Але чого це вона про того старого згадала? А того, що скоро по тому занедужав тяжко Микита Платонович. Це було вранці. Прокинувшись, Ясочка здивувалася, що він не озивається до неї зі своєї кімнати і тихенько зазирнула у відчинені двері. На неї війнуло запахом ліків, хвороби і старості. Микита Платонович лежав на своєму плюшевому дивані і ледве зіпав. Він знову здавався старим, як світ, і смертельно хворим. Побачивши Ясочку, якось аж наче винувато сказав:
– Ну, от – розклеївся… Та – то пусте, мине… Не лякайтеся – не вмру… Принаймні, сьогодні, – намагався жартувати, щоб розвеселити перелякану Ясочку. – А вас би просив викликати лікаря, – і начитав по пам’яті номер. – І ще… чи не могли б ви, панно Ядзуню, сьогодні відпроситися з роботи – маємо обговорити з вами одну важливу справу…
– Як скажете… – І Ясочка кинулась викликати лікаря, просячи Бога, щоб Микита Платонович не вмер. А потім хотіла заварити чай, але Микита Платонович попросив сісти біля нього. Ясочка слухняно сіла, задихаючись від важкого духу ліків, хвороби і старості. Її знову лякав цей чужий старий чоловік. Хотілося схопитися, втекти… геть з цього музею, з його антикваріатом, з експонатами і схожого на музейний експонат чудного господаря!
Але його очі, чисті, небесно-безневинні, величезні на худенькому восковому личку… очі покинутої дитини – не пускали Ясочку. Вона знову відчула, цей благальний, сирітський погляд пробуджував у її дитячій душі щось сильне, зворушливо милосердне, наче материнське… Їй хотілося захистити цього безпомічного хворого чоловіка, але не так, як дідка на Хрещатику, а наче свою власну дитину. Ясочка не розуміла, що з нею діється, але коли Микита Платонович раптом жалібно попросив, зазираючи їй у самісіньку душу невинними дитячими очима: – Погладь мене, Ясочко, – і підставив голову, обтягнуту туго жовтою шкірою, порослою ріденьким сивим пушком, вона без огиди провела долонькою по маківці, мало не плачучи від щемного жалю і нежданої ніжності до Микити Платоновича.
– Королево моя… – вдячно прошепотів Микита Платонович.
– Тебе стережуть, як королеву… – наче зверхньо, а насправді заздро сказала Елеонора. – Видать, сподіваються на сарма, ну, коли тебе виколупувати з трюму родня твоя завалить… Ілі хахаль… Ілі он в бєґах? Нєвменяємость, дорогая, здєсь стоїт бабкі… І вобше, мнє кажеться, к нам скоро шестьору подсадять. Так што – гоні дальше туфту.
Вона мало що зрозуміла з цеї балачки, хіба те, що до них у палату ще когось підселять. І справді, того ж дня привели дебелу жінку середніх років, яка говорила, наче радіо. Ставала біля вікна як укопана, стовпом, і говорила, наче репродуктор біля сільради. Безперестанку, про все на світі і наче й до толку. Спочатку були новини з Верховної Ради. Там не хотіли приймати якусь реформу і закон про підвищення пенсії в другому читані. Прокоментувавши досить дошкульно бездіяльність брехунів-живолупів, обранців-бусурманців, жінка з великим піднесенням переключилася на тему президентських виборів.
–Гражданє слов’янє! – з почуттям звернулася до ворон, що діловито порпалися на смітнику в кінці двору, наче городяни на секонд хенді, – только в союзє трьох братскіх народов ми достігнєм росцвєта нашіх государств. – І враз посуворівши, відкарбувала, як з трибуни: – Наш вибір – Янукович! Тому що – діловий, надійний, працьовитий, красивий, симпатичний, крепкий, тому що — патріот! І все може!
А далі піднесено-проникливо: – Не вірте аморальній владі! Не слухайте її прихвоснів – московських політтехнологів! Наш президент – Ющенко. Ющенко – так! Антинародну владу – геть!!! Злодіїв – на нари! Студентів – на пари! Дітям — безкоштовну освіту! Молоді – безпроцентні кредити! Старим і хворим – безплатні ліки!
Раптом голос її неприємно заскрипів: – Пане Ющенко! Будьте обережні! Ваші жінка і діти – громадяни Америки! Вони…
Під дверима почулися кроки, клацнув замок і жінка злякано вмовкла.
У двері подзвонили: прийшов лікар. Точніше – лікарка. Стара, сердита, як всі дільничні лікарі, з колючими чіпкими очками. Побачивши розчервонілу Ясочку, осудливо хмикнула, і, нюшкуючи на всі боки, як голодна лисиця, що заскочила на чуже обійсті, почухикала у кімнату до Микити Платоновича.
