– Літак Таїті-Париж о тринадцятій… Якраз встигаємо.
І вона вдячно усміхнулася і притиснула до грудей кулачки, благаючи повними сліз очима швидше тікати звідси…
– Оце і все, що я сказала Мусі, – плуталась Алла. – Просто так вибовтала. Бо не знала, як його задобрити, того контуженого чечена, бо він погрожував і вимагав грошей. Нє, не було стосунків з ним. Просто він кришує дівчат приїжджих, зразу помагає, а потім ставить на Окружну і доїть, ну, вимагає… бабки… Де він, не знаю. І не знаю, чи це він зробив…
Ясочка згадала контуженого Мусу, чорного і злого, і подивувалася, що він такого зробив, щоб аж Аллу разом із нею посадили у клітку? Подивилася на Микиту Платоновича… і похолола: він уже не сидів за столом поряд із Судом, а лежав посеред зали, як тоді, притулившись лицем до її портрета. Він умирав… Умирав на очах у всіх, але всім було байдуже! Вони ніби не бачили, як він лежить, умираючи на підлозі, зайняті своєю пустою суперечкою невідомо про що… Наче всім пороблено, наче їх посліплено! Сидять і не бачать! І Бог не бачить! А її зачинили, наче навмисно, наче навмисно зачинили, щоб нічим не помогла, щоб він умер і все почалось спочатку. Цей жах, ці страждання і ця страшна, як прірва, одинокість… це безлюддя при людях… І Ясочка, охоплена відчаєм, як полум’я, кинулась відчиняти клітку, але клітка не відчинялася. І тоді Ясочка, вчепившись у ґрати, щосили затрясла ними, благаючи:
– Не вмирай! Боже! Я прошу тебе – тільки не вмирай! Божжже…
Люди в залі заметушились, мама заголосила, хтось закричав: – Міліцію!
– На вас не міліції, на вас – Суду Божого треба! – сказав Микита Платонович (мов нічого не сталося, мов не вмирав щойно долі), випускаючи Ясочку на волю. Але люди не чули його. За метушнею і криками ніхто не помітив, як вони з Микитою Платоновичем, взявшись за руки, проходили крізь них, мов крізь густий колючий чагарник, розгойданий бурею. Навіть мама дивилася на Ясочку, мов на скляну, та все побивалася тяжко:
– Убили… дитиночку вбили… вра-ча… – і не чула, як Ясочка її кличе йти з ними.
– Єдиний рятунок від недосконалості світу – створити свій, ідеальний, світ, –дивлячись на ту шуру-буру, сказав Микита Платонович. – І жити там!
– Куди ми йдемо? – запитала Вона.
– Туди, звідки прийшли, – відповів Він.
– А що це було? Боже, що це було?— стривожилась Вона, справді, не розуміючи, що це з ними було.
– Це було – життя… Просто – життя, – сумовито зітхнув Він, ніжно стинувши її руку, і вони вийшли на квітучу, як садки весною, і сліпучу, як сніги у дитинстві, вулицю.
“А це що?! Невже Париж?.. Чи Таїті?!. Так скоро?..” – зраділа Вона, але Він лишень таємниче усміхнувся і, приклавши палець до вуст, наказав їй мовчати.