І Ясочка розповіла. Все. І про заповіт. Наказавши, правда, нікому-нікому ні слова.
– Да ти шо… Могила… – А далі, трохи оговтавшись від щастя подруги, порадила:
– А ти там теж – не хлапай вухами. Все прочитай. Приміть, де покладе документи, ну, щоб … він же ж сам каже, як що… то, щоб знала де. Ну-ну, не вмлівай, твого діда ще довбнею не доб’єш! Ну, покєдива!
І пішла собі, хтозна-куди, виписуючи кренделі майже голими сідницями. А Ясочка повернулася додому, так і не знаючи, журитися їй чи радіти з усієї тої пригоди.
– Або вона симулює, або це справді катастрофічний стрес… порушення адаптивної поведінки… шоковий стан…
– Однак цей шок міг бути реакцією як на сам факт убивства, так і на якийсь негідний вчинок убитого. Можливо, він намагався її… ну… згвалтувати… образив… і в стані афекту вона і…
– Тетяно Олександрівно! Ми не слідчі. Я не знаю, чи була вона в стані афекту тоді, але те, в якому вона стані нині – бачу. І один лиш необачний крок – і ця нещасна залишиться нашою пацієнткою навіки… Це я вам заявляю як спеціаліст. А я цього не хочу. Я християнка і боюся гріха.
– Дорога Інго Модестівно! Ваше завдання як спеціаліста – грамотний діагноз, який і визначить: осудна вона чи ні. Отож – Ваш вердикт.
– Я тої ж думки, що й шановний Михайло Іванович: тут явний реактивний психоз депресивного типу, викликаний трагічною стресовою ситуацією… з галюцинаціями і суїцидними настроями… Отже, як спеціаліст заявляю: вона не дієздатна і взагалі не здатна, навіть у стані афекту, на жорстокий вчинок.
– Люди добрі, я вас прошу… при хворій… на ходу… Треба ж порадитись.
Розмова обірвалася. Вона підняла голову: просто перед нею стояла Інга Модестівна і усміхалася добрими очима. Вона згадала інші очі, дитинно-чисті, допіру ще сяючі любов’ю очі, які дивилися на неї… холодними мутними скельцями. І з жахом охопивши голову рукам, застогнала, загойдалася, як “іван-покиван”, ніби хотіла заколисати-приспати пам’ять свою, щоб та нічого не згадувала.
– Ну от бачите, – сказав докірливо чоловічий голос, – тепер буде отак гойдатися
тиждень…
Але тижня в неї не було. На другий день приїхала та сама будка і забрала її туди, звідки привезла.
То були найкращі дні її життя. Майже тиждень. Правду казала Алла: “Ти ще цього Микиту все життя будеш згадувати”. Хоч яка подруга шалапутна, а часом скаже, як зав’яже. Щоправда, понеділок не дуже вдався: заслаб Микита Платонович, зіпсувала настрій колюча баба лікарка, а потім – нехотячи підслухана суперечка Алли з тим контуженим… Ясочка й подумати не могла, що Алла може з такими… страшними бандюганами дружбу водити! І хоч той Муса нічого поганого Ясочці не зробив, лиш зиркнув скоса, але її душечка відчула: ой не з тими, не з тими Алла водиться! Та й сама вона добре це знає, он яка люта була, навіть згадувати про того вурка не хотіла. А про хлопців Алла полялякати любить… Особливо про те, які вони козли, але добре, що й такі є, бо як же без них…
Так що понеділок справді був важким. Вівторок теж. Микита Платонович лежав пластом, пив тільки ліки і чайок, лиш під вечір пригубив “рідкої бараболі”, як у них в селі кажуть на суп. Скоріше від вдячності Ясочці, котра той суп скалапуцяла. Хоч Ясочка змалечку була привчена куховарити, але по-простому, по-сільському. А Микити Платонович – чоловік городський, до всяких пундиків звик. Як Алла. Вже загодувала Ясочку своїми “хот-догами” і чіпсами.
У середу, слава Богу, трохи розвиднілося. Микита Платонович повеселів. Попросив подати йому перше-ліпше томище про художників, гортав його і, як малій дитині, пояснював Ясочці кожну картину. Ясочка довго розглядала ті, де були намальовані квіти чи краєвиди, а ті, де голі жінки, швидко перегортала. Микита Платонович тихенько підсміювався, казав:
– Та помилуйтесь собою, погляньте, які ви, жінки, прекрасні! Нічого у світі нема досконалішого, прекраснішого – як жіноче тіло! Скількох чоловіків воно надихало, скільки геніальних живописців намагалися відтворити його божественну красу. Розгадати його таємницю… Кожен по-своєму… Рубенс, конгеніальний Рубенс! Модільяні… Едуар Мане – його прекрасна “Олімпія”!..
