Ясочка всі кімнати і балкони обійшла, за вікно зазирнула – нема! А Боже! Лиш цього не вистачало! Аж тут дзвінок у двері, Ясочка – до дверей відчиняти, а за ними… ой, ґвалт! Микита Платонович із оберемком білих троянд!
– Ви ж вмирали вчора! – дорікнула Ясочка, і хотіла вже, як каже мама, “висповідати” неслухняного Микиту Платоновича, але він затулив їй білий світ ще білішими і такими запахущими трояндами, що й злість пройшла…
А Микита Платонович уже розкладав на столі у майстерні “Шампанське”, цукерки, а її з букетом вмощував на диван – то так, то сяк, придивлявся, відхилявся, відходив до мольберту і звідти оглядав її.
– Дівчина з білими трояндами… Ні. Банально. Вже було… Дівчина на червоному дивані… Чудово! – і знову повертав на всі боки Ясочку, і тулив до неї з усіх боків букет.
– Ви ще ж той не домалювали, – здивувалась Ясочка, показуючи очима на мольберт.
– Він майже завершений… Ще кілька штришків – і портрет моєї Психеї готовий…
– Отакої! Вже – Психея! Ким ви лиш мене не обзивали… – надулася кокетливо Ясочка.
– Не ображайтеся, дитя моє! У моєї Музи – сто імен, і кожне я хочу оспівати. Увічнити! Я напишу з вас сто портретів, моя панно! Явлю світові сто граней мого діаманту, мого скарбу безцінного! Перед вашою красою довершеною, моя Мотронько, оніміє світ…
– Вставай! Розляглась, як корова! Я б таких… душила, як мокриць!
Перед нею стояла Маріка, похмура, з міцно зціпленим ротом.
Вона слухняно встала і побачила, що за ґратчастим віконцем – уже сіре небо і в ньому пролітає сніжок. Боже, як летить час! Хоча, хіба це він летить? Це минаємося ми. А він стоїть, як вода в копанці. Тільки хтось на берегах декорації міняє…
“Тільки хтось на берегах декорації міняє…” Ці слова Микита Платонович сказав у п’ятницю. Після того, як у четвер Ясочка цілий день просиділа з букетом на дивані, а Микита Платонович – навпроти за мольбертом. Ясочка вся затерпла, а йому – хоч би й що…
– Я мушу поспішати… Мушу змалювати мій квіт рожаной, мою білу троянду, доки роса не спала! І доки я сам не відлетів, як лелека, у далекий вирій. І не залишив вас саму наодинці з Часом, що застиг, як мертве море, тільки хтось на берегах декорації міняє…
Знаєте, панно Ядзуню, я ж колись писав вірші, і от – знову… прорвало…
Моя королево!
Трояндо моя світанна…
Евтерпо прекрасна!
Чому ми зустрілись так пізно?
Чи, може, зарано?
А може…ми стрілись – невчасно,
і ніжно, і грізно –
як серце і рана?..
Отакий песимістичний вийшов вірш… Зате, які оптимістичні портрети я з вас напишу! Я писатиму вас, панно, день і ніч…
– А хто на роботу ходитиме? – невинно поцікавилась Ясочка. Але й на це буденне запитання щасливий Микита Платонович мав відповідь:
– Якось проживемо! Тобто, не якось, а добре проживемо! Панно Ядзуню, та ми ж з вами сидимо на купі грошей! Та лиш продавши один отой кавничок, що ви в нім каву варите, місяць жити можна! А ці безцінні ікони… живопис… бронза… реліквії і раритети… Рідкісний антикваріат! Ними не лиш божевільні колекціонери – ними світові музеї марять, а я… як той скупий рицар чахну на купі злота, а краса ваша в’яне над купою недоносків європейських на тому триклятому базарі! Хоч, врешті, ми усі пропадаємо за ні за що на тому пекельному торговиську, в яке перетворили різні фарисеї і содоміти наше життя! І державу! Але –досить! Ніяких більше робіт, тільки – творчість. До речі, я вже домовився зі своїм другом, ректором одного з мистецьких вузів – будете ходити на лекції, поки що вільною слухачкою, а потім – і на стаціонар… За навчання я заплачу. Вам, панно Ядзуню, треба вчитися, просто-таки необхідно вчитися…
– Мама хотіла, щоб я вивчилась на бухгалтера, – закинула Ясочка, лякаючись неждано напророченого Микитою Платоновичем свого блискучого мистецького майбутнього.
