– Не знаю… – розгубилася Ясочка, – я подумаю…
– Що тут думати! Ти що? Думати! – вирячилася на Ясочку шалапутна Алла, почувши про Микиту Платоновича, його музей і каву з коньяком. – Чи ти ненормальна? Думати! Щастя само в руки тобі пливе, а вона – думати!
Ясочка злякалася: яке таке щастя могло плисти їй у руки від немічного дідка, що доживає віка у захаращеній старизною різною квартирі?! Господи, та від нього, як у селі кажуть, цвинтарем пахне!
– От… тупа! – починала дратуватися Алла. Вона того вечора чомусь рано з роботи прийшла. Вся зла така, колюча. Задиралася з дівчатами, то ковбасу якусь не могла знайти в холодильнику, то ліфчик – у ванній. Все курила і лютувала, пришіптуючи: “Кляті подонки… підлі бандюги…”
– Ну подонки, бандюги подлі! Погублят дєвку! Господі, шо ти, нещасная, такоє натворила, що тебе сюди запакували? Може ти з тих – юних хіщніц, що божих одуванчіков на тот свєт отправляют, собірая їх по квартірам городскім? Дідульок-бабульок всякіх…Но шо-то мнє нє вєрится – нє тяніш ти на етіх подонков, хліпкая очень…Неопитная, вот і попалась…Да, бандюков оні сюда не сажают… Кілєров усяких – теж. Тє – на свободє. А ету замухришку мордуют… Ну-у-у дєла… Слушай, ти би поєла… Баланда баландой, да хоть кишки не злипнуться… Когда кишки злипнуться, всьо, хана… Нада хоть шо-то пити… Я чуть сама не окочурилась… За першою ходкою. Не опитна була, как і ти… Да і переживала – страшно… Как-ні-как – второє ліцо на предпріятії, і при том – на всю страну предпріятії… І жила, как чєловєк… І вдруг – ні-чє-го. Даже званія человєческого… Во, полюбуйся, во што превратілась Е-лє-о-но-ра Едуардовна!
Але їй не хотілося бачити те, у що перетворилась Елеонора Едуардівна. І заплющивши щосили очі, намагалася вирватися з цієї смердючої затхлої душогубки – на світ білий.
– Ну шо ти, как риба лєдяная?..
Ясочка сиділа на обдертому дивані в нічній сорочці, розгублена, і дивилася на люту Аллу круглими і невинними, як у рибоньки, очима.
– От се-е-ло! Ну село! – пасіювала Алла, наче не було в неї ворога лютішого за те село. – Та ж в нього квартира, багатство! Він – одинокий, не знаєш? Розпитай, чи дітей нема. А як нема, тихенько підлізь під бік… Ой, ой! Не хочеш – під бік, не нада!.. Тоді хай удочеряє! Ще луче! А чого це ти маєш безплатно доглядати його?! Інтересно: буде платити!.. Кому його слиняві гроші треба… З пенсії мінімальної! Та ти, з твоїми прелєстями, не такі бабки можеш заробляти! Не надриваючись, і з удовольствієм! Так що пошли діда нафіґ, або передай мені. Я вже з ним знатиму, що робити!
Отака розмова з Аллою вийшла. Негарна, якась… брудна. Що мала на увазі шалапутна подруга, Ясочка не зовсім втямила, однак геть зовсім розстроїлась і вирішила викинути Микиту Платоновича з його пропозиціями з голови, що й не так вже й важко було. Міське життя закрутило Ясочку, завертіло і понесло-понесло… Щоранку, ні світ ні зоря вона схоплювалася з дивана, перескакувала сонну Аллу, що відсипалася після ночі, і бігла першою, доки дівчата не прокинулись, у ванну вмиватися-збиратися. Далі чепурилася і вискакувала на вулицю не снідавши.
– Хавать будеш? – знову спитав її хриплий, прокурений, як у базарної алкоголічки Нюрки, голос. – І правільно… Лучше с голоду сдохнуть, чем ето жрать! Один чай і то – тьху! Як бичья моча!.. Вони самі етіх стяк не п’ют, сссуки… П’ют кофе бразільский із коньяком. За наш счот! А нас – за скотов дєржат! “Ето тєбє нє Амєріка!” – ти слишала, что ета стерва говорит, ета чухонка надзіратєльніца? Она права! Ето там нашіх ворюг ікрой кормят у тєлєвізора!.. А нас тут – перевосс-пітивают! Ти такоє слишала?! Воспітатєльніца нашлась, мать твою! Я – чєловєк грамотний, газети читаю… Я свої права знаю і только жду, когда отсюда вийду… Ані єщо постоят у мєня перед європєйськім судом за іздівательства над невиннимі людьми! Но всьо-таки, випий чаю, він хоч гарячий, кишки попариш.
Чаю Ясочка не вміла пити, бо в них дома ніколи його зранку не пили – пили парне молоко. Тож снідала морозивом, а обідала тим, що привезе у своїй “тачанці” Семенівна, яка невтомно курсувала по базару, вигукуючи: “Борщ! Вареники! Пироги! Кому борщ, вареники, пироги!”
Базарне життя починало подобатись Ясочці. Найважче було рано і ввечері – розпакуй-запакуй, а далі робота – не бий лежачого: стій собі, стережи лахи, продавай, дивись на покупців і слухай веселі балачки реалізаторів. Недавно, коли розпаковували нову партію товару, що прийшла з Німеччини, подружки по палатці повиловлювали з того мотлоху такі класні фірмові речі!.. Ще кращі, як ті, що висять у вітринах дорогих столичних магазинів. Одягнули Ясочку з ніг до голови, що й Алла не впізнала. Ясочка все те спершу попрала-погладила і тепер – як нова копійка.
