– Сука, – хрипів слідчий, розтираючи бурячкову шию, – хіщніца, я тєбя згною…
Пожізнєнная каталажка… По мордє только не біть! Ладно, хватіт! — нарешті зупинив розпалених охоронців. – А то нєкого будет судить… Віділі?! Она же, мразь, только что свой почерк показала, ммєтод, как мужіков давіть! Наконєц. Два мєсяца, дрянь ета, хіщніца грязная, дурочку невінную строіла, і, наконец, не видєржала – раскололась. Как устріца! Убєрітє єйо!
І Ясочку поволокли коридором і шпурнули, як мішок з половою, у камеру.
– Мать моя родіна… – вжахнувся прокурений голос Елеонори. – Во што оні, дєвка, тєбя прєвратілі?.. Сволочі… Трєбуй, штоб отвєзлі в больницу…
Але Ясочка нічого не вимагала, і її нікуди не відправляли. Раз на день приходив ще похмуріший за Маріку лікар, прикладав до спини вухо, слухав, як клекотіли в її грудях відбиті печінки, зітхав, тикав до рота якусь таблетку і йшов собі. Ясочка ковтала таблетку і біль у тілі трохи стихав. Вона засинала. Спочатку, а далі ніби провалювалася у чорну, моторошну яму, натоптану кошмарами… Потім її всі забули. Навіть Елеонору кудись перевели. Лиш їсти приносили. І так тягнулося безконечно довго. День змінювався ніччю і навпаки. Маленьке ґратчасте віконечко то сіріло, то біліло, то синіло, то чорніло… Часом за ним сяяло сонечко, але частіше пролітав сніжок, або висів пасмурний туман. Ясочка не могла ні про що думати, ані згадувати, ніби їй і в голові все відбили. Тільки дивилася у вікно, сидячи на койці. Частіше так і спала. Обхопивши руками коліна. І чекала Микиту Платоновича. І він приходив. Не часто, але приходив. Часом такий, як був, марненький і дуже сумний. Дивився на неї безпомічно, як дитина, і дуже тоскно, ніби питав, хто його в останню дорогу проведе. Але частіше приходив набагато молодшим, як насправді був, веселим, гарно вдягненим, як пани на картинах імпресіоністів. Ніби з неба спускався і, знімаючи капелюха, дивувався:
– Панно Ядзуню, що ви робите в цьому казематі, королево моя? Я ж вас у Парижі чекаю… А ви ще тут. Літак на Париж о тринадцятій… Але не переживайте, полетимо, коли схочемо. Ми ж можемо летіти, коли схочемо. Тим паче, що я уже віддав цьому світові жорстокому усе, що мав, крім вас, моя Мотронько… Тож нас уже нічого тут не тримає. Хіба людський поговір…
І кожного разу Ясочка щасливо зітхала, радіючи, що, нарешті, все скінчилося, як страшний сон… Але не могла зрушити з місця і не мала сили сказати про це. Тож не дочекавшись її, Микита Платонович смутнів і, не прощаючись, тихо виходив.
Вона боялася, що її приведуть до красунчика, але на зустріч піднялася коротко стрижена дівчина, майже ровесниця, і сказала, ніби давній подрузі:
– Не бійся, я твоя захисниця. Мені про тебе розповіла Настя, знаєш яка – з вашого тераріуму. Вона працює в одному юридичному журналі. Учора я зустрічалася з уповноваженим з прав людини, а щойно – з твоєю мамою, і ми радились, як тобі допомогти. Але – з твоєю допомогою. Розумієш? Тільки ти можеш собі допомогти. Розказати все, як було. Учися себе захищати. Те, що ти мовчиш, погано. Ти шкодиш собі. Дуже. Я розумію: у тебе стрес… шок… Важка депресія. Але ти повинна перебороти це. Знайти в собі сили перебороти це. Чуєш? А тому мусиш мені все розповісти, інакше понесеш покару за чужу вину. А так не має бути. Має торжествувати справедливість і закон. Тому я тут. Ти мене розумієш?
Вона розуміла, але не знала з чого почати. А тому спитала:
– З чого почати?
Захисниця, втішена, що вона нарешті заговорила і то цілком осмислено, і боячись злякати її необачним словом чи жестом, майже благально прошепотіла: – З чого хочеш…
– Тоді я почну з кінця…
– Будь-ласка, будь-ласка…
– З п’ятниці. Тоді була п’ятниця… Чи навіть субота…
Прокинувшись Ясочка здивувалась, побачивши, що на дворі уже давно білий день, і Микита Платонович здоровісінький, ніби не вмирав позавчора і не пив шампанського вчора, сидить на своєму високому стільчику перед мольбертом і щось там малює.
– А от і наш сплюшок-капелюшок! Що, баришня, загуляли вчора з гусарами? – пожартував, побачивши кислу і набулькатілу, як вчорашнє шампанське, Ясочку. – Освіжайтеся, снідайте і – до праці. А я тим часом нанесу останній марафет на ваше божественне личко, моя Мотронько!
