Зайшла Маріка, точніше, схожа на Горбатюкову Маріку з Бережків, тільки ще похмуріша, жінка, і сказала:
– Руки за спину! Виходь!
– Вона мене дістала! – пожалівся Домагаров Маріці.
– Дай пару п…лєй по-під ребра, – вживши погане слово, гугняво порадила та, що була схожа на Маріку з Бережків. – Спомнит враз… Це вони значала целок корчат, а як припреш – розкажут і те, чого не було.
– Ладно… Не зараз… Забери її…
– Давай впірьод, покорітєльніца століци! – гигикнула Маріка і садонула важким, як у чоловіка, кулаком попід ребра.
Великий світ, чи то стольний Київ, зустрів Ясочку дощем, людським стовпотворінням і всенародною байдужістю. Навіть важке, загазоване повітря пахло безпросвітною байдужістю. З годину вони добиралися до Аллиної, як вона казала, Солом’янки, переповненим метро, тролейбусом та пішодрала, обриваючи руки наталованими провіантом торбами.
– От і наш гадючник, – нарешті видихнула Алла перед облупленою багатоповерхівкою. І вони з останніх сил поволоклися брудними сходами на п’ятий поверх, бо не працював ліфт.
“Гадючник”, чи то трикімнатна квартира, яку винаймала Алла разом із ще десятьма дівчатами, що приїхали із різних областей шукати роботи і щастя у столиці, скидалася водночас на палату в запущеній старій сільській лікарні і безлюдну солдатську казарму: одні тапчани й розкладайки. Ще з порога Ясочці вдарило в ніс мішаниною чужих запахів, дешевих дезодорантів і ще дешевших супів “мівіна”, якими вже торгують і в їхньому селі. Про те, що тут живуть жінки, нагадувала хіба що розвішена на шворках по балконах і у ванні різнобарвна білизна. Та ще квітучі фуксії-калачики на підвіконнях зігрівали цю нічліжку, цей табір циганський пломінцями розгублених по провінціях домашніх вогнищ.
– Поки що будеш зі мною спати, – Алла показала на обдертий диван у найменшій кімнаті. – А там видно буде… Тож будь як у дома, розшнуровуйся, віддихай, а я красоту наведу – не можу ж я в такім виді на люди вийти! – і зачинилася у ванній.
Не встигла Ясочка на диван сісти, як Алла стала перед нею у всій своїй красі – вся в блискітках і “закльопках”, ще й у пупі сережка, а у вухах – по чотири… Ясочка лиш очі витріщила, а задоволена реакцією Алла гордо сказала:
– Учись, доки я жива!
А потім вони подалися на найближчий речовий ринок, де реалізатором “секонд хенду” працювали Аллині знайомі і їм нібито треба було продавщиць-напарниць. По дорозі Алла аж захлиналась, “розписуючи”, яка то вигідна робота – продавати “секонд хенд”.
– Платять не багато, зате ти всігда будеш одіта. Там такі-і-і вє-єщі бувають, фірмові, новісінькі, які десь завалялись-залежалися по складах паризьких супермаркетів, не відлічиш від тих, що по київських бутіках пиляться. Сама провіряла. Всі дєвочки з нашого “гадючника” одіваються з гуманітарки. От подивись на мене – чим не модель? І ти така будеш!
Ясочка глянула на сяючо-оголену Аллу, але як не старалась, уявити себе такою не могла.
Привівши під двері, Маріка вперла її лицем у сіру стіну, і скрегочучи ключем у замку, прогугнявила над вухом:
– Ти, дєвочка секин-хенд, ти мені, канєшно, ні при чом, але послухай пораду: не зли його. Хуже буде!
І штовхнула через поріг. У спертий, важкий дух погреба і громадських туалетів. На якусь мить вона затримала подих, заплющила очі, намагаючись порятуватися від дійсності спогадами про той світ, що зостався за стіною і тепер здавався таким святковим, яскравим і веселим, як у дитинстві великодній ярмарок у сусідній Соболівці.
Поплутавши трохи поміж продуктових рядів та речових палаток, вони випірнули серед копиць барвистого дрантя, в якому енергійно порпалися люди, заохочувані веселими криками продавців:
– Налітай! Свіжий товар! По три штуки на гривню! Налітай!
Алла зареготала, і, на всі боки розкидаючи “прівєт-прівєт!”, шпарко, як риба в річку, ринулась у глибину базару, поміж палаток, що нагадували Ясочці завішаний шматтям критий тік у рідному селі. Тільки там пахло устояним духом пашні, який не вивітрився навіть за останні роки, відколи в селі перестали сіяти пашню всяку, а з даху порожнього “піднавісу” навіть гнилу толь здерли. А тут тхнуло… наче дустом чи дезинфекцією. Їдучі запахи хмарами піднімалися над розворушеними кучугурами лахміття, лоскотали в носі і дерли в горлі. Ясочка закашлялась. На що повеселіла Алла гукнувши: – Привикай до європейських ароматів! – різко пригальмувала біля двох дівчат, що навперебій закликали покупців:
– Джинси, куртки, футболки, юбки, блузки, купальники… На всі вкуси і возрасти! Зі складів Європи. Сам Версаче від заздрості плаче! Дєшиво! Не минайте – вибирайте!
