Одно слово, Ясочці зовсім не хотілося повертатися у палату номер сорок шість, бо хоч дівки розбігалися вечорами хто куди, але ж опівночі вони верталися! Збуджені, часом п’яненькі, зчиняли рейвах, гармидер, сікались одна до одної. Ну зовсім мішіґіни, як любить лаятись Маріка Горбатючка, що живе одна, як вовк, на своїх Бережках – найдальшому кутку їхнього села. Ясно, що згадуючи таке, Ясочці зовсім не хотілося вертатися в той тераріум. Отож, несамохіть ноги несли її поверхом вище, а руки мимоволі дзвонили у двері Микити Платоновича.
Він чекав її. А на столі у кухні серед стародавніх глечиків і горшків – чекала скромна вечеря: бутерброди і кава. Повечерявши, Ясочка змітала пухкою мітелочкою пил із експонатів-антикваріатів, як величав свої ікони-портрети, шаблі-кинджали і черепки всілякі Микита Платонович, а він розповідав історію кожного. Ясочці було цікаво слухати, бо кожна історія була схожа на казку.
– А це, що це за чортисько? – питала Ясочка, і Микита Платонович, щасливий, що його слухають, охоче відповідав:
– Це, панно Ядзуню, дідько з Карпат, обрядова маска… Там з ним гуцули “Маланку водять”. Чули про Маланку?
– Ще б не чула! Та ж сама водила, правда, ще в школі. Бо тепер, не знаю, як у Карпатах, а у нас точно вже нема кому водити: одні старі баби лишилися, які не знаю, чи й кутю варять на святий вечір… Бо й мама цих свят сумнівалася, тож півкутка наскликала до нас на кутю. А цей… дідько?
– Цей – ритуальна африканська маска з чорного, ебенового, дерева… Привіз я її із Зімбабве… ще… ого! Тоді ще вас і на світі не було…
– Звідки? – хотіла перепитати Ясочка, але посоромилась своєї безграмотності, бо й так Микита Платонович нема-нема та й каже:
– Вам, панно Ядзуню, вчитися треба.
– Нема звідки, – зітхала сумно Ясочка. – Тепер, щоб вчитися, треба гроші мати. А в моїх тата з мамою нема. Хіба сама зароблю. Я того й у Київ приїхала.
– То на юридичні й інші модні факультети грошей треба. А на такий як мистецтвознавчий, наприклад, не треба. Там потрібен тільки талант – відчувати мистецтво. Якщо хочете, я поговорю з керівництвом інституту, вони мені не відмовлять.
– Не знаю… Я подумаю, – казала Ясочка на прощання і йшла сумна спати у свій гадючник.
– Ой, що тут думати, – кривила ґембу Алла, збираючись на свою нічну зміну. – Ти знаєш, яка в них зарплата, в тих мистец… ццтво… знавців? П’ять років голову сушити, щоб від зарплати здохнути? Я тобі кажу, що робити, але ж ти не понімаєш…
І розчинялась у нічній темені, вертячи, як хазяйка секонд-хенду, блискучим шкіряним задком.
– Мала, кажуть, зарплата… в тих мистецтвознавців, – несміливо заперечувала Микиті Платоновичу Ясочка на другий день, коли він знову починав бесіду про навчання. – Алла каже, що й без навчання сьогодні можна заробити непогано…
– Перепрошую, панно Ядзуню, але Ваша Алла – повія з Окружної! Не думаю ж, щоби вас приваблювала така професія! – гнівався звично лагідний і чемний Микита Платонович.
– А що це – повія з Окружної? – не розуміла Ясочка.
– Дитя моє! Ви не знаєте що таке – повія з Окружної? – ледь не плакав від тупості Ясочки, як їй здавалося, Микита Платонович. І Ясочка була готова провалитися від своєї тупості крізь землю. І треба ж її було бовкнути таке… але ж вона не зовсім дурна, щось таки розуміє у цьому світі!
Однак даремно Ясочка встидалася своєї невченості. Микита Платонович після цієї розмови дивився на неї з таким замилуванням, щоб не сказати закохано, що Ясочку в жар кидало. А якось пізно ввечері, коли Ясочка, позмітавши пил із експонатів та наслухавшись про них казок, зібралася у свій гадючник-тераріум, Микита Платонович запропонував перейти до нього жити. “То вам не товариство”, – сказав, маючи на увазі дівчат з квартири номер сорок шість, а найбільше Аллу, яку на дух чогось не переносив.
– Але – де? Тут же місця нема? – розгубилась Ясочка.
– Є! Ради вас, панно Ядзуню, готовий викинути за вікно найцінніші свої скарби. Бо ж ви, моя сердечне коханая, наймильшая, найлюбезнішая Мотронько, найбільший мій скарб безцінний… “Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає. Знав би я, як над ворогами помститися, тілько ти мені руки зв’язала”… Читали листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни?