Ясочка капризно закопилила губоньку:
– Я не Мотря, а – Ясочка…
– Ой, ви ж моя ясочко, єдина і не зрівняна, а ходіть-но сюди та погляньте на цю юну богиню, на цю Венеру, народжену не з піни морської, а із сонячного проміння виткану… – і повернув до неї мольберт, з якого на Ясочку справді сипонуло сонячним солом’яним сяєвом, а серед того сяєва побачила вона справді, мов із проміння зіткану золотоволосу, золотооку красуню у ясно-жовтій блузці. – Дівчина в золотавому… Золота дівчина… я ще не придумав вам ім’я…
– Га-а-арно, – сподобалася сама собі Ясочка. – Я й не думала, що так гарно вийде…
– А воно вийшло! Моя Ясочко, ви навіть не уявляєте, що це найкращий жіночий портрет усіх часів і народів. Він стане хрестоматійним. Як Гогенівське, пригадуєте, “Золото їхніх тіл”… Ви теж – моя золота таїтянка… Репродукціями ваших портретів буде обклеєний увесь світ… Тільки дав би Бог сили та продовжив дні…
– Таке скажете… У нас в селі кажуть, що Бог дає віка доти, доки людина має що робити на цій землі. А ви маєте… – Як стара, сказала Ясочка, аж Микита Платонович видивився на неї.
– Ради Бога, не дивись на мене так зашугано! Розправ плечі, підніми голову. Он твої ровесники на Майдан вийшли – революцію роблять! Нову державу виборюють, а ти за себе не можеш постояти! Так що давай, розправляй крильця!
– І полетимо в Париж… Ні, луче на Таїті… Звісно, на Таїті… – ніби порадившись із кимсь невидимим, сказала задумливо дівчина.
Захисниця стривожено видивилася на чудну підопічну:
– Обов’язково… полетимо…
Після сніданку (бутерброд із сиром і молоком) Ясочка знов повеселіла і вже сама зі знанням справи вмостилася на дивані, “прийняла позу”, притиснувши до грудей оберемок вологих (цілу ніч у ванні освіжалися) білосніжних троянд.
– Розумниця! – похвалив Микита Платонович! Як ви, королево моя, все швидко схоплюєте!.. Нічого! Ось станете студенткою… До речі, сьогодні до мене обіцяв прийти той чоловік, що вами клопочеться…
– А можна, після сеансу я збігаю на Дніпро? Покупаюсь…
Микита Платонович враз посмутнів, але зразу ж отямився:
– Та звичайно! Чого вам тут із двома дідами нидіти… Звичайно, ідіть на пляж, погуляйте, а то ви й так цілий тиждень, як у тюрмі…
Щаслива Ясочка змилася на Дніпро ще до приходу старого друга, який мав її в інститут влаштовувати. Тай нотаріус, що збирався завітати під вечір, не дуже її цікавив. А от від радості, що нарешті стане студенткою, хотілося літати.
–Уявляєш, – лепетатиме лютій, аж зеленій після сварки з Мусою Аллі, – Микита Платонович готовий продати все своє багатство, аби лиш я вчилася!
– Во жизнь! – скаже їй Алла, ще більше зеленіючи. – Одного вона і в хвіст і в
гриву трахає, а другому тече щастям і багатством у руки, хоч той і пальцем не кивне…
– А пізно ввечері, прощаючись, докине похмуро: – Бережи свого Микиту, бо не
все коту масниця…
А тоді обніме, ніби прощаючись…
– Так що вона тобі сказала, та подруга? Вона нікому не дзвонила? Дзвонила. Кілька разів, але ти не чули кому? Отож ви попрощалися, сіли в метро і роз’їхались? І це було о котрій годині? Десь в одинадцять? А опів на дванадцяту схожий на Мусу чоловік вискочив із темного під’їзду. Із сумкою?.. А потім ніби машина від’їхала… Але ти точно не пам’ятаєш… Пам’ятаєш тільки, що двері були відчинені… І ти зайшла. Думала, що ще не пішли гості, або щойно пішли і Микита Платонович не встиг зачинити двері… Але в хаті був страшний рейвах, вірніше – пустка… голі стіни… порожні полиці і серванти. А на підлозі у майстерні…
Микита Платонович лежав долілиць, притулившися лицем до портрета “золотої дівчини”. І вона все зрозуміла. Боже: вона все зрозуміла! І жах, дикий жах, як вихор відірвав її від землі, і викинув на вулицю. Вона бігла, не тямлячись, не знаючи куди. Від неї кидалися врозтіч пізні перехожі, сторонились злякано пасажири в метро… У темному вікні вагона вона бачила своє розпірхане, перелякане відображення, але нічого не могла вдіяти: жах, відчай гнав її далі, як скажений пес… “Станція метро Вокзальна” – пролунало над головою і вона вискочила і погнала до виходу, перескакуючи через сходинки ескалатора… Потім бігла поряд із поїздом, який то підтакував: втек-ти, втек-ти, втек-ти… то питав: ку-ди, ку-ди?.. Справді – куди?! Та світ за очі! Геть! Геть з цього страшного, як ліс опівночі, міста! Так-так, так-так, – піджухував поїзд. І раптом зупинився. І Ясочка зупинилася. А тоді кинулась до каси… І тільки коло каси зрозуміла, що в неї нема ні грошей, ні документів… Але не це… не це вжахнуло її! А думка, що він зараз сам… сам… може ще живий… лежить у розтрощеній хаті… може кличе її… а вона… як остання падлюка, хоче втекти від нього, нещасного, покаліченого… Ноги підкосилися і вона сповзла ганчіркою по стіні… Двоє міліціонерів, що перемовлялися неподалік, знічев’я помахуючи кийками, повернули до неї голови, і рушили… Але вона не стала їх дочікуватись. Наскакуючи на людей, кинулась на вулицю, а далі – у метро…