– Ой, як у саду! – сплеснула руками Ясочка.
– Ну як? Подобається? – спитав, зазираючи Ясочці у вічі Микита Платонович. – Це я для вас старався, панно. Щоб ви жили, як у квітучому саду… А ви вмієте вишивати рушники?
– Як не вміти – у селі та ще сидячи зимою в хаті?.. Одна розрада – рушники! Але кому то треба, в нас тих рушників – стін не вистарчає! – згадала Ясочка своє вишивання щозими. Всі її ровесники вже після восьмого класу пороз’їжджались хто-куди, а вона все… вишивала: вранці до школи, де у класах по десяткові їх сиділо, а ввечері – за обичайкою, бо в бібліотеці ще в п’ятому класі всі книжки прочитала, і з тих пір жодної нової туди не прийшло. “Нема грошей”, – казала бібліотекарка, що вже й забула, коли зарплату одержувала… Але, слава Богу, того вже не буде… Все вже позаду: і вишивання, і школа, і село… А попереду… Та хто його знає, що там попереду?!.
А потім вони вечеряли при свічках, що хоч і гарно було, але й тривожно, бо при свічках Микола Платонович здавався ще старшим і жовтішим, як святі на іконах. Удень і при світлі він ще не так виглядав хворобливо, а при свічках!.. Як мрець! Проте Ясочка не могла того йому сказати, щоб не обидити. Тому намагалася не дивитися на Микиту Платоновича і не згадувати Аллині слова про те, що йому три чисниці до смерті, бо їй тоді хоч світ за очі тікай… А куди?
– А куди моя панна хоче втекти? – Раптом спитав, ніби прочитавши її думки, Микита Платонович. Ясочка аж сахнулася: чи це їй причулося, чи дід чарівник? А Микита Платонович усміхається та перепитує зовсім буденно: – Я про те, чи бувала панна Ядвіга десь крім села й Києва?
– Ще в сусідніх селах Соболівці та Орлівці, в Теплику, і у Вінниці два рази – на екскурсії…
– Не густо… А хочете кудись… чкурнути?
– А куди?
– Куди хочете! Та хоча б в Іспанію, до мого давнього друга, старого чудила
Сальватора.
– Від чудила – до чудила… – подумала Ясочка, а вголос спитала: – А коли?
– Та хоч би й вже! Літак на Мадрид – через три хвилини. Але заплющте очі, щоб не страшно було летіти.
– А ми що – на помелі полетимо? – зрозумівши, що то гра, засміялась Ясочка.
– Авжеж! Тільки дайте мені свою руку, щоб вас вітром не віднесло в інший бік… Ну що – готові?
– Авжеж! – і Ясочка, міцно заплющивши очі, щосили стиснула холодну, тонку руку Микити Платоновича. І раптом її немов і справді відірвало від крісла, підхопило вітром і понесло-понесло…
– Тільки не відкривайте очей! – гукнув наче здалеку Микита Платонович. – Доки я не скажу!
Ясочка засміялася, підставляючи свіжому вітру обличчя. І тут Микита Платонович шепнув:
– Уже можна…
Ясочка відчула під ногами землю, відкрила очі і не повірила: вони з Микитою Платоновичем стояли посеред дивного дикого саду, де водночас цвіли і плодоносили покручені дерева-дивовижі, розливаючи в тремкому гарячому повітрі дратівливі пахощі, височіли чудернацькі замки і скульптури, блукали чудні триногі жирафи, клаповухі слони і ще якісь невидані людо-звірі і квітко-птахи, а між тими чудовиськами походжав діловито, як ветеринар Мартин по колгоспній фермі, якийсь старий дивак, одягнений, наче клоун, і, смішно вибалушивши очі, ворушив, як тарган, підкрученими дротяними вусами.
– Де ми? – Ясочка злякано вчепилась у рукав Микити Платоновича. Але той тільки тихенько засміявся:
– Не бійтеся. У задзеркаллі краси. У того самого старого чудила Сальватора Далі, котрий усе своє життя земне намагався довести відносність людських уявлень про такі поняття, як “краса і огидність”, тобто ствердити істину, що у Бога нема прекрасного чи бридкого, адже яким прекрасним може бути, на нашу думку, бридке! І яким відворотним – здавалося б, красиве! А всі думали, що він епатує і куражиться… Однак, схоже, ми невчасно з візитом… Точніше, ми нахабно вдерлися у святая святих – найвищу мить натхнення… Безсмертний безумець – у полоні фантазії! А це небезпечно! Можемо назавжди залишитись у цьому саду якимсь деформованим мутантом його буйної уяви. Тож доки засліплений екстазом дивогляд не помітив нас, заплющуймо очі і гайда звідси – назад до Києва!