– У нашому селі одна баба теж звалась Олімпія, але про те ніхто не знав, доки не вмерла, а як вмерла, то виявилось, що вона ніяка не Лампія, а – Олімпія. Батюшка виявив. На похороні. А я стою і думаю, яку це він Олімпію замість баби Лампії відспівує? – щоб не дивитись на голу “Олімпію”, вставила своїх п’ять копійок Ясочка, міркуючи собі, чи розляглася б отак-о їхня сільська Олімпія, хай навіть і замолоду, отак-о голою перед художником, як та з Франції, з бантиком на шиї?.. Навряд…
Бідний Микита Платонович аж закашлявся від сміху. Ясочка стривожилася: лиш очапувати став, а тут… ще, не дай Боже, погано стане! І що вона таке смішне сказала? Сказала, як у житті буває. А в Микити Платоновича аж сльози на очах.
– Панно Ядзуню, Ясочко моя, цвіте рожаний, ви мене на світі тримаєте! Невже ця спаскуджена, поґвалтована, нещасна земля ще здатна народжувати такі світлі, такі непорочні, небесні створіння, як ви? – вхопивши її руку, лепече та обціловує кожен її пальчик сухими з гарячки вустами.
І все це так несподівано, що Ясочка й руку не встигла відсмикнути. Отож сидить, як тумак, і не знає, що робити. І встидно, і дивно Ясочці, бо ще ніхто їй ніколи рук не цілував. Та й хто мав цілувати? Вар’ят тюремний Шківа?
Усе ще тримаючи долоньку Ясочки у своїй руці, Микита Платонович втомлено відхилився на подушку, блідий, задиханий, заплющив очі і ніяково попросив:
– Погладь мене по голові, Ясочко…
І Ясочка зовсім не здивувалась і не образилася. Вона ніжно гладила Микиту Платоновича по голові, думаючи здивовано про те, що всі у цьому світі хочуть ласки і доброго слова, і що всі чоловіки – то лиш великі діти…
Вона чекала, коли Микита Платонович скаже: а тепер подай мені рученьку – та й полетимо. Але Микита Платонович сумно усміхнувся на її думки:
– Щось сьогодні не літається… У старого лелеченька крилонька зомліли…
І знову, припавши лицем до ґратчастого віконця у машині-будці, поглядом вбирала
таке дороге і таке недосяжне звичайне міське життя. Здивувалася, побачивши, що на каштанах пожовкло листя, а на стіні якогось старого будинку побагрянів розкішний плющ чи виноград… Невже осінь? Як швидко біжить час!.. Хоч, здається, він стоїть, як вода у копанці…
І знову її ведуть майже попід руки у сірий похмурий будинок і похмура гугнява Маріка заводить у похмуру кімнату, розділену залізним тином. Вона сідає і чекає, здогадуючись – кого… Однак, ледве впізнає у зчорнілій на вугіль жінці, що злякано підступає до огорожі, маму. Вони плачуть. Одночасно.
– Це – неправда! Страшна неправда! Правда, доню? – питає мама затято. І вона тільки головою киває. Але цього досить, щоб у мами висохли сльози. – Ми тебе не покинемо. Ми будемо добиватися… А все вона… вона… ця проститутка… ця сука… чує моє серце… вона думає, що втече, що сховається… – захлинається прокльонами мама. І вона здогадується – на кого. Вона хоче заперечити, але її нещасний мозок прошиває блискавкою спогад! Авжеж! Вона з ним, з тим худющим бандюком, зіткнулася в під’їзді. Було темно (постійно хтось лампочку викручував), але вона розгледіла чорне, зле лице і “завірений”, жорстокий позирк. Наче у вовкулаки… Боже! Що йому було робити того пізнього вечора у їхньому будинку?! Алла ж була на своїй нічній зміні…
… Мама пішла. Згорбившись, чорна та темна… Зайшла Маріка і знову кудись повела. Як виявилось – на старе місце. В ту саму камеру-комірчину з тою самою Елеонорою. Кого ж тоді вона бачила на експертизі? – думала, але не питала – не могла чути прокуреного голосу Елеонори, брудних слів, що лились з неї, як помиї з цебра… Однак Елеонора сама почала.
– Назад наші, – хмикнула. – Ну шо ж, королева секунд хенд, тепер тобі хана. Прийдеться отвєчать по всім статтям кримінального кодекса! Кончилась, голубушка, жізнь блядская вольготная, дєньочкі беззаботниє…
А в четвер… Прокинувшись вранці, Ясочка не застала Микити Платоновича. Випарувався! Тільки на дивані халат, розшитий золотими драконами, лежить. Купочкою, ніби й справді Микита Платонович з нього випарувався…