– Хох-хох, а чого ж це ви так, Платоновичу, розхворілися, коли коло вас, як я бачу, такі гарні дівчата крутяться? – тикаючи у вутлі груди Микити Платоновича стетоскопом та позираючи осудливо на Ясочку, бідкалася лікарка.
– Це моя племінниця, – строго обірвав бідкання хитрої лікарки Микита Платонович.
– Ну що ж, – зібрала лікарка в курячу гузку напомаджені губи, – та ж історія: серце. Бережіть серце, Платоновичу. Поїдете у Феофанію чи вдома будемо лікуватися? Але я би радила – в лікарню, бо з такими… сестричками…
– Раїсо Марківно, я ж уже, здається, вас познайомив: це моя племінниця Ядвіга.
– З Польщі? Чи в нас такі водяться … панянки? – ущипливо поцікавилась лікарка, згортаючи своє причандалля та неохоче висотуючись із квартири. Але в порозі таки встигла ощиритись на знічену Ясочку:
– У! Хіщніци! Так і рискают, так і рискают!..
– Раїсо Марківно, спасибі… і до побачення. Як надумаю перебиратися до Феофанії, повідомлю, – закрив лікарці чорну пельку задиханий голос Микити Платоновича.
Коли за лікаркою зачинилися двері, Микита Платонович сумно сказав:
– Від нині і для всіх: ви – моя племінниця. По сестрі Варварі. Усім так і кажіть. Невинна брехня іноді захищає ліпше зброї. А тепер – до справи. Відпросіться з роботи на пару днів. Скажіть, що додому край треба з’їздити. Про мене – нікому ні слова. Ради вашого ж добра… Тим паче, що я збираюся викликати нотаріуса. Не знаю, коли в них там виїзні дні… Щоб завірити заповіт… На вас, Ядвіго. Звичайно, я не поспішаю на той світ, але… путі господні несповідимі, а людина – смертна. Дещо зі свого скарбу, звичайно, віддам у музеї, галереї, щоб вам менше клопоту було. А квартиру і все, що для життя необхідне, вам заповім. З однією умовою… я хочу… хотів би… щоб ви мене провели в останню дорогу… Якщо вам це не важко буде…
Кинув швидкий погляд на Ясочку, що враз побіліла, як смерть, і замовк, мов задихнувся. А віддихавшись, продовжував:
– Ради Бога, не жахайтесь так… Це тільки пропозиція. Подумайте… Зважте. Самі. Можете з батьками порадитись… Більше ні з ким радитись не варто… Світ – страшний. І люди є всілякі. А тепер ідіть, відпросіться з роботи і вертайтеся.
– Ходімо зі мною, – сказала несхожа на лікарку лікарка, строго зиркнувши на онімілу враз жінку-радіо. За вікном сяяло розграфлене у клітинку ніжно-волошкове небо і вона подумала, що воно, це волошкове небо скоро мине. Все хороше скоро минає. І чому це так, ніхто не знає. Може, так робить Бог, щоб люди не дуже задавалися… Як невідомо за що відбирає в одних розум, а в других – совість людську… Як у цих жінок у палаті…
У кабінеті, куди вони прийшли, її вразила не блискуча апаратура, не заґратоване вікно, заслонене білими густими смугами (вона згадала: жалюзі), а свіжий, як у лісі, сутінковий холодок. Навіть травою пахло. Кількоро строгих небалакучих чоловіків і жінок у білому зразу ж взялися за неї: укладали на кушетку, садовили у крісла, обплутували дротами, підключали до комп’ютерів, міряли тиск, водили пальцем перед носом, стукали по колінах і задавали дурні запитання, наприклад, чи вірить вона в інопланетян, чи любить дивитися фільми жахів і детективи? Чи Гаррі Поттера читала, чи вийшла б заміж за старого мільйонера? Чи хотіла б жити у Києві і побачити рідних?
На всі запитання вона відповіла одним словом: Ні! – А найбільше на останнє, бо й справді не хотіла нікого бачити. А якщо чесно, боялася зустрічі з мамою, бо що вона тій бідній мамі скаже?!! Мама ж буде тільки плакати і дорікати ганьбою. Краще вже шалапутна подруга…
Ясочка і не думала переступати наказ Микити Платоновича і розповідати все Аллі. Але так вийшло. Так вийшло, що примчавши на свій секонд хенд, геть зовсім заморочена розмовою з Микитою Платоновичем, Ясочка наткнулася там на Аллу, що якраз перебирала, фиркаючи, розвішене гуманітарне дрантя з таким виглядом, наче якась пані у якомусь паризькому будинку моди. Ясно, що не почути, як Ясочка відпрошується на тиждень, Алла не могла. Отож одразу ж і вчепилася в неї кліщем: кажи, що сталось, і годі.