі, не злі… Воно щось таке…
— То домашнього навчателя найняв Сухопень… Іваном Петровичем звуть…
— Ім'я нашенське… Та й скрипка, видати, не з циганських рук дісталась йому. Може, не відмовить і нам заграти? — хитруватими прижмурками босоногий поглядав на подорожнього.
— Запитай! Може, не погордує нами, — стиха докинув інший.
Ступивши кілька кроків, босоногий вклонився і насмілився звернутись до юнака:
— Витанцьовуємо біля цієї корчми, бо поміняли чоботарські шила та дратву на бурлацькі торби. Тепер не прославлені ми решетилівські шевці, а бурлаки, — знявши шапку, ударив нею об землю. — Якщо ваша ласка, мосьпане, то затриндикайте нам відхідної на скрипці.
Не зронивши жодного слова, юнак узяв смичок, заграв. Гультяї принишкли, вловлюючи мотив мелодії. Один, наче протверезившись, добрим голосом почав за скрипкою:
Ой горе тій чайці,
Горе небозі,
Що вивела чаєняток
При битій дорозі…
Спохмурніло похилились бурлацькі голови. Стрепенула їхні душі пісня. Вторячи тужливий мотив, обнялись і попростували шляхом до села. А навздогін голосила скрипка, присмутком колишучи три велетенські тіні, що їх поволокли за собою сіроми до похилих, поруділою соломою критих чоботарських осель.
Дрімотно насурмилась у яворовому затінку спорожніла корчма. Як той обдертий, згорблений літами старець блимає з-під обвітрено-острішкуватих брів на багатія, так вона позирала своїми побляклими вікнами на той бік річки, де недавно виріс двоповерховий палац, обнесений муром. На вежі палацу герб власника і число “1786”. То рік, коли цариця Катерина “пожалувала” село Решетилівку із степами й лугами своєму фавориту, сподвижникові князя Потьомкіна вельможному Попову Василю Степановичу, закріпостивши 1800 душ козацького населення.
Ще недавно на тому майдані, де збудовано палац, збиралася козацька громада в сіряках, сюди прибували запорожці із Січі замовляти в решетилівських шевців добротні чоботи. Та розвіялася за вітром слава.
Збудувавши палац, новоявлений володар кріпацьких душ, наляканий повстанням у селі Турбаях, подався супроводжувати царицю в її мандрах, залишивши своїх “яничарів” наводити кріпосницькі порядки. Коли ж царські війська зруйнували Турбаї, що кілька років були озброєною фортецею-республікою, вельможний господар бундючно в супроводі загону кінноти з'явився у свій палац, гучно бенкетував дні і ночі, вибив срібну медаль на пам'ять про щедру милість цариці.
А бенкетувати Василь Степанович навчився, ще будучи правою рукою Потьомкіна при користуванні державною казною.
Коли хто з менш вельможного панства проїжджав шляхом повз палац, то мусив іти туди на уклін. Не міг не піти до вельможі, повертаючись із Полтави, і золотоніський поміщик Герасим Сухопень, який добув собі маєтність і дворянство з ласки Потьомкіна та Попова. Залишивши свого кучера, кухаря та найнятого учителя біля корчми, Сухопень якраз потрапив на бенкет.
А юнак-учитель сидів задумливо біля корчми, на пеньку край двору, прислухався, як надвечір прокидалася десь пестлива дівоча пісня. Щедра позолота від заходу сонця обсипала старезні явори, що розкинули віти на солом'яну стріху корчми.
Уже бралися туманом голубі сутінки над річкою, а юнак сидів у глибокій задумі. Біля корчми розташувалися ночувати подорожні. Поскидали ярма з волів, розвели багаття, відпарювали суху тараню, готували вечерю. Навколо запахло вареною рибою. Можна було віддаля пізнати, що то отаборилися чумаки.
Щоб послухати про чумацькі мандрівки, до багаття посходилася молодь, чоловіки. З'явився кобзар. Чумаки привітали його, запросили до вечері.
Незабаром забриніли струни кобзи, понесли невимовну печаль у сиві присмерки. Юнак прислухався до кобзарського співу. Такої пісні ще не чув. А коли до кобзаря приєдналися чоловічі голоси, юнак звівся й наблизився до гурту. Тихо, притамовано лунала пісня:
Зібралися всі бурлаки
До рідної хати.
Тут нам любо, тут вам мило
Журбу заспівати…
Старечі й молоді голоси обіймалися вільним плином, вимовляючи жадання простору, скарги живої душі, затамованої пристрасті. Здавалося, ті звуки вигойдувалися й сповивалися в колисці суворої народної бувальщини, щоб єднати людські серця в побратимській задушевності.
Пісня билася в захмарене крайнебо, стогоном котилася, шепотом прокляття розносилася очеретами і завмирала.
Глибокі сірі очі юнака ставали ще глибшими. Коли тужне гудіння струн обірвалося і запанувала така тиша, що чути було биття стривожених сердець, — юнак обізвався:
— Чолом вам, добрі люди! Прийміть сердечну щирість від мандрівної людини.
— Хто ж ти, сину, звідки й куди мандруєш? — запитав із гурту найстаріший.
— Я з Полтави. А мандрую до Золотоноші. Звуть мене Іваном, а прозивають Котляревським.
— Видно, щира душа. Приставай до нашого гурту. Юнак витяг з-під кобеняка скрипку.
— То ти і на скрипці тямкуєш? Може, нашу скорботу розважиш?
— Заграйте веселої, — попрохали дівчата.
Під награвання нежданого скрипаля полилася пісня:
Ой бачиться — не журюся, в тугу не вдаюся,
А як вийду за ворота, од вітру валюся…
Аж ось, ніби якийсь привид, виринула з пітьми, поволі наближаючись до вогнища, висока постать. Навіть при млявому світлі можна було розглядіти, що людина дуже стомлена. Рука мандрівника спиралась на палицю. Прислухаючись до розмов, він несміливо наблизився, зняв кудлату шапку, вклонився, схиливши скуйовджену чорну голову.
— Хто ти і що шукаєш серед ночі? — обізвався один з гурту.
— Хто я — питай вітра в полі. А шукаю того, чого важко знайти, — тихим, густим, як дзвін, голосом відповів невідомий.
— Як же тебе занесло сюди, може, шукаєш загублене?
— Угадали. Загубив долю, а шукаю правду.
— То, мабуть, довго ти шукатимеш її?
— Шукатиму, аж поки сили матиму, — зовсім тихо відповів мандрівник.
Задушевна, таємнича розмова викликала приязнь до нього. Від вогнища підвівся отаман чумацької валки. Сиві вуси, широкі вибійчані штани на очкурі, кремезні, засмаглі руки надавали поважності його постаті. Підійшов до завіталого, зміряв своїм допитливим поглядом, заговорив: