Але скоро невеселі спогади про рідне село перебив Микита Платонович:
– Щось ви запечалились, моя панночко! А на полотні маєте постати не хмарною, а сонячною. Може, звернемося до вчорашньої психотерапії? Заплющимо оченята і-і-і-і… полетимо в Італію, у вічний Рим п’ятсотлітньої давності! Ви побачите…
– Та що там бачити! – згадавши вчорашній сад чудовиськ, запротивилась Ясочка. — Он Світлана, ну жінка з нашого гадючника, три роки була в тій Італії на заробітках, каже, що нема там що бачити! Каже, Рим – одні розвалини, а у Венеції такі ті канали брудні та засмічені, як у нас тротуари!
Микита Платонович від тих слів мало із свого високого стільчика не впав, а далі й каже:
– Люба панно, люди бачать те, що хочуть бачити! Точніше, що їм дано бачити. Звісно, в міру їхньої культури. Хоча, чи тій бідній Світлані, тій нещасній остарбайтерці, що горбатилась по вельможних хоромах, було до живопису італійського Ренесансу?.. Нічого, от знайдеться багатий покупець, продамо ми тоді гамузом увесь цей антикваріат разом із шедеврами Микити Джамалії і справді поїдемо до Італії. Як люди. І покажу я вам, сердечне коханая Мотронько, кожен дорогий моєму серцю куточок, кожну фреску, кожен барельєф… І побачите ви справжню Італію! А якщо вам та Світлана відбила охоту до Італії, то майнемо в Париж! Просто на Монмартр! І довго-довго будемо дивитися, ні, не на Ейфелеву вежу, а на вершину людської геніальності – полотна експресіоністів… Між іншим, рейс на Париж о тринадцятій… За три хвилини… Варто тільки заплющити очі…
– Та ви що? – злякалася Ясочка, подумавши, що Микита Платонович здогадується про її сон. – Куди ж ви поїдете… такі… хворі?
– Отож бо… – зітхнув, посмутнівши Микита Платонович. – А тому-то поки що, як матимете бажання, погортаємо он ті томища: “Мистецтво італійського Відродження”, “Французькі імпресіоністи”, “Рембрант”, “Бойчукісти”… – і задоволено глянувши на полотно, додав: – Що ж, перший сеанс пройшов плідно. Спасибі, панночко, “моє серденько, мій цвіте рожаной”…
І почав злазити зі свого стільчика, знову перетворюючись на немічного діда.
Знову зайшла Маріка і повела коридором, але в інший бік. Як виявилося, до виходу. Лиш-но вона стала на поріг, як сліпуче літнє сонце різонуло по очах. На мить вона зупинилася, і Маріка щосили штовхнула її у спину, а два чоловіки у формі і кашкетах підхопили під руки і вкинули у заґратовану і гарячу, як розпечена духовка, машину. Від чоловіків пахло потом, розпареною одежею, асфальтом, загазованою вулицею – тим, що було життям, звичайним, простим, але, на жаль, уже – не її життям…
Вона підійшла до маленького заґратованого віконця і припала до нього лицем. Машина рушила. Перед очима замиготіли будинки, дерева, вивіски, вітрини магазинів. Коли дивилася вниз, то бачила людей. Вони йшли, бігли собі кудись без великої радості, заклопотані, не відаючи, яке це щастя – просто йти вулицею, вільно йти вулицею!..
Згодом машина в’їхала у ворота і зупинилася перед схожим на лікарню будинком. Двері відчинилися і двоє тих самих спітнілих чоловіків знову взяли її попід руки і повели в будинок, повезли ліфтом і завели в кабінет, який чимось нагадував лікарняну палату, тільки тут стояли м’які крісла довкола скляного столика, росли крислаті фікуси і пальми. Але трохи далі, за квадратним столом, справді сидів лікар. Коли вони всі троє зайшли, він, кивнувши на привітання головою, подзвонив по телефону і покликав якусь Інгу Модестівну.
Зайшла Інга Модестівна, схожа на лікарку з районної лікарні, яка їй колись гланди рвала. Хоч це було дуже давно, але вона лікарку добре запам’ятала: така сама білява, ясноока і лагідна… Тоді вона дуже боялася операції, хапала лікарку за руки, а та замість того, щоб сердитись, вговоряла:
– Ну-ну, лялечко, сонечко, кицунько, не бійся – це не боляче… Лиш кольне – і все…
І раптом їй захотілося, щоб сталося чудо і невідома Інга Модестівна повторила ті далекі, давно забуті ласкаві слова: “не бійся… лялечко, кицуню, сонечко…”
Інга Модестівна ніби прочитала її думки і, посадивши у м’яке крісло і навпроти сівши, співчутливо спитала:
– Дівчинко моя, що вас болить?
І від цих слів, лагідного співчутливого погляду, вона судорожно ковтнула, відчуваючи, як посунулася вниз по гортані, мов корок, давка грушка-дичка, і весь її біль, розпач, відчай, страх ринули назовні… Вона плакала, захлинаючись сльозами, які текли, здавалося, навіть із брів, заслоняючи білий світ, кімнату і добру лікарку. І не могла зупинитися. Єдине, що долетіло до її спустошеної свідомості крізь плач, мов крізь шум дощу, слова лікарки:
– Добре, що плаче. Для такої надто субтильної психічної організації це вихід із важкої депресії, яка ще трохи і перейшла б у реактивний психоз. Слава Богу, гнійник прорвало! Але я одного не розумію: вони що там, ті доморослі “коломбо”, людей не бачать?! До чого довели! Подивіться на неї: її вина – невинність… Це ж видно і неспеціалістові…
– І що будемо робити? – спитав лікар з-за столу.
– Не знаю… Але, якщо чесно, я б констатувала… неосудність. Адже ж пропаде дівка, ні за цапову душу пропаде…
– Та все-таки – давайте не поспішати з висновками… Поки що залишимо на обстеження… Покличте сестричку, хай зробить укольчик і – в палатку…
А тоді знову був вечір і вечеря при свічках. І все було б романтично, як любив повторювати Микита Платонович, якби їхнє хистке полум’я та не псувало вигляду Микити Платоновича…
“Ну дались йому ті свічки!”, – з досадою думала Ясочка, дивлячись через стіл на жовтого, як з воску, Микиту Платоновича. – Вже луче поночі…”
Подумала і бовкнула:
– А давайте погасимо свічки! Он як місячно…
Микита Платонович зчудовано глянув на Ясочку і вмить задув усі три. Тепер вони розмовляли в темряві. Тобто говорив один Микита Платонович. Про що лиш не говорив… Про те, як пішки прийшов у Київ зі свого села, щоб поступити в художній інститут, як таємно з благословення владики малював ікони, за що його мало не вигнали з інституту, як спочатку поїхав у Париж, до своїх імпресіоністів, а потім об’їздив увесь світ, навіть в Африці побував, звідки он понавозив зразків художньо-прикладного мистецтва різних племен…
Ясочка слухала молодий у темряві голос Микити Платоновича, уявляла його молодим, ще молодшим, як той, яким бачила нині за мольбертом, і десь у глибині душі жаліла, що Микита Платонович старий і що вони лиш тепер зустрілися… Бо й так ясно, що нікуди вони не поїдуть з ним, ані в який Париж…
– Жаль, що ми так пізно зустрілися, – раптом сказав Микита Платонович, ніби читаючи її думки, і закашлявся. Ясочка теж зніяковіла і не знала, що казати, а тому сказала перше, що в голову прийшло: що їй пора спати, бо завтра зранку на роботу.
– Та що ви, панно Ядзуню? Та гріх великий спати у таку місячну міч, таку чарівну ніч. У ніч таку літати треба… Дайте мені вашу руку… Та не бійтеся… просто політаємо довкола місяця… Або, радше, заглянемо у сад до старого Мане. Кажу ж: не бійтеся, то зовсім інший сад і він вам сподобається, – засміявся невидимий у темряві Микита Платонович і Ясочка слухняно простягнула руку, передчуваючи політ…
Вона й справді ніколи ще не бачила такого раю… Не те, що той, за вікном. Заґратований… Сад-невільник, обчухраний, убогий, як і ці люди, що байдуже спостерігають із вікон, як він в’яне, жухне і облітає останнім листом… Печальний сад, як старе, почорніле, потріскане дзеркало, в якому люди бачать себе, обчухраних, поточених короїдами зла, подовбаних дятлами сумління, дуплавих, як мертві дерева…
Але то був інший сад. Веселий, як мамин городчик весною. І квіти тут цвіли і пахли по-сільському – ясно і радісно…
– Он він, найгеніальніший колорист позаминулого століття, квітникар із Жіверні – великий і ніжний Клод Моне… – тихо сказав Микита Платонович, і вона побачила в далині квітучої алеї на тлі золотистого панікадила в’юнкої троянди напівпрозорі тіні бородатого чоловіка і жінки у білій довгій сукні. – Основоположник імпресіонізму, парижанин, він знайшов свій ідеал краси у тому, що інші вважали банальним – у квітах і сільських пейзажах.