– Ще довго? – відчуваючи тільки ниючий біль у шиї і спині, ще жалібніше питала Ясочка, і Микита Платонович сахався:
– Ах, уже півтори години!.. Простіть, дитя моє, я й не зогледівся!.. Мені так радісно працювати з вами, панно Ядзуню, ви навіть не уявляєте!
Перекособочена Ясочка, потягуючись на всі боки, розминала затерпле тіло, а Микита Платонович, все ще збуджений, помолоділий, ахкав зі свого стільчика:
– Ах, яка ви божественно граційна! Істинне чудо природи! Без спортзалів, балетних студій – така грація! Я мушу вас обезсмертити… мушу ліпити…
Під останні слова Ясочка вилітала з пропахлого безсмертям “музею” на сонячну літню вулицю, мов камінчик з рогатки. Вскочила в метро і помчала до Гідропарку, де на центральному пляжі вже смажилась після нічної зміни воскресла з мертвих Алла.
Не схожа на лікарку жінка зачастила у гості. Але вже одна, без Інги Модестівни. Тепер вона не церемонилась, як і той красень Домагаров. Тепер питала про Аллу. Цікаво, звідки вона знає про Аллу? І про Мусу?
Це насторожувало. Особливо після того, як її перепинила біля туалету жінка, виглядом і голосом схожа на Елеонору, а може й, сама Елеонора… Скоріше за все, то була Елеонора, бо нащо зовсім незнайомій людині було б попереджати її про небезпеку:
– До тебе занадилась одна… прокурорша… под відом врача… Але ти, дивись, не проболтайся … будь розумна, коси під дурку і всьо! А луче всього – мовчи! Хай що хочуть, те думають! А то згниєш у кар’єрах!
– Ваша подруга Алла вас не відвідує? Хіба вона не знає, де ви? Того дня коли… вибачте… ви, здається, бачились з Аллою на пляжі?.. – допитувалась та, не схожа на лікарку.
Але вона мовчала, налякана кар’єрами. Шківа з тих кар’єрів вар’ятом вернувся…
Алла лежала долічерева на рожевому рушникові в рожевому купальнику, якщо можна назвати купальником дві тонюні смужечки на спині і крижах, чорна, як негр, а біля неї сидів ще чорніший, хирлявий чоловік. Лиця його Ясочка не бачила, бо сидів до неї спиною. Вони про щось сперечалися і це Ясочку насторожило. Аллиних кавалерів Ясочка ніколи не бачила, але цей говорив з нею так, наче був їй чоловіком, із гуком і притиском. Ясочка завмерла з босоніжками в руках, не знаючи, що їй робити: чи підходити, чи перечекати суперечку.
– Я тобі сказала – не трогай! Вона з мого села – ти понімаєш?! І це я її сюда приволокла. – Ясочці здалось, що Алла говорила про неї, бо ж більше нікого вона сюди із села не волокла.
– А мнє нужни бабкі! Много! Іначе – каюк! Ти понімаєш, … твою …! – грубо, як вуркаган, матюкався хирлявий.
– Подожді! Муса, нє б… (Алла лайнулась). Я устрою її на другу квартіру – і тоді дєлай, шо хочеш!
– Нєт, тьолка, не получится! Ти что хочеш меня на пожизненную? Она мне нужна, как Лєніну шалаш, для… отвода глаз… Так што нє вєрті, шалава, мандоліной… іли гоні бабкі…
– Гдє я тєбє возьму? Ти ж знаєш, как мєня … еті суки, бандюги… до нітки!
– Тогда не мешай! – вилаявся хирлявий і в ту мить, коли він мав озирнутися, хтось наче підказав Ясочці гукнути “привіт!” і, ніби вона нічого не чула, потюпати радісно до дивної парочки.
Хирлявий нечемно відвернув від неї худу злу пику і, не прощаючись, пішов уздовж берега до мосту Метро.
– Хто це? – спитала Ясочка, нічого не второпавши з підслуханої балачки.
– Один урод контужений, – буркнула Алла, не піднімаючи з рушника голови. Більше вони про хирлявого не згадували, хоч Ясочці кортіло знати, звідки в такого, видно, що вурка, таке ім’я – Муса… Однак Алла, зазвичай балакуча, цього дня була мовчазна. І похмура. Мабуть, на роботі неприємності, думала делікатна Ясочка, і не лізла подрузі в душу. Тим більше, що день був такий чудовий, вода, як літепло, люди довкола веселі, що зважати на “фокуси” шалапутної Алли не хотілося. Тож Ясочка скоро відбилася від неї і сама собі бовталась у Дніпрі та сушилася на сонечку. Навіть бігала до кіоску по морозиво, частувала Аллу, але й морозиво не розвеселило подругу. Тільки аж коли сонце сіло за печерські пагорби, Алла трохи повеселіла, стала зачіпатися з хлопцями, що грали недалеко у волейбол. А потім вони поїхали на Хрещатик і ще там гуляли, а повечерявши в “макдоналдсі” смаженою сухою картоплею з пакетиків, пиріжками з вишнями та запивши колою, роз’їхались: Ясочка – на свою Солом’янку, Алла ж – на нічну зміну.