– Долар! – поправила Алла. – Навіть цілих сто!
Отож викинула Ясочка бідного Микиту Платоновича з голови з усім його музеєм, зате Микита Платонович, як виявилося згодом, не викинув Ясочку із своєї душі. Якось через тиждень він підчікував її, сидячи на лавочці біля темного під’їзду. Було пізненько і Ясочка аж злякалася, почувши:
– Панно Ядвіго! Чи це ви? Та ж я до вас, до вас, дівчино!
Коли приступилася ближче і побачила Микиту Платонович, трохи розгубилася: обіцяла ж йому подумати… Микита Платонович і собі – про те ж саме.
– Чого ж це ви не заходите? Роботи багато чи забули старого?.. – почав здалеку.
– Авжеж, роботи багато… колись зайду, – збрехнула Ясочка і спробувала шаснути в під’їзд. Але хитрий Микита Платонович зупинив її проханням:
– Чи не допомогли б ви мені піднести сумку до ліфта?
“Ой Божечку! Він що, з цею торбою зранку мене чекає?” – вжахнулася, здогадавшись про хитрощі старого мудра жіноча душа наївної Ясочки. А одвічне жіноче милосердя завернуло її від дверей, взяло торбу, не таку вже й важку: хлібеня, пакет молока, якісь помідори, – і понесло до ліфта. Ззаду катуляв, важко дихаючи, Микита Платонович.
– Шо ти панікуєш? Закрой пасть! – зашикав хтось, важко дихаючи. – Нічого не случилось. Просто – отключилась. Тебе, страшіліще, іспугалась. Так шо сиди й мовчи, дура! А то в гордом одіночествє всю жізнь провєдьош! Разаралась, как варона…
Двері грюкнули. Стало тихо. Тіло здавалося невагомим, тільки важка голова тягнула додолу. Розклепила мов склеєні повіки: неохайна жінка сиділа на своїй койці, не зводячи з неї стривожених очей.
– Ожила? Слава Богу, а то мені лиш не хватало, щоб тебе на мене повісили, як дохлу собаку. Ще скажуть, гади, задушила. В припадкє тоски за жизнью чєловєчєской… Ладно, лади! Більше я тебе ні про що не питаю. Мені свого – во! По зав’язку! Я, бля, восєм лєт, от звонка до звонка отпахала на зонє… Всю нєзавісімость! І чьо, ти думаєш? Через передок! Взяла, мразь, на себя всю вину, всю — за хахаля-директора! Как главний бухгалтер! Тогда ворочали – все! Кому нє лєнь! Державу разворовалі! А я попалась! Вєрнєє – наехалі і затрюмілі. Свої ж… Но я тоже харошая блядь! Поетому баб – нє-на-ві-жу! І сєбя – в пєрвую очєредь! Так што будєм знакоми – Елєонора Едуардовна! По фаміліі – ґавно! Хотя еще восєм лєт тому назад я била пані Вєсєловськая! А тепер я – мадам ґавно. І мнє, как рецедівісткє, за то, шо я украла бутилку водкі в маґазінє – препаяют ещьо леть пять. І послє етого – мне уже свободушки нє видать… Тє, коториє разворовалі державу – на свободє! І будут на свободє. Всєгда! А я буду – в тю-ря-гє гнить, потому, што я – ґє!
Неохайна жінка сердито вмовкла, але слова її ще довго висіли важкою чорною градовою тучею під сірою стелею, готові от-от обвалитися і засипати їх обох жорстким мокрим гравієм. Вони гнітили, вичавлювали з тіла останні сили, а з голови – останній розум. Щоб не збожеволіти, вона стала думати про літо, яке залишилося за цими залізними дверима, про довірливу дівчинку, що теж залишилась назавжди у сонячному літі, яке не вернеться…
Після роботи, трохи половивши ґав на Хрещатику, Ясочці, правду кажучи, не дуже хотілося вертатися у свій “гадючник“, як казала Алла; або палату № 6, як називала їхню квартиру № 46 Ліля-артистка з Херсону, що начебто пробилася в модельний бізнес і тепер вишиває на подіумах; чи тераріум, як підсмішкувалася найрозумніша з дівчат – Настя-журналістка, що вже теж наче знайшла роботу в якійсь, казала, престижній газеті, де добре платять, і от-от піде. А може, вже й пішла… Їхній “гадючник”, як перевалочний пункт. Дівчата, які приїжджають з областей у Київ, довго в тому циганському таборі не затримуються. Поживуть-поживуть, придивляться, опіряться, знайдуть роботу кращу чи багатенького буратіна і тікають з цеї, як вони кажуть, довбаної діри, з цього клопівника. Зостаються лиш ті, що на будівництві ішачать. Вони хоч і непогано заробляють, але, як каже Алла, лоханки і бички, тіпа, безнадьожні в плані развітія. Однак Ясочці, навпаки, дівчата-будівельниці найбільше з усіх співмешканок подобаються. Вони хоч не красуні і не дуже грамотні чи просунуті, як дехто, зате добрі. З ними легко і просто. Не насміхаються, коли щось не те зморозиш. Не копилять ґембу, не міряють презирливо з ніг до голови ватерпасом тільки за те, що тебе ніхто на тачці додому не підвозить. А не підвозить лиш тому, що Ясочка не сідає, як вони, до першого, хто гукне…