– Так, з мене хватить! Хай беруть на експертизу! Може, вона бембнута, а я мучуся тут із нею! – пожалівся похмурій Маріці зневірений до решти красень.
– Я вам кажу, що треба робити… Зразу признається. А ви ще не опитний… жалісний… – буркнула Маріка і боляче штурхнула під ребро замашним, як у крепкого чолов’яги, кулачиськом. – Виходь! Якби моя воля, ти б у мене скоро заговорила… Як миленька!
У палаті вже була Елеонора – ще розпатланіша і наче побита.
– Дралась! – гордо тріпнула головою і порадила: – Слушай, королева секунд-хенд, леді бомж! Ти з ними не шути. Я другоє дєло – стріляний воробєй. А ти – калісь, то єсть, говори, що попало, що на губу полізе, а то мандоліну відіб’ють!
– Хай відбивають, – відповіла подумки, лягла на тапчан обличчям до стіни і почала рахувати до тисячі, щоб не чути прокуреного Елеонориного голосу, або заснути…
Проспавши до полудня, бо мала суботній вихідний, Ясочка прокинулась із відчуттям приємних перемін. У залиту сонцем кімнату крізь шпарини у дверях просочувалися запахи свіжої фарби і веселеньке мугикання. Накинувши халатик, пішла на те мугикання і… оторопіла: у кімнаті-майстерні, біля розчиненого навстіж вікна, на високому стільчику, сидів незнайомий молодцюватий, осяяний сонцем чоловік і щось малював, мугикаючи, на дошці. Помітивши Ясочку, сяйнув білими зубами:
– Наше вітання панні Ядзуні! Як спалося?!
По голосу Ясочка впізнала Микиту Платоновича. Але не ворухнулася, не вірячи ані очам, ані вухам своїм. От така чудасія! То сон чудний, то… Де й дівся немічний щупленький дідок…
– Питаю, як спалося, красна панно? – засміявся помолоділий за ніч Микита Платонович.
– Спасибі, може бути, – відповіла Ясочка, як у них в селі відповідають, і собі спитала: – А ви що робите?
– Ґрунт. Я роблю ґрунт, – молодо засміявся Микита Платонович. І, відхилившись від мольберта, показав Ясочці, що несміло підійшла ближче, помальований у жовтий колір шматок кропив’яного мішка, натягнутий на дошці, як на квадратній обичайці.
– А що це буде? – поцікавилась Ясочка.
– Ясочка буде. Наша панночка Ядз-з-зу-уня… – продзумів, наче той джміль, зайнятий малюванням Микита Платонович. І враз, окинувши її уважним, гострим поглядом, серйозно додав: – Я хочу намалювати ваш портрет, люба панно Ядвіго.
– А нащо портрет малювати, як можна сфотографуватися? – здивувалася Ясочка, оговтуючись від перемін з Микитою Платоновичем.
Микита Платонович щиро розсміявся:
– Дитя ХХІ століття!.. Издержки цивилизации… Чи міг почути таке від своїх таїтянок безсмертний Гоген? Або великий Рембрандт від своєї Саскії? Чи й навіть ваш вчорашній знайомий – чудило Сальватор від хитрої, як змія, Ґали? Ні-ко-ли! Бо таке міг почути від своєї Музи тільки я – давно і безповоротно забутий усіма постреаліст Микита Джамалія.
Ясочка слухала і нічого не розуміла, хіба те, що так багато чого не знає і не розуміє в цьому світі.
– Ідіть перекусіть щось – там я приготував, та й будемо позувати.
– Я не хочу їсти, – сказала Ясочка, якій справді нічого вже не хотілось через той сон дивний із чудилом Сальватором, і те, що з Микитою Платоновичем коїться… Хотіла запитати, чи й справді вони літали в ночі кудись, чи то їй просто приснилося. Але не посміла. Тому лиш сказала:
– Я – потім…
– Бачу, мою Музу теж підхопила висока хвиля натхнення… Тож, прошу, станьте навпроти сонця, поверніть голівку… трохи замрії… погляд – у синю даль… Ах, який погляд… який божественний погляд!.. Усміхніться… Отак і – замріть, як прекрасна грецька статуя… А щоб вам не було скучно, я розкажу сьогодні про того, про кого ви ніколи не чули… Рафаеля і його муз – його мадонн… І про оголену Маху…
Ясочка зашарілася: вона й справді ніколи не чула про Рафаеля і його мадонн, як і про якусь голу маху – хтозна, що то таке… Інші імена просто вилетіли в Ясочки з голови… А звідки їй було чути? Від вічно зайнятих роботою на городах сільських вчителів? Чи від мами, яка, коли й дивилася телевізор, то серіали, і то – п’яте через десяте? Чи від тата – теж не великого розуму, бо якби був великого, то не пив би, як швець.