– Заходьте, – запросив зворушений до сліз Микита Платонович, і Ясочка, на лихо, зайшла. І стала як укопана. Бо замість трикімнатного гуртожитку з тапчанами, вазонами на вікнах і колготами-ліфчиками, розвішеними на шворках, побачила таке, яке бачила лиш у кіно та раз у музеї. Та де! Стільки картин, старовинних меблів, ваз, статуй і різних інших фігур вона не бачила навіть в обласному музеї, куди їх возили ще в школі. Ясочці здалося, що вона потрапила на триста років назад, бо й запахи тут витали несьогоднішні, важкі від пилу, як темно-сині гардини на вікнах, і сутінки стояли, як у музеї, якісь… підземельно- холодні, хоч за вікном буяла весна.
Микита Платонович ввімкнув у коридорі тьмяне світло і запросив ошелешену Ясочку “до майстерні”. У майстерні, як він величав найбільшу кімнату, біля наполовину заштореного вікна стояла на ніжках перекидна, як у школі, дошка з недомальованою картиною, а біля неї – столик із фарбами у слоїках і тюбиках.
– Ой, – сплеснула руками Ясочка, – то ви художник?! – І засоромилася, бо вперше бачила живого художника, і видко, знаменитого, бо ж у Києві живуть тільки знамениті. А невідомі – живуть по селах, як Микола Безкоровайний із сусідньої Петрашівки, про якого часом пише їхня районна газета.
– Виходить, що так, – Микита Платонович від Ясиного наївного захоплення зашарівся і аж помолодів. Почав метушитися, ґоґошитись, як парубок, припрошуючи Ясочку то сісти, то встати, а врешті, йти за ним на кухню кавою вгощатися.
То лиш одне звання було, що кухня. Бо тут теж всі стіни були завішені, але тарілками – полив’яними і різьбленими з дерева, розмальованими ложками та іншим святочним кухонним причандаллям, а в сервантах та на полицях височіли гори небачених сервізів, стародавніх глечиків-збаночків, горщечків-банячків, пляшечок і вазочок. Серед цього розмаїття всілякого посуду Ясочка впізнала “близнята”, точнісінько такі, як у баби Васьки у миснику колись стояли: два зліплені до купи горщечки з ручкою, в яких давно колись сільські люди обід в поле косарям чи полільникам носили. В одному горнятку – борщ, а в другому – кашу.
– Такі, як у моєї бабусі, – показала Ясочка на “близнята”.
– Ці теж – від моєї бабусі… Єдина спадщина… – зітхнув Микита Платонович.
І Ясочка ахнула: – Такі старі?!
Микита Платонович знову зашарівся, знічено заусміхався:
– Такі старі… що поробиш… До речі, ми ще ж не познайомились… Як вас… величати? Бо мене – Микита Платонович.
– А мене – Ядвіга, – сказала Ясочка і подала Микиті Платоновичу руку, як це в кіно по телевізору бачила.
– Звідки, перепрошую за неделікатне запитання, таке… ім’я? – здивувався Микита Платонович, поривно схопив її руку і припав до неї сухими вустами. Він був зовсім близько і від нього теж пахло давністю, дуже старою давністю.
– Від моєї прапрабабусі по мамі. Вона була польська пані і звалася Ядвіга, але коли вийшла заміж за мого прапрадідуся – сільського коваля, то стала… Явдохою. От що любов робить, каже мама… – відповіла Ясочка, і собі здивувавшись перипетіям свого родоводу. – І всі забули, що вона була пані. А моя мама нагадала і назвала мене Ядвігою. Хотіла, щоб я теж була пані. Але в нас у селі будеш… Аякже! Коло свиней! – Ясочка засміялася, не шкодуючи за тим, чого не могло бути. – Тому й називають мене – хто як: молодші – Ядьою, старші – Явдонькою, а мама часом Донькою, але більше – Ясочкою. А коли хто, не приведи Боже, назве мене Явдохою, то стає люта, як меч. А мені – хоч і горщиком, аби лиш у піч не засували…
Ясочка знов засміялася, але вже ніяковіючи від занадто довгого ручкоцілуваннячка цього дивно дідуся.
– Ви – чудо! – захоплено вигукнув Микита Платонович, відриваючись нарешті від ручки Ясочки. – Ясочка… Прекрасне ім’я! Але я називатиму вас – Ядзуня… Панна Ядзуня! Це так романтично… Так, певно, називали в юності вашу бабуню-панну її шляхетні родичі. Ви не проти? – Микита Платонович, розправивши плечі, гордо скинув сухеньку, ледь притрушену сивим пушком голову, і зразу помолодів, і став схожий на… на якогось знайомого, дуже поважного чоловіка…
– Микита Платонович? – перепитала вражена Ясочка.– А ви часом не поет? Так наче звався якийсь поет…
– Того поета, панно Ядзуню, звали Микола Платонович Бажан. А я художник – Микита Платонович Джамалія…
– Який я тобі Микита? Дівко, ти що збренділа совсєм? – насторожено спитала зі свого тапчана неохайна, патлата і беззуба жінка, та сама, яку вона застала в “палаті”. Від жінки кепсько пахло… чимось брудним, … глупосним…
– Гей, дівко, а ти часом не стратила дитину? Щось ти дуже змахуєш на тих малолітніх сучок, за якими зразу тічка собацюр бігає, а тоді міліція. Щось ти мені дуже їх напоминаєш… Надивилася я на вас, шалав паскудних, хвойд-мокрушниць… Е-е-е, та ти що – зразу й ласти відкинула?! Гей, начальник, ти шо мене до жмуриков подсажуєш, мнє єшо етого ґавна не хватало! Я – нєрвная, пугаюсь!
Загрюкало, затупало, двері відчинились і зайшов Микита Платонович, зовсім молодий, гарно вдягнений, в капелюсі. Вона спочатку навіть не впізнала його.
Ясочці здалося, що він от-от, як це у кіно показують, підійде до неї вихилясом, підставить лікоть і запросить на якийсь… танець. Але Микита Платонович, ніби отямившись, підступив до одного із сервантів, вибрав серед чудернацького посуду найкращий – срібний із візерунками рондлик (як він сказав – кавничок), а в другому – дві крихітних синьо-золотих чашечки з блюдцями, і аж тоді почав варити каву за якимось там заморським рецептом на старезній, як усе довкола, газовій плиті. Потім вони пили ту каву з крихітних чашечок у захаращеній, пропахлій музеєм, старовинною і старістю великій кімнаті-майстерні, при свічках (отаке замандюрилось старому: зашторити вікна і свічки запалити серед літнього білого дня!). Тож Ясочці часом видавалося, що вона кавує із одним із тих бородатих святих, що дивилися грізно на неї з потемнілих, аж чорних, образів на стінах. Одна різниця, що святі були грізні і… святі, а Микита Платонович – добрий і земний, зовсім, як сільський старий вчитель.
Кава пахла гвоздикою і ще якимись прянощами, але вони так тісно перепліталися з хатніми запахами, як польові квіти у скирті стухлої соломи, що важко було їх вирізнити. А потім святий Микита, ляснувши себе по лобі, зі словами “який же я забудько”, дістав із стародавньої червоної шафи штофчик із золотистим напоєм, і вже по другому разу вони пили каву з коньяком. Ясочці від незвички зразу ж у голові злегка замакітрилося, стало весело і затишно серед усього цього старого мотлоху, як бувало вдома на Великдень чи на Різдво. Тоді мама, повернувшись із церкви, теж запалювала свічку…
– Все в порядку… жива. Просто нервове і фізичне виснаження… Здалося б трохи підлікувати… Вивести з депресії. Ну от, і пульс… слабенький… Анемія. Треба в лікарню.
Від чоловіка, що це говорив, віяло теплом і ліками. Вона хотіла побачити його, але заважав густий сивий туман і рої дрібненької мошви.
– Да вона, мнє кажется, нємного того… Бреділа… Микитою мене обзивала, – пожалівся прокурений жіночий голос.
– Засвітіть свічку, – попросила вона. – Тут так темно.
– Ще рано світити свічки, дівчинко, – лагідно сказав чоловік, від якого пахло теплом і ліками.
Микита Платонович про своє життя розповідав мало, і то таємничими натяками. Усе більше Ясочку розпитував: звідки, де працює і мешкає?.. А почувши, де живе, засмутився:
– Овва… Як же ж ви там, бідненька, напевно, мучитесь, у тому… кагалі…
– Чого ж? – заперечила повеселіла від кави й коньяку Ясочка. – Зовсім ні! Нам весело, хоч і тіснувато, звичайно. Але дівчата добрі, свойські…
Засиджуватись у старого Ясочці не хотілося, та й балакати не було про що, тож заспішила додому. Микита Платонович, прощаючись у дверях, сказав ніяково:
– Заходьте…
– Та згадавши, що Ясочці нема чого до нього заходити, запропонував:
– Мені незручно вас просити… але чи не могли б ви, панно Ядзуню, допомагати мені по господарству?.. Ні, ні! Не задурно… Ради Бога… Я вам платитиму, і непогано… Вам же ж треба… ну, на різні дівочі дрібнички…