Прощаючись, Алла раптом обняла Ясочку із незвичною для їхнього сільського виховання телячою ніжністю і сказала, ніби навіки прощалася:
– Ти… того… тримайся. Щоб не було – тримай хвіст морковкою. І всьо буде харашо в нашей жизні проклятой!
І розчинилась у натовпі.
Вночі снилася мама. Стояла на горі, на яку вона дряпалась, і не хотіла подати руку. Аж коли вона зовсім вибилась із сил і от-от мала зірватися в прірву, мама кинула їй кінець великої чорної, ще бабиної, хустки. Вона вчепилася з усіх сил обома руками за хустку, відчуваючи, як тріщить під її вагою перетлілий турецький шовк.
Розбудило неприємне виття. Та, що раніше спала, тепер качалася по ліжку, скиглячи:
– Ну пожалуста, ну пожалуста… мнє плохо… очень плохо… я уміраю…
– Наркоманка! — тривожним шепотом сповістила відьма, тереблячи свою русу косу. – Бачиш, як ломить її? Це ще гірше, як горілка!.. Мій, коли випити хотів – то ставав, як скажений, а цю – ще й болить! О-о, тепер я вірю, як отак-о скрутить – про все забудеш… Але ж… все одно – не про дитину. Дитина – вона ж іще більше болить, ніж рана в серці… Он в мене – п’ятеро, як пальців на руці, і кожен болить… А вона… Чи це є такі жінки, чи Бог розум відбирає?.. Може й так… Але ж діти – це діти! Ти ж знаєш, що в неї дитина чи то з голоду вмерла, чи від передозіровки?.. Воно, сучисько, дитя своє замість молока маком поїло, щоб те не плакало…
Тут рипнули двері і відьма, маючи косою, стрибонула під свою ковдру. Зайшла медсестра зі шприцом – до наркоманки і несхожа на лікарку жінка – до неї. Поклала на тумбочку целофановий мішечок з абрикосами. Зразу запахло ранковим садом, білим світом і дитинством. Правда, у селі такі великі жовтогарячі абрикоси не росли. Росли морелі, дрібненькі, волокнисті – по лісосмугах, і трошки більші – коло хат. Біля їхньої теж цвіла щовесни рожевою хмаркою мореля. Першою зацвітала. Але ніколи не дозрівала. Сусідські діти, доки ще були на кутку, зеленцем обносили. А тепер – не знати…
– Ну як настрій? –Запитала жінка привітно, присівши обережно поряд на синю ковдру. – Бачу, непоганий. Думаю, скоро вас випишуть. Поїдете додому… Так я щось не зрозуміла: в той день ви повернулися додому одна? Пізно увечері… Десь біля дванадцятої? І що? Що ви побачили, коли зайшли у квартиру?
І враз свіжі пахощі ранкового саду поглинув важкий дух біди і… смерті.
– Вам не хочеться про це згадувати? – здогадалась жінка, втупившись в неї враз скрижанілими очима.
Жінка вгадала. Найбільше у світі їй не хотілося згадувати той вечір. І жінка не наполягала. Залишивши в поліетиленовому кульку абрикоси, пішла. І знову запахло, але вже ранньою осінню, фруктами, впереміж із ліками…
Після прощання з Аллою легка тривога трохи зіпсувала Ясочці гарний настрій. Невже Алла знову збирається щезнути? – журилася. Бо все-таки, якою б Алла не була шалапутною, а таки єдиною близькою людиною Ясочці в цьому величезному, чужому, а тому безлюдному місті. То тільки звіддалеки, із села, здається, що в цьому Києві рай. А насправді, гірше, як у лісі. Нікому до тебе діла нема. Можна впасти на вулиці, вмерти – ніхто не підійде. Будуть іти собі, як попри того дідка, що раптом зів’яв і сів хрящем просто під ноги перехожим… Кількоро навіть перечепилися через діда, і – хоч би що… як через колоду. А дідок же акуратненький, видно, що не п’яниця і не бомж. Якби це в селі сталося, Ясочка зняла б крик. Але тут… як у лісі… Кричи не кричи, хіба поглядом ковзнуть. Як дерев’яні, одна різниця, що рухаються. І хоч би тобі міліціонер якийсь завалящий… Лиш охорона в магазинах. Ясочка кинулась до тих бевків, але вони лиш тупо бовкнули: “ето нє наша тіріторія”, і відвернулись. Одна добра душа знайшлася – молодичка, що морозивом недалечко торгувала: викликала по мобільнику “швидку”, і, доки та приїхала, Ясочка трусилася злякано коло діда і просила Бога, щоб дід не вмер.