– Ні, – спантеличилась Ясочка. – А він теж був художником?
Микита Платонович глянув на Ясочку так, ніби вперше бачив, і журно зітхнув:
– Ой, ні! Був Іван Мазепа славним, хоч і нещасливим гетьманом України, з трагічною і… незбагненною, як і в його країни, долею… – і спохватившись, усміхнувся: – Та не лякайтеся так, ще прочитаєте. Ви все прочитаєте… З вашою чистою душею, з вашою світлою голівкою ми ще покажемо, на що ми здатні… Чи не так? – аж розчервонівся від гордості за Ясочку Микита Платонович. – То перебираєтесь?
– Не знаю, – відповіла розгублено Ясочка, – треба подумати…
– Що тут думати! – аж підскочила з досади на притолочену Ясочку Алла. – Що тут думати, ти, Мотре дурна?! Переходь! Уже! Доки дід не роздумав! Знаєш скільки ґерлів з нашого гадючника підповзали під цього старого куркуля? Отож бо! Жодної не впустив, старий лис. А тебе запрошує! Іди! І згоджуйся на все, щоб лиш хаза лишилася тобі… як… старий того… ґиґне.
– Я боюсь, – призналась Ясочка, задумуючись над своїм майбутнім із Микитою Платоновичем. – А як справді помре? Він такий старий і слабий… Я боюся мерців.
– Та не бійся – не вмре, хоч… нічого страшного… Усьо-усьо! Не буду. Ва-ау, які ми нєжниє і порядочниє, аж протівно!
І розлючена Алла, вилетіла з квартири, як вихор, і так швидко розтала у нічній темені, що Ясочка не встигла розпитати її, що це значить – повія з Окружної.
Після цієї ночі Алла справді, як розтала. Пропала десь. Ні слуху ні духу. На третій день Ясочка зажурилася, що робити? Може її мамі написати, чи своїй подзвонити.
– Не треба! – заборонили дівчата, які добре знали Аллу. – І не переживай – таке з нею буває. Мабуть, десь робота підвернулася… Яка-яка?! Виростеш, дізнаєшся.
Так у тривозі минув цілий тиждень, а шалапутна Алла не з’являлася.
А вранці забрали Елеонору. Знаючи, що скоро прийдуть по неї, вона встала, і хоч тим щаслива, що ніхто не дивиться, сходила до вітру. Їй припікало ще з досвітку, але вона боялася сварливої Елеонори і тяжко терпіла. На душі зовсім полегшало, коли сполоснула лице прохолодною водою з-під крана і пригладила мокрими долонями розпатлану голову. Ну, от, вона готова. Хоч – на смерть… Хай приходять… Тільки б усе це скоріше закінчилось… Готова вмерти хоч уже, але ж вони не дають – ні жити ні померти! Позабирали усе, навіть золотий тонюсінький ланцюжок, ніби на ньому можна повіситись… Навіть шпильки для волосся, ніби ними можна заколотися… І мучать-мучать… Що він хоче знати, що випитує, отой… гидко вродливий?
При згадці про злого красеня Домагарова вона зіщулилась у малесеньку горошинку і тихенько заскімлила. Допити втомили її, виснажили, і тепер вона боялася не так свого мучителя, як його знущань, і цей страх був єдиним живим почуттям у її майже мертвій душі.
Прийшла похмура Маріка, і знову повела її довгим глухим коридором до глухої, як увесь світ, кімнатки, де на неї чекав Домагаров.
– Ну що, подумала? Усе згадала? Як прийшла… Сама чи кликав? Запрошував, умовляв? – спитав наче лагідно, а насправді стримуючи лють.
Минув тиждень – Алла не з’являлася. Наляканій пропажею Ясочці було одиноко й незатишно у велелюдному тераріумі – палаті № 46, а коли стало зовсім нестерпно, зібрала Ясочка валізу і прийшла до Микити Платоновича.
Микита Платонович, хоч і запрошував, та не сподівався, що вона прийде, тому так розгубився, що й не знав, що сказати. Хоч від радості аж засвітився весь.
– Алла пропала! – пояснила просто і печально свій прихід Ясочка. – Вже тиждень, як нема…
– Не переживайте, знайдеться! Таке не пропадає, – відповів точнісінько, як дівчата, на тривогу Ясочки Микита Платонович і притьмом повів у маленьку кімнату, точнісінько таку, в якій жили вони з Аллою, де й справді не було вже жодного горшка чи статуї, тільки диван, стіл, крісло, а по стінах – рушники та картини: пишні квіти і розкішні краєвиди.