– Алла! Ти?.. – зойкнула Ясочка, згадавши слова Микити Платоновича про повію з Окружної. Так он воно що! Значить повія – це проститутка? А що значить проститутка – Ясочка здогадувалась…
Зрозумівши, що бовкнула зайве перед Ясочкою, яку ще смажений півень у задницю не клюнув, Алла страшно, хоч і пошепки, роз’єрепенилась:
– Ідіотка, що – він – тобі – зробив?! Надкусив, з’їв? Що він уже може? Та ти дівкою коло нього посивієш, як та сама прицюцьовата Горбатючка з Бережків! Зате хату, ха-ту, дурко сільська, будеш мати у самому Києві! І лю-ди-ну, людину нормальну коло себе, а не таку, як… твій прибацаний тато, який лиш горілку жлуктити вміє, чи ще якийсь урод! Та ти… ти ще, блін, згадувати будеш цього свого Микиту, как єдінственно-го! Порядочно-го! Мужчину! У своєму паскудному бабському житті! Ще сльози за ним будеш лити, надивившись на таких, яких я щоно… щодня, блін, …бачу!
Ясочка обімліла, слухаючи таке. Та це ще було не все.
– Так! Нннадоїла! – раптом із досадою обірвала балачку Алла. – Бери чимайдан свій і хиляй назад до цього святого чоловіка, який тебе, дурку, підібрав на тротуарі! Якщо не хочеш із ним спати, скажи йому це, він нормальний старик… Пойме! Тільки, правда, дуже слабий і запущений, давно сам живе… але він пойме… я знаю. А як нє – то йди к чорту! Мені й без тебе, блін, хоч… у Дніпрі топись!
Оце так поговорили! Алла, аж червона від люті, шуганула вихором у під’їзд, а Ясочка зосталася сидіти причмеленим маком на лавочці. А тоді…
– Я втомилася – сама питати і відповідати.. – пожалілась не схожа на лікарку жінка. – По реакції видно, що ліз… Ну от, знов заперечує, а в очах – відчай… Що? Вірші?.. Які ще вірші? Скажіть, ви можете говорити… нормально? Ре-че-ння-ми. Члєно-роздєльно, а не… звуками? Він читав вам вірші і розказував… казки?!! К-ху-кху…
Жінка закашлялась, а прокашлявшись, здивовано запитала:
– А за що ж ви тоді..?
– Гаразд-гаразд, не плачте, ми знаємо, що то не ви… Вона ще не готова, ще рано… Треба почекати. – заспокоювала усіх Інга Модестівна. І жінки вийшли, несподівано, як і зайшли.
Микита Платонович не чекав. І, здалося Ясочці, був їй не дуже радий.
– Заходьте, – сказав, як чужій, і пошкутильгав у свою хату-майстерню. Ясочка обидилась.
– Ну от! – подумала гірко, – я ще й винна!
Але не йшла. Стояла в порозі, не знаючи, як повестися, справді, як…
– Чого ж ви не заходите, панно Ядзуню? – почувся колишній, легкий і добрий, голос Микити Платоновича. І Ясочка зраділа, і їй здалось, що та ніч кошмарна їй просто примарилась, і вона, кинувши валізу, заспішила на клич.
Микита Платонович сидів на ліжку, звично обіпершись на свою різьблену ковіньочку, весь у білому, як на смерть вбраний, і дивився на Ясочку величезними на худенькому личку світло-сірими очима. Дивився чисто, ясно, як… дитина. Як покинута напризволяще всіма сирота… Тепер він був схожий на маленького, ясноокого сільського хлопчика, в якого… тільки що поховали маму… і від жалю до якого хочеться самому вмерти… І щось тонюсіньке, незнане досі, ще не пережите, щось материнське, милосердне і всепрощаюче тихесенько забриніло в душі Ясочки, все розростаючись і розростаючись…
– Чого ви такі сумні? – спитала збентежено, не знаючи, що казати, і заплакала від того ще незвіданого, але такого… ой, такого – і важкого, і легкого – усякого, що розросталося в її душі.
– Не плачте, Ясочко, не треба, – попросив Микита Платонович. – Усе гаразд. Просто я допіру попрощався з останньою своєю ілюзією. Зате, здається, зустрів і останню свою Музу… А це – більше, набагато більше, як усі разом взяті втрачені ілюзії…
І хоч Ясочка нічого не зрозуміла з тих слів, та серцем відчула, що між ними знову світлий мир і Божа благодать.