– Дєвочки, прівєт! От я Тані, як і домовлялися, знайшла тобі заміну. Подругу. – сказала Алла і почала мотляти розвішане по брезентових стінах і вішалках шмаття, однак нічого не знайшовши “новенького”, погнала з базару, кинувши на прощання:
– Не обіжайте дитину!
Дівчата, Таня і Катя, теж з Вінниччини, тільки з інших районів, Ясочку не обижали, а навпаки, оскільки в пообідню пору покупців мало було, стали дружно уму-розуму научати та до звичаїв і порядків базарних привчати.
– Робота не важка, на свіжому повітрі, – заохочувала Таня. – Головне, аби не крали і більше купляли. І сама нічого не бери, бо на щот цього в хазяїв строго. А як щось понаравиться, то краще скажи, що хочеш купити, і віддай ті нещасні копійки без скандалу.
– Да, з хазяями луче діла не мати, – додавала Катя. – Наші пани ще нічого, головне, не мелочаться. Вони в нас – “круті”, машинами торгують, і “секонд хенд” у них так, попутний бізнес. А он дівчатам, – метнула очима на палатку навпроти, – не повезло. Їхня павучиха слідкує за кожною ганчіркою.
– Та й наша добра, – не втерпіла Таня, яка, певно, недаремно збиралася роботу покидати. Але тут же спохватилася: – Та ти не бійся, головне тобі обтертися в Києві, а там і ти знайдеш роботу і кращу, і дорожчу. Так усі роблять. Або кавалера…
До вечора Ясочка старанно “обтиралася”, а ввечері, коли пакували у величезні торби лахміття, з’явилася хазяйка, розмальована-розцяцькована дама середніх літ, розрахувала Таню, обмацала Ясочку, як корову на ярмарку, оцінюючим пронизливо-принизливим поглядом і, кинувши: “Что ж, работай!”, повихляла туди, звідки прийшла, – у той сяючий, розкішний і багатий Київ, який ще вчора здавався Ясочці таким привітним і близьким, а в цю мить так безжально віддалявся від неї разом із лискучим задком хазяйки.
– Скотина, – просичала услід Таня, – вона мені недоплатила двісті гривень!
І Ясочці стало страшно, і захотілось додому, та ще страшніше було від того, що і дома її нічого, крім нудьги, болота, важкої роботи і зека Шківи, не чекало.
У палаті, як вона в думках називала своє несподіване помешкання, на неї чекала нова подруга по нещастю. За весь час, відколи її сюди привезли, їх було три і всі кудись дівалися. Дівчата зникали саме тоді, коли її викликали до красеня, або возили на колишню квартиру показувати, як усе було. Вона не знала, що показувати. Стояла серед руїни свого колишнього раю, заціпенівши від жаху і горя… Приходили якісь сусіди, колишні співмешканки… Але вона не дивилась на них. Тепер ось нова з’явилась. Взагалі-то їй було байдуже: говорити все одно ні з ким не хотілось, а думалось однаково, як з ними, так і без них. От тільки Він не приходив тоді, коли в палаті хтось був. “Я не хочу, щоб про тебе негарно говорили “, казав… А що б Він сказав, якби послухав красунчика?.. Що б Він тоді сказав?!!
Микиту Платоновича Ясочка зустріла, з роботи вертаючись. Стояв, зіпершись на ковіньку, біля під’їзду, дивився на торбу з продуктами і наче не відав, що з нею робити. Але Ясочка тоді ще не знала, що це Микита Платонович. Стоїть собі дідок біля під’їзду – та й стоїть, маленький, щупленький, важко дихає, торби не годний донести… Жаль Ясочці стало дідка, може тому, що в неї самої ніколи не було діда. Всі діди, тати – мамин і татів, чогось рано повмирали. Чогось!.. У селі чоловіки мруть, як мухи. І старіють скоро. А от жінки живуть довше, видко, щоб коло землі було кому робити. Тож не дивно, що Микита Платонович видався Ясочці старим, як світ, дідом. І тому вона, як кожна сільська дитина, привчена шанувати старших, пожаліла його: – Давайте, я вам поможу, дідусю, – а далі підхопила сумку, понесла до ліфта і чекала, доки він, задихаючись та шкутильгаючи, дожене її. Бачачи, що старий зовсім непотрібний, три чисниці до смерті, добра Ясочка вирішила піднести сумку з продуктами аж до дверей його квартири, що була поверхом вище, якраз над тією, в якій вона поселилася.