… Коли вони прийшли, Ясочка сиділа навпочіпки коло Микити Платоновича і гладила його по голові.
– Ти повинна все це, слово у слово, повторити слідчому. Ти чуєш?
Ясочка здригнулася.
– Не бійся – іншому! Того покидька вже нема. Тепер – жінка. Та, що в лікарню приходила. Вона теж хоче тобі добра… Домовились?
Маленьке заґратоване віконечко заступила темно-фіолетова грозова туча.
– Невже весна? – здивувалася і гірко, безпросвітно затужила-затужила за Микитою Платоновичем, наче він був їй і татом, і мамою, і цілим білим світом, і їй захотілось до зойку-лементу назад, у той четвер, коли…
…вони пили шампанське. Із старовинних кришталевих чар. Булькастий кислуватий напій… І Ясочка раділа, що все скінчилося, і нарешті вони поїдуть у Париж, геть від усього цього, що звалилося на них неждано-негадано, і так несправедливо… І вони говорили про це…
Тримаючи Ясочку за руку, захисниця щось говорила про права людини… дискримінацію жінок… правовий нігілізм, судові безчинства, знущання над в’язнями… про міжнародні організації, які хочуть, нарешті, покінчити з усім цим “бєспрєдєлом”… І, взагалі, Ядвіга не повинна впадати у відчай, бо навіть у найгіршому випадку вони подаватимуть на апеляцію… Врешті… доб’ються амністії…
Незнайомі слова застрявали у мозку, як осколки розбитого дзеркала, і не було Микити Платоновича, щоб повисмикував їх з голови, пояснивши, що й до чого… І Ясочка ще більше затужила за ним, гірше, як за мамою рідною. І щоб не заголосити, витягнула шийку, закинула голову і завмерла, як пташка, що вдавилася зеренцем. Але все-таки тонесеньке голосіння ледь чутно виривалося з її змученої душі, і вона захиталася на ньому, як рибонька на волосіні.
А коли посиніле-почорніле віконце знову побіліло, прийшла Маріка і сказала:
– Виходь! На суд!
А потім двоє міліціонерів заводили її попід руки у холодну залізну машину-будку, кудись везли, потім виводили і привели у велику кімнату, де вже були люди, і посадили в клітку, де вже була Алла. Ясочка і зраділа, і здивувалася, і хотіла заговорити, але не знала, як, бо Алла, схиливши низько голову, плакала. Прямо перед кліткою за столом, боком до Ясочки сиділа захисниця, а через стіл – дівчина, схожа на Настю-журналістку з їхнього тераріуму. Вони обидві заклопотано перемовлялися, часто повторюючи: “… дискримінація… порушення прав… вердикт… апеляція…” – та по черзі підбадьорливо усміхалися Ясочці. Потім захисниця встала, підійшла до клітки і лагідно попросила:
– Я тебе прошу говорити все, як було.
Та Ясочка й головою не встигла кивнути, як хтось тихо покликав її. Пошукала очима Микиту Платоновича: бо іноді бувало, що він, розважаючи її, розмовляв різними голосами. Тим більше, що знала: він має бути тут. Не міг же він її покинути напризволяще, на поталу… у цій клітці… Але то була мама. Вона плакала, витираючи очі кінчиком хустки. Ясочка усміхнулась мамі підбадьорливо, як їй – захисниця. Але мама не підбадьорилась, а навпаки, аж залилась тихими слізьми. Ясочка знову пошукала очима Микиту Платоновича і, не знайшовши, затужила-затужила за ним, одна серед свого великого горя, як у бурю серед моря…
Тут відчинилися ще одні двері, справа, хтось сказав: – Встати! Суд іде! – І Суд зайшов: три вродливих молодих жінки в чорних мантіях. І четвертий чоловік, прокурор, як представила його та, що в центрі, певно, головна суддя. А слідом, Ясочка аж стенулась із радості, зайшов Микита Платонович і сів поряд із Судом. Ясочка вдячно усміхнулася, хоч знала: він не міг не прийти. Не міг покинути її … на такому позорищі… у цій клітці, наче якусь нещасну мавпу… І Ясочка помахала Микиті Платоновичу рукою. Але він приклав пальця до вуст, показуючи, щоб сиділа тихо. І Ясочка притихла, бо вже й головна суддя на неї грізно зиркнула, розпочинаючи суд. Пояснивши всім, чого вони тут зібралися, суддя стала питати чи є всі свідки і, по одному начитуючи, викликати їх до трибуни в центрі кімнати.