Нарешті вона роздивилася… Це була справжня палата, простора, біла і чиста, зовсім не схожа на ту, смердючу, сіру комірчину, яку вона вперто називала “палатою”, ніби хотіла бодай в такий спосіб скрасити своє існування в ній. А тут навіть вікна були великі, високі, правда, заґратовані. Але все одно через них вливалося в палату стільки світла, що сліпнули очі. І хворі скидались на справжніх хворих. Тобто звичайних жінок. Їх було три. Одна – постійно спала. Правда, друга, найстарша, ночами схлипувала і кликала якусь Олечку. А якось розбудила всіх криком: – Не падай, дитиночко, не падай!
На крик прибіг черговий – здоровенний медбрат – і втихомирив жінку уколом. І коли та, похлипавши трохи, заснула, а здоровенний медбрат вийшов, вимкнувши світло, третя, з косою до пояса, яку вона то розплітала, то заплітала, раптом скочила, мов кішка, зі свого ліжка і в кілька стрибків опинила поряд, голосно шепочучи:
– У неї внучка розбилася… Випала з десятого поверху в неї на очах… Дочка в суд подала. Вона ж з горя… того… А тобі що шиють? Бо мені… ніби я… свого… – жінка стривожено оглянулась, – вилами… А я не помню… Я саме від корови вичищала, як він прийшов – п’яний в дупель… А тут кум… Слово за словом, а далі й битися поліз. Кум – розбороняти. За вила і… А на мене звалив… Отак! А в мене діти. П’ятеро. Як пальців на руках. Мал мала менше… І мама, як оця, виє… Каже: в’яжіть мене! А Варку… я – Варка… відпустіть до дітей. Як ти думаєш, вони послухають? Вони б послухали… якби не люди… сільські. Оббрехали мене з ніг до голови. Ніби я з кумом злигалася… Ти таке чула?.. Як їм не позаціплює таке брехавши – я не знаю! Але ж ці… – жінка кивнула на двері, – вірять! Дурним сільським бабам вірять!
При світлі місяця жінка була схожа на відьму: очі горіли, волосся іскрилося…
У коридорі почулися сквапні кроки, сердиті голоси. Жінка злякано відскочила до свого ліжка і пірнула під ковдру.
– Отаке життя! –тихо зойкнула і прикинулася сплячою.
Життя знову потекло звичним плином. Ясочка щоранку бігла до свого секонд-хендівського ганчір’я, пірнала з головою у базарний шарварок, а ввечері, вивітривши його дух на дніпровських пляжах, поверталася, свіжа і чиста, як рибонька, у “свій музей”, де не міг її дочекатися з вечерею добрий і лагідний, мов святий з ікони, Микита Платонович.
Знудженого за цілий день в самотині, Микиту Платоновича тягнуло на балачки, але втомлена базаром і пляжем Ясочка, починала куняти в кріслі на третім його слові і Микита Платонович милосердно відпускав її спати. Зате у вихідні, прихиливши Ясочку до розчахнутої віконної рами, малював із неї портрет, засипаючи байками про художників і їхніх муз. Тепер Ясочка знала, що музи – це кохані жінки художників, яких вони, роздягнувши, перемальовували на свої картини, і боялася, щоб Микиті Платоновичу теж чогось такого не замандюрилось. Але він казав їй одягати жовту блузочку, бо жовтий колір, казав, вигідно відтінював її засмаглу золотаву шкіру і карі очі. Портрет мав називатися “Золота дівчина”. Ясочка хотіла хоч краєм ока глянути на ту дівчину, але Микита Платонович строго заборонив їй це робити, мовляв у нього такий забобон, а то нічого не вийде геніального.
Тож отерплій коло вікна Ясочці нічого не залишалося, як годинами слухати байки, силячись уявити те, про що розказував Микита Платонович. Та хоч як він не старався, аж голос тремтів від захоплення, нічого доброго Ясочці не уявлялося. Всі художники були або старі, або навіжені, а усім голим музам болів поперек і нила спина. Врешті не витримавши лихої долі музи, Ясочка жалібно питала:
– Ще довго?
Микита Платонович просив:
– Ще секунда, одна мить! – і продовжував заговорювати їй зуби, здавалося теж уже отерплі. – А ви знаєте, моя Мотронько, як писав свою Офелію прерафаеліт Джон Еверетт Міллес? Він наряджав натурницю Ліззі Сіддаль у парчеву старовинну сукню і примушував годинами непорушно лежати у позі утоплениці в наповненій водою ванні у його майстерні… Так що мистецтво вимагає жертв, і не тільки від художників, а передовсім – від їхніх муз… Зате ця жертовність воздається нікому не відомим красуням – безсмертям. Тепер, дякуючи художникам, їхня краса не підвладна часові. Минають століття, а ними захоплюються, їх боготворять… А ви, ви відчуваєте доторки вічності, панно Ядзуню?