– Господь з вами, Ясочко! – вжахнувся запальний Микита Платонович. – Який бухгалтер! З такою душею і вродою! Та ви ж просто не огранений у діамант алмаз! А тепер давайте пити шампанське! За ваше майбутнє! А завтра прийде нотаріус і ви станете повноправною королевою мого маленького царства-государства…
А потім вони пили шампанське. Із старовинних кришталевих чар. Шипучий кислуватий напій не дуже смакував Ясочці, а тому вона заїдала його шоколадними цукерками “Вечірній Київ”, п’яніла і сміялася, коли Микита Платонович цілував їй пальчики, а вона гладила його ніжно по м’якому ріденькому пушку на жовтому тім’ячку.
Як малу дитину. Жалість до Микити Платоновича, такого доброго, розумного і такого хворого і самотнього, робила Ясочку старшою і мудрішою. От і зараз Ясочка сміялася, а в
голову лізли всілякі невеселі думки, як от: чого це така несправедливість буває, як тільки людина людяна, совісна ще й здібна – так бідована або стара? А якесь і на людину не схоже, отаке залудовате, дурноверхе ще й самошедше, як тюремник Шківа, так воно –молоде й здорове? Боже, яка несправедливість!..
– Подай рученьку, моє серденько… Та й полетимо… може востаннє… – сказав Микита Платонович. І вони полетіли… І крізь примружені повіки вона бачила, як пропливають внизу темні кучугури лісів, срібні від роси луги по берегах рік і річечок, блискучих у місячному сяйві, як атласні стрічки… Далі пішло одне море, від краю до краю, по його синьому безмежжі блискотіли білі іскри, пробігали баранчиками хвилі, сірими бурунами шторми, гойдалися качечками кораблі… Ясочка від страху міцніше склепила повіки і відчула босими ногами гарячу, як черінь, твердь. А роззирнувшись, побачила не схожу ні на що місцину, точніше, схожу на картину: долину – не долину, сад – не сад, гори – не гори… Тут стояли, сиділи, лежали люди, зовсім голі й одягнені, тварини і птахи, кожен зайнятий своїм, кожен ніби сам по собі, а водночас чимось невидимим тісно поєднані…
– Це що – рай?! – спитала Ясочка, бо й справді місцина мало була схожа на рай.
– Ні, це не рай. Це Таїті Поля Гогена, точніше, спроба великого бунтаря і неприкаяного пілігрима знайти відповідь на вічні запитання: “Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди ми йдемо?” В пошуках абсолюту краси і причин людської деградації художник об’їздив увесь світ. Бідував і поневірявся, і тільки перед смертю, у 55 неповних років, розгадав загадку, себто зрозумів, що відповідь проста, як все у Бога: удосконалюй себе стражданнями за прекрасним… І Бог тобі подарує рай.
– Я хотіла б тут жити, – сказала Ясочка.
– Ну что, хорошо тебе было с ним? Или плохо? Плохо! Гадко! Старый, вонючий казел, больной, мерзкий доходяга, он приставал… Да? Он приставал, говори!
За спогадами вона не помітила, коли зайшов красунчик-слідчий. І не зрозуміла, до кого він звертається. Навіть озирнулася. Але в камері були тільки вони двоє. І більше нікого. Але про кого він питає, хто мав до неї приставати? І де? Хіба лікарі… Вона зовсім розгубилася, невинно кліпаючи очима, і це ще більше розлютило красеня. Звіріючи, він зірвався з-за столу, притиснув її до стіни, хтиво лоскочучи подихом вухо, сичав:
– Ну, покажи, что он с тобой делал? Как целовал твои ноги… чавкая, повизгивая, как старый пес… И тогда ты не видержала и… схватив… с ненавистью… со всей злостью…
І вона раптом зрозуміла, про що він! І про кого – зрозуміла. Задихаючись від перегару, яким дихав на неї цей мерзотник, від кінського його поту і псячого духу розпаленої хіті, від огиди до цього спотвореного підлістю вродливого обличчя, від обиди, страшної, смертної, від горя, що звалилося на її бідну голову, від приниження і любові до Микити Платоновича, якого хотів спаскудити цей молодий покидьок… – вона скинулася всім тілом, ударила коліном у відстовбурчений пах красунчика і вчепилась нігтями йому в горло. Від болю того зігнуло у три погибелі і, падаючи, він потягнув за собою і її, безсилий перед її ненавистю, перед її великою образою на весь білий світ. Перед її невинністю перед цим світом…
А потім Ясочку били. Той бридкий, смердючий красунчик так хрипів, що почула охорона. Вони відірвали Ясочку від посинілого мучителя, кинули під стіну і стали бити. Як тоді, коли вона повернулася з вокзалу… Але тоді били кийками, а тепер, не церемонячись, – ногами. Найбільше ввихалася Маріка. Аж захекалась.