Першою вийшла Настя і, поклявшись свідчити правдиво, сказала, що вона знає обох тільки з найкращого боку: “Ядвіга – проста, але добре вихована, чесна дівчина, яких зараз рідко зустрінеш. А пан Джамалія – відомий художник і колекціонер, теж людина дуже порядна. Про нього я навіть збиралася робити матеріал… Але, на жаль… пізно”.
– Чому ж пізно? – не погодився Микита Платонович. – Навпаки, самий раз сказати добре, не упереджене житейською суєтою, слово…
Але Настя не почула, бо, сівши на своє місце, уважно слухала маму, яка теж вийшла і, схлипуючи, стала розказувати, як не хотіла відпускати Ясочку з дому та ще з Аллою. Більше вона нічого не знає, але знає, що її дитина не винна.
За мамою виступала сусідка, та сама, що вже раз розказувала красунчику, що по ночах із квартири художника доносилися страшні жіночі крики, ніби там когось різали, і співи. А може, звідкись інше, може, з телевізора, бо художник був усе життя чоловіком культурним, жив тихо, скритно, не без того, щоб хто зайшов до нього, але компаній не водив, жінок – теж не пам’ятає, щоб бачила… Раніше часто десь їздив, тоді в нього жила старша жінка, казала, що сестра, а останнім часом, видать, дуже хворів, бо рідко з хати виходив, а як виходив, то ледве ногами переставляв і дуже задихався. Коли з’явилася ця дівчина – не помітила, видать, недавно. А коли спитала, якось передибавши Микиту Платоновича, який він саме з квартири кудись виходив, хто це в нього живе, то сказав, що племінниця по сестрі Катерині чи Василині… Племінниця так племінниця… І слава Богу, що поміч є, а то все переживала, бо хоч і сусід, але ж – жива людина. І хороша. Ніколи не сварились… Бо ж усі знають, що сусіди всякі бувають, і такі, що не приведи Господи… Але ще одне вона забула, це те, що того дня, як це сталося, до сусіда якийсь чоловік приходив. Під вечір… Лиця вона не бачила, лиш плечі і потилицю… Але те, що це був чоловік пожилий, інтелігентний, було видно і ззаду…
Після сусідки суддя, та що в центрі, запросила з коридору якогось потерпілого свідка. А зайшов Домагаров. Побачивши красунчика, Ясочка зіщулилась. Але він і не глянув на неї, а став перед трибуною показувати усім шию і розказувати, як нібито Ясочка його душила. “Що він таке каже?” – здивувалась Ясочка і безпорадно озирнулася на Микиту Платоновича, але він, приставивши пальця до вуст, показав їй мовчати.
– Це ж треба було так дістати цього янгола, щоб вона… – схопилася з місця захисниця. – Ви… ви змушували її до неправдивого зізнання!
– Протестую! – перебив строго прокурор.
– Приймаю протест! – ще суворіше сказала суддя, і, спрямувавши крижаний погляд на клітку з Ясочкою, додала: – Не забувайте, пані адвокат, що ваш підзахисний янгол звинувачується у тяжких злочинах: замахові на вбивство з метою заволодіння чужим майном у змові з групою співучасників та посяганні на життя посадової особи – слідчого… оперуповноваженого…
– Ось її почерк… цієї хижачки, – відчувши підтримку, красунчик знову завертів шиєю, як гусак. – Я молодий – викрутився. А старику менше повезло…
– А я таких гнав би з міліції у три гусячі шиї, – обурився Микита Платонович, а суддя спохмурнівши, сказала красунчику: – Спасибі, можете йти.
І тут де не взялася стара лікарка, що навідувала Микиту Платоновича, і відкрила зібраний у курячу гузку рот:
– Хижачка! Слідчий правий: вона – хижачка! Я надивилася на таких!.. Вони, ці сільські дівахи, так і рискають так і рискають по Києву! Так і вишукують наївних старичків!
– Сідайте! – холодно наказала суддя і назвала Аллине прізвище.
Алла втерла сльози і, плутаючись та шморгаючи розпухлим носом, почала довго й нудно розповідати про всеньке коротеньке життя Ясочки в Києві, а про своє – ні слова. А далі призналася, що справді розказала Мусі (справжнього імені не знає), який спитав про Ясочку: “хто ця дівчина”, – що живе Ясочка у багатого сусіда, в якого хата завалена всякими вєщами, ну цим … як його… антикваріатом. І, видко, дорогим, дуже цінним, коли, як похвалилася Ясочка, за один чайник можна цілий місяць жити.
Вона винувато глянула на Микиту Платоновича, соромлячись своєї балакучості, але він зневажливо махнувши на Аллу рукою, показав на годинник: