Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx309 Кб11550
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2356 Кб6762

Найвідомішим художнім твором Івана Франка на історичну тему є повість "Захар Беркут", написана на конкурс, оголошений редакцiєю журналу "Зоря" (1882), i надрукована в цьому ж журналi 1883 року. У повістi зображено боротьбу наших пращурів проти монголо-татарськоï на вали на Карпатську Русь 1241 р. У відтвореннi історичного минулого письменни ковi допомогли художня вигадка та народна творчість, зокрема широко відома в Галичинi i в Закарпаттi легенда про затоплення монголів тухольською громадою.Франко створив художнi образи народного проводиря Захара Беркута, його сина Максима, дочки боярина Мирослави, яка перейшла на бік народу, та Тугара Вовка, що зрадив народ i перейшов на бік ворога. Історично правдиво письменник показав шляхи, якими йшли монгольськi орди на руськi землi, відобразив подiï весни 1241 року, згадав битву з ворогами на річцi Калцi 1224 року. Монгольськi орди зображенi як ворожа сила, що несла смерть i руïну руським землям. Іван Франко змалював образи ватажків монголь ських загарбників Пети й Бурунди. Обидва - сильнi люди з владними характе рами, але славились неабиякою жорстокістю.

 

Iван Якович Франко

Захар Беркут

I

    

    Cумно і неп­ривітно те­пер в нашій Ту­хольщині! Прав­да, і Стрий, і Опір од­на­ко­во ми­ють її рінисті зе­лені уз­бе­реж­жя, лу­ги її од­на­ко­во пок­ри­ва­ються вес­ною тра­ва­ми та цвіта­ми, і в її ла­зу­ровім, чистім повітрі од­на­ко­во плав­ле та ко­ле­сує орел бер­кут, як і пе­ред давніми віка­ми. Але все інше як же зміни­ло­ся!

    І ліси, і се­ла, і лю­ди! Що дав­но ліси густі, неп­рохідні зак­ри­ва­ли май­же весь її простір, окрім ви­со­ких по­ло­нин, схо­ди­ли в до­ли­ну аж над самі ріки,- те­пер во­ни, мов сніг на сонці, сто­пи­ли­ся, зрідли, змаліли, де­ку­ди по­ще­за­ли, ли­ша­ючи по собі лисі об­ла­зи; інде знов із них ос­то­яли­ся ли­ше по­обс­ма­лю­вані пеньки, а з-між них де-де несміло ви­рос­тає нуж­ден­на сме­ре­чи­на або ще нуж­денніший яло­вець. Що дав­но ти­хо тут бу­ло, не чу­ти ніяко­го го­ло­су, крім вівчарської трембіти десь на да­лекій по­ло­нині або ри­ку ди­ко­го ту­ра чи оле­ня в гу­ща­ви­нах,- те­пер на по­ло­нині гей­ка­ють во­ларі, а в ярах і деб­рях га­лю­ка­ють ру­бачі, трачі й ґонтарі, не­нас­тан­но, мов нев­ми­ру­щий черв, підгри­за­ючи та підти­на­ючи кра­су ту­хольських гір - столітні ялиці та сме­ре­ки, і або спус­ка­ючи їх, по­тя­тих на ве­ликі бо­тю­ки, долі по­то­ка­ми до но­вих па­ро­вих тар­таків, або та­ки на місці ріжу­чи на дош­ки та на ґонти.

    Але най­більше зміни­ли­ся лю­ди. Звер­ха гля­нув­ши, то не­мов­би змог­ла­ся між ни­ми «культу­ра», але на ділі ви­хо­дить, що змог­ло­ся тільки їх чис­ло. Сіл і присілків більше, хат по се­лах більше, але за­те по ха­тах убо­жест­во більше і нуж­да більша. На­род нуж­ден­ний, при­би­тий, по­ну­рий, суп­ро­ти чу­жих несмілий і не­до­теп­ний. Кож­дий дбає тільки про се­бе, не ро­зуміючи то­го, що та­ким ро­бом розд­роб­лю­ються їх си­ли, ос­лаб­люється гро­ма­да. Не так тут ко­лись бу­ло! Хоч мен­ше на­ро­ду, та за­те що за на­род! Що за жит­тя кипіло в тих го­рах, се­ред тих неп­рохідних борів у стіп мо­гутнього Зе­ле­ме­ня! Ли­ха до­ля довгі віки зну­ща­ла­ся над тим на­ро­дом. Тяжкі уда­ри підко­па­ли йо­го доб­ро­бут, нуж­да зло­ми­ла йо­го свобідну, здо­ро­ву вда­чу, і нині тільки не­ясні, давні спо­ми­ни на­га­ду­ють прав­ну­кам щас­ливіше жит­тя предків. І ко­ли ча­сом ста­ра ба­бу­ся, си­дя­чи в запічку та пря­ду­чи гру­бу вов­ну, поч­не роз­повіда­ти дрібним уну­кам про дав­ню дав­ни­ну, про на­па­ди мон­голів-пе­си­го­ловців і про ту­хольсько­го ва­таж­ка Бер­ку­та,- діти слу­ха­ють три­вож­но, в їх си­вих оче­ня­тах блис­ко­тять сльози. А ко­ли скінчиться ди­во­виж­на повість, то малі й старі, зітха­ючи, шеп­чуть: «Ах, яка ж то крас­на бай­ка!»

    - Так, так,- го­во­рить ба­бу­ся, по­хи­ту­ючи го­ло­вою,- так, так, дітоньки! Для нас то бай­ка, а ко­лись то прав­да бу­ла!

    - А не зна­ти, чи вер­нуться ще ко­ли такі ча­си,- за­ки­дає дех­то стар­ший.

    - Говорять старі лю­ди, що ще ко­лись вер­нуться, але, ма­буть, аж пе­ред кінцем світу.

    Сумно і неп­ривітно те­пер в вашій Ту­хольщині! Каз­кою ви­дається повість про давні ча­си і давніх лю­дей. Віри­ти не хо­тяіь нинішні лю­ди, що ви­рос­ли в нужді й при­тис­ку, в ти­ся­чолітніх пу­тах і за­леж­нос­тях. Але не­хай собі! Дум­ка по­ета ле­тить у ті давні ча­си, ожив­ляє давніх лю­дей, а в ко­го сер­це чис­те і щи­ро- людське чут­тя, той і в них по­ба­чить своїх братів, жи­вих лю­дей, а в жит­тю їх, хоч і як не­подібнім до на­шо­го, дог­ля­не не од­но та­ке, що мо­же бу­ти по­жа­да­не і для на­ших «культур­них» часів.

    Було се 1241 ро­ку. Вес­на сто­яла в ту­хольських го­рах.

    Одної пре­гар­ної дни­ни лу­на­ли лісисті пригірки Зе­ле-ме­ня го­ло­са­ми стрілецьких рогів і кри­ка­ми чис­лен­них стрільців.


    Се но­вий ту­хольський бо­ярин, Ту­гар Вовк, справ­ляв ве­ликі ло­ви на гру­бу звіри­ну. Він свят­ку­вав по­чин сво­го но­во­го жит­тя,- бо не­дав­но князь Да­ни­ло да­ру­вав йо­му в Ту­хольщині ве­ли­чезні по­ло­ни­ни і ціле од­но пригір'я Зе-ле­ме­ня; не­дав­но він по­явив­ся в тих го­рах і по­бу­ду­вав собі гар­ну ха­ту, і оце пер­шу уч­ту справ­ляє, знай­омиться з дов­ко­лич­ни­ми бо­яра­ми. По учті ру­ши­ли на ло­ви в ту- хольські ліси.

    Лови на гру­бо­го звіра - то не за­бав­ка, то бо­ротьба тяж­ка, не раз кро­ва­ва, не раз на жит­тя і смерть. Ту­ри, мед­веді ди­ки - се не­без­печні про­тив­ни­ки; стріла­ми з луків рідко ко­му удасться по­ва­ли­ти та­ко­го звіра; навіть ро­га­ти­ною, яку ки­да­лось на про­тив­ни­ка при відповіднім приб­ли­жен­ню, не­лег­ко да­ти йо­му ра­ду. Тож ос­татньою і рішу­чою зброєю бу­ло важ­ке копіє, яким тре­ба бу­ло влу чи­ти про­тив­ни­ка зблизька. влас­но­руч­но, з цілою си­лою, відра­зу. Схиб­ле­ний удар - і жит­тю бор­ця гро­зи­ла ве­ли­ка не­без­пе­ка, ко­ли йо­му не вда­лось в ос­татній хвилі схо­ва­тись у без­печ­ну криївку і до­бу­ти ме­ча або тяж­ко­го то­по­ра для своєї обо­ро­ни.

    Не ди­во, от­же, що Ту­гар зі своїми гістьми ви­би­рав­ся на ло­ви, мов на війну, з за­па­сом стріл і ро­га­тин, зі слу­га­ми й за­па­са­ми жив­ності, навіть з досвідним зна­ха­рем, що вмів за­мов­ля­ти ра­ни. Не ди­во та­кож, що Ту­гар і йо­го гості бу­ли в повній ри­царській зброї, окрім пан­цирів, бо ті спи­ня­ли би їх у ході по ло­мах та гу­ща­ви­нах. Те тільки ди­во, що й Ту­га­ро­ва донька Ми­рос­ла­ва, не по­ки-да­ючись батька, посміла та­кож ви­ру­ши­ти ра­зом з гістьми на ло­ви. Ту­хольські гро­ма­дя­ни, ви­дя­чи її, як їха­ла на ло­ви по­се­ред гос­тей, гор­до, сміло, мов стрімка то­по­ля се­ред ко­ре­нас­тих дубів, з упо­до­бою по­во­ди­ли за нею очи­ма, по­го­во­рю­ючи:

    - От дівчи­на! Тій не жаль би бу­ти му­жем. І, пев­но, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!

    А се, пев­но, бу­ла не­ма­ла пох­ва­ла, бо Ту­гар Вовк був муж­чи­на, як дуб.

    Плечистий, підсад­ку­ва­тий, з гру­би­ми об­ри­са­ми ли­ця і гру­бим чор­ним во­лос­сям, він і сам по-до­бав на од­но­го з тих злю­щих ту­хольських мед­ведів, яких їхав во­юва­ти. Але ж бо й донька йо­го Ми­рос­ла­ва бу­ла дівчи­на, якої по­шу­ка­ти. Не ка­же­мо вже про її уро­ду й кра­су, ані про її доб­ре сер­це - в тім згляді ба­га­то її ро­вес­ниць мог­ло ста­ти з нею нарівні, хоч і не­ба­га­то мог­ло пе­ре­ви­щи­ти її. Але в чім не ма­ла во­на па­ри між своїми ро­вес­ни­ця­ми, так се в при­родній сво­боді сво­го по­вод­жен­ня, в нез­ви­чай­ній силі мус­кулів, у смілості й рішу­чості, влас­тивій тільки муж­чи­нам, що ви­рос­ли в не­нас­танній бо­ротьбі з суп­ро­тив­ни­ми обс­та­ви­на­ми. За­раз з пер­шо­го ра­зу вид­но бу­ло, що Ми­рос­ла­ва ви­рос­ла на сво­боді, що ви­хо­ван­ня її бу­ло му­жеське і що в тім пре­гар­но роз­ви­ненім дівочім тілі жи­ве сильний, ве­ли­ки­ми здібнос­тя­ми об­да­ро­ва­ний дух. Во­на бу­ла в батька оди­нач­ка, а до то­го, ще за­раз при на­род­жен­ню втра­ти­ла матір. Нянька її, ста­ра му­жич­ка, відмал­ку нап­рав­ля­ла її до вся­кої руч­ної ро­бо­ти, а ко­ли підрос­ла, то батько, щоб роз­ва­жи­ти свою са­мо­ту, брав її всю­ди з со­бою і, щоб за­до­вольни­ти її пал­ку на­ту­ру, прив­чив її вла­да­ти ри­царсько­го зброєю, зно­си­ти всякі не­ви­го­ди і сміло сто­яти в не­без­пе­ках. І чим більші труд­ності їй при­хо­пи­лось по­бо­рю­ва­ти, тим охітніше бра­лась во­на за діло, тим кра­ще про­яв­ля­ла­ся си­ла її тіла й її рішу­чо­го, пря­мо­го ха­рак­те­ру. Але поп­ри все те Ми­рос­ла­ва ніко­ли не пе­рес­та­ва­ла бу­ти жен-щи­ною: ніжною, доб­рою, з жи­вим чут­тям і скром­ним, стид­ли­вим ли­цем, а все те лу­чи­лось в ній у та­ку див­ну, ча­ру­ючу гар­монію, що хто раз ба­чив її, чув її мо­ву,- той довіку не міг за­бу­ти її ли­ця, її хо­ду, її го­ло­су,- то­му во­ни при­га­ду­ва­ли­ся жи­во і ви­раз­но в най­кра­щих хви­лях йо­го жит­тя, так, як вес­на навіть ста­ро­му стар­цеві при­га­дує йо­го мо­ло­ду лю­бов.

    Вже третій день три­ва­ли ло­ви. Ба­га­то оленів-ро­гачів і чор­ног­ри­вих турів ляг­ло го­ло­ва­ми від стріл і ра­тищ бо­ярських. Над шум­ним гірським по­то­ком, на зе­леній по­ляні се­ред лісу сто­яли шат­ра ловців, куріли­ся раз у раз ве­ли­чезні ог­ни­ща, де висіли на га­ках кітли, обер­та­ли­ся рож­на, де ва­ри­лось і пек­лось м'яси­во вби­тої ди­чи­ни для гос­тей. Нинішній, ос­татній, день ловів мав бу­ти пос­вя­че­ний са­мо­му го­лов­но­му, та за­ра­зом і най­більше не­без­печ­но­му ділу - ло­вам на мед­ведів.


    На стрімкім пригірку, відділенім від інших страш­ни­ми деб­ря­ми, по­рослім гус­то ве­ли­чез­ни­ми бу­ка­ми та сме­ре­ка­ми, пок­ритім ло­ма­ми й об­ва­ли­ща­ми де­рев, бу­ло віддав­на го­лов­не ле­го­ви­ще мед­ведів. Тут, як твер­див ту­хольський провідник, мо­ло­дий гірняк Мак­сим Бер­кут, гнізди­ла­ся мед­ве­дя­ча мат­ка. Відси дикі звірі роз­но­си­ли пост­рах на цілу око­ли­цю і на всі по­ло­ни­ни. І хоч не раз уда­ва­лось смілим вівча­рям за­би­ти од­но­го або дру­го­го стріла­ми та то­по­ра­ми або за­ва­би­ти під сліп, де йо­му ла­ма­ла крижі важ­ка ко­ло­да, спа­да­ючи вниз,- то все-та­ки чис­ло їх бу­ло над­то ве­ли­ке, щоб із то­го бу­ла знач­на по­лег­ша для око­лиці. То й не див­но, що ко­ли но­воп­ри­бу­лий бо­ярин Ту­гар Вовк оповістив ту­хольцям, що хотів би зро­би­ти ве­ликі ло­ви на мед­ведів і про­сить да­ти йо­му провідни­ка, во­ни не тільки да­ли йо­му на провідни­ка пер­шо­го удальця на всю

    Тухольську вер­хо­ви­ну Мак­си­ма Бер­ку­та, си­на ту­хольсько­го бесідни­ка За­ха­ра, але, крім то­го, ви­ря­ди­ли з влас­ної волі цілий відділ па­сем-ців з лу­ка­ми й ра­ти­ща­ми для по­мочі зібра­ним бо­ярам. Ціла та гро­ма­да ма­ла обс­ту­пи­ти мед­ве­дя­че ле­го­ви­ще і очис­ти­ти йо­го до­ра­зу від по­га­но­го звіра.

    Від са­мо­го досвіта в ло­вецькім та­борі ве­ли­кий рух і три­вож­не до­жи­дан­ня.

    Боярські слу­ги від півночі зви­ва­ли­ся, при­го­тов­ля­ючи для гос­тей їду на цілий день, на­пов­ню­ючи ши­пу­чим ме­дом і яб­луч­ни­ком "по­до­рожні бак­ла­ги.

    Тухольські па­семці й собі го­то­ви­лись, ост­ря­чи ножі та те­са­ки, обу­ва­ючи міцні жуб­рові пос­то­ли і скла­да­ючи в не­ве­личкі до­рожні бе­са­ги пе­че­не м'ясо, па­ля­ниці, сир і все, що мог­ло по­на­до­би­ти­ся в ціло­денній трудній пе­реп­раві.

    Максим Бер­кут, який аж нині, суп­ро­ти най­важнішо­го і най­тяж­чо­го діла, по­чув се­бе вповні са­мим со­бою, вповні на­чальни­ком сеї не­ве­лич­кої армії, за­ря­дя­су­вав з прав­ди­во на­чальницькою вваж­ливістю й по­ва­гою все, що на­ле­жа­ло до діла, нічо­го не за­бу­ва­ючи, ні з чим не квап­ля­чись, але й ні з чим не опізню-ючись. Все у нього ви­хо­ди­ло в свій час і на своїм місці, без сумішки й су­то­ло­ки; всю­ди він був, де йо­го потрібно, всю­ди вмів зро­би­ти лад і по­ря­док. Чи то між своїми то­ва­ри­ша­ми-ту­хольця­ми, чи між бо­яра­ми, чи між слу­га­ми, Мак­сим Бер­кут усю­ди був од­на­ко­вий - спокійний, свобідний в ру­хах

    і сло­вах, мов рівний се­ред рівних. То­ва­риші по­во­ди­лись з ним так са­мо, як він з ни­ми, сво-бідно, не­си­лу­ва­но, сміялись і жар­ту­ва­ли з ним, а про­те ви­пов­ню­ва­ли йо­го роз­ка­зи точ­но, швид­ко і так ве­се­ло та ра­до, не­мов і самі без роз­ка­зу бу­ли би в тій хвилі зро­би­ли те са­ме. Бо­ярська служ­ба, хоч да­ле­ко не та­кої рівної вдачі, да­ле­ко не так свобідна в по­вод­жен­ню, да­ле­ко похіпніша з од­них гор­до висміва­ти­ся, а пе­ред дру­ги­ми ни­зенько хи­ли­ти­ся, все ж та­ки по­ва­жа­ла Мак­си­ма Бер­ку­та за йо­го зви­чай­ність і роз­суд­ливість і, хоч не без до-тинків та жартів, та­ки ро­би­ла те, що він ка­зав. А й самі бо­яри, по більшій часті лю­ди горді, воєнні, що не­ра­до ба­чи­ли «смер­да» в своїм то­ва­ристві, та й то ще смер­да, що вва­жав їх чи­мось не­мов собі рівним,- і во­ни те­пер не по­ка­зу­ва­ли над­то ви­раз­но своєї не­охо­ти і ви­пов­ню­ва­ли роз­по­ряд­жен­ня мо­ло­до­го провідни­ка, ма­ючи на кож-дім кроці на­го­ду пе­ре­ко­на­ти­ся, що ті роз­по­ряд­жен­ня бу­ли зовсім ро­зумні, такі, як тре­ба.

    Ще со­неч­ко не за­раз ма­ло схо­ди­ти, а вже ло­вецьке то­ва­рист­во ви­ру­ши­ло з та­бо­ру. Гли­бо­ка ти­ша сто­яла над го­ра­ми; нічні су­мер­ки дріма­ли під тем­но- зе­ле­ни­ми ко­ро­на­ми сме­рек; на густім, чепіргатім лис­тю па­по­роті висіли краплі ро­си; пов­зучі зе­лені по­яс­ни­ки ви­ли­ся попід но­ги, плу­та­ли­ся поміж корінням ве­ли­чез­них ви­вертів, спліта­ли­ся в неп­рохідні кле­бу­ки з кор­ча­ми гнуч­кої, ко­лю­чої ожи­ни та з спле­та­ми ди­ко­го пну­чо­го хме­лю. З про­па­дис­тих, чор­них, мов гор­ла бе­зодні, дебрів підніма­ла­ся си­ви­ми ту­ма­на­ми па­ра - знак, що на дні тих дебрів пли­ли не­ве­личкі лісові по­то­ки. Повітря в лісі на­поєне бу­ло тою па­рою й за­па­хом жи­виці; во­но за­хоп­лю­ва­ло дух, не­мов­би­то шир­ших гру­дей тре­ба бу­ло, щоб ди­ха­ти ним свобідно.

    Мовчки про­би­ра­ла­ся ло­вецька дру­жи­на неп­рохідни­ми нет­ря­ми, деб­ря­ми й ло­ма­ми без стеж­ки, без ніяких провідних знаків у тьмавій гу­ща­вині. По­пе­ре­ду йшов Мак­сим Бер­кут, а за ним Ту­гар Вовк і інші бо­яри. Обік Ту-га­ра йшла йо­го донька Ми­рос­ла­ва. По­за­ду йшли ту­холь-ські па­семці. Всі йшли ози­ра­ючись і надс­лу­ху­ва­ли пильно.


    Ліс по­чи­нав ожи­ва­ти ден­ним жит­тям. Пест­ро­пе­ра сой­ка хрипіла в верш­ках сме­рек, зе­ле­на жов­на, при­че­пив-ши­ся до пня тут же над го­ло­ва­ми про­хо­жих, дов­ба­ла своїм залізним дзьобом ко­ру; в да­ле­ких зво­рах чу­ти бу­ло рик турів і вит­тя вовків. Мед­веді в ту по­ру, наївши-ся, дріма­ли під ло­ма­ми на мо­ховій пос­телі. Ста­до диків рох­ка­ло десь у дебрі, хо­ло­дя­чи­ся в сту­денім на­мулі.

    Може, го­ди­ну йшло то­ва­рист­во тою труд­ною, не­топ­та­ною до­ро­гою. Всі ди­ха­ли важ­ко, лед­ве мо­жу­чи на­ло­ви­ти грудьми повітря, всі оти­ра­ли крап­лис­тий піт із лиць. Мак­сим час­тенько ози­рав­ся по­зад се­бе. Він зра­зу про­тив­ний був то­му, щоб і жен­щи­на йшла ра­зом з му­жа­ми в той не­без­печ­ний похід, але Ми­рос­ла­ва упер­ла­ся. Во­на ж пер­ший раз бу­ла на та­ких ве­ли­ких ло­вах і ма­ла би для бог зна яких труд­нос­тей за­не­ха­ти най­кра­щу їх час­ти­ну!

    Ніякі Мак­си­мові до­ка­зи про труд­ності до­ро­ги, про не­без­пе­ки на ста­но­вищі, про си­лу й лютість звіра не мог­ли пе­ре­ко­на­ти її. «Тим ліпше! Тим ліпше!» - го­во­ри­ла во­на з та­ким смілим пог­ля­дом, з та­ким со­лод­ким усміхом, що

    Максим, мов оча­ро­ва­ний, не міг нічо­го більше ска­за­ти. І батько, що зра­зу та­кож ра­див Ми­рос­лаві ли­ши­ти­ся в та­борі, вкінці му­сив ус­ту­пи­ти її просьбам.

    З по­ди­вом глядів те­пер Мак­сим, як ота нез­ви­чай­на жен­щи­на по­ро­вень з най­сильніши­ми му­жа­ми по­бо­рю­ва­ла всякі труд­ності утяж­ли­вої до­ро­ги, як лег­ко пе­рес­ка­ку­ва­ла гнилі ло­ми і ве­ли­чезні гра­ми, яким пев­ним кро­ком ішла по­над ур­ви­ща, горі стрімки­ми деб­ря­ми, прос­ков­зу-ва­ла поміж ви­вер­ти, і при тім так без­печ­но, так нев­то­ми-мо, що Мак­си­мові зда­ва­ло­ся, що во­на хіба на яких чу­до­вих кри­лах уно­ситься. Він глядів на се й не міг наг­ля-діти­ся.

    «Дивна дівчи­на! - ду­ма­лось йо­му раз по ра­зу.- Та­кої я ще й не ви­дав ніко­ли!»

    Ось уже прий­шли на місце. Мед­ве­дя­че ле­го­ви­ще - то був ви­со­кий, тільки від півден­но­го бо­ку з тру­дом дос­туп­ний горб, пок­ри­тий гру­без­ни­ми бу­ка­ми й сме­ре­ка­ми, за­ва­ле­ний ви­вер­та­ми й ло­ма­ми. Від півночі, за­хо­ду і схо­ду вхід 1 вихід за­ми­ка­ли ви­сокі ска­листі стіни, не­мов ве­ли­чез­ною со­ки­рою ви­ру­бані з тіла ве­лет­ня Зе­ле­ме­ня і відсу­нені від нього на кілька­над­цять сажнів; спо­дом попід ті стіни вузькою щіли­ною шумів і пінив­ся сту­де-ний гірський потік.

    Таке по­ло­жен­ня улег­шу­ва­ло на­шим лов­цям ро­бо­ту; во­ни пот­ре­бу­ва­ли тільки об­са­ди­ти не над­то ши­ро­кий плай від півден­но­го бо­ку і тим плаєм дос­ту­па­ти чим­раз далі до­го­ри, а звір, не ма­ючи іншо­го ви­хо­ду, му­сив ко­неч­но по­пас­ти­ся в їх ру­ки і на їх ра­ти­ща.

    Опинившися на тім важнім, хоч ду­же не­без­печнім плаю, Мак­сим Бер­кут велів то­ва­рист­ву на хви­лю роз­ло-жи­ти­ся і спо­чи­ти, аби наб­ра­ти сил до труд­но­го діла. Сон­це схо­ди­ло, але гілля сме­рек і сусідні гор­би зас­ло­ню-ва­ли йо­го вид.

    По ко­роткім відди­ху Мак­сим по­чав розс­тав­ля­ти ловців у два ря­ди так, аби вповні об­са­ди­ти плай. До­ки плай ще вузький, кож­до­му лов­цеві прий­деться сто­яти о п'ять кроків від дру­го­го; але дальше вгорі, де плай роз­ши­ряється в цілу спо­хо­вас­ту пло­щи­ну, там прий­деться лов­цям шир­ше розс­ту­пи­ти­ся. Од­но тільки кло­по­та­ло йо­го: що зро­би­ти з Ми­рос­ла­вом, яка кон­че хотіла й собі сто­яти на ок­ремім ста­но­вищі, а не при боці сво­го батька.

    - А що ж то я гірша от­сих твоїх па­семців? - го­во­ри­ла во­на, рум'яніючись, мов ро­жа, до Мак­си­ма.- їх ти ста­виш на ста­но­вищі, а ме­не не хо­чеш… Ні, сього не бу­де! І для мо­го батька се був би стид, ко­ли б нас двоз сто­яло на однім ста­но­вищі! Прав­да, ба­теньку?

    Тугар Вовк не міг їй суп­ро­ти­ви­ти­ся. Мак­сим по­чав го­во­ри­ти їй про не­без­пе­ку, про си­лу й лютість роз­жер­то­го звіра, але во­на за­цитька­ла йо­го:

    - А що ж то в ме­не не­ма си­ли? А що ж то я не вла­даю лу­ком, ра­ти­щем і то­по­ром? Ану, не­хай кот­рий-будь із твоїх ла­семців спро­бує зо мною порівня­ти­ся,- по­ба­чи­мо, хто дуж­чий!

    Максим вкінці за­мовк і му­сив учи­ни­ти її во­лю. Та й чи міг спро­ти­ви­ти­ся тій дивній, чарівній дівчині? Він хотів хоч ста­но­ви­ще виз­на­чи­ти їй най­мен­ше не­без­печ­не, але, на ли­хо, сього не мож­на бу­ло зро­би­ти, бо тут усі ста­но­ви­ща бу­ли од­на­ко­во не­без­печні. Розс­та­но­вив­ши ціле то­ва­рист­во, Мак­сим дав ось який роз­по­ря­док:


    - Тепер по­молімся, ко­му хто знає, а потім ра­зом заг­рай­мо в ро­ги. Се бу­де пер­ший знак і спо­ло­шить звіра. Потім піде­мо горі плаєм і ста­не­мо аж там, де він роз­ши­рюється. Там мої то­ва­риші ли­шаться пильну­ва­ти ви­хо­ду, щоб ані один звір не уй­шов, а ви, бо­яри, піде­те дальше, до са­мо­го мат­чи­но­го ле­го­ви­ща!

    В доб­ру хви­лю по тім за­лу­на­ли ліси й по­ло­ни­ни хрип­ли­вим ре­вом жуб­ро­вих рогів. Не­мов ве­ли­чез­на хви­ля, по­ко­тив­ся го­лос по лісах і зво­рах, роз­би­ва­ючи­ся, глух­ну­чи, то знов под­во­ю­ючись. Про­бур­ка­ли­ся ліси.

    Заскиглила ка­ня над вер­ховіттям сме­ре­ки; зля­ка­ний бер­кут, ши­ро­ко роз­ма­ху­ючи кри­ла­ми, підняв­ся на воз­ду­хи; зах­рустів звір поміж ло­ма­ми, шу­ка­ючи без­печ­ної криївки. На­раз рик рогів утих і ловці пус­ти­ли­ся в до­ро­гу горі плаєм. Усіх сер­ця би­ли­ся живіше ожи­дан­ням незвісних не­без­пек, бою і побіди. Обе­реж­но про­би­ра­лись во­ни ря­да­ми; пе­ре­дом ряд бо­ярський, за ним па­ру­боцький ряд;

    Максим ішов по­пе­ре­ду, пильно надс­лу­ха­ючи та слідя­чи звіри­ну. Цар ломів, медвідь, ще не по­ка­зу­вав­ся.

    Дійшли вже до са­мо­го най­вуж­чо­го гир­ла, по­за яким плай роз­ши­рю­вав­ся в ве­ли­ку спо­хо­вас­ту пло­щи­ну. Ловці знов тут зу­пи­ни­ли­ся на роз­каз Мак­си­ма, і знов заг­риміли ще з більшою си­лою жуб­рові ро­ги, роз­но­ся­чи три­во­гу в сум­рачні мед­ве­дячі гав­ри. Рап­том затріщав лім не­да­ле­ко, за ве­ли­чез­ною ку­пою гру­бих пе­рег­ни­лих ви­вертів.

    - Бачність! - скрик­нув Мак­сим.- Звір наб­ли­жається!

    Ледве ска­зав ті сло­ва, ко­ли втім крізь ве­ли­ку щіли­ну між дво­ма пе­ре­вер­не­ни­ми пня­ми про­су­ну­ла­ся пе­ле­ха­та, ве­ли­чез­на го­ло­ва, і двоє сірих очей напівпіка­во, напів-три­вож­но вдив­ля­ли­ся в Ту­га­ра Вов­ка, що сто­яв на своїм ста­но­вищі, як­раз о яких де­сять кроків пе­ред щіли­ною. Ту­гар був ста­рий во­як і ста­рий ло­вець,- він не знав, що то три­во­га. Тож, не го­во­ря­чи ані сло­ва, не відзи­ва­ючись ні до ксго, він ви­хо­пив важ­ку залізну стрілу з са­гай­да­ка, по­ло­жив на лук і наміряв­ся до звіра.

    - Міряй в око, бо­яри­не! - шеп­нув з-по­за­ду Мак­сим. Хвилька три­вож­ної мов­чан­ки - свис­ну­ла стріла - і за­ревів звір мов ска­же­ний, ки­нув­ши со­бою взад.

    І хоть че­рез те щез він лов­цям з очей, скрив­ши­ся за ку­пою ви­вертів, то ревіт йо­го не вти­хав і не вти­ха­ло ска­же­не ше-ме­тан­ня.

    - Далі за ним! - крик­нув Ту­гар Вовк і ки­нув­ся до щіли­ни, ку­дою щез медвідь.

    Рівночасно два бо­яри вже вид­ря­па­ли­ся бу­ли на верх ви­вер­ту, вже попідніма­ли свої ра­ти­ща і ста­ра­лись да­ти їм відповідний роз­мах, аби до­ко­на­ти звіра. Ту­гар

    Вовк, сто­ячи в щілині, пус­тив у нього дру­гою стрілою. Звір за­ревів ще дуж­че і ки­нув­ся втіка­ти, але очі йо­го зап­ли­ли кров'ю, він не міг знай­ти ви­хо­ду і роз­щи­бав со­бою о де­ре­ва. Ра­ти­ще од­но­го бо­яри­на впи­лось йо­му між реб­ра, але не зав­да­ло смер­тельної ра­ни. Ди­кий рик ра­не­но­го мед­ве­дя роз­ля­гав­ся чим­раз дуж­че. В роз­пуці він підво­див­ся на задні ла­пи, об­ти­рав собі кров з очей, рвав і ки­дав га­луз­зям на­пе­ред се­бе, але дар­ма; од­но йо­го око про­шиб­ле­не бу­ло стрілою, а дру­ге раз у раз зап­ли­ва­ло кров'ю на­но­во.

    Шемечучись на­осліп дов­ко­ла, звір наб­ли­зив­ся знов до Гу­га­ра Вов­ка. Той відки­нув лук і, при­чаївши­ся за ви­ва­ле­ним ко­ре­нем, ухо­пив обіруч свій важ­кий топір і, ко­ли медвідь, ма­ца­ючи, до­би­рав­ся до знай­омої собі щіли­ни, він з усього роз­ма­ху цюк­нув йо­го зго­ри в го­ло­ву, аж че­реп роз­ко­лов­ся над­воє, мов роз­би­та тик­ва. Бриз­нув кро­ва­вий мо­зок на бо­яри­на, ти­хо, без ри­ку по­ва­лив­ся звір до­до­лу. Радісно за­рев­ли тру­би бо­яр на знак пер­шої побіди.

    Звіра ви­тяг­не­но з-поміж ви­вертів і об­дер­то зі шку­ри. Тоді бо­яри ру­ши­ли дальше, в гу­ща­ви­ну. Сон­це вже підня­лось на небі і мер­котіло крізь гілля­ки, мов скісні зо­лоті нит­ки та пас­ма. Ловці йшли те­пер геть-геть ве­селіше, пе­рех­ва­лю­ючи­ся своєю відва­гою й си­лою.

    - Хоч я ли­ше вовк, дрібна звірю­ка, то все ще дам ра­ду ту­хольсько­му мед­ве­деві! - го­во­рив Ту­гар Вовк, радіючи.

    Максим Бер­кут слу­хав тих пе­рех­ва­лок і сам не знав, чо­му йо­му жаль зро­би­ло­ся ту­хольсько­го мед­ве­дя.

    - Що ж,- ска­зав він,- дур­на звірю­ка той медвідь, са­мо­тою дер­житься. Як­би во­ни зібра­ли­ся до­ку­пи, то хто знає, чи й ста­до вовків да­ло би їм ра­ду.


    Тугар по­зир­нув на нього гнівно, але не ска­зав нічо­го. Ловці обе­реж­но пос­ту­па­ли дальше, дря­па­ючись по ви­вер­тах, пе­рес­ка­ку­ючи з пня на пень, за­па­да­ючи не раз по по­яс у по­рох­но та ло­ми.

    Посеред тих зва­лищ ве­лич­ної при­ро­ди видніли­ся по­де­ку­ди мед­ве­дячі стеж­ки, про­топ­тані від давніх-да­вен, вузькі, але доб­ре втоп­тані, гус­то засіяні вибіле­ни­ми кістка­ми ба­ранів, оленів та вся­кої іншої звіри­ни. Мак­сим дер­жав­ся те­пер по­за­ду бо­яр; він раз за ра­зом об­хо­див усі ста­но­ви­ща, ос­мот­рю­вав сліди, щоб до­га­да­ти­ся, чи во­ни свіжі, чи ні, підпо­ма­гав, за­охо­чу­вав утом­ле­них,- і тільки на нім однім не зна­ти бу­ло ніякої вто­ми. З по­ди­вом по­зи­ра­ла на нього

    Мирослава, ко­ли він пе­ре­хо­див ко­ло неї, і хоч ба­га­то досі ви­да­ла во­на мо­лодців і сильних, і смілих, але та­ко­го, як Мак­сим, що спо­лу­чав би в собі всі прик­ме­ти сильно­го робітни­ка, ри­ца­ря і на­чальни­ка,- та­ко­го їй досі не трап­ля­ло­ся ба­чи­ти.

    Нараз зах­рустів лім і грізно-лю­то ви­пав на ловців ве­ли­чез­ний медвідь. Він біг зра­зу на чо­тирьох ла­пах, але, по­ба­чив­ши пе­ред со­бою во­рогів, звівся на задні ла­пи, а в пе­редні вхо­пив бу­рею відла­ма­ний бу­ко­вий ко­нар, вик­ру­чу­ючи ним дов­ко­ла се­бе і ви­да­ючи час від ча­су з гор­ла ури­ва­ний, не­мов ви­зи­ва­ючий рик.

    На ста­но­вищі суп­ро­ти звіра бу­ли два підгірські бо­яри, з тих, що най­го­лосніше пе­рех­ва­лю­ва­ли­ся і хотіли пе­ред усіми по­ка­за­ти­ся мис­лив­ця­ми. По­ба­чив­ши страш­но­го во­ро­га тут же пе­ред со­бою, во­ни зблідли й зат­ремтіли. Але скри­ти­ся, тіка­ти не ухо­ди­ло,- тре­ба бу­ло ста­ви­ти чо­ло, будь-що-будь. Дві стріли ви­летіли рівно­час­но з двох луків, але од­на хи­би­ла, свис­нув­ши мед­ве­деві по­над ву­ха, а дру­га влу­чи­ла звіра в бік, не зра­нив­ши знач­но, а тільки розд­раз­нив­ши безмірно. Ве­ли­чез­ним ско­ком підплиг­нув медвідь і шпур­нув на од­но­го лов­ця свою зброю - бу­ко­вий ко­пар, який зі страш­ною си­лою геп­нув­ся о де­ре­во. Тоді, не зу­пи­ня­ючись ані на хвильку і не да­ючи во­ро­гам ча­су до на­мис­лу, медвідь ки­нув­ся на од­но­го з них, що са­ме сто­яв па йо­го про­топ­таній стежці. Ра­ти­ще блис­ло в трем­тячій руці бо­яри­на,- він хотів ки­ну­ти ним на звіра.

    - Не ки­дай! - крик­нув три­вож­но Мак­сим, надбіга­ючи і ве­ду­чи з со­бою поміч заг­ро­же­ним бо­ярам - Ту­га­ра Вов­ка і ще од­но­го бо­яри­на.- Не ки­дай ра­ти­ще, але нас­тав поп­рибіч і бо­ро­ни­ся!

    Але бо­ярин не слу­хав і ки­нув ра­ти­ще на звіра. Роз­мах був не­ве­ли­кий, ру­ка бо­яри­на тремтіла, медвідь був уже на яких п'ять кроків,- от і не ди­во, що ра­ти­ще сла­бо зра­ни­ло звіра в пе­ред­ню ло­пат­ку. Вхо­пив медвідь дрю­чи­ну, роз­ло­мив її і зі страш­ним ри­ком ки­нув­ся на сво­го во­ро­га. Той дер­жав уже в ру­ках прос­то­го, на оба бо­ки ост­ро­го ме­ча, що йо­го на­зи­вав медвідни­ком, і го­то­вив­ся віпхну­ти йо­го вістря в гру­ди звірові. Але вістря по­ховз-ло­ся по кості

    і заст­ря­ло в ло­патці, і звір ухо­пив бо­яри­на в свої страшні, залізні обійми.

    Страшенно скрик­ну­ла не­щас­ли­ва жерт­ва; зах­рустіли кості під мед­ве­дя­чи­ми гу­ба­ми. Ціла та страш­на і дрож­жю прой­ма­юча подія скоїла­ся так рап­то­во, так нес­подіва­но, що, за­ким Мак­сим міг надбігти з підмо­гою, вже бо­ярин, хрип­ля­чи в пе­редс­мерт­них су­до­ро­гах, ле­жав на землі, а над ним сто­яв кро­ва­вий медвідь, вис­ка­лив­ши свої стра­шенні зу­би і ре­ву­чи на весь ліс з бо­лю від одер­жа­них ран.

    Дрож прой­шла у всіх по тілі на той вид; бо­яри ста­ли мов уко­пані. Тільки

    Максим спокійно на­ло­жив стрілу на свій ро­го­вий лук, підійшов два кро­ки ближ­че до мед-ве­дя і, прицілив­ши­ся од­ну хви­ли­ну, пус­тив йо­му стрілу прос­то в сер­це. Мов но­жем пе­ре­тя­тий, ур­вав­ся рик звіра, і він по­ва­лив­ся тру­пом на зем­лю.

    Не ревіли ро­ги, не лу­на­ли ве­селі ок­ли­ки по тій новій побіді. Бо­яри, по­ки­нув­ши свої ста­но­ви­ща, збігли­ся на місце не­щас­тя. Хоч і як во­ни бу­ли за­гар­то­вані в війнах, при­вик­ли ба­чи­ти смерть біля се­бе, але вид кро­ва­во­го, пот­ро­ще­но­го та по­шар­па­но­го тру­па ви­тис­нув із усіх гру­дей важ­кий зойк.

    Мирослава вхо­пи­лась за гру­ди і відвер­ну­ла очі. Ту­хольські па­семці на спле­тені з га­луз­зя ма­ри по­ло­жи­ли тру­па, а за ним по­тяг­ли і мед­ве­дя. По­ну­ра мов­чан­ка за­ляг­ла над то­ва­рист­вом. Ве­ли­ка ка­лю­жа крові блис­котіла до сон­ця і на­га­ду­ва­ла всім, що тут іще пе­ред хви­лею сто­яв жи­вий чо­ловік, батько дітям, ве­се­лий, охо­чий і пов­ний надії, а те­пер з нього ли­ши­ла­ся ли­ше без­форм­на ку­па кро­ва­во­го м'яса. У ве­ли­кої часті бо­яр відійшла охо­та до ловів.


    - Цур їм, тим прок­ля­тим мед­ве­дям! - го­во­ри­ли де­які.- Не­хай тут хоч жи­ють, хоч ги­нуть собі, чи ж нам для них на­ра­жу­ва­ти своє жит­тя?

    Але Ту­гар Вовк, а особ­ли­во Ми­рос­ла­ва й Мак­сим, на­ля­га­ли кон­че, аби кінчи­ти роз­по­ча­те діло. Бо­яри вкінці прис­та­ли, але якось ду­же не раді бу­ли вер­та­ти на свої ста­но­ви­ща.

    - Позвольте мені, бо­яри, сло­во ска­за­ти,- за­го­во­рив до них Мак­сим.- Мої то­ва­риші-ту­хольці замк­ну­ли вихід і не пус­тять ані од­но­го звіра відси. Тим-то нам не потрібно роз­хо­ди­ти­ся віддалік од­ним від од­них. Най­ліпше бу­де, ду­маю, розділи­ти­ся нам на дві ров­ти і йти по­над самі краї про­пасті по обох бо­ках. Так ми змо­же­мо най­ліпше зігна­ти все до се­ре­ди­ни, а там ра­зом з ту­хольськи-ми па­сем­ця­ми обс­ту­пи­мо гус­тою ла­вою і вистріляємо до од­но­го.

    - Авжеж, ав­жеж, що так ліпшеї - крик­ну­ли де­які бо­яри, не ба­ча­чи насмішли­во­го усміху, що пе­ре­летів по ус­тах Мак­си­ма.

    Тоді то­ва­рист­во розділи­ло­ся. Од­ну ров­ту про­ва­див Ту­гар Вовк, а дру­гу

    Максим. Ми­рос­ла­ва з влас­ної охо­ти при­лу­чи­ла­ся до дру­гої ров­ти, хоч і са­ма не мог­ла собі ви­яс­ни­ти, для чо­го. Ма­буть, шу­ка­ла не­без­пе­ки, бо Мак­сим ви­раз­но ка­зав, що до­ро­га дру­гої ров­ти не­без­печніша.

    Знов заг­ра­ли ро­ги, і обі ров­ти розійшли­ся. Ловці йшли де па­ра­ми, де один­цем, то схо­дя­чись, то роз­хо­дя­чись, щоб ви­шу­ку­ва­ти до­ро­гу. Ку­па­ми йти бу­ло зовсім не­мож­ли­во. Збли­жа­лись уже до са­мо­го вер­ха; верх сам був го­лий, але по­ниж­че був цілий вал каміння, зва­лищ і ви­вертів. Ту­ди прой­ти бу­ло най­трудніше і най­не­без­печніше.

    В однім місці стир­ча­ла ку­па зва­лищ, мов ви­со­ка баш­та. Ло­мач­чя, каміння і навіяне від давніх-да­вен лис­тя за­го­род­жу­ва­ло, ба­чи­лось, уся­кий прис­туп до при­род­ної твер­дині. Мак­сим по­повз по­над са­мим краєм гли­бо­чез­ної про­пасті, чіпля­ючись де-де мо­ху та скальних об­ривів, щоб ту­ди ви­най­ти прохід. Бо­яри ж, не на­виклі до та­ких неп­рис­туп­них і кар­ко­лом­них доріг, пішли здовж ва­лу, надіючись най­ти далі пе­рер­ву і обійти йо­го.

    Мирослава зу­пи­ни­ла­ся, не­мов щось дер­жа­ло її близ Мак­си­ма; Гі бистрі очі вдав­лю­ва­ли­ся пильно в нас­то­бур-че­ну пе­ред нею стіну ло­му, шу­ка­ючи хоч би й як труд­но­го про­хо­ду. Не­дов­го так і вдив­ля­ла­ся, але сміло по­ча­ла вди­ра­ти­ся на ве­ликі кам'яні бри­ли та ви­вер­ти, що за­ва­лю­ва­ли прохід. Ста­ла на версі і гор­до озир­ну­ла­ся дов­ко­ла. Бо­яри відійшли вже бу­ли до­сить да­ле­ко, Мак­си­ма не вид­но, а пе­ред нею без­лад­на су­то­ло­ка скал та ломів, че­рез яку, ба­чи­лось, прохід був не­мож­ли­вий. Але ні! Он там, тро­хи віддалік, ле­жить ве­ли­чез­на сме­ре­ка клад­кою по­над те пек­ло,- ту­ди без­печ­но мож­на пе­рей­ти до верш­ка!

    Недовго ду­ма­ючи, Ми­рос­ла­ва пус­ти­ла­ся на ту клад­ку. А всту­па­ючи на неї, ще раз озир­ну­ла­ся і, гор­да зі сво­го відкрит­тя, при­ло­жи­ла гар­но то­че­ний ріг до своїх ко­ра­ло­вих уст і зат­ру­би­ла на весь ліс. Лу­на по­ко­ти­ла­ся по­ло­ни­на­ми, роз­би­ва­ючись у деб­рях та зво­рах чим­раз на більше час­ток, аж по­ки не ско­на­ла десь у да­ле­ких, не­дос­туп­них гу­ща­ви­нах. На го­лос Ми­рос­ла­ви­но­го ро­га відізвав­ся зда­ле­ка ріг її батька, а там і ро­ги інших бо­яр. Ще хвильку за­ва­гу­ва­ла­ся Ми­рос­ла­ва, сто­ячи ви­со­ко на ви­верті. Сме­ре­ка бу­ла ду­же ста­ра і наскрізь по­рох­ня­ва, а вспо­ду, в неп­рог­лядній гу­ща­вині ломів, зда­ва­лось їй, що чує лег­кий хрускіт і мур­ко­тан­ня. Прис­лу­ха­ла­ся ліпше - не чу­ти нічо­го. Тоді во­на сміло сту­пи­ла на свою клад­ку. Але лед­ве уйш­ла з п'ять кроків, ко­ли ра­зом затріща­ла пе­рет­рупішіла сме­ре­ка, зла­ма­ла­ся під но­га­ми Ми­рос­ла­ви, і сміла дівчи­на враз із пе­рег­ни­лим гра­мом упа­ла до­до­лу, в ло­ми та зва­ли­ща.

    Впала на но­ги, не по­пус­ка­ючись своєї зброї. В ру­ках стис­ка­ла сильно сріблом око­ва­не ра­ти­ще; че­рез плечі у неї висіли міцний лук і са­гай­дак зі стріла­ми, а за гар­ним шкіря­ним по­ясом, що мов ви­ли­тий об­ха­пу­вав її струн­кий діво­чий стан, заст­ром­ле­ний був топір і ши­ро­кий мис­ливський ніж з кістя­ни­ми че­рен­ця­ми.

    Звалившись нес­подіва­но в тьма­ву про­пасть, во­на, про­те, не по­чу­ла ані на хви­лю стра­ху, а тільки по­ча­ла ози­ра­ти­ся дов­ко­ла, щоб дог­ледіти який вихід.


    Зразу не мог­ла нічо­го ви­раз­но до­ба­чи­ти, але швид­ко її очі при­вик­ли до півсу­мер­ку, і тоді по­ба­чи­ла та­кий вид, кот­рий і най­смілішо­го міг пе­рей­ня­ти смер­тельною три­во­гою. Не далі як на п'ять кроків пе­ред нею ле­жа­ла ве­ли­чез­на мед­ве­ди­ця в гнізді ко­ло своїх мо­ло­дих і гнівни­ми, зе­лен­ку­ва­ти­ми очи­ма гляділа на нес­подіва­но­го гос­тя. Ми­рос­ла­ва зат­ремтіла. Чи вда­ва­ти­ся в бо­ротьбу зі страш­ним звіром, чи шу­ка­ти ви­хо­ду і спро­ва­ди­ти поміч? Але не­лег­ко бу­ло знай­ти вихід: дов­ко­ла їжи­ли­ся ло­ми й об­ри­ви скал, і хоч пе­релізти че­рез них з тяж­ким тру­дом бу­ло би мож­на, то на очах ди­ко­го звіра бу­ла та­ка ро­бо­та крайнє не­без­печ­на. Не­дов­го на­ду­му­ючись, ріши­ла­ся

    Мирослава не зачіпа­ти звіра, лиш бо­ро­ни­ти­ся в разі на­па­ду, а тим ча­сом да­ти тру­бою три­вож­ний знак і зак­ли­ка­ти поміч. Але ско­ро тільки во­на зат­ру­би­ла, мед­ве­ди­ця схо­пи­ла­ся з ле­го­ви­ща і, ви­ючи, ки­ну­лась до неї. Не час бу­ло

    Мирославі бра­ти­ся до лу­ка,- звір був над­то близько. Во­на вхо­пи­ла обо­ма ру­ка­ми ра­ти­ще і, опер­шись пле­чи­ма о кам'яний об­лаз, нас­та­ви­ла йо­го на­суп­ро­тив мед­ве­диці. Звір, по­ба­чив­ши блис­ку­че залізне вістря, зу­пи­нив­ся.

    Обі неп­ри­ятельки сто­яли так дов­гу хви­лю, не зво­дя­чи ока од­на з од­ної, не схиб­ля­ючи ані од­ним ру­хом зі сво­го ста­но­ви­ща. Ми­рос­ла­ва не сміла пер­ша на­па­да­ти на мед­ве­ди­цю; мед­ве­ди­ця знов шу­ка­ла очи­ма, ку­ди би на­пас­ти на во­ро­га. Рап­том мед­ве­ди­ця вхо­пи­ла в пе­редні ла­пи ве­ли­кий камінь і, зво­дя­чись на задні но­ги, хотіла шпур­ну­ти ним на Ми­рос­ла­ву. Але в тій самій хвилі, ко­ли зво­ди­ла­ся на задні но­ги, Ми­рос­ла­ва од­ним мо­гу­чим ру­хом пхну­ла їй ра­ти­ще між пе­редні ло­пат­ки. Рик­ну­ла стра­шен­но мед­ве­ди­ця і пе­ре­вер­ну­лась горілиць, обілляв­ши­ся кров'ю. Але ра­на не бу­ла смер­тельна, і мед­ве­ди­ця швид­ко зірва­ла­ся на но­ги. Кров тек­ла з неї, та, нез­ва­жа­ючи на біль, во­на знов ки­ну­ла­ся на Ми­рос­ла­ву. Не­без­пе­ка бу­ла страш­на. Роз­жер­тий звір са­див прос­то, гро­зя­чи вже те­пер своїми страш­ни­ми зу­ба­ми. Один ря­ту­нок для Ми­рос­ла­ви був - вид­ря­па­ти­ся на об­лаз, о кот­рий бу­ла опер­та пле­чи­ма. Хвилька, один рух - і во­на сто­яла на об­лазі. На серці в неї по­лег­ша­ло,- те­пер її по­ло­жен­ня не бу­ло та­ке не­без­печ­не, бо в разі на­па­ду мог­ла вда­ри­ти звіра зго­ри. Та лед­ве

    Мирослава мог­ла досліди­ти, що ро­бить мед­ве­ди­ця, а вже звірю­ка сто­яла близько неї на ка­мені, ре­ву­чи грізно і роз­няв­ши зак­ро­вав­ле­ну па­ще­ку. Зим­ний піт вис­ту­пив на чолі Ми­рос­ла­ви; во­на ба­чи­ла, що те­пер нас­та­ла рішу­ча хви­ля, що на тій вузькій кам'яній плиті му­сить розігра­ти­ся бо­ротьба на жит­тя і смерть

    і що то­го бу­де побіда, хто змо­же вдер­жа­ти­ся на іім ста­но­вищі й зіпхну­ти з нього про­тив­ни­ка. Мед­ве­ди­ця бу­ла вже близько; Ми­рос­ла­ва про­бу­ва­ла зас­та­ви­ти­ся від неї ра­ти­щем, але мед­ве­ди­ця вхо­пи­ла дрю­чи­ну зу­ба­ми і шарп­ну­ла її так сильно, що ма­ло не зіпхну­ла Ми­рос­ла­ву з ка­ме­ня; ра­ти­ще ви­ховз­лось їй із рук, і звір ки­нув ним геть у ло­ми.

    «Тепер прий­деться за­ги­ба­ти?» - блис­ну­ло в думці в Ми­рос­ла­ви, але відва­га не по­ки­ну­ла її. Во­на вхо­пи­ла обо­ма ру­ка­ми топір і ста­ла міцно до ос­татньої обо­ро­ни. Звір су­нув чим­раз ближ­че: га­ря­чий йо­го віддих чу­ла вже Ми­рос­ла­ва на своїм лиці; мох­на­та ла­па, нас­то­ро­же­на ост­ри­ми кігтя­ми, гро­зи­ла її груді; ще хви­ля - і їй до­ве­лось би, по­шар­паній, кро­вавій, упас­ти з ка­ме­ня, бо то­по­ри­ще бу­ло за­ко­рот­ке суп­ро­ти лап ве­ли­чез­но­го звіра.

    - Рятунку! - скрик­ну­ла у смер­тельній три­возі Ми­рос­ла­ва, і в тій хвилі по­над її го­ло­вою блис­ну­ло ра­ти­ще і пхну­та в гор­ло мед­ве­ди­ця, мов ко­ло­да, впа­ла з ка­ме­ня. В щілині кам'яних зва­лищ по­над го­ло­вою Ми­рос­ла­ви по­ка­за­лось радісне» жи­вим ог­нем па­ла­юче ли­це Мак­си­ма Бер­ку­та. Один вдяч­ний пог­ляд уря­то­ва­ної дівчи­ни прой­няв Мак­си­ма наскрізь. Але сло­ва не бу­ло між ним ані од­но­го. На те не бу­ло ча­су. Мед­ве­ди­ця ще жи­ла і, ре­ву­чи, зірва­ла­ся з місця.

    Одним ско­ком бу­ла во­на ко­ло своїх мо­ло­дих, що, не ро­зуміючи цілої тої бо­ротьби, ба­ви­ли­ся і пе­ре­вер­та­ли­ся в гнізді. Об­ню­хав­ши їх, мед­ве­ди­ця ки­ну­ла­ся знов до Ми­рос­ла­ви. На се Ми­рос­ла­ва бу­ла при­го­то­ва­на і, підняв­ши обіруч топір, од­ним за­ма­хом роз­ру­ба­ла ним го­ло­ву мед­ве­диці. Впа­ла опо­со­че­на звірю­ка і, мет­нув­ши со­бою кілька разів у бо­ки, ско­на­ла.

    Тим ча­сом і Мак­сим, про­дер­ти­ся крізь на­ва­лені ло­ми, ста­нув обік Ми­рос­ла­ви.


    В очах дівчи­ни заб­лис­ли дві пер­лові сльози, і, не ка­жу­чи ані сло­ва, во­на га­ря­че стис­ну­ла ру­ку сво­го по­рятівни­ка. Мак­сим чо­гось не­мов змішав­ся, по­чер­вонів, спус­тив очі і, зу­пи­ня­ючись, про­го­во­рив:

    - Я чув твій три­вож­ний знак… але не знав, де ти… Бо­гу дя­ку­ва­ти, що й так дод­ря­пав­ся!

    Мирослава все ще сто­яла на місці, дер­жа­чи ру­ку гар­но­го па­руб­ка в своїй руці і див­ля­чись у йо­го хо­ро­ше, сон­цем опа­ле­не і здо­ро­вим рум'янцем ося­яне, од­вер­те, щи­ре ли­це. В тій хвилі во­на не по­чу­ва­ла нічо­го, крім вдяч­ності за ря­ту­нок від не­хиб­ної смерті. Але ко­ли Мак­сим, тро­хи осмілив­шись, стис­нув її ніжну, а так сильну ру­ку, тоді Ми­рос­ла­ва по­чу­ла, як щось со­лод­ко за­щеміло їй ко­ло сер­ця, як ли­це її за­горілось стид­ли­вим рум'янцем,- і во­на спус­ти­ла очі, а сло­во по­дя­ки, кот­ре го­то­ве бу­ло ви­летіти з її уст, так і зав­мер­ло на гу­бах і розілля­лось по лиці див­ним ча­ром роз­го­ря­ючо­го сер­деч­но­го чут­тя.

    Максим пер­ший отя­мив­ся. В йо­го серці, смілім і чистім, як щи­ре зо­ло­то, відра­зу блис­ну­ла щас­ли­ва дум­ка, кот­ра тут же пе­реміни­ла­ся в нез­лом­не рішен­ня. Се вер­ну­ло йо­му всю смілість і певність пос­ту­пу­ван­ня. При­ло­жив­ши ріг до уст, він зат­ру­бив радісно на знак побіди. Тут же, за стіною ви­вертів, обізва­ли­ся ро­ги Ту­га­ра й інших бо­яр. Звин­на, як вивірка, Ми­рос­ла­ва швид­ко вид­ря­па­лась на­зад на той вал, з яко­го бу­ла впа­ла, і відтам ого­ло­си­ла ціло­му стрілецько­му то­ва­рист­ву свою при­го­ду і поміч, якої дізна­ла від Мак­си­ма. З тру­дом вид­ря­пав­ся сю­ди Ту­гар Вовк, а за ним і інші бо­яри; Ту­гар дов­го дер­жав доньку в обіймах, а по­ба­чив­ши кров на її одежі, аж зат­ремтів.

    - І ти, ти, моя до­ню, бу­ла в такій не­без­пеці! - І він раз по ра­зу обнімав доньку, не­мов бо­ячись ут­ра­ти­ти її.

    Потім він зліз униз до Мак­си­ма, що по­рав­ся ко­ло мед-ве­диці і ко­ло мо­ло­дих мед­ве­дят. Мо­лоді, що не зна­ли ще сво­го во­ро­га в чо­ловіці, мур­котіли лю­бенько в гнізді і ба­ви­лись собі, мов малі пе­си­ки; во­ни да­ва­ли се­бе гла­ди­ти ру­ка­ми і зовсім не бо­яли­ся лю­дей. Мак­сим узяв їх на ру­ки і по­ло­жив пе­ред

    Мирославою й Ту­га­ром.

    - Отеє ва­ша здо­бич! - ска­зав він.- Ви чей же ра­до прий­ме­те в своїм домі та­ких гос­тей.

    Згромаджені бо­яри гляділи то радісно на малі мед­ве-дя­та, то зо стра­хом на вби­ту мед­ве­ди­цю, об­зи­ра­ли ра­ну і по­див­ля­ли си­лу й смілість Ми­рос­ла­ви, що мог­ла вда­ти­ся в бо­ротьбу з та­кою страш­ною звірю­кою.

    - О ні,- ска­за­ла, сміючись, Ми­рос­ла­ва,- без по­мочі отсього чес­но­го мо­лод­ця бу­ла б я те­пер ле­жа­ла там, як се­ся звірю­ка, по­шар­па­на й зак­ро­вав­ле­на! Йо­му від ме­не на­ле­житься ве­ли­ка по­дя­ка.

    Тугар Вовк якось не­мов не­ра­до слу­хав тої бесіди своєї доньки. Хоч і як він лю­бив її, хоч і як ра­ду­вав­ся її ви­бав­лен­ням із ве­ли­кої не­без­пе­ки, але все-та­ки він волів би був, як­би ви­ба­вив йо­го доньку бо­ярський син, а не сей прос­тий ту­хольський му­жик, не сей «смерд», хоч і як, зреш­тою, той смерд умів по­до­ба­ти­ся Ту­га­рові. Та все­та­ки йо­му, гор­до­му бо­яри­нові, що виріс і ве­ли­кої честі дос­лу­жив­ся при князівськім дворі, важ­ко бу­ло при­люд­но відда­ва­ти по­дя­ку за ви­ря­ту­ван­ня доньки - му­жи­кові. Але ніщо бу­ло діяти… Обов'язок вдяч­ності так був гли­бо­ко вкоріне­ний у на­ших ри­царських предків, що й Ту- гар Вовк не міг від нього ви­ла­ма­ти­ся. Він узяв Мак­си­ма за ру­ку і вип­ро­ва­див йо­го на­пе­ред.

    - Молодче,- ска­зав він,- донька моя, єди­на моя ди­ти­на, го­во­рить, що ти ви­ря­ту­вав її жит­тя з ве­ли­кої не­без­пе­ки. Я не маю при­чи­ни не віри­ти її сло­ву.

    Прийми ж за своє чес­не діло по­дя­ку вітця, кот­ро­го вся лю­бов і вся надія в тій одній ди­тині. Я не знаю, чим тобі мо­же­мо відпла­ти­ти за се діло, але будь пев­ний, що ско­ро се ко­ли-будь бу­де в моїй силі, то бо­ярин Ту­гар Вовк не за­бу­де то­го, що тобі зав­дя­чує.

    Максим сто­яв при тих сло­вах, мов на грані. Він не при­вик до та­ких при­люд­них пох­вал і зовсім не надіявся, ані не ба­жав нічо­го подібно­го. Він змішав­ся при бо­ярських пох­ва­лах і не знав, чи відповіда­ти що-не­будь, чи ні, а вкінці ска­зав ко­рот­ко:

    - Нема за що дя­ку­ва­ти, бо­яри­не! Я зро­бив те, що кож­дий на моїм місці зро­бив би,- за що ж тут дя­ку­ва­ти? Не­хай донька твоя бу­де здо­ро­ва, але на вдячність ніяку я не зас­лу­жив.

    Сказавши се, він пішов, аби зак­ли­ка­ти своїх ту­холь-ських то­ва­ришів. При їх по­мочі мед­ве­ди­цю швид­ко об­дер­то зі шку­ри, а малі мед­ве­дя­та пе­ре­не­се­но на збірне місце, відки ціле то­ва­рист­во по скінчен­ню ловів ма­ло уда­ти­ся на­зад до та­бо­ру.


    Сонце до­хо­ди­ло вже по­луд­ня і си­па­ло га­ря­че зо­ло­тис­те проміння на ту­хольські го­ри; розігріта жи­ви­ця сильніше за­пах­ла в лісах; гор­до і тільки десь-ко­лись по­ма­ху­ючи розп­лас­та­ни­ми кри­ла­ми, пла­вав яст­руб ви­со­ко по­над по­ло­ни­на­ми в ла­зу­ровім оке­ані. Ти­ша сто­яла в при­роді. Тільки з од­но­го пригірка Зе­ле­ме­ня лу­на­ли го­ло­си ло­вецьких труб і кри­ки ло­вецько­го то­ва­рист­ва. Ло­ви скінчи­ли­ся, хоч і не зовсім щас­ли­во. На дрюч­ках нес­ли ту­хольські па­руб­ки по­пе­ред лов­ця­ми три мед­ве­дячі шку­ри і в мішку двоє мед­ве­дят, а на но­шах із га­луз­зя нес­ли бо­ярські слу­ги по­за­ду то­ва­рист­ва ок­ро­вав­ле­но­го, за­дубіло­го вже тру­па не­щас­ли­во­го бо­яри­на, що по­гиб від мед­ве-дя­чих лап.

    Швидко під про­во­дом Мак­си­ма дійшло то­ва­рист­во до мис­ливсько­го та­бо­ру.

    Лови бу­ли скінчені. Сьогодні ще хотіло ціле то­ва­рист­во вер­та­ти домів, за­раз, ско­ро ли­ше по обіді. До­ро­га бу­ла вправді не близька, але Мак­сим обіцяв вип­ро­ва­ди­ти то­ва­рист­во простішою лісо­вою стеж­кою до Тухлі, а відтам до дво­ра Ту­га­ра Вов­ка. Ту­холь-ські па­семці, ско­ро тільки по­обіда­ли, за­раз пішли на­пе­ред до домів; Мак­сим ли­шив­ся з бо­яра­ми, по­ки слу­ги здійня­ли табір і поп­ря­та­ли всі ку­хонні та ло­вецькі зна­ряд­дя; тоді й бо­ярське то­ва­рист­во ви­ру­ши­ло в до­ро­гу з по­во­ро­том до­до­му.

    

ІI

    

    Стародавнє се­ло Тух­ля - се бу­ла ве­ли­ка гірська осе­ля з дво­ма чи трьома чи­ма­ли­ми присілка­ми, всього ко­ло півто­ри ти­сячі душ. Се­ло й присілки ле­жа­ли не там, де ле­жить те­перішня Тух­ля, але геть ви­ще се­ред гір у прос­торій по­довжній до­лині, що те­пер по­рос­ла лісом і зо­веться За­па­лою до­ли­ною. В ті давні ча­си, ко­ли йде на­ше оповідан­ня. За­па­ла до­ли­на не бу­ла по­рос­ла лісом, але, нав­па­ки, бу­ла уп­рав­ле­на і го­ду­ва­ла своїх жильців дос­татнім хлібом.

    Простягаючись звиш півмилі вдовж, а ма­ло що не чверть милі в ши­ри­ну, рівна й на­му­лис­та, об­ве­де­на з усіх боків стрімки­ми ска­лис­ти­ми стіна­ми, ви­со­ки­ми де­ку­ди на іри або й чо­ти­ри сажні, до­ли­на то­та бу­ла не­мов ве­ли­чез­ним кітлом, із яко­го ви­ли­то во­ду. І пев­но, що во­но й не інак­ше бу­ло. Чи­ма­лий гірський потік впа­дав від схо­ду до тої до­ли­ни ви­со­ким на півто­ра саж­ня во-до­па­дом, про­ри­ва­ючи собі до­ро­гу поміж тісні, тверді ска­ли і обк­ру­тив­ши­ся ву­жа­кою по до­лині, вип­ли­вав на захід у та­ку ж са­му тісну бра­му, роз­би­ва­ючись поміж гладкі кам'яні стіни і гур­ко­тя­чи ще кілько­ма во­до­па­да-ми, по­ки чверть милі по­ниж­че не впав до Опо­ру. Ви­сокі, стрімкі бе­ре­ги ту­хольської кітло­ви­ни пок­риті бу­ли тем­ним сме­ре­ко­вим лісом, що на­да­вав самій до­лині позір ще більшо­го заг­либ­лен­ня і якоїсь пус­тин­ної тиші та відруб­ності від усього світу. Так, справді, се бу­ла ве­ли­чез­на гірська криївка, з усіх боків тільки з ве­ли­ким тру­дом дос­туп­на,- але такі бу­ли в тих ча­сах не­нас­тан­них війн, усо­биць і на­падів май­же всі гірські се­ла, і тільки дя­ку­ючи тій своїй неп­рис­туп­ності, во­ни змог­ли дов­ше, ніж подільські се­ла, охо­ро­ни­ти своє свобідке ста­ро­руське гро­мадське жит­тя, яке деінде си­лу­ва­ли­ся чим­раз більше підірва­ти горді, війна­ми зба­га­чені бо­яри.

    Тухольський на­род жив го­лов­но ско­тарст­вом. Тільки та до­ли­на, де ле­жа­ло се­ло, а та­кож кілька по­мен­ших порічин, не пок­ри­тих лісом, на­да­ва­ли­ся до хлібо­робст­ва і ви­да­ва­ли що­ро­ку ба­гаті збо­ри вівса, яч­ме­ню і про­са. За­те в по­ло­ни­нах, що бу­ли, так са­мо, як і всі до­ок­ружні ліси, власністю ту­хольської гро­ма­ди, пас­ли­ся ве­ликі ота­ри овець, у кот­рих спо­чи­вав го­лов­ний скарб ту­хольців: з них во­ни до­бу­ва­ли собі оде­жу й стра­ву, омас­ту й м'ясо.

    В лісах дов­ко­ла се­ла пас­ли­ся ко­ро­ви й во­ли; але са­ма місцевість, го­рис­та, ска­лис­та й неп­рис­туп­на, за­бо­ро­ня­ла дер­жа­ти ба­га­то тяж­кої ро­га­тої ху­до­би.

    Другим го­лов­ним дже­ре­лом дос­тат­ку ту­хольців бу­ли ліси. Не го­во­ря­чи вже про дро­ва, кот­рих ма­ли безп­лат­но і на топ­ли­во, і на всякі бу­дин­ки, ліси дос­та­ча­ли ту­хольцям звіри­ни, лісо­вих овочів і ме­ду. Прав­да, жит­тя се­ред лісів і не­дос­туп­них ди­ких гір бу­ло тяж­ке, бу­ло не­нас­тан­ною війною з при­ро­дою: з во­да­ми, сніга­ми, ди­ким звіром і ди­кою, не­дос­туп­ною око­ли­цею,- але то­та бо­ротьба ви­роб­лю­ва­ла си­лу, смілість і про­мис­ловість на­ро­ду, бу­ла підста­вою й пру­жи­ною йо­го сильно­го, свобідно­го гро­мадсько­го ла­ду.

    Сонце вже геть схи­ли­ло­ся з по­луд­ня, ко­ли з ви­со­ко­го вер­ха в ту­хольську до­ли­ну спус­ка­ло­ся знай­оме нам ло­вецьке то­ва­рист­во під про­во­дом Мак­си­ма Бер­ку­та.


    Передом ішов Ту­гар Вовк з донькою і з Мак­си­мом; реш­та то­ва­рист­ва сту­па­ла за ни­ми не­ве­лич­ки­ми куп­ка­ми, гу­то­ря-чи про пе­ре­буті ло­ви та ло­вецькі при­го­ди.

    Перед очи­ма то­ва­рист­ва розк­ри­ла­ся ту­хольська до­ли­на, об­ли­та га­ря­чим со­няч­ним промінням, мов ве­ли­ке зе­ле­не озе­ро з не­ве­лич­ки­ми чор­ни­ми острівця­ми. Круг неї, мов ви­со­чез­ний пар­кан, бов­ваніли кам'яні стіни, по яких п'яли­ся де-де па­чо­си зе­ле­ної ожи­ни та корчі ліщи­ни. При вході в до­ли­ну ревів во­до­пад, роз­би­ва­ючись о каміння срібляс­тою піною; по­уз во­до­па­ду ви­ку­тий був у скалі вузький вивіз, яким ішло­ся вго­ру і далі по­над бе­ре­гом по­то­ка че­рез вер­хи і по­ло­ни­ни аж до угорської країни; се був звісний тодішнім гірня­кам

    «тухольський прохід», най­вигідніший і най­без­печніший після дук­лянсько­го: де­сять до­око­лич­них гро­мад, з га­лицько­го і з угорсько­го бо­ку, пра­цю­ва­ли май­же два ро­ки над ви­го­тов­лен­ням сього про­хо­ду. Ту­хольці вло­жи­ди най­більше праці в те діло, тож гор­ди­ли­ся ним, як своїм.

    - Гляди, бо­яри­не,- ска­зав Мак­сим, зу­пи­ня­ючись над во­до­па­дом при вході в кру­тий, у ка­мені ко­ва­ний вивіз,- гля­ди, бо­яри­не, се діло ту­хольської гро­ма­ди!

    Геть ось ту­ди, че­рез Бес­ки­ди, тяг­неться се­ся до­ро­га, пер­ша та­ка до­ро­га в вер­хо­вині. Мій батько сам ви­ти­чу­вав її на про­тязі п'ятьох миль; кож­дий місток, кож­да зак­ру­ти­на, кож-дий вивіз на тім про­тязі зроб­ле­ний за йо­го по­ка­зом.

    Боярин не­охітно якось пог­ля­нув го­ра­ми, ку­ди на да­ле­кий про­тяг по­над по­то­ком ви­ла­ся між ска­ла­ми про­тер­та гірська до­ро­га. Потім гля­нув долі ви­во­зом і по­хи­тав го­ло­вою.

    - Твій батько має ве­ли­ку вдасть над гро­ма­дою? - спи­тав він.

    - Власть, бо­яри­не? - відка­зав зди­во­ва­ний Мак­сим.- Ні, власті у нас над гро­ма­дою не має ніхто: гро­ма­да має власть са­ма, а більше ніхто, бо­яри­не. Але мій батько досвідний чо­ловік і ра­до слу­жить гро­маді. Як він го­во­рить на раді гро­мадській, так не зуміє ніхто в цілій вер­хо­вині. Гро­ма­да слу­хає батько­вої ра­ди,- але власті батько мій не має ніякої і не жа­дає її.

    Очі Мак­си­ма бли­ща­ли ог­ня­ми гор­дості й по­ди­ву, ко­ли го­во­рив про сво­го батька.

    Тугар Вовк при йо­го сло­вах у за­думі по­хи­лив го­ло­ву; за­те Ми­рос­ла­ва гляділа на

    Максима, не зво­дя­чи з нього очей. Слу­ха­ючи Мак­си­мо­вих слів, во­на чу­ла, що йо­го батько стається для неї та­ким близьким, та­ким мов рідним чо­ловіком, не­мов во­на вік жи­ла під йо­го батьківською опікою.

    Але Ту­гар Вовк ста­вав чим­раз більше по­ну­рий, чо­ло йо­го мор­щи­ло­ся, і очі з ви­ра­зом дав­но здер­жу­ва­но­го гніву звер­ну­ли­ся на Мак­си­ма.

    - То се твій батько бун­тує ту­хольців про­тив ме­не і про­тив кня­зя? - спи­тав він на­раз терп­ким, різким то­ном. Не­мов бо­лю­щий до­тик, вра­зи­ли ті сло­ва

    Мирославу; во­на зблідла і по­зи­ра­ла то на батька, то на Мак­си­ма. Але Мак­сим цілком не змішав­ся від тих слів, а відповів спокійно:

    - Бунтує гро­ма­ду, бо­яри­не? Ні, се тобі неп­рав­ду ска­за­но. Вся гро­ма­да гнівна на те­бе за те, що ти прис­воюєш собі гро­мадський ліс і по­ло­ни­ну, не спи­тав­ши навіть гро­ма­ди, чи схо­че во­на на те прис­та­ти, чи ні.

    - А так, ще пи­та­ти­ся ва­шої гро­ма­ди! Мені князь да­ру­вав той ліс і то­ту по­ло­ни­ну,

    і мені ні в ко­го більше доз­во­ля­ти­ся.

    - Те самісіньке й го­во­рить гро­маді мій батько, бо­яри­не. Мій батько уцитькує гро­ма­ду і ра­дить підож­да­ти аж до гро­мадсько­го су­ду, на котрім те діло роз­бе­реться.

    - Громадського су­ду! - скрик­нув Ту­гар Вовк.- То й я мав би ста­ва­ти пе­ред тим су­дом?

    - Думаю, що й тобі са­мо­му се бу­де по­жа­да­не. Ти бу­деш міг усім до­ка­за­ти своє пра­во, вспо­коїти гро­ма­ду.

    Тугар Вовк відвер­нув­ся. Во­ни йшли далі ви­во­зом, який зак­ру­чу­вав­ся на­се­ре­дині, щоб зро­би­ти до­ро­гу не так по­хи­лою і не так не­без­печ­ною. Мак­сим,

    ідучи по­за­ду, не зво­див очей із Ми­рос­ла­ви. Але йо­го ли­це не ясніло вже та­ким чис­тим щас­тям, як не­дов­го пе­ред тим. Чим чорніша хма­ра гніву й нев­до­во­лен­ня за­ля­га­ла на чолі її батька, тим ви­разніше по­чув Мак­сим, що між ним і


    Мирославою роз­вер­тається гли­бо­ка про­пасть. При тім він, ди­тя гір, не зна­ючи ве­ли­ко­го світу і ви­со­ких бо­ярських за­мислів, і не до­га­ду­вав­ся, яка ши­ро­ка і гли­бо­ка бу­ла та про­пасть на самім ділі.

    Зійшли вже на до­ли­ну. Під во­до­па­дом тво­рив потік прос­то­рий, спокійний і чис­тий, мов сльоза, ста­вок. При йо­го бе­ре­гах сто­яли ве­ликі шап­ки пер­ло­вої ши­пу­чої піни: дно наїже­не бу­ло ве­ли­ки­ми й ма­ли­ми об­ло­ма­ми скал; прудкі, мов стріла, пстру­ги блис­ка­ли поміж камінням своїми пер­ло­во-жов­ти­ми, чер­во­но цят­ко­ва­ни­ми бо­ка­ми; в гли­бині за­то­ки долі кам'яною стіною ревів во­до-пад, мов жи­вий срібний стовп, гра­ючи до сон­ця всіми бар­ва­ми ве­сел­ки.

    - Що за пре­чу­до­ве місце! - аж скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва, вдив­ля­ючи­ся в во­до­пад і на­ва­лені в гли­бині ди­ко по­шар­пані ска­ли, об­ве­дені зго­ри тем­но-зе­ле­ною га­бою сме­ре­ко­во­го лісу.

    - Це на­ша Ту­хольщи­на, наш рай! - ска­зав Мак­сим, об­ки­да­ючи оком до­ли­ну, і го­ри, і во­до­пад з та­ки­ми гор­до­ща­ми, з яки­ми ма­ло кот­рий цар об­зи­рає своє царст­во.

    - Тільки мені ви зат­роюєте жит­тя в тім раю,- ска­зав гнівно Ту­гар Вовк.

    Ніхто не відзи­вав­ся на ті сло­ва; всі троє йшли мовч­ки дальше. Ось уже до­хо­ди­ли до се­ла, що роз­ки­ну­ло­ся гус­ти­ми ку­па­ми по­ряд­них, дра­ни­ця­ми кри­тих хат, гус­то об­сад­же­не ря­би­ною, вер­ба­ми та роз­ло­ги­ми гру­ша­ми. На­род ро­бив у по­лю; тільки старі діди, по­важні, си­во­бо­роді, по­ход­жа­ли ко­ло хат, то де­що те­шу­чи, то пле­ту­чи сіті на звіра та на ри­бу, то роз­мов­ля­ючи про гро­мадські діла. Мак­сим кла­няв­ся їм і вітав їх го­лос­но, при­яз­но; далі й Ми­рос­ла­ва по­ча­ла віта­ти ста­рих ту­хольців, що сто­яли на до­розі; тільки Ту­гар Вовк ішов по­ну­рий та німий, навіть пог­ля­ну­ти не хотів на тих смердів, що сміли суп­ро­тив­ля­ти­ся волі йо­го кня­зя.

    Аж ось на­се­ред се­ла з ни­ми постріча­ла­ся див­на ком­панія. Три старці, уб­рані по- праз­нич­но­му, нес­ли до­ро­гою на ви­сокій, гар­но то­ченій і оздібно сріблом око­ваній дрю­чині ве­ли­кий, та­кож сріблом око­ва­ний лан­цюг, ви­роб­ле­ний суцільно з од­ної шту­ки де­ре­ва в виді перс­те­ня, не­роз­рив­но­го і замк­ну­то­го в собі.

    Понад тим лан­цю­гом повіва­ла чер­во­на, кар­ма­зи­но­ва, сріблом ви­ши­ва­на хо­ру­гов. Три старці йшли повільно. Пе­ред кож­дим дво­ри­щем во­ни зу­пи­ня­ли­ся і вик­ли­ка­ли го­лос­но ха­зяїв по ім'ю, а ко­ли той або хто-будь із жильців дво­ри­ща явив­ся, во­ни го­во­ри­ли:

    - Завтра на ко­пу! - і йшли дальше.

    - Се що за ди­вог­лядія? - спи­тав Ту­гар Вовк, ко­ли старці по­ча­ли наб­ли­жа­ти­ся до них.

    - Хіба ж ти не ви­дав ще та­ко­го? - спи­тав йо­го зди­во­ва­ний Мак­сим.

    - Не ви­дав. У нас ко­ло Га­ли­ча не­ма та­ко­го зви­чаю.

    - На ко­пу скли­ка­ють, на ра­ду гро­мадську,- ска­зав Мак­сим.

    - Я га­дав, що по­пи з ко­рог­вою,- по­чав насміха­ти­ся Ту­гар.- У нас ко­ли скли­ка­ють на ко­пу, то скли­ка­ють по­ти­ху, пе­ре­да­ючи з ха­ти до ха­ти коп­не зна­ме­но.

    - У нас коп­не зна­ме­но об­но­ситься по се­лу от­си­ми зак­лич­ни­ка­ми; во­ни по­винні кож­до­го гро­ма­дя­ни­на по ім'ю зак­ли­ка­ти на ко­пу. І те­бе зак­ли­чуть, бо­яри­не.

    - Нехай собі кли­чуть, я не прий­ду! Нічо­го ме­не не об­хо­дить ва­ша ко­па. Я тут із кня­жої волі і мо­жу сам зби­ра­ти ко­пу, ко­ли бу­ду вва­жа­ти се потрібним.

    - Ти сам… зби­ра­ти ко­пу? - спи­тав за­чу­до­ва­ний Мак­сим.- Без на­ших зак­лич­ників?

    Без на­шо­го зна­ме­на?

    - У ме­не свої зак­лич­ни­ки і своє зна­ме­но.

    - Але ж на твою ко­пу ніхто з на­ших гро­ма­дян не піде. А на­ша ко­па як осу­дить, так у нашій гро­маді й бу­де.

    - Побачимо! - ска­зав гнівно й упер­то Ту­гар Вов-я. В ту са­му по­ру наб­ли­зи­ли­ся наші пішо­хо­ди до зак­лич­ників. По­ба­чив­ши бо­яри­на, зак­лич­ни­ки пос­та­ви­ли зна­ме­но, а один із них відізвав­ся:

    - Боярине Ту­га­ре Вов­че!

    - Ось я,- відповів бо­ярин по­ну­ро.

    - Завтра на ко­пу!

    - Чого?


    Але зак­лич­ни­ки на се не відповіли нічо­го і пішли дальше.

    - Не їх діло, бо­яри­не, го­во­ри­ти чо­го,- по­яс­нив Мак­сим, ста­ра­ючись яко­мо­га вти­хо­ми­ри­ти нехіть бо­яри­на до ту­хольської гро­мадської ра­ди. По довшій мов­чанці, під час кот­рої во­ни все йшли се­лом, Мак­сим знов за­чав го­во­ри­ти:

    - Боярине, поз­воль мені, не­досвідно­му, мо­ло­до­му, ска­за­ти тобі сло­во.

    - Говори! - ска­зав бо­ярин.

    - Прийди завт­ра на ко­пу!

    - І підда­ти­ся ва­шо­му хо­лопсько­му су­дові?

    - Що ж, бо­яри­не, ту­хольська гро­ма­да су­дить по спра­вед­ли­вості, а спра­вед­ли­во­му су­дові хіба стид підда­ти­ся?

    - Таточку! - вміша­ла­ся й Ми­рос­ла­ва до тої роз­мо­ви.- Зро­би так, як ка­же Мак­сим.

    Він доб­ре ка­же! Він уря­ту­вав моє жит­тя,- він же ж не хотів би тобі зле ра­ди­ти; він знає доб­ре ту­тешні зви­чаї.

    Тугар Вовк зне­хо­тя всміхнув­ся на ту прав­ди­во жіно­чу логіку, але чо­ло йо­го швид­ко знов на­мор­щи­ло­ся.

    - І вже ти про­тур­ка­ла мені упгі тим Мак­си­мом! - ска­зав він.- Ну, уря­ту­вав тобі жит­тя, я і вдяч­ний йо­му за те, і, ко­ли хо­чеш, дам йо­му па­ру волів. А тут знов о

    інші річі йде, до яких не слід міша­ти­ся ні тобі, ні Мак­си­мові.

    - Ні, бо­яри­не,- відмо­вив на се Мак­сим,- ти чей не схо­чеш уни­зи­ти ме­не відпла­тою за моє нез­нач­не діло. Ані я, ані мій батько не прий­ме­мо ніякої відпла­ти. А то, що я те­бе про­шу прий­ти завт­ра на ко­пу, я роб­лю тільки з щи­рої при­хильності. Я рад би, бо­яри­не, щоб між ту-хольською гро­ма­дою і то­бою бу­ла зго­да.

    - Ну, не­хай і так,- ска­зав вкінці Ту­гар Вовк,- прий­ду завт­ра на то­ту ва­шу ра­ду, але не на те, щоб Їй підда­ти­ся, а лиш на те, щоб по­ба­чи­ти, що се за ра­да бу­де.

    - Прийди, бо­яри­не, прий­ди! - скрик­нув радісно Мак­сим.- По­ба­чиш сам, що ту­хольська гро­ма­да вміє бу­ти спра­вед­ли­вою.

    Приречення Ту­га­ра Вов­ка об­лег­ши­ло сер­це Мак­си­мові. Він став ве­се­лий, говіркий, по­ка­зу­вав Ми­рос­лаві нап­ра­во і наліво, що бу­ло гар­но­го й ціка­во­го дов­ко­ла, а гар­но­го й ціка­во­го бу­ло ба­га­то. Наші пішо­хо­ди бу­ли са­ме се­ред се­ла і на се­ре­дині ту­хольської до­ли­ни. Стрімкі ска-листі бе­ре­ги кітло­ви­ни світи­ли­ся по обох бо­ках да­ле­ко, мов рівні, ви­сокі мар­му­рові му­ри. Потік плив по­се­ред се­ла, тут же біля до­ро­ги, шумів і пінив­ся, роз­би­ва­ючись по ка­ме­нях, кот­ри­ми усіяне бу­ло йо­го дно, і навіва­ючи свіжий хо­лод на всю до­ли­ну. По обох бо­ках по­то­ка, яко­го бе­ре­ги бу­ли до­сить ви­сокі, прорізані в на­мулі давнього озе­ра, по­бу­до­вані бу­ли ка­шиці (за­га­ти) з річно­го каміння і гру­бих сме­ре­ко­вих палів та ко­лод, щоб охо­ро­ни­ти се­ло від ви­ли­ву. Всю­ди че­рез потік по­роб­лені бу­ли вигідні з по­руч­чя­ми клад­ки, а за­раз по­за ка­ши­ця­ми йшли ско­пані гряд­ки з фа­со­лею й го­ро­хом, що ви­ли­ся вго­ру по ти­чин­ню, з бу­ря­ка­ми й ка­пус­тою, а та­кож за­го­ни пше­ниці, що чис­ти­ми яс­но-зе­ле­ни­ми пас­му­га­ми прос­тя­га­ли­ся да­ле­ко по­за ха­ти. Ха­ти бу­ли по­ряд­но об­го­род­жені і хар­но удер­жу­вані; стіни з глад­ко­го ди­лин­ня, не об­ма­за­но­го гли­ною, але кілька разів до ро­ку ми­то­го і скоб­ле­но­го річни­ми че­реп­ни­ця­ми; тільки там, де од­на ди-ли­на схо­ди­ла­ся з дру­гою, в вузьких пас­му­гах стіни бу­ли поліплені гли­ною і побілені па­ле­ним вап­ном, і виг­ля­да­ли ду­же гар­но се­ред зе­ле­них верб і груш. При вході до кож­до­го дво­ри­ща сто­яли дві ли­пи, між яки­ми прив'язані бу­ли гар­но пле­тені в усякі узо­ри во­ро­та. Май­же над кож­ди­ми во­ро­та­ми на жердці висіла при­би­та якась хи­жа пти­ця: то со­ва, то со­ро­ка, то во­ро­на, то яст­руб, то орел, з ши­ро­ко розп­рос­тер­ти­ми кри­ла­ми і звис­лою до­до­лу го­ло­вою; се бу­ли зна­ки духів - опікунів до­му. За ха­та­ми сто­яли стайні та інші гос­по­дарські бу­дин­ки, всі під дра­ни­ця­ми і з гру­без­них те­са­них брусів збу­до­вані; тільки не­чис­ленні обо­ро­ги бу­ли з со­ло­ми і нас­то­ро­шу­ва­ли де-де свої зо­ло­то-жовті ост­ро-круглі чу­би до­го­ри помія» чо­тир­ма ви­со­ки­ми обо­ро­жи­на­ми.

    - Ось мо­го батька двір,- ска­зав Мак­сим, по­ка­зу­ючи на один двір, нічим не відмінний від інших. Пе­ред до­мом не бу­ло ніко­го, але двері від сіней бу­ли відчи­нені, а в стіні до по­луд­ня про­ру­бані бу­ли два не­ве­личкі квад­ра­тові от­во­ри, які вліті ос­та­ва­лись або зовсім ство­рені, або зак­ла­да­лись тон­ки­ми і напівпрозірчас­ти­ми гіпсо­ви­ми плит­ка­ми і на зи­му, крім то­го, за­би­ва­лись до­ща­ни­ми вікон­ни­ця­ми. Се бу­ли тодішні вікна.


    Мирослава ціка­во по­зир­ну­ла на те гніздо Бер­кутів, над кот­ро­го ворітьми справді висів не­дав­но вби­тий ве­ли­чез­ний бер­кут, ще й по смерті не­мов гро­зя­чи своїми мо­гутніми залізни­ми па­зу­ра­ми і своїм чор­ним, у каб­лук зак­рив­ле­ним дзю­бом.

    Затишно, су­покійне і яс­но бу­ло па тім обійстю; потік відділю­вав йо­го від гос­тин­ця, пе-ре­ки­не­ний ши­ро­кою клад­кою, і жур­чав сти­ха та плес­кав криш­та­ле­вою хви­лею о кам'яну за­га­ту. І Ту­гар Вовк по­зир­нув ту­ди.

    - Ага, то тут си­дить той ту­хольський вла­ди­ка. Ну, рад я пізна­ти йо­го. По­ба­чи­мо, що се за пти­ця!

    Максим хотів поп­ро­ща­ти бо­яри­на й йо­го доньку і звер­ну­ти до­до­му, але щось не­мов тяг­ло йо­го йти з ни­ми дальше. Ми­рос­ла­ва не­мов по­ро­зуміла се.

    - Чи вже вер­таєш до­до­му? - спи­та­ла во­на, відвер­та­ючись, щоб ук­ри­ти своє помішан­ня.

    - Хотів бу­ло вер­та­ти, але не­хай і так - про­ве­ду вас іще че­рез тісни­ну до ва­шо­го дво­ра.

    Мирослава втіши­ла­ся, са­ма не зна­ючи чо­го. І знов пішли во­ни вниз се­лом, гу­то­ря­чи, ози­ра­ючись на всі бо­ки, лю­бу­ючись од­не од­ним, го­ло­сом, при­сутністю, од­не для дру­го­го за­бу­ва­ючи все дов­ко­ла, батька, гро­ма­ду. І хо­ча в цілій роз­мові ані од­ним сло­вом не зга­ду­ва­ли про се­бе, про свої чут­тя й надії, але й крізь най­бай-дужнішу їх бесіду тремтіло теп­ло мо­ло­дих, пер­шою лю­бов'ю огрітих сер­дець, про­яв­ля­ла­ся таємни­ча си­ла, що при­тя­га­ла до се­бе ті дві мо­лоді, здо­рові й гарні істо­ти, чисті та не­зоп­со­вані, що в своїй не­вин­ності навіть не ду­ма­ли про пе­ре­по­ни, які му­си­ла стріну­ти їх мо­ло­да лю­бов.

    І Ту­гар Вовк, що йшов пе­ре­дом у важкій, по­нурій за­думі та мірку­вав над тим, як би то завт­ра ста­ти гідно і в цілім блис­ку пе­ред ти­ми смер­да­ми та по­ка­за­ти їм свою по­ва­гу та вищість,- і Ту­гар Вовк не зав­ва­жав нічо­го між мо­ло­ди­ми людьми; од­но тільки гніва­ло йо­го, що той мо­ло­дий па­ру­бок та­кий смілий і так по­во­диться з ним і з йо­го донькою, мов з рівни­ми собі. Але до по­ри, до ча­су він здер­жу­вав свій гнів.

    Минули вже се­ло і збли­жа­ли­ся до то­го місця, де ту-хольська кітло­ви­на за­ми­ка­ла­ся, про­пус­ка­ючи тільки вузькою ска­лис­тою бра­мою потік у до­ли­ну.

    Сонце вже по­хи­ли­ло­ся геть із по­луд­ня і сто­яло над вер­ши­ною лісу, ку­па­ючи своє скісне проміння в спіне­них хви­лях по­то­ку. Від скал, що затісню­ва­ли вип­лив по­то­ку з ту­холь-ської до­ли­ни, ле­жа­ли вже довгі тіні; в самій тіснині бу­ло сум­рач­но, хо­лод­но і слизько. Вни­зу роз­би­ва­ла­ся во­да по­то­ку о ве­ли­чез­не, ку­па­ми тут на­ва­ле­не каміння, а вгорі ви­со­ко шуміли ве­ли­чезні сме­ре­ки і бу­ки.

    Понад са­мим по­то­ком з обох боків ве­ли про­ко­вані в ска­лах вигідні стеж­ки - та­кож діло ту­хольців. Якась дрож прой­ня­ла Ми­рос­ла­ву, ко­ли вхо­ди­ла в оту ди­во­виж­ну «кам'яну бра­му»: чи то від па­ну­ючо­го тут хо­ло­ду, чи від вог­кості, чи бог знає від чо­го,- во­на взя­ла батька за ру­ку і при­тис­ну­ла­ся до нього.

    - Яке страш­не місце! - ска­за­ла во­на, зу­пи­ня­ючись у самій тіснині і ози­ра­ючись кру­гом та до­го­ри. І справді, місце бу­ло нез­ви­чай­не, ди­ке. Потік був вузький, мо­же, на три сажні, не більше, зав­ширш­ки, і так глад­ко проріза­ний рву­чою гірською во­дою в лу­па­ковій скалі, що нез­на­ющий був би міг при­сяг­ну­ти, що се людських рук ро­бо­та. А пе­ред са­мим про­хо­дом сто­яв нас­торч ве­ли­чез­ний кам'яний стовп, ус­по­ду геть підми­тий во­дою і для то­го тон­ший, а вгорі не­мов го­ло­ва­тий, об­рос­лий па­по­рот­тю та кар­лу­ва­ти­ми берізка­ми. Се був ши­ро­ко звісний Сто­рож, кот­рий, ба­чи­лось, пильну­вав вхо­ду в ту­хольську до­ли­ну і го­тов був упас­ти на кож­до­го, хто в во­рожій цілі вди­рав­ся б до сього ти­хо­го, щас­ли­во­го за­кут­ка. Сам Ту­гар Вовк по­чув який­сь хо­лод за пле­чи­ма, зир­нув­ши на то­го страш­но­го Сто­ро­жа.

    - Тьфу, яка не­без­печ­на ка­ме­ню­ка! - ска­зав він.- Так на­вис­ла над са­мим про­хо­дом, що, ба­читься, ось-ось упа­де!

    - Се свя­тий камінь, бо­яри­не,- ска­зав по­важ­но Мак­сим,- йо­му що­вес­ни скла­да­ють вінки з чер­во­но­го ог­ни­ку - се наш ту­хольський Сто­рож.

    - Ех, все у вас ва­ше, все у вас свя­те, все у вас ту-хольське,- аж слу­ха­ти об­рид­ло!

    - скрикнув Ту­гар Вовк.- Не­мов­то по­за ва­шою Ту­хольщи­ною вже й світу не­ма!

    - Для нас і справді не­ма світу,- відмо­вив Мак­сим.- Ми над усе лю­би­мо свій ку­тик,- ко­ли б так кож­дий інший лю­бив свій ку­тик, то, пев­но, всі лю­ди жи­ли б на світі спокійно й щас­ли­во.


    Максим у своїй не­винній щи­рості й не ро­зумів, як чут­ко вко­лов він у сер­це бо­яри­на ти­ми сло­ва­ми. Він не зав­ва­жав та­кож, яки­ми злоб­ни­ми очи­ма по­зир­нув на нього Ту­гар Вовк. Звер­та­ючи­ся до Ми­рос­ла­ви, Мак­сим мо­вив далі спокійним, теп­лим го­ло­сом:

    - А про той камінь, про на­шо­го Сто­ро­жа, я вам оповім, що чув від батька. Дав­но то, ду­же дав­но діялось, ще ко­ли ве­летні жи­ли в на­ших го­рах. То тут, де те­пер на­ша Тух­ля, сто­яло ве­ли­ке озе­ро; се­ся кітло­ви­на бу­ла ще зовсім замк­не­на, і тільки че­рез верх тек­ла во­да. Озе­ро се бу­ло зак­ля­те: в нім не бу­ло нічо­го жи­во­го

    - ні риб­ки, ні хро­бач­ка; а кот­ра звіри­на на­пи­ла­ся з нього, му­си­ла зги­ну­ти; а пта­ши­на, що хотіла пе­ре­летіти по­над нього, му­си­ла впас­ти в во­ду і вто­пи­ти­ся.

    Озеро бу­ло під опікою Мо­ра­ни, бо­гині смерті. Але раз ста­ло­ся, що цар ве­летнів пос­ва­рив­ся з Мо­ра­ною, і, щоб зро­би­ти їй на­пе­рекір, уда­рив своїм ча­родійським мо­ло­том о ска­лу, і роз­ва­лив стіну, так що вся во­да з зак­ля­то­го озе­ра вип­ли­ла і стра­ти­ла свою див­ну си­лу. Ціла око­ли­ця рап­том ожи­ла; дно озе­ра зро­би­ло­ся пло­дю­чою до­ли­ною і за­зе­леніло­ся буй­ни­ми тра­ва­ми та цвіта­ми; в по­тоці за­ве­ли­ся ри­би, поміж камінням уся­ка гадь, у лісах звіри­на, в повітрі пти­ця. За те роз­лю­ти­ла­ся Мо­ра­на, бо во­на не лю­бить нічо­го жи­во­го, і зак­ля­ла ца­ря ве­летнів у от­сей камінь. Але до­лині самій не мог­ла нічо­го зро­би­ти, бо не мог­ла на­зад вер­ну­ти мерт­вя­щої во­ди, що вип­ли­ла з озе­ра; як­би бу­ла вер­ну­ла на­зад усю во­ду до крап­ли­ни і зат­ка­ла от­сей у скалі ви­би­тий прохід, то бу­ла би знов ца­ри­цею на­ших гір. А так, то хоч цар ве­летнів і не жив, та про­те й Мо­ра­на не має вже тут власті. Але цар не зовсім по­гиб. Він три­ває в тім ка­мені і пильнує сеї до­ли­ни.

    Кажуть, що ко­лись Мо­ра­на ще раз ізбе­ре свою си­лу, щоб нею за­во­юва­ти на­шу

    Тухольщину, але от­сей зак­ля­тий Сто­рож упа­де тоді на си­лу Мо­ра­ни і роз­да­вить

    її со­бою.

    З див­ним чут­тям слу­ха­ла Ми­рос­ла­ва тої повісті: во­на гли­бо­ко щеміла її в серці,-

    їй так ба­жа­ло­ся ста­ти під рук­сю то­го доб­ро­го і жи­вот­вор­но­го ца­ря ве­летнів до бою з си­лою Мо­ра­ни; кров живіше заг­ра­ла в її мо­лодім серці. Як сильно, як га­ря­че лю­би­ла во­на в тій хвилі Мак­си­ма!

    А Ту­гар Вовк хоч і слу­хав Мак­си­мо­вої повісті, але, ба­чи­лось, не ду­же вірив їй, тільки ще раз обер­нув­ся, по­зир­нув на кам'яно­го ту­хольсько­го Сто­ро­жа і з по­гор­дою всміхнув­ся, не­мов по­ду­мав собі: «От дурні смер­ди, в якій дур­ниці пок­ла­да­ють свою гордість і свою надію!»

    Вже наші пішо­хо­ди ми­ну­ли вузький протік ту­хольсько­го по­то­ку і вий­шли на яс­ний світ. Пе­ред їх очи­ма рап­том роз­ки­ну­ла­ся дов­га, кру­ти­ми го­ра­ми об­ме­же­на до­ли­на Опо­ру, кот­ра ген-ген схо­ди­ла­ся з до­ли­ною Стрию. Сон­це вже кло­ни­ло­ся на захід і га­ря­чим пур­пу­ром мер­ко-•гіло в ши­ро­ких хви­лях Опо­ру. Ту­хольський потік ска­же­ни­ми ско­ка­ми і з лю­тим шу­мом гур­котів до­до­лу, щоб ску­па­ти­ся в

    Опорі. Йо­го во­да, різко відби­ва­ючи в собі за­хо­до­ву чер­воність, виг­ля­да­ла не­на­че кров, що бур­хає з ве­ли­чез­ної ра­ни. Дов­ко­ла шуміли темні вже ліси.

    Хвилю сто­яли наші пішо­хо­ди, на­пу­ва­ючись тою безс­мерт­ною і жи­ву­щою кра­сою при­ро­ди. Мак­сим не­мов ва­гу­вав­ся на якійсь думці, що так і засіла в йо­го го­лові і си­ломіць про­си­ла­ся на во­лю. Далі він зібрав­ся з відва­гою і приб­ли­зив­ся до Ту­га­ра Вов­ка, трем­тя­чи й чер­во-ніючись.

    - Боярине-батьку,- ска­зав він нез­ви­чай­но м'яким і несміли­вим го­ло­сом.

    - Чого тобі тре­ба?

    - Позволь мені бу­ти твоїм най­щирішим слу­гою…

    - Слугою? Що ж, се нет­руд­но,- прий­ди з батьком і най­мись, ко­ли кон­че хо­чеш на служ­бу.

    - Ні, бо­яри­не, не так ти зро­зумів ме­не… Поз­воль мені бу­ти твоїм си­ном!

    - Сином? Але ж у те­бе б свій батько, і, як чую, да­ле­ко ліпший, спра­вед­ливіший і мудріший від ме­не, ко­ли завт­ра бу­де су­ди­ти ме­не!

    Боярин гірко, їдо­ви­то всміхнув­ся.

    - Я хотів ска­за­ти,- поп­ра­вив­ся Мак­сим,- хотів ска­за­ти ще не так. Бо­яри­не, віддай за ме­не доньку свою, кот­ру я люб­лю дуж­че сво­го жит­тя, дуж­че душі своєї!


    Грім з яс­но­го не­ба не був би так пе­ре­ля­кав Ту­га­ра Вов­ка, як ті га­рячі, а при тім прості сло­ва мо­ло­до­го па­руб­ка. Він відсту­пив два кро­ки на­зад і про­ши­ба­ючим, з гнівом і по­гор­дою зміша­ним пог­ля­дом мірив бідно­го Мак­си­ма від ніг до го­ло­ви.

    Лице йо­го бу­ло не­доб­ре, аж синє, зу­би йо­му заціпи­ло, гу­би дро­жа­ли.

    - Смерде! - скрик­нув він на­раз, аж до­око­личні го­ри за­лу­на­ли тим прок­ля­тим ок­ли­ком.- Що се за сло­ва смієш го­во­ри­ти до ме­не? Пов­то­ри ще раз, бо се не мо­же бу­ти, щоб я справді чув те, що мені при­чу­ло­ся.

    Грізний крик бо­яри­на збу­див і в Мак­си­ма йо­го зви­чай­ну смілість і рішучість.

    Він вип­рос­ту­вав­ся пе­ред бо­яри­ном, мов мо­ло­дий, пиш­ний дуб­чак, і ска­зав лагідним, але пев­ним го­ло­сом:

    - Нічого зло­го я не ска­зав тобі, бо­яри­не,- нічо­го та­ко­го, що би при­но­си­ло не­честь тобі або твоїй доньці. Я про­сив у те­бе ру­ки твоєї доньки, кот­ру я люб­лю, як її ніхто в світі не бу­де лю­би­ти. Нев­же ж між твоїм бо­ярським, а моїм му­жицьким ро­дом та­ка ве­ли­ка про­пасть, щоб її лю­бов не мог­ла пе­ре­га­ти­ти? Та й чим же ж тя так ду­же ви­щий від ме­не?

    - Мовчи, смер­де! - пе­ре­бив йо­го лю­тим кри­ком Ту­гар Вовк.- Ру­ка моя су­до­рож­не стис­кає ру­ко­ять ме­ча, щоб зат­ка­ти ним твою глу­пу гор­тан­ку. Од­но тільки ря­тує те­бе від моєї мес­ти, а се те, що ти нині ви­ря­ту­вав мою доньку з не­без­пе­ки. Інак­ше ляг би ти в тій хвилі тру­пом за такі сло­ва. І ти, бе­зум­ний, міг по­ду­ма­ти, міг посміти підно­си­ти очі свої до неї, до моєї доньки?.. Се за те, що я й во­на го­во­ри­мо з то­бою по-людськи, а не ко­паємо те­бе, як со­ба­ку! І ти ду­мав, що, ря­ту­ючи її від па­зурів мед­ве­дя, ти здо­був її для се­бе, як бран­ку? О ні! Ко­ли б ма­ло на та­ке прий­ти, то воліла б во­на зги­ну­ти в кри­ва­вих обіймах ди­ко­го звіра, ніж ма­ла би тобі діста­ти­ся!

    - Ні, бо­яри­не, не так ка­жи! Волів би я зги­ну­ти в ла­пах мед­ве­дя, аніж мав би один

    її во­ло­сок бу­ти уш­код­же­ний.

    Мирослава відвер­ну­ла­ся при тих сло­вах, щоб скри­ти від батька і від Мак­си­ма дов­го здер­жу­вані сльози, що те­пер бриз­ну­ли з її очей. Але Ту­гар Вовк не зва­жав на те і го­во­рив дальше:

    - І ти, підлий хамів ро­де, смієш рівня­ти се­бе зо мною? Зо мною, що вік звіку­вав між кня­зя­ми, вдос­тоївся кня­жої пох­ва­ли і над­го­ро­ди за ри­царські діла! Моя донька мо­же ви­би­ра­ти собі же­ни­ха між най­пер­ши­ми і най­славніши­ми мо­лод­ця­ми в краю, а я мав би да­ти її тобі, смер­дові, до тво­го ту­хольсько­го гнізда, де би во­на зів'яла, зсох­ла і про­па­ла в нужді? Ш, ні, йди геть, бідний хлоп­че, ти нес­пов­на ро­зу­му, ти ска­зав свої сло­ва в на­паді бо­жевільства.

    Максим ба­чив те­пер, що йо­го надії роз­биті, що бо­ярин над­то ви­со­ко міряє, над­то гор­до гля­дить на нього. Хоч і як тяж­ко при­хо­ди­лось йо­му, але ніщо бу­ло ро­би­ти.

    - Боярине, бо­яри­не,- ска­зав він сум­ним, теп­лим го­ло­сом,- за­над­то ти ви­со­ко підняв­ся на кри­лах гор­дості,- але ува­жай! До­ля зви­чай­но тих най­ви­ще підно­сить, ко­го ду­має най­ниж­че зіпхну­ти. Не гор­дуй бідни­ми, не гор­дуй низьки­ми, не гор­дуй ро­бу­чи­ми, бо­яри­не, бо хто ще знає, до кот­рої хто кри­ниці прий­де во­ду пи­ти!

    - Ти ще смієш мені да­ва­ти на­уки, га­де? - скрик­нув роз­лю­че­ний Ту­гар Вовк, і очі йо­го заб­ли­ща­ли бе­зум­ним гнівом.- Геть мені з очей, а то, бо­гом кле­нусь, не бу­ду ні на що зва­жав, а про­сад­жу те­бе от­сим но­жем, як про­са­див нині ра­но мед­ве­дя.

    - Не гнівай­ся, бо­яри­не, за сло­ва дур­но­го хлоп­ця,- відповів усе спокійний

    Максим.- Про­щай! Про­щай і ти, моя зо­ре, що блис­ну­ла мені так чу­до­во на од­ну дни­ну, а те­пер му­сиш навіки для ме­не по­мерк­ну­ти! Про­щай і будь щас­ли­ва!

    - Ні, годі мов­ча­ти,- ска­за­ла на­раз Ми­рос­ла­ва, рішу­чо обер­та­ючись,- я не по­мерк­ну для те­бе, мо­лод­че, я бу­ду твоя.

    Тугар Вовк, мов ос­товпілий, глядів на свою доньку і вже аж те­пер не знав, що йо­му ро­би­ти.

    - Доню, а се що ти ка­жеш! - скрик­нув він.

    - Те, що чуєш, та­точ­ку. Віддай ме­не за Мак­си­ма! Я піду за нього.

    - Дурна дівчи­но, се не мо­же бу­ти!

    - Спробуй а по­ба­чиш, що мо­же.

    - Ти в га­рячці го­во­риш, до­ню,- ти пе­ре­ля­ка­ла­ся ди­ко­го звіра, ти не­ду­жа!..


    - Ні, та­точ­ку, я здо­ро­ва і ска­жу тобі ще раз, і кле-нусь пе­ред он тим яс­ним сон­цем, що сей мо­ло­дець му­сить бу­ти моїм! Сон­це, будь свідком!

    І во­на взя­ла Мак­си­ма за ру­ку і га­ря­че при­лип­ла ус­та­ми до йо­го уст. Ту­гар Вовк не міг отя­ми­ти­ся, не міг здо­бу­ти­ся на один рух, на од­но сло­во.

    - А те­пер, мо­лод­че, йди домів і не ля­кай­ся нічо­го. Ми­рос­ла­ва при­сяг­ла, що бу­де твоєю, і Ми­рос­ла­ва зуміє до­дер­жа­ти при­ся­ги. А ми, та­точ­ку, спішімо до­до­му!

    Онде в до­лині наш двір, а ось і наші гості над­хо­дять.

    І, ска­зав­ши се, див­на дівчи­на взя­ла без­тям­но­го з ди­ву батька за ру­ку і пішла з ним долі го­рою. А Мак­сим дов­го ще сто­яв на місці, оча­ро­ва­ний, щас­ли­вий.

    Вкінці про­чу­няв­ся і, впав­ши ли­цем на зем­лю, по­мо­лив­ся за­хо-до­во­му сон­цю так, як мо­ли­ли­ся йо­го діди й прадіди, як мо­лив­ся тай­ком і йо­го батько. Потім ус­тав і ти­хою хо­дою пішов до­до­му.

    

ІIІ

    

    За се­лом Тух­лею, за­раз же близ во­до­па­ду, сто­яла на­се­ред по­ля ве­ли­чез­на ли­па.

    Ніхто не за­тя­мив, ко­ли її за­сад­же­но і ко­ли во­на роз­рос­ла­ся та­ка здо­ро­ва та ко­на­рис­та. Тух­ля бу­ла осе­ля не ду­же дав­ня, і де­ре­ви­на, що рос­ла на ту­хольській до­лині, бу­ла геть-геть мо­лод­ша від тої ли­пи; тим-то й не ди­во, що ту­хольський на­род ува­жав її най­давнішим свідком дав­ни­ни і ок­ру­жав ве­ли­кою по­ша­ною.

    Тухольці віри­ли, що то­та ли­па - дар їх спо­конвічно­го доб­родія, ца­ря ве­летнів, який за­са­див її влас­но­руч­но на ту­хольській до­лині на знак своєї побіди над

    Мораною. З-під коріння ли­пи би­ло дже­ре­ло по­го­жої во­ди і відтак, ти­хо жур­ча­чи по дрібних камінцях, впли­ва­ло до по­то­ку. Се бу­ло місце коп­них зборів ту­хольських, місце сільсько­го віча, кот­ре в ста­ро­ви­ну яв­ля­ло з се­бе всю і оди­но­ку вдасть у руських гро­ма­дах.

    Довкола ли­пи був ши­ро­кий, рівний май­дан. Ря­да­ми сто­яли на нім до схід сон­ця гладкі кам'яні бри­ли, приз­на­чені на стільці, де сіда­ли старці гро­мадські, батьки ро­дин. Кілько бу­ло та­ких батьків, стілько й кам'яних стільців. По­за ни­ми бу­ло вільне місце. Під ли­пою, над са­мим дже­ре­лом, сто­яв чо­ти­риг­ран­ний камінь з про­вер­че­ною все­ре­дині до­ро­го; тут на час ра­ди вис­тав­ля­ло­ся коп­не зна­ме­но. А обік зроб­ле­не бу­ло дру­ге підви­щен­ня - для бесідни­ка, себ­то для то­го, хто в якій- не­будь справі го­во­рив; він вис­ту­пав із сво­го місця і вхо­див на се підви­щен­ня, щоб увесь на­род міг чу­ти йо­го.

    На дру­гий день після бо­ярських ловів гус­то ту­холь-сько­го на­ро­ду роїло­ся по копнім май­дані. Гамір ішов по до­лині. Старці гро­мадські йшли по­ва­гом із се­ла один за од­ним і засіда­ли на своїх місцях. Шум­но зби­ра­ла­ся мо-лодіж і ста­ва­ла по­за ни­ми ши­ро­ким півко­ле­сом. І жінки схо­ди­ли­ся, хоч не так чис­лен­но: від гро­мадської ра­ди жа­ден до­рос­лий гро­ма­дя­нин, чи муж, чи жінка, не був вик­лю­че­ний. І хоч ріша­ючий го­лос ма­ли тільки старці-батьки, але при на­раді вільно бу­ло й мо­ло­дежі, й жіноцт­ву по­да­ва­ти свій го­лос під роз­ва­гу стар­цям.

    Сонце підня­лось уже ви­со­ко на небі, ко­ли з се­ла, ос­татні за всіма, надійшли зак­лич­ни­ки, не­су­чи пе­ред со­бою ту­хольське коп­не зна­ме­но. По­ява їх вик­ли­ка­ла за­гальний шепіт між гро­ма­дою, а ко­ли во­ни наб­ли­зи­ли­ся, все втих­ло.

    Закличникн, тричі пок­ло­нив­ши­ся гро­маді, вий­шли під ли­пу і позніма­ли шап­ки з голів. Уся гро­ма­да зро­би­ла те са­ме.

    - Чесна гро­ма­до,- відізва­ли­ся зак­лич­ни­ки,- чи во­ля ва­ша нині ра­ду дер­жа­ти?

    - Так, так! - за­гу­ла гро­ма­да.

    - То не­хай же бог по­ма­гає! - ска­за­ли во­ни і, підняв­ши ви­со­ко вго­ру коп­не зна­ме­но, встро­ми­ли йо­го в дірку, про­дов­ба­ну в ка­мені. Се був знак, що ра­да за­ча­та.

    Потім ус­тав зі сво­го місця най­стар­ший у зборі, За­хар Бер­кут, і повільним, але твер­дим кро­ком вис­ту­пив під ли­пу, і, до­торк­нув­ши­ся її ру­кою, наб­ли­зив­ся до пли­ву­чої з її коріння но­ри, і, при­пав­ши на коліна, по­ма­зав собі нею очі й ус­та.

    Се бу­ла зви­чай­на ста­ро­дав­ня це­ре­монія, що зна­ме­ну­ва­ла очи­щен­ня уст і про­яс­нен­ня ока, потрібне при такім важнім ділі, як на­род­на ра­да. По тім він сів на підви­щенім місці, звер­не­ний ли­цем до на­ро­ду, тоб­то до східної сто­ро­ни не­ба.


    Захар Бер­кут - се був си­вий, як го­луб, звиш 90-літній ста­рець, най­стар­ший віком у цілій ту­хольській гро­маді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже ра­зом

    із ним між стар­ця­ми, а най­мо­лод­ший, Мак­сим, мов здо­ро­вий дуб­чак між яво­ри­ною, виз­на­чав­ся між усім ту­холь-ськкм па­ру­боцт­вом. Ви­со­кий рос­том, по­важ­ний пос­та­вою, стро­гий ли­цем, ба­га­тий досвідом жит­тя й знан­ням лю­дей та обс­та­вин, За­хар Бер­кут був прав­ди­вим об­ра­зом тих давніх патріархів, батьків

    і провідників ціло­го на­ро­ду, про яких го­во­рять нам ти­ся­чолітні пісні та пе­ре­ка­зи. Нез­ва­жа­ючи на гли­бо­ку старість, За­хар Бер­кут був іще сильний і кре­мез­ний. Прав­да, він не ро­бив уже ко­ло по­ля, не го­нив овець у по­ло­ни­ну, ані не ло­вив звіра в лісо­вих нет­рях,- та, про­те, пра­цю­ва­ти він не пе­рес­та­вав. Сад, пасіка й ліки - се бу­ла йо­го ро­бо­та. Ско­ро ли­шень вес­на завітає в ту­хольські го­ри, За­хар Бер­кут уже в своїм са­ду, коп­ле, чис­тить, підрізує, ще­пить і пе­ре­сад­жує. Ди­ву­ва­ли­ся гро­ма­дя­ни йо­го знан­ню в садівництві, тим більше ди­ву­ва­ли­ся, що він не крив­ся з тим знан­ням, але ра­до нав­чав кож­до­го, по­ка­зу­вав

    і за­охо­чу­вав. Пасіка йо­го бу­ла в лісі, і кож­деї погідної дни­ни За­хар Бер­кут хо­див у свою пасіку, хоч до­ро­га бу­ла утяж­ли­ва і до­сить да­ле­ка. А вже най­більшим доб­родієм ува­жа­ли ту­хольці За­ха­ра Бер­ку­та за йо­го ліки. Ко­ли бу­ло нас­та­не час між зе­ле­ни­ми свя­та­ми а свя­том Ку­пай­ла, За­хар Бер­кут з своїм най­мо­лод­шим си­пом Мак­си­мом іде на кілька неділь у го­ри за зіллям і ліка­ми. Прав­да, чисті та прості зви­чаї тодішнього на­ро­ду, свіже ту­хольське повітря, прос­торі та здо­рові ха­ти і не­нас­тан­на та зовсім не над­сильна пра­ця - все те вкупі хо­ро­ни­ло лю­дей від час­тих і за­раз­ли­вих хво­роб. За­те частіше лу­ча­ли­ся каліцтва, ра­ни, на які, пев­но, ніякий зна­хар не вмів так ско­ро і так гар­но за­ра­ди­ти, як За­хар Бер­кут.

    Але не в тім усім пок­ла­дав За­хар Бер­кут го­лов­ну ва­гу сво­го ста­ре­чо­го жит­тя.

    «Життя лиш до­ти має вартість,- го­во­рив він час­тенько,- до­ки чо­ловік мо­же по­ма­га­ти іншим. Ко­ли він стає для інших тя­га­рем, а хісна не при­но­сить їм ніяко­го, тоді він уже не чо­ловік, а за­ва­да, тоді він уже й жи­ти не варт. Хо­ро­ни ме­не бо­же, щоб я ко­ли-будь мав ста­ти­ся тя­га­рем для інших і їсти лас­ка­вий, хоч і як зас­лу­же­ний хліб!» Ті сло­ва - то бу­ла провідна, зо­ло­та нит­ка в жит­тю За­ха­ра

    Беркута. Все, що він ро­бив, що го­во­рив, що ду­мав, те ро­бив, го­во­рив і ду­мав з пог­ля­дом на доб­ро і хо­сен інших, а по­пе­ред усього - гро­ма­ди. Гро­ма­да - то був йо­го світ, то бу­ла ціль йо­го жит­тя. Ви-дя­чи, що мед­веді та ди­ки час­то калічать ху­до­бу й лю­дей у го­рах, він, ще був­ши мо­ло­дим па­руб­ком, за­ду­мав нав­чи­ти­ся лічи­ти ра­ни і, по­ки­нув­ши батьківський дім, виб­рав­ся в да­ле­ку, нез­най­ому до­ро­гу до од­но­го слав­но­го во­рож­би­та, який, чут­ка бу­ла, вмів за­мов­ля­ти стріли й кров. Але при­мо­ва то­го ліка­ря по­ка­за­ла­ся пус­тою. За­хар Бер­кут, прий­шов­ши до нього, обіцяв йо­му де­сять ку-шіць пла­ти, щоб нав­чив йо­го своєї при­мо­ви.

    Ворожбит прис­тав, але За­ха­рові не до­сить бу­ло нав­чи­ти­ся насліпо, він хотів по­пе­ре­ду пе­ре­ко­на­ти­ся, чи лік во­рож­битів доб­рий. Він вий­няв свій ніж і за­дав собі ним гли­бо­ку ра­ну в стег­но.

    - На, за­ков,- ска­зав він до за­чу­до­ва­но­го ліка­ря. При­мо­ва не вда­ла­ся.

    - Е,- ска­зав лікар,- це для то­го не вдається, що ти са­мовільно зав­дав собі ра­ну.

    Такої ра­ни за­мо­ви­ти не мож­на.

    - Ну, то вид­но, що кепська твоя при­мо­ва, і мені Гі не потрібно. Я пот­ре­бую та­кої при­мо­ви, кот­ра не пи­та­ла би, чи ра­на са­мовільна, чи ні, а за­гоїла б уся­ку.

    І, як стій, За­хар Бер­кут по­ки­нув во­рож­би­та і пішов дальше - роз­пи­ту­ва­ти ліпших лікарів. Дов­го блу­кав він по го­рах і до­лах, аж по­ки по році блу­кан­ня не зай­шов до скитських мо­нахів. Між ни­ми був один столітній ста­рець, що довгі ча­си про­бу­вав на Афонській горі у греків і чи­тав там ба­га­то ста­рих грецьких книг.


    Той мо­нах умів чу­до­во лічи­ти ра­ни і брав­ся нав­чи­ти своєї шту­ки кож­до­го, хто про­жи­ве з ним рік у добрій зла­годі і по­ка­жеться йо­му чо­ловіком щи­ро­го сер­ця й чис­тої душі. Ба­га­то вже уче­ників при­хо­ди­ло до ста­ро­го, вічно за­ду­ма­но­го і вічно су­мо­ви­то­го мо­на­ха, але ні од­но­го він не впо­до­бав, ні один не про­жив з ним умов­ле­но­го ро­ку і не виніс йо­го тай­ників лікарських. Про цього-то ліка­ря про­чув За­хар Бер­кут і на­ва­жив­ся відбу­ти йо­го про­бу. Прий­шов­ши до скитсько­го мо­нас­ти­ря, про­сив, щоб за­ве­де­но йо­го до стар­ця Акинтія, і од­вер­то роз­повів йо­му про ціль сво­го при­хо­ду. Си­во­бо­ро­дий, по­ну­рий дід Акинтій прий­няв йо­го без су­пе­реч­ки - і За­хар ви­був не рік, а цілі три ро­ки. Він вер­нув­ся зо ски­та но­вим чо­ловіком; йо­го лю­бов до гро­ма­ди ста­ла ще га­рячішою і сильнішою, йо­го сло­ва пли­ли криш­та­ле­вою, чис­тою хви­лею, бу­ли спокійні, ро­зумні і тверді, як сталь, а про­ти уся­кої неп­рав­ди гострі, як брит­ва. В своїй чо­ти­рилітній мандрівці За­хар

    Беркут пізнав світ, був і в Га­личі, і в Києві, ба­чив князів і їх діла, пізнав во­яків і купців, а йо­го прос­тий, яс­ний ро­зум скла­дав усе ба­че­не й чу­те, зер­но до зер­на, в скарб­ни­цю пам'яті як ма­теріали для дум­ки. Він вер­нув­ся з мандрівки не тільки ліка­рем, але й гро­ма­дя­ни­ном. Ба­ча­чи по до­лах, як князі та їх бо­яри си­лу­ються ос­ла­би­ти і розірва­ти гро­мадські вільні по­ряд­ки по се­лах, щоб опісля роз'єдна­них

    і розрізне­них лю­дей тим лег­ше по­вер­ну­ти в не­вольників і слуг, За­хар Бер­кут пе­ре­ко­нав­ся, що для йо­го братів-се­лян не­ма іншо­го ря­тун­ку й іншої надії, як тільки доб­ре улад­жен­ня й ро­зум­не ве­ден­ня та роз­ви­ван­ня гро­мадських по­рядків, гро­мадської спільності та друж­ності. А з дру­го­го бо­ку, від Акинтія і від інших бу­ва­лих лю­дей він чи­ма­ло нас­лу­хав­ся про гро­мадські по­ряд­ки в північній Русі, в

    Новгороді, Пскові, про доб­ро­бут і розцвіт та­мошніх лю­дей, і все те за­па­лю­ва­ло йо­го га­ря­чу ду­шу до ба­жан­ня - відда­ти ціле своє жит­тя на поп­ра­ву й скріплен­ня доб­рих гро­мадських по­рядків у своїй рідній Ту­хольщині.

    Сімдесят літ ми­ну­ло від то­го ча­су. Мов ста­ро­давній дуб-ве­ле­тень, сто­яв За­хар

    Беркут се­ред мо­ло­до­го по­коління і міг те­пер ба­чи­ти пло­ди своєї дов­голітньої діяльності. І, пев­но, не без ра­дості міг він глядіти на них. Мов од­на ду­ша, сто­яла ту­хольська гро­ма­да друж­но в праці і вжи­ван­ню, в ра­до­щах і в го­рю. Гро­ма­да бу­ла для се­бе і суд­дею, і впо­ряд­чи­ком у всьому. Гро­мадське по­ле, гро­мадські ліси не пот­ре­бу­ва­ли сто­ро­жа - гро­ма­да са­ма, вся і завсіди, бач­но бе­рег­ла своє доб­ро. Бідних не бу­ло в гро­маді; зем­ля дос­та­ча­ла по­жит­ку для всіх, а гро­мадські шпихліри та сто­до­ли сто­яли завсіди от­во­ром для пот­ре­бу­ючих. Князі і їх бо­яри за­вис­ли­вим оком гляділи на те жит­тя, в якім для них не бу­ло місця, в якім їх не пот­ре­бу­ва­ли. Раз у рік з'їздив у Ту­хольщи­ну князівський збірщик по­датків, і гро­ма­да ста­ра­лась як­най­бор­ше поз­бу­ти­ся не­ми­ло­го уря­до­во­го гос­тя: че­рез день або два він виїздив, об­ван­та­же­ний уся­ким доб­ром - бо по­дат­ки в ве­ликій мірі пла­ти­ли ту­хольці на­ту­рою. Але в Ту­хольщині збірщик князівських по­датків не був та­ким са­мов­лад­ним па­ном, як по інших се­лах. Ту­хольці доб­ре ува­жа­ли, що на­ле­житься збірщи­кові, а що кня­зеві, і не по­пус­ка­ли йо­му зро­би­ти над ни­ми ніяко­го на­ду­жит­тя.

    Але не тільки в самій Ту­хольщині вид­ний і спа­сен­ний був вплив За­ха­ра Бер­ку­та; йо­го зна­ли лю­ди на кілька­над­цять миль дов­ко­ла, по руськім і угорськім боці. Та й то зна­ли йо­го не лиш як чу­дов­но­го ліка­ря, що лічить ра­ни і всякі болісті, але й не мен­ше як чу­дов­но­го бесідни­ка та по­рад­ни­ка, кот­рий «як за­го­во­рить, то не­мов бог тобі в сер­це всту­пає», а як по­ра­дить чи то од­но­му чо­ловікові, чи й цілій гро­маді, то хоч цілий май­дан старців на­бе­ри, то й ті вкупі, пев­но, ліпшої ра­ди не при­ду­ма­ють. Віддав­на За­хар Бер­кут прий­шов був до то­го твер­до­го пе­ре­ко­нан­ня, що як чо­ловік сам-один се­ред гро­ма­ди сла­бий і без­рад­ний, так і од­на гро­ма­да сла­ба, і що тільки спільне по­ро­зуміння і спільне ділан­ня мно­гих сусідніх гро­мад мо­же на­да­ти їм си­лу і мо­же в кождій гро­маді по­ок­ре­мо зміцни­ти свобідні по­ряд­ки гро­мадські. Тож ніко­ли, пра­цю­ючи всіля­ки­ми спо­со­ба­ми для своєї

    Тухоль-щини, За­хар не за­бу­вав і про сусідні гро­ма­ди. Він за мо­лод­ших часів час­то хо­див по гро­ма­дах, бу­вав на їх коп­них збо­рах, ста­рав­ся пізна­ти доб­ре їх пот­ре­би й лю­дей, і всю­ди ра­ди та на­мо­ви йо­го зма­га­ли до од­но­го: до скріплен­ня дружніх, то­ва­риських і бра­терських зв'язків між людьми в гро­ма­дах і між гро­ма­да­ми в сусідстві. А зв'язки ті бу­ли тоді ще до­сить живі й сильні; ще роз'їд- ли­ва князівщи­на та бо­яр­щи­на не зду­жа­ла бу­ла по­роз­ри­ва­ти їх до реш­ти,- то­му й не ди­во, що під про­во­дом так усіма люб­ле­но­го, так досвідно­го і гро­мадсько­му ділу відда­но­го чо­ловіка, як За­хар Бер­кут, ті зв'язки жи­во відно­ви­ли­ся і зміцніли.


    Особливо зв'язок з руськи­ми гро­ма­да­ми по угорськім боці був ду­же важ­ним ділом для Ту­холь-щи­ни, ба й для цілої Стрий­ської вер­хо­ви­ни, ба­га­тої вов­ною та ко­жу­ха­ми, та за­те до­сить убо­гої на хліб, яко­го ма­ли не­дос­тат­ком загірні лю­ди.

    Отже ж то од­ним із го­лов­них ста­рань За­ха­ра бу­ло - про­вес­ти зі своєї Ту­холь- щи­ни прос­ту і без­печ­ну до­ро­гу на угорський бік. Довгі літа він но­сив­ся а тою гад­кою, пе­ре­хо­див здовж і вшир ту­хольські по­ло­ни­ни, розмірко­ву­ючи, ку­ди би най­ліпше, най­без­печніше і а най­мен­шим кош­том мож­на про­вес­ти до­ро­гу, а за­ра­зом ста­рав­ся звільна й не­нас­тан­но нак­ло-ню­ва­ти вер­хо­винські гро­ма­ди по однім і другім боці Бес-ки­да до то­го діла. При кождій на­годі, на кождій гро­мадській раді він не за­ли­шав до­ка­зу­ва­ти ко­ристь і пот­ре­бу та­кої до­ро­ги, по­ки вкінці не до­бив­ся сього. Більше як де­сять гро­мад з ближ­чої й дальшої око­лиці прис­ла­ли до Тухлі своїх ви­бор­них на гро­мадську ра­ду, на якій ма­ло об­го­во­рю­ва­тись по­бу­до­ван­ня но­вої до­ро­ги. Се був радісний день для За­ха­ра.

    Він не тільки прий­няв­ся ра­до сам по­ви­ти­чу­ва­ти, ку­ди має йти до­ро­га, але та­кож че­рез весь час, по­ки во­на ма­ла бу­ду­ва­ти­ся, взяв­ся над­зи­ра­ти за ро­бо­тою, а окрім то­го, вип­ра­вив чо­тирьох своїх синів до ро­бо­ти, а п'ятий йо­го син, ко­валь, мав із своєю пе­ревізною куз­нею все бу­ти на місці ро­бо­ти для нап­ра­ви потрібних зна­ряддів. Кож­да гро­ма­да ви­си­ла­ла по кілька­над­цять робітників, із за­па­сом сво­го хліба й своєї стра­ви,- і під про­во­дом нев­том­но­го За­ха­ра до­ро­га бу­ла збу­до­ва­на в однім році. Ко­ристі її відра­зу для всіх ста­ли оче­видні. Зв'язок з ба­га­ти­ми ще тоді уг­ро-руськи­ми гро­ма­да­ми ожи­вив усю вер­хо­ви­ну; по­ча­ла­ся жи­ва і обопільна хо­сен - на обміна здо­бутків праці: ту­ди йшли ко­жу­хи, сир ове­чий та й цілі ота­ри на заріз, а відтам пше­ни­ця, жи­то та по­лот­на. Але не тільки для та­ко­го обмінно­го тор­гу бу­ла вигідна ту­хольська до­ро­га; во­на бу­ла та­кож про­во­дом для всіля­ких вістей про жит­тя гро­мад по однім і по другім боці

    Бескида, бу­ла жи­вою нит­кою, що в'яза­ла до­ку­пи дітей од­но­го на­ро­ду, роз­би­тих між дво­ма дер­жа­ва­ми.

    Правда, ту­хольська до­ро­га бу­ла не пер­ша та­ка нит­ка. Давнішня і ко­лись да­ле­ко славніша бу­ла дук­лянська до­ро­га. Але га­лицько-руським кня­зям во­на з мно­гих при­чин не злю­би­ла­ся, мен­ше, мо­же, для то­го, що піддер­жу­ва­ла жи­вий зв'язок між гро­ма­да­ми по сім і по тім боці Бес­ки­да та че­рез те скріплю­ва­ла в од­них і в дру­гих вольні гро­мадські по­ряд­ки, як рад­ше для то­го, що ту­ди час­тенько мадьярські ко­ролі й ду­ки впа­да­ли з війська­ми до Чер­во­ної Русі. От то­му-то га­лицькі та пе­ре­миські князі ста­ра­лись ко­ли не зовсім замк­ну­ти, то бо­дай укріпи­ти ту вхо­до­ву бра­му в свої гра­ниці, а звісно, що та­ке «укріплен­ня», зроб­ле­не по-дер­жав­но­му і для дер­жав­них цілей, му­си­ло вий­ти на шко­ду гро­мад


    і гро­мадської са­мо­уп­ра­ви. Князі по­на­сад­жу­ва­ли здовж дук­лянської до­ро­ги своїх бо­яр, по­на­да­ро­ву­ва­ли їм із гро­мадських зе­мель прос­торі грун­ти й посіди­ща і вло­жи­ли на них обов'язок - пильну­ва­ти Дук­лянської бра­ми, в разі воєнно­го на­па­ду спи­ня­ти неп­ри­яте­ля воєнни­ми дру­жи­на­ми, наб­ра­ни­ми з око­лич­них гро­мад, а та­кож засіка­ми, себ­то де­рев'яни­ми та кам'яни­ми за­по­ра­ми, що ни­ми в тісних місцях за­ва­лю­ва­но до­ро­гу, чи­ня­чи її при якій-такій обо­роні зовсім неп­рохідною для во­ро­жих во­яків. Ро­зуміється, що ті обов'язки цілим своїм тя­га­рем спа­да­ли на се­лян, на гро­ма­ди. Во­ни не тільки тра­ти­ли часть своїх спо­конвічних зе­мель, на яких розсіда­ли­ся бо­яри, але му­си­ли, крім то­го, ста­ви­ти вар­ти, да­ва­ти дру­жин­ників та слуг боб­рам, ро­би­ти засіки, ба, в разі воєнно­го ча­су, піддані бу­ли зовсім бо­ярським роз­ка­зам і бо­ярсько­му су­дові. Оче­вид­на річ, бо­ярин, об­да­ро­ва­ний та­ки­ми ши­ро­ки­ми пра­ва­ми, став­ся си­лою в селі і, зовсім при­род­но, дбав про побільшен­ня й укріплен­ня своєї си­ли. Щоб за­ба­гатіти, бо­яри зак­ла­да­ли на шля­ху свої власні засіки-ро­гач­ки і по­би­ра­ли з них і в спокійних ча­сах оп­ла­ту від уся­ко­го проїжджо­го, а се му­си­ло спи­ни­ти жи­вий рух по дук­лянській до­розі, ос­ла­би­ти живі зв'язки між гро­ма­да­ми. А рівно­час­но з ос­лаб­лен­ням тих зв'язків му­сив іти й упа­док вічних, вільних по­рядків у са­мих гро­ма­дах. Вдасть бо­ярська не мог­ла й не хотіла обік се­бе терпіти дру­гої, гро­мадської власті; між бо­яра­ми а гро­ма­да­ми му­си­ло прий­ти до дов­гої й тяж­кої бо­ротьби, яка вкінці ви­па­ла на не­ко­ристь гро­мад. Прав­да, в тім часі, ко­ли йде на­ше оповідан­ня, бо­ротьба то­та ще да­ле­ко не бу­ла скінче­на, а де­ку­ди, в відлюд­них гірських се­лах, ще й зовсім не по­ча­ла­ся,- і се бу­ли, мож­на ска­за­ти на­пев­но, най­щас­ливіпгі за­кут­ки тодішньої Русі. До та­ких щас­ли­вих за­кутків на­ле­жа­ла й Ту­хольщи­на, а до­ро­га, про­ве­де­на че­рез Бес­кид на Уг­ри, на довгі ча­си за­без­пе­чи­ла й' доб­ро­бу­ток. Ту­хольська до­ро­га не бу­ла ще в ру­ках бо­ярських, бу­ла вільна для кож­до­го, хоч гро­ма­дя­ни суміжних з нею се­лищ, як чер­во­но­русько­го, так і угорсько­го бо­ку, пильно сте­рег­ли її від уся­ко­го во­ро­жо­го на­па­ду і да­ва­ли собі взаїмно зна­ти про вся­ку гро­зя­чу не­без­пе­ку, яку та­ким спо­со­бом відби­ва­но зав­ча­су і ти­хо спо­лу­че­ни­ми си­ла­ми всіх заінте­ре­со­ва­них тим ділом гро­мад. Не ди­во, про­те, що, ле­жа­чи при тій до­розі, на се­ре­дині між

    Угорщиною і Підгір'ям, Ту­хольщи­на раз у раз підно­си­ла­ся не ли­ше доб­рим по­бу­том, але й свобідним гро­мадським ла­дом. Своїм приміром во­на освіжу­ва­ла і піддер­жу­ва­ла всю до­око­лич­ну вер­хо­ви­ну, а особ­ли­во ті се­ла, в яких уже бу­ли княжі бо­яри і в яких по­ча­лась уже руй­ну­юча бо­ротьба між давнім гро­мадст­вом а но­вим панст­вом. Га­ря­че сло­во і ве­ли­ка по­ва­га За­ха­ра Бер­ку­та при-чи­ню­ва­ли­ся не­ма­ло до то­го, що, по­ки більша часть гро­мад дер­жа­ла­ся доб­ре в тій бо­ротьбі, бо­яри не мог­ли так швид­ко роз­ши­рю­ва­ти своєї власті, як їм сього ба­жа­ло­ся, і му­си­ли жи­ти в добрій зла­годі з гро­ма­да­ми, підля­га­ючи в ча­сах су­по­кою їх коп­ним су­дам і засіда­ючи в них по­руч з інши­ми стар­ця­ми як рівні з рівни­ми.


    Але та­кий стан був бо­ярам ду­же не­ми­лий; во­ни жда­ли воєнно­го ча­су, як не зна­ти яко­го праз­ни­ка, бо тоді всміха­лась їм надія - відра­зу за­хо­пи­ти всю власть у свої ру­ки, а при тій на­годі роз­би­ти до крих­ти не­на­висні гро­мадські по­ряд­ки, так, аби раз за­хоп­ле­на власть уже не пот­ре­бу­ва­ла ви­хо­ди­ти з їх рук. Але ча­су воєнно­го не бу­ло. Во­ло­дар Чер­во­ної Русі, князь Да­ни­ло Ро­ма­но­вич, хоч і який був лас­ка­вий для бо­яр - не то що йо­го батько,- але до­по­мог­ти Їм ба­га­то не міг, зай­ня­тий то ста­ран­ня­ми про ко­ролівську ко­ро­ну, то спо­ра­ми князів, що дер­лись за ве­ли­кок­ня­жий київський прес­тол, а най­мен­ше за­без­пе­чу­ван­ням сво­го краю про­тив но­во­го, досі не чу­ва­но­го во­ро­га - мон­голів, що пе­ред де­сятьма ро­ка­ми, мов страш­на гро­мо­ва хма­ра, по­яви­ли­ся бу­ли на східних гра­ни­цях Русі, в над­донських сте­пах, і по­би­ли зібра­них руських князів у страшній і ду­же кро­вавій битві над рікою Кал­кою. Але з-над Кал­ки наг­ло, не­мов на­по­ло­шені хо­робрістю ру­сичів, во­ни вер­ну­ли на­зад, і ось уже де­ся­тий рік ми­нав, а про них не бу­ло нічо­го чу­ти. Тільки глу­ха три­во­га хо­ди­ла по на­роді, мов га­ря­ча вітро­ва хви­ля хо­дить по дозріва­ючім житі і ніхто не знав, чи хви­ля уля­жеться, чи, мо­же, на­же­не з со­бою грізну гра­до­ву ту­чу. А най­мен­ше зна­ли се й надіялись сього князі та бо­яри. Во­ни спокійно по пог­ромі над Кал­кою прий­ня­ли­ся за свою дав­ню ро­бо­ту - спо­ри за насліддя прес­толів і підко­пу­ван­ня свобідних та са­мо­уп­рав­них гро­мадських по­рядків. Не­ро­зумні! Во­ни підри­ва­ли ду­ба, кот­рий го­ду­вав їх своїми жо­лудьми! Ко­ли б бу­ли свою вдасть і свою си­лу по­вер­ну­ли на скріплю­ван­ня а не на підко­пу­ван­ня тих по­рядків по гро­ма­дах і жи­вих зв язків між гро­ма­да­ми, то на­ша Русь, пев­но, не бу­ла б упа­ла під стріла­ми та то­по­ра­ми мон­голів, але бу­ла б ос­то­яла­ся про­ти них, як гли­бо­ко вкоріне­ний дуб-ве­ле­тень ос­тоюється про­ти осінньої бурі!

    Щаслива бу­ла Ту­хольщи­на, бо досі якось об­ми­на­ли її не­ситі очі князів і бо­яр.

    Чи то для то­го, що ле­жа­ла так віддалік від світу, між го­ра­ми та ска­ла­ми, чи, мо­же, для то­го, що над­то ве­ли­ко­го ба­гатст­ва в ній не бу­ло. До­сить то­го, що бо­яри якось не ма­ли охо­ти затісу­ва­ти­ся в той за­ку­ток. Але і се щас­тя не бу­ло вічне. На­раз од­ної гар­ної дни­ни заїхав у ту­хольські го­ри бо­ярин Ту­гар Вовк і, не ка­жу­чи ніко­му ані сло­ва, по­чав на горбі над Опо­ром, віддалік від Тухлі, але на ту­хольськім грунті, бу­ду­ва­ти собі дім. Ту­хольці з за­чу­ду­ван­ня зра­зу мов­ча­ли не спи­ня­ли но­во­го гос­тя, далі по­ча­ли до­пи­ту­ва­ти­ся йо­го, хто він, відки і за чим при­хо­дить сю­ди?

    - Я бо­ярин кня­зя Да­ни­ла,- гор­до відповідав їм Ту­гар Вовк.- За мої зас­лу­ги князь над­го­ро­див ме­не зем­ля­ми й ліса­ми в Ту­хольщині.

    - Але ж се землі й ліси гро­мадські! - відповіда­ли йо­му ту­хольці.

    - Се ме­не нічо­го не об­хо­дить,- відка­зу­вав бо­ярин,- ідіть і в кня­зя до­по­ми­най­те­ся.

    Я маю йо­го гра­мо­ту - і більше нічо­го зна­ти не хо­чу!

    Тухольці ки­ва­ли го­ло­ва­ми на такі бо­ярські сло­ва і не ка­за­ли нічо­го. А бо­ярин тим ча­сом по­чи­нав собі все згор­да все пох­ва­ляв­ся кня­жою лас­кою та кня­жою во­лею, хоч зреш­тою, на­разі й не стісняв ні в чім ту­хольців і не мішав­ся в їх гро­мадські діла. Ту­хольці, а особ­ли­во мо­лодші, зра­зу, чи то з ціка­вості, чи з зви­чай­ної гос­тин­ності, час­тенько схо­ди­ли­ся з бо­яри­ном і ро­би­ли йо­му де­які прис­лу­ги,- аж на­раз, мов со­ки­рою втяв, пе­рес­та­ли хо­ди­ти і, оче­вид­но, зовсім уни­ка­ли йо­го. Се зра­зу зди­ву­ва­ло, а далі й роз­сер­ди­ло бо­яри­на, і він по­чав те­пер чи­ни­ти ту­хольцям усякі па­кості. Дім йо­го сто­яв як­раз над ту­хольською до­ро­гою,

    і він, іду­чи за приміром інших бо­яр, пос­та­вив на до­розі ве­ли­чез­ну ро­гач­ку і ждав від проїжджих для се­бе ми­та. Та ту­хольці бу­ли ту­гий на­род. Во­ни по­чу­ли відра­зу, що тут по­чи­нається рішу­ча бо­ротьба, і пос­та­но­ви­ли за ра­дою За­ха­ра

    Беркута сто­яти твер­до і невідступ­не при своїх пра­вах до край­ньої край­ності.

    Зараз тиж­день по вис­тав­лен­ню ро­гач­ки вис­ла­ла ту­холь-ська ра­да гро­мадська своїх відпо­руч­ників до Ту­га­ра Вов­ка. Відпо­руч­ни­ки зав­да­ли йо­му ко­рот­ке і рішу­че пи­тан­ня:

    - Що ро­биш, бо­яри­не? За що спи­раєш до­ро­гу?

    - Так мені хо­четься! - відповів гор­до бо­ярин.- Ко­ли вам крив­да, то йдіть жа­луй­тесь на ме­не до кня­зя.

    - Але ж се до­ро­га не кня­жа, а гро­мадська.

    - Се ме­не нічо­го не об­хо­дить!


    З тим відпо­руч­ни­ки й відда­ли­ли­ся, але за­раз по їх відході прий­шла з Тухлі ціла ва­та­га сільської мо­ло­дежі з со­ки­ра­ми і ти­хе­сенько по­ру­ба­ла ро­гач­ку на дрібні кусні, нак­ла­ла з неї огонь і спа­ли­ла її не­да­ле­ко від бо­ярсько­го дво­ра. Бо­ярин лю­тив­ся на своїм дворі, кляв по­га­них смердів, але суп­ро­тив­ля­ти­ся їм не мав смілості і на­разі не ро­бив уже дру­гої ро­гач­ки. Пер­ший на­пад на гро­мадські пра­ва був відби­тий, але ту­хольці не ра­ду­ва­ли­ся зав­час­но,- во­ни доб­ре зна­ли, що се тільки пер­ший на­пад і що за ним тре­ба надіятись інших. І справді, так во­но ста­ло­ся. Од­но­го дня прибігли до Тухлі вівчарі, го­ло­ся­чи сум­ну вість, що бо­ярські слу­ги зга­ня­ють їх із най­кра­щої гро­мадської по­ло­ня­ни. Не вспіли вівчарі до ла­ду роз­ка­за­ти сво­го, ко­ли втім прибігли гро­мадські лісничі, ка­жу­чи, що бо­ярин відмірює і за­палько­вує для се­бе ве­ли­чез­ний ку­сень най­кра­що­го гро­мадсько­го лісу. Знов гро­мадська ра­да вис­ла­ла відпо­руч­ників до Ту­га­ра

    Вовка.

    - За що, бо­яри­не, крив­диш гро­ма­ду?

    - Я бе­ру тільки те, що мені мій князь да­ру­вав.

    - Але ж се не княжі, а гро­мадські землі! Князь не міг да­ру­ва­ти то­го, що до нього не на­ле­жить.

    - Ну, то йдіть на кня­зя жа­луй­те­ся! - відка­зав їм бо­ярин і відвер­нув­ся від них.

    Від тої по­ри по­ча­ла­ся прав­ди­ва війна між бо­яри­ном і ту­хольця­ми. То раз ту­хольці зже­нуть бо­ярські ста­да зі своїх по­ло­нин, то бо­ярські слу­ги зже­нуть ту­хольські ота­ри. Лісу, за­гар­ба­но­го бо­яри­ном, сте­рег­ли і гро­мадські, і бо­ярські лісничі, між кот­ри­ми не раз при­хо­ди­ло до свар­ки і бійки. Се лю­ти­ло бо­яри­на чим­раз дуж­че, і він вкінці ка­зав уби­ва­ти ту­хольську ху­до­бу, при­ди­ба­ну на за­гар­ба­них по­ло­ни­нах, а од­но­го гро­мадсько­го лісни­чо­го, при­ди­ба­но­го в заг­раб­ленім лісі, велів прив'яза­ти до де­ре­за і сікти тер­но­ви­ми різка­ми ма­ло що не на смерть. Сьо-'-о бу­ло вже зам­но­го ту­хольській гро­маді. Многі го­ло­си обізва­ли­ся за тим, аби по давньому зви­чаю до бо­яри­на при-ло­жи­ти за­кон про не­покірно­го і шкідно­го гро­ма­дя­ни­на, розбійни­ка та злодія і виг­на­ти йо­го з об­ся­гу гро­мадських зе­мель, а дім йо­го зруй­ну­ва­ти дот­ла. Ве­ли­ка часть гро­ма­дян прис­та­ла на се, і пев­но, що кру­то прий­шлось би бу­ло тоді бо­яри­нові, ко­ли б

    Захар Бер­кут не був вис­ло­вив тої дум­ки, що не на­ле­житься за­суд­жу­ва­ти ніко­го, не вис­лу­хав­ши впе­ред йо­го оп­рав­дан­ня, і що спра­вед­ливість до­ма­гається зак­ли­ка­ти бо­яри­на по­пе­ред усього на гро­мадський коп­ний суд, да­ти йо­му можність ви­тол­ку­ва­ти­ся і аж потім пос­ту­па­ти з ним так, як осу­дить гро­ма­да при повнім спо­кою й роз­вазі. Тої ро­зум­ної ра­ди пос­лу­ха­ла ту­хольська гро­ма­да.

    Певно, ніхто в нинішнім зборі не ро­зумів так доб­ре важ­ності сеї хвилі, як За­хар

    Беркут. Він ба­чив, що тут ціле діло йо­го жит­тя ва­житься на вістрю гро­мадсько­го за­су­ду. Та й ко­би-то в тім за­суді хо­ди­ло лиш о прос­ту спра­вед­ливість, то За­хар був би спокійний і пок­ла­дав­ся б уповні на гро­мадський ро­зум. Але тут при­хо­ди­ло­ся роз­ва­жа­ти - пер­ший раз на ту­хольськім копнім суді - та­кож інші, пос­то­ронні, а безмірно важні обс­та­ви­ни, що за­пу­ту­ва­ли спра­ву май­же до без­вихідності. За­хар ро­зу^ мів доб­ре, що за­суд, чи при­хильний, чи неп­ри­хильний для бо­яри­на, гро­зить гро­маді ве­ли­кою не­без­пе­кою. При­хильний за­суд зна­чить приз­нан­ня не так пра­ва, як си­ли по сто­роні бо­яри­на, раз на­завсіди упо­ко­рить пе­ред ним гро­ма­ду, віддасть йо­му в ру­ки на тільки за­гар­бані ліси й по­ло­ни­ни, але й цілу гро­ма­ду, бу­де пер­шим і най­тяж­чим ви­ло­мом у вільнім гро­мадськім уст­рою, над яко­го віднов­лен­ням і скріплен­ням він не­нас­тан­но тру­див­ся про­тя­гом сімде­сятьох літ. А неп­ри­хильний за­суд, що ви­ре­че прог­нан­ня бо­яри­на з гро­ма­ди, гро­зить та­кож не­ма­лою не­без­пе­кою. Ану ж бо­ярин зуміє підмо­ви­ти кня­зя, роз­бу­ди­ти йо­го гнів, пе­ре­ко­на­ти йо­го, що ту­хольці - бунтівни­ки? Се мо­же стяг­ну­ти ве­ли­ку бу­рю або й цілко­ви­ту руїну на

    Гухольщину, як подібні за­су­ди кілька разів уже стя­га­ли руїну на інші гро­ма­ди, що їх князі уз­на­ва­ли за бунтівничі і відда­ва­ли бо­ярам та їх дру­жи­нам на розг­раб­лен­ня та на зни­щен­ня. Оба ті важкі ви­хо­ди нинішньої ра­ди на­пов­ня­ли сер­це ста­ро­го За­ха­ра ве­ли­ким су­мом, і він щи­ро мо­лив­ся ду­хом пе­ред по­чи­ном ра­ди до ве­ли­ко­го Даж­бо­га-Сон­ця, щоб той просвітив ро­зум йо­го і йо­го гро­ма­ди

    і дав їм знай­ти пра­ву стеж­ку се­ред усіх тих труд­нос­тей.


    - Чесна гро­ма­до! - так за­чав він свою бесіду.- Не бу­ду від вас скри­ва­ти, та й, впрочім, ви й самі то доб­ре знаєте, які важкі й ве­ликі діла че­ка­ють сьогодні на­шо­го гро­мадсько­го роз­су­ду. Ко­ли пог­ля­даю на те, що дов­ко­ла нас ро­биться і що нам гро­зить, то так і здається мені, що на­ше до­те­перішнє спокійне гро­мадське жит­тя про­па­ло без­по­во­рот­но, що те­пер нас­ту­пає для нас усіх по­ра по­ка­за­ти на ділі, в бо­ротьбі, чи наші гро­мадські по­ряд­ки справді міцні й добрі, чи мо­жуть ви­дер­жа­ти над­хо­дя­чу важ­ку бу­рю. Яка се бу­ря над­хо­дить на нас, і то не з од­но­го бо­ку, се ви знаєте і по­чуєте ще шир­ше на нинішній раді, тож про се я те­пер не пот­ре­бую го­во­ри­ти. Я хотів би тільки по­ка­за­ти вам і вби­ти нез­ни­щи­мо в ва­шу тям­ку те ста­но­ви­ще, на якім би нам, по моїй думці, тре­ба сто­яти, твер­до сто­яти до край­ньої край­ності. А втім, і тут ні я, ні ніхто інший не має власті над ва­ми: схо­че­те, то пос­лу­хаєте, а не схо­че­те - во­ля ва­ша! Тільки ж ка­жу вам, що сьогодні ми стоїмо на розс­тай­ній до­розі, сьогодні нам прий­деться виб­ра­ти: сю­ди чи ту­ди. Тож го­диться нам, лю­дям ста­рим і досвідним, доб­ре ви­яс­ни­ти собі той вибір і ті до­ро­ги, на які він мо­же по­вес­ти нас, і те місце, на котрім ми стоїмо те­пер!

    - Погляньте, чес­на гро­ма­до, на те на­ше коп­не зна­ме­но, кот­ре від п'ятде­сятьох літ чує наші сло­ва і ба­чить наші діла. Чи знаєте ви, що ви­ра­жа­ють йо­го зна­ки? Святі

    і по­важні старці, батьки наші, зро­би­ли йо­го і пе­ре­да­ли мені йо­го зна­чен­ня.

    «Захаре,- ска­за­ли во­ни,- ко­лись, у хвилі най­грізнішої не­без­пе­ки, ко­ли жит­тя на­вер­не суп­ро­тив­ну хви­лю на гро­ма­ду і заг­ро­зить її по­ря­док,- тоді ти відкриєш гро­маді, що зна­чить се зна­ме­но, а за­ра­зом відкриєш, що на нім спо­чи­ває на­ше й на­шо­го ду­ха-опіку­на бла­гос­ло­венст­во, що відступ­лен­ня від тої до­ро­ги, яку вка­зує те зна­ме­но, бу­де най­більшим не­щас­тям для гро­ма­ди, бу­де по­чат­ком її цілко­ви­то­го упад­ку!»

    Захар утих на хви­лю. Йо­го бесіда зро­би­ла ве­ли­ке вра­жен­ня на всіх гро­ма­дян.

    Усіх очі звер­нені бу­ли на зна­ме­но, що на ви­сокій жердці, встром­леній у камінь, сто­яло пе­ред гро­ма­дою, блис­котіло срібною око­вою на своїх кільцях і повіва­ло кар­ма­зи­но­вою хо­ру­гов­кою, не­мов пе­ре­ли­ва­лось жи­вою кров'ю.

    - Я досі не го­во­рив вам про се нічо­го,- го­во­рив За­хар дальше,- бо ча­си бу­ли спокійні. Але сьогодні по­ра се зро­би­ти. Глядіть на нього, на се зна­ме­но на­ше! З од­но­го здо­ро­во­го пня ви­роб­ле­ний весь той суцільний лан­цюг, сильний і не­мов замк­ну­тий у собі, а прецінь свобідний в кождім поєдинчім колісці, го­то­вий прий­ня­ти всякі зв'язки. Сей лан­цюг - то наш руський рід, та­кий, який вий­шов з рук доб­рих, твор­чих духів. Кож­де колісце в тім лан­цюзі - то од­на гро­ма­да, не­роз­рив­но, з са­мої при­ро­ди зв'яза­на з усіма інши­ми, а, про­те, свобідна са­ма в собі, не­мов замк­не­на са­ма в собі, жи­ве своїм влас­ним жит­тям і вдо­во­ляє свої пот­ре­би. Тільки та­ка суцільність і сво­бо­да кож­дої по­оди­но­кої гро­ма­ди ро­бить усю цілість суцільною й свобідною. Не­хай тільки од­но колісце трісне, роз­па­деться са­мо в собі, то й цілий лан­цюг роз­па­деться, од­ноцілий йо­го зв'язок розірветься. От так і упа­док вольних гро­мадських по­рядків у одній гро­маді стає ра­ною, кот­ра при­но­сить не­ду­гу, а то й за­ра­зу для ціло­го тіла на­шої свя­тої Русі.

    Горе гро­маді, кот­ра доб­ровільно ста­неться тою ра­ною, кот­ра не ужиє всіх сил і спо­собів, щоб удер­жа­ти се­бе прії здо­ров'ю! Ліпше би бу­ло такій гро­маді щез­ну­ти з ли­ця землі, за­пас­ти­ся в бе­зод­ню!

    Остатні сло­ва За­ха­ра, ска­зані грізним, підне­се­ним го­ло­сом, приг­лу­ши­ли в ушах слу­ха­ючої гро­ма­ди шум во­до-па­ду, що не­да­ле­ко гри­мав со­бою о камінь і, мов жи­вий стовп криш­та­лю, гра­ючи про­ти сон­ця всіми бар­ва­ми ве­сел­ки, ви­да­вав­ся блис­ку­чою пас­му­гою по­над го­ло­ва­ми гро­ма­ди. За­хар го­во­рив дальше:


    - Гляньте ще раз на те зна­ме­но! Кож­де колісце йо­го лан­цю­га ско­ва­не блис­ку­чи­ми срібни­ми око­ва­ми в гарні узо­ри. Око­ви ті не об­тя­жа­ють колісця, а до­да­ють йо­му оз­до­би й трив­кості. Так са­мо кож­да гро­ма­да має свої до­ро­гоцінні ус­та­но­ви і по­ряд­ки, по­род­жені пот­ре­ба­ми, упо­ряд­ко­вані ро­зу­мом муд­рих батьків на­ших. По­ряд­ки ті святі, але не для то­го, що давні, що батька­ми на­ши­ми улад­же-ні, тільки для то­го, що свобідні, що не в'яжуть ніко­го доб­ро­го в добрім ділан­ню, а в'яжуть лиш зло­го, що хотів би шко­ди­ти гро­маді. По­ряд­ки ті не в'яжуть і гро­ма­ду, а тільки до­да­ють їй си­ли і власті для охо­ро­ни всього, що доб­ре і хо­сен­не, а для зни­щен­ня всього, що зле і шкідне. Ко­ли б не ті срібні око­ви, де­рев'яні об­руч­ки лег­ко мог­ли би потріска­ти і вся од­ноцілість лан­цю­га про­па­ла би. Так са­мо, як­би не наші святі гро­мадські ус­та­но­ви, то й уся гро­ма­да про­па­ла би. Ува­жай­те ж, чес­на гро­ма­до! Злодійські ру­ки прос­тя­га­ються, щоб об­дер­ти ті срібні око­ви з на­шо­го колісця, щоб ос­ла­би­ти і но­га­ми по­топ­та­ти наш гро­мадський лад, при якім нам так доб­ре жи­ло­сяі

    - Ні, ми не по­пус­ти­мо їм то­го! - крик­ну­ла ра­зом од-но­душ­но гро­ма­да.- Ста­не­мо в обо­роні своєї сво­бо­ди, хоч би прий­шло­ся нам і ос­тат­ню крап­лю крові про­ли­ти!

    - Добре, діти! - ска­зав зво­ру­ше­ний За­хар Бер­кут.- Так во­но й тре­ба! Вірте мені, се дух на­шо­го ве­ли­ко­го Сто­ро­жа прорік із вас! Ви йо­го си­лою вга­да­ли зна­чен­ня тої хо­руг­ви, що повіває на нашім зна­мені. Чо­му во­на чер­во­на? Бо зна­чить кров!

    До ос­татньої краплі крові по­вин­на бо­ро­ни­ти гро­ма­да своєї сво­бо­ди, сво­го свя­то­го ла­ду! І вірте мені, не­да­ле­ко та хви­ля, кот­ра справді за­пот­ре­бує від нас крові! Будьмо го­тові й її про­ли­ти в своїй обо­роні!

    В тій хвилі очі всіх гро­ма­дян, не­мов на да­ний знак, звер­ну­ли­ся в сто­ро­ну се­ла.

    Там, на шля­ху, що вів від се­ла поп­ри во­до­пад у го­ри, по­ка­за­ла­ся не­ве­лич­ка гро­ма­да пиш­но пост­роєних, оруж-них лю­дей. Се йшов у всій своїй пиш­ноті на ту­хольську ра­ду бо­ярин Ту­гар Вовк зі своєю дру­жи­ною. Нез­ва­жа­ючи на га­ря­чу вес­ня­ну дни­ну, бо­ярин був у повній ри­царській зброї: в пан­цирі з залізної блис­ку­чої бля­хи, в "аких же на­бед­ре­ни­ках і на­голінни­ках і в блис­кучім спи­жевім шо­ломі з розвіяною по­верх нього ки­то­то з ко­гу­тя­чих ко­сиць. При боці у нього теліпав­ся в піхві тяж­кий бой­овий меч, че­рез плечі пе­ревіше­ний був лук і са­гай­дак зі стріла­ми, а за по­ясом стримів топір, блис­ку­чий ши­ро­ким ста­ле­вим вістрям і брон­зою на­би­ва­ним обу­хом. По­верх усеї тої страш­ної зброї, на знак су­покійно­го сво­го наміру, бо­ярин на­ки­нув вов­чу шку­ру, з па­щею, пе­ре­роб­ле­ною в защіпку на груді, і з ла­ба­ми, що гост­ри­ми кігтя­ми об­ха­пу­ва­ли йо­го по­яс.

    Довкола бо­яри­на йшло де­сять во­яків, луч­ників і топірників, пов­би­ра­них у такі ж вовчі шку­ри, але без пан­цирів. Ми­мо­волі стре­пе­ну­ла­ся ту­хольська гро­ма­да, по­ба­чив­ши наб­ли­жен­ня тої вов­чої дру­жи­ни; всі зро­зуміли, що се, влас­не, й є той во­рог, який на­посівся на їх сво­бо­ду й не­за­лежність. Але по­ки що во­ни ще не надійшли, а За­хар кінчив свою бесіду.

    - Ось над­хо­дить бо­ярин, кот­рий хва­литься, що з ми­лості для нього князь по­да­ру­вав йо­му наші землі, на­шу сво­бо­ду, нас са­мих. Бач­те, як гор­до вис­ту­пає він у тім по­чут­тю кня­жої ми­лості, в тім по­чут­тю, що він кня­жий слу­га, що він раб! Нам не потрібно ми­лості від бо­яри­на і ні за що ста­ва­ти нам ра­ба­ми - се при­чи­на, для чо­го він не­на­ви­дить нас і про­зи­ває нас смер­да­ми. Але ми знаємо, що гордість но­го пус­та і що прав­ди­во свобід-но­му чо­ловікові ли­чить не гордість, а су­покійна по­ва­га та ро­зум. За­хо­вай­те ж про­ти нього ту по­ва­гу і той ро­зум, щоб не ми упо­ко­ри­ли йо­го, а сам він у гли­бині сво­го сумління по­чув се­бе упо­ко­ре­ним! Я скінчив.

    Тихий шепіт вдо­во­лен­ня і радісної рішу­чості прой­шов по гро­маді. За­хар сів на своє місце. Хви­лю сто­яла мов­чан­ка на май­дані, по­ки Ту­гар Вовк не наб­ли­зив­ся до ра­ди.

    - Здорові бу­ли, гро­ма­до! - ска­зав він, до­ти­ка­ючи ру­кою сво­го шо­ло­ма, але не зніма­ючи йо­го з го­ло­ви.

    - Здоров будь і ти, бо­яри­не! - відповіла гро­ма­да. Ту­гар Вовк гор­дим, без­печ­ним пос­ту­пом вий­шов пе­ред гро­ма­ду і, лед­ве оки­нув­ши її оком, про­го­во­рив:

    - Ви кли­ка­ли ме­не пе­ред се­бе - і ось я. Чо­го хо­че­те від ме­не?

    Слова ті ска­зані бу­ли різким, гор­дим го­ло­сом, кот­рим бо­ярин, оче­вид­но, хотів по­ка­за­ти гро­маді свою вищість. При тім він не ди­вив­ся на гро­ма­ду, але обер­тав у ру­ках свій топір і не­мов лю­бу­вав­ся блис­ком йо­го вістря та обу­ха, по­ка­зу­ючи яв­но, що гли­бо­ко по­горд­жує цілою тою ра­дою.


    - Ми зак­ли­ка­ли те­бе, бо­яри­не, пе­ред суд гро­мадський, щоб, за­ким осу­ди­мо твої пос­туп­ки, вис­лу­ха­ти тво­го сло­ва. Яким пра­вом і в якій цілі ти ро­биш крив­ду гро­маді?

    - На суд гро­мадський? - пов­то­рив, не­мов за­чу­ду­ва-ний, Ту­гар Вовк, обер­та­ючись ли­цем до За­ха­ра.- Я кня­жий слу­га і бо­ярин. Ніхто не має пра­ва су­ди­ти ме­не, окрім кня­зя і рівних мені бо­яр.

    - Про се, бо­яри­не, чий ти слу­га, ми не бу­де­мо з то­бою спе­ре­ча­ти­ся,- се нас нічо­го не об­хо­дить. А про твоє пра­во по­го­во­ри­мо пізніше. Те­пер тільки будь лас­кав ска­за­ти нам: відкіля прий­шов ти в на­ше се­ло?

    - Зі сто­лич­но­го кня­жо­го міста Га­ли­ча.

    - А хто велів тобі йти сю­ди?

    - Мій і ваш пан - князь Да­ни­ло Ро­ма­но­вич.

    - Говори про се­бе, а не про нас, бо­яри­не! Ми вольні лю­ди і не знаємо ніяко­го па­на. А чо­го ж велів тобі твій пан іти в на­ше се­ло?

    Лице бо­яри­на об­ли­ло­ся чер­во­ною пас­му­гою злості при тих сло­вах За­ха­ра.

    Хвилю він ва­гу­вав­ся, чи відповіда­ти дальше на йо­го до­пи­ту­ван­ня, далі по­га­му­вав свій нев­час­ний по­рив.

    - Він велів мені бу­ти сто­ро­жем йо­го зе­мель і йо­го підда­них, воєво­дою і на­чальни­ком Ту­хольщи­ни і дав мені і моїм по­тем­кам у вічне посідан­ня ту­хольські землі в на­го­ро­ду за мою вірну служ­бу. Ось йо­го гра­мо­та, йо­го пе­чать

    і підпис!

    При тих сло­вах бо­ярин гор­дим ру­хом ру­ки вий­няв із-за ши­ро­ко­го ремінно­го по­яса кня­жу гра­мо­ту і підняв її вго­ру, по­ка­зу­ючи гро­маді.

    - Сховай свою гра­мо­ту, бо­яри­не,- ска­зав спокійно За­хар,- ми не вміємо її чи­та­ти, а пе­чать то­го кня­зя для нас не за­кон. Рад­ше сам ти ска­жи нам, хто се та­кий той твій князь?

    - Як то? - крик­нув зди­во­ва­ний бо­ярин,- Ви не знаєте кня­зя Да­ни­ла?

    - Ні, не знаємо ніяко­го кня­зя.

    - Володаря всіх зе­мель, усіх осель і міст від Са­ну аж до Дніпра, від Кар­пат аж до ус­тя Бу­гу?

    - Ми не ви­да­ли йо­го ніко­ли, і у нас він не во­ло­дар. Ад­же пас­тух, во­ло­дар ота­ри, сте­ре­же її від вов­ка, го­нить її в спе­ку по­луд­ня до хо­лод­но­го по­то­ку, а в хо­лод ночі до теп­лої, без­печ­ної ко­ша­ри. А князь чи ро­бить се зі своїми підвлад­ни­ми?

    - Князь ро­бить з ни­ми ще більше,- відповів бо­ярин.- Він дає їм мудрі пра­ва і муд­рих суддів, по­си­лає їм своїх вірних слуг, аби бо­ро­ни­ли їх від во­ро­га.

    - Не по правді ска­зав ти се, бо­яри­не,- замітив стро­го За­хар.- Бач, сон­це на небі зак­ри­ло своє яс­не ли­це, щоб не слу­ха­ти твоїх кри­вих слів! Мудрі пра­ва наші по­хо­дять не від тво­го кня­зя, а від дідів і батьків на­ших. Муд­рих суддів кня­жих ми не ви­да­ли досі і жи­ли ти­хо, в згоді й ладі, су­дя­чись самі гро­мадським ро­зу­мом. Батьки наші здав­на вчи­ли нас: один чо­ловік - ду­рень, а гро­мадський суд - спра­вед­ли­вий суд. Без кня­жих воєвод жи­ли наші батьки, жи­ли й ми досі, і, як ба­чиш, ха­ти наші не по­пус­то­шені, і діти наші не заб­рані до во­ро­жої не­волі.

    - Так бу­ло досі, але відте­пер не так бу­де.

    - Як бу­де відте­пер, сього ми не знаємо, і ти, бо­яри­не, не знаєш. Од­но ще тільки ска­жи нам: твій князь чи спра­вед­ли­вий чо­ловік?

    - Весь світ знає і по­див­ляє йо­го спра­вед­ливість.

    - То він, пев­но, і те­бе вис­лав, щоб ти в на­ших го­рах на­сад­жу­вав спра­вед­ливість?

    Боярин змішав­ся сим прос­тим пи­тан­ням, але по хви­левім ва­го­ван­ню ска­зав:

    - Так.

    - А як ду­маєш, бо­яри­не, чи спра­вед­ли­вий мо­же несп­ра­вед­ли­во крив­ди­ти своїх підвлад­них? Бо­ярин мов­чав.

    - Чи мо­же він несп­ра­вед­ли­ви­ми пос­туп­ка­ми на­са­ди­ти в їх сер­ця спра­вед­ливість

    і, крив­дя­чи їх, з'єдна­ти для се­бе їх лю­бов і по­ва­гу?

    Боярин мов­чав, гра­ючись вістрям свой­ого то­по­ра.


    - Гляди ж, бо­яри­не,- закінчив За­хар.- Ус­та твої мов­чать, але сумління твоє ка­же, що се не мо­же бу­ти. А прецінь же твій спра­вед­ли­вий князь зро­бив се з на­ми, з на­ми, кот­рих він не ба­чив і не знає, кот­рих доб­ром і щас­тям він не тур­бується, котрі йо­му не вчи­ни­ли нічо­го зло­го, але, нав­па­ки, що­ро­ку скла­да­ють йо­му ба­га­ту да­ни­ну. Як він міг се зро­би­ти, бо­яри­не?

    Тугар Вовк блис­нув гнівно очи­ма на За­ха­ра і ска­зав:

    - Плетеш дур­ниці, ста­рий. Князь ніко­го не мо­же скрив­ди­ти!

    - А прецінь нас скрив­див, отою са­мою гра­мо­тою, кот­рою ти так хва­лиш­ся! Бо зва­жай ли­шень: чи не скрив­див би я те­бе, як­би без твоєї волі зняв із те­бе отой блис­ку­чий пан­цир і дав йо­го мой­ому си­нові? А та­ке са­ме діло зро­бив твій князь

    із на­ми. Що для те­бе пан­цир, то для нас зем­ля й ліс. Від віків ми вжи­ва­ли їх і бе­рег­ли, як ока в го­лові,- а тут на­раз при­хо­диш ти в імені сво­го кня­зя і ка­жеш:

    «Се моє! Мій князь дав мені се в над­го­ро­ду за мої ве­ликі зас­лу­ги!» І про­га­няєш на­ших пас­тухів, уби­ваєш на­шо­го лісни­чо­го на нашій власній землі! Ска­жи ж, чи мо­же­мо ми ува­жа­ти тво­го кня­зя спра­вед­ли­вим чо­ловіком?

    - Ти по­ми­лив­ся, стар­че! - ска­зав Ту­гар Вовк.- Усі ми - власність кня­зя, зі всім, що маємо, з ху­до­бою й зем­лею. Князь один вільний, а ми йо­го невільни­ки. Йо­го лас­ка - то на­ша во­ля. Він мо­же зро­би­ти з на­ми, що хо­че.

    Мов удар обу­ха в тім'я, так ог­лу­ши­ли ті сло­ва За­ха­ра Бер­ку­та. Він по­хи­лив свою си­ву го­ло­ву до­до­лу і дов­гу хви­лю мов­чав, не зна­ючи, що й ка­за­ти. Мерт­вецьки по­ну­ро мов­ча­ла й уся гро­ма­да. Вкінці За­хар ус­тав. Ли­це йо­го ясніло. Він підніс ру­ку до­го­ри, до сон­ця.

    - Сонце пре­яс­не! - ска­зав він.- Ти бла­гот­вор­не, вольне світи­ло, не слу­хай тих огид­них слів, які осмілив­ся сей чо­ловік ска­за­ти пе­ред твоїм ли­цем! Не слу­хай їх, за­будь, що во­ни ска­зані бу­ли на нашій, досі й по­мис­лом та­ким не оск­вер­неній землі! І не ка­рай нас за них! Бо без­кар­но ти не про­пус­тиш їх, то знаю. І ко­ли там

    - у тім Га­личі, дов­ко­ла кня­зя нап­ло­ди­лось ба­га­то та­ких лю­дей то ти зітри їх із ли­ця землі, але за ка­ру не по­гу­би ра­зом із ни­ми всього на­шо­го на­ро­ду!

    І по сім За­хар ус­ло­коївся, сів і знов звер­нув­ся до бо­яри­на.

    - Ми чу­ли, бо­яри­не, твоє пе­ре­ко­нан­ня,- ска­зав він,- не пов­то­ряй йо­го дру­гий раз пе­ред на­ми, не­хай во­но при тобі ли­шається. Пос­лу­хай же те­пер, яка на­ша дум­ка про тво­го кня­зя. Пос­лу­хай і не прогнівай­ся! Сам иачиш і знаєш, що вітця й опіку­на ми в нім ба­чи­ти не мо­же­мо. Отець знає свою ди­ти­ну, її пот­ре­би й ба­жан­ня, а він не знає нас і не хо­че зна­ти. Опікун бе­ре­же сво­го підруч­но­го від во­ро­га і від уся­кої шко­ди,- князь не бе­ре­же нас ні від сльоти, ні від тучі, ні від гра­ду, ні від мед­ве­дя,- а се наші найгірші во­ро­ги. Він, щоп­рав­да, го­ло­сить, що бе­ре­же нас від на­падів угорських во­яків. Але як бе­ре­же нас? На­си­ла­ючи на нас

    іще гірших во­рогів, ніж уг­ри,-своїх не­си­тих бо­яр з їх дру­жи­на­ми. Угрії на­па­дуть, за­бе­руть, що мож­на, і підуть; бо­ярин як на­па­де, то вже й ося­де, і не вдо­во­литься ніяки­ми до­би­ча-ми, а рад би нас усіх навіки по­ро­би­ти ра­ба­ми. Не віт-цем і опіку­ном ми вва­жаємо тво­го кня­зя, але ка­рою бо­жою, зісла­ною на нас за гріхи наші, від якої му­си­мо від-ку­пу­ва­ти­ся щорічни­ми да­ни­на­ми. Чим мен­ше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І ко­би вся на­ша Русь мог­ла поз­бу­ти­ся сьогодні йо­го з усіма йо­го ва­та­га­ми, то, пев­но, бу­ла би ще щас­ли­ва і ве­ли­ка!

    З див­ним чут­тям у серці слу­хав Ту­гар Вовк тих га­ря­чих слів ста­ро­го бесідни­ка.

    Хоч ви­хо­ва­ний при княжім дворі і зіпсо­ва­ний гнил­лю та підло­тою, він усе-та­ки був ри­цар, во­як, чо­ловік і му­сив відчу­ти сер­цем хоч крих­ту то­го чут­тя, яке так сильно по­ру­шу­ва­ло сер­це За­ха­ра Бер­ку­та. А при тім же він да­ле­ко не по щирій совісті ви­повідав упе­ред свої сло­ва про не­об­ме­же­ну власть кня­зя; йо­го ду­ша й са­ма не раз бун­ту­ва­ла­ся про­ти тої власті, а тут він тільки хотів зас­ло­ни­ти по­ка­зом на кня­жу власть свої власні за­ба­ги та­кої ж власті. Не ди­во, що сло­ва

    Захара Бер­ку­та за­па­ли йо­му глиб­ше в ду­шу, ніж він сам то­го ба­жав. Він пер­ший раз зі щи­рим по­ди­вом гля­нув на нього, але за­ра­зом і жаль йо­му зро­би­ло­ся то­го ве­лет­ня, яко­го упа­док, по йо­го думці, був близький і не­ми­ну­чий.

    - Старче, стар­че,- ска­зав він,- жаль мені тво­го си­во­го во­лос­ся і тво­го мо­ло­де­чо­го сер­ця. Дов­гий час про­жив ти на світі, здається навіть, що за­над­то дов­гий!


    Живучи сер­цем у дав­нині і в га­ря­чих ду­мах мо­ло­дості, пе­рес­тав ти ро­зуміти нові, те­перішні ча­си, їх пог­ля­ди та пот­ре­би. Те, що бу­ло дав­но, не му­сить бу­ти й те­пер, ані вічно. Все, що жи­ве,- пе­ре­жи­вається. Пе­ре­жи­ли­ся й твої?юло­дечі ду­ми про сво­бо­ду. Важкі те­пер ча­си над­хо­дять, стар­че! Во­ни до­ма­га­ються ко­неч­но од­но­го сильно­го во­ло­да­ря в нашім краю, кот­рий би в однім осе­ред­ку згро­ма­див і в свою ру­ку уняв усю си­лу ціло­го на­ро­ду для обо­ро­ни йо­го пе­ред во­ро­гом, що над­тя­гає зі схо­ду сон­ця. Ти, стар­че, не знаєш усього то­го, і тобі здається, що давні ча­си ще три­ва­ють.

    - І тут ти по­ми­лив­ся, бо­яри­не,- ска­зав За­хар Бер­кут.- Не по­до­ба ста­ро­му вда­ва­ти­ся в мо­лоді мрії, а на су­часність жму­ри­ти очі. Але ж тричі не по­до­ба йо­му по-міту­ва­ти­ся доб­рим для то­го, що во­но ста­ре, а ха­па­ти за ли­хе для то­го, що во­но но­ве. Се зви­чай мо­ло­диків, і то зле ви­хо­ва­них мо­ло­диків. Ти за­ки­даєш мені, що я не знаю то­го, що діється дов­ко­ла нас. А тим ча­сом не зна­ти ще, хто з нас двох більше й док­ладніше се знає. Ти на­тяк­нув мені на страш­но­го во­ро­га, що гро­зить нам зі схо­ду сон­ця, і вис­ло­вив дум­ку, що наб­ли­жен­ня то­го во­ро­га ви­ма­гає згро­мад­жен­ня всієї на­род­ної си­ли в од­них ру­ках. Те­пер я ска­жу тобі, що я знаю про то­го во­ро­га. Прав­да, бо­яри­не, до те­бе вчо­ра прибіг кня­жий післа­нець, який оповістив те­бе про но­вий на­пад страш­них мон­голів на на­шу країну, про те, що во­ни по довгім опорі зай­ня­ли Київ, і зруй­ну­ва­ли йо­го дот­ла, і те­пер ве­ли­чез­ною хма­рою тяг­нуть на наші чер­во­но­руські землі. Ми, бо­яри­не, зна­ли се ще пе­ред тиж­нем і зна­ли про кня­жо­го післан­ця, вип­рав­ле­но­го в отсі сто­ро­ни, та про йо­го вісті. Кня­жий післа­нець при­був пізненько - наші піс-ланці да­ле­ко скоріше хо­дять. Мон­го­ли дав­но вже аапо-вен­нли на­шу Чер­во­ну Русь, по­ни­щи­ли ба­га­то го­родів і сіл і розділи­ли­ся на дві ріки. Од­на пішла на захід, ма­буть, під Су­до­мир, у польську країну, а дру­га йде горі до­ли­ною Стрию в наші сто­ро­ни. Прав­да, бо­яри­не, що ти ще не знав сього?

    Тугар Вовк з по­ди­вом, май­же зо стра­хом, глядів на ста­ро­го За­ха­ра.

    - А відки ти се анаєш, стар­че? - за­пи­тав він.

    - Я й се ска­жу тобі, щоб ти знав, яка си­ла в гро­ма­дах і в їх вольнім со­юзі. Зі всімп підгірськи­ми гро­ма­да­ми ми стоїмо в зв'язку: во­ни обов'язані нам, а ми їм до­ко­си­ти як­най­швид­ше всякі вісті, важні для гро­мадсько­го жит­тя. Підгірські ж гро­ма­ди сто­ять у зв'язках з дальши­ми, по­кутськи­ми та подільськи­ми, тож про все, сяк чи так важ­не для нас, що діється на нашій Чер­воній Русі, йде блис­кав­кою вість від гро­ма­ди до гро­ма­ди.

    - Що вам з вістей, ко­ли по­мог­ти собі не мо­же­те! - згірдно бурк­нув бо­ярин.

    - Правду ска­зав ти, бо­яри­не,- сум­но відповів За­хар.- Подільські та по­кутські гро­ма­ди не мо­жуть до­по­мог­ти собі, бо во­ни об­дерті та обез­си­лені кня­зя­ми та бо­яра­ми, які не поз­во­ля­ють їм ма­ти своє оруж­жя, ані вправ­ля­ти­ся в роб­лен­ню ним. От і ба­чиш, бо­яри­не, що се зна­чить: єди­нитн си­лу на­ро­ду в од­них ру­ках!

    Щоби з'єди­ни­ти в од­них ру­ках си­лу на­ро­ду, тре­ба ос­ла­би­ти си­лу на­ро­ду. Щоб од­но­му на­да­ти ве­ли­ку власть над на­ро­дом, тре­ба кождій гро­маді відібра­ти її сво­бо­ду, тре­ба роз­би­ти гро­мадські зв'язки, обе­зо­ру­жи­ти гро­мадські ру­ки. А тоді вся­ким мон­го­лам од­вер­та до­ро­га в на­шу країну. Бо пог­лянь те­пер на ка­шу Русь!

    Твій влад­ник, твій мо­гу-чий князь Да­ни­ло про­пав десь безвісти. Замість обер­ну­ти­ся до сво­го на­ро­ду, відда­ти йо­му йо­го сво­бо­ду і зро­би­ти з нього жи­ву, не­по­бор­ну за­по­ру про­ти мон­гольсько­го наїзду, він, по­ки мон­го­ли руй­ну­ють йо­го край, побіг до угорсько­го ко­ро­ля, у нього бла­га­ючи по­мочі. Але уг­ри не пок­вапні по­ма­га­ти нам, хоч і їм са­мим гро­зить та са­ма на­ва­ла. Те­пер твій

    Данило щез десь, і, хто знає, мо­же, не­за­дов­го йо­го по­ба­чи­те в та­борі мон­гольсько­го ха­на яко йо­го вірно­го піддан­ця, щоб ціною не­волі й по­ни­жен­ня пе­ред сильнішим ку­пи­ти собі власть над слаб­ши­ми.

    Боярин слу­хав то­го оповідан­ня, і вже го­ло­ва йо­го по­ча­ла ук­ла­да­ти пла­ни: що діяти? Як ви­ко­рис­та­ти та­ку по­ру?

    - Так, ка­жеш, мон­го­ли гро­зять на­па­дом і от­сим го­рам?

    Захар якось зна­чу­чо всміхнув­ся на те за­пи­тан­ня:

    - Грозять, бо­яри­не.

    - І що ж ви ду­маєте ро­би­ти? Підда­ва­ти­ся чи бо­ро­ни­ти­ся?

    - Піддаватися їм не мож­на, бо всіх, хто їм піддається, же­нуть во­ни на служ­бу, і то в перші ря­ди, в най­тяжчі бої.


    - Значить, ви хо­че­те бо­ро­ни­тись?

    - Що си­ла на­ша, спро­буємо зро­би­ти.

    - Коли так, то прийміть ме­не за сво­го воєво­ду. Я вас по­ве­ду до бою про­ти мон­голів!

    - Постій, бо­яри­не, ми ще не дійшли до ви­бо­ру воєво­ди. Ти ще не ви­тол­ку­вав­ся зі своїх пос­тупків у нашій гро­маді. Твою щи­ру во­лю до служ­би гро­маді ми прий­ме­мо, але батьки наші ка­за­ли нам, що до чис­то­го діла тре­ба й чис­тих рук. А чи бу­дуть твої ру­ки чисті до та­ко­го діла, бо­яри­не?

    Тугар Вовк змішав­ся тро­хи та­ким наг­лим зво­ро­том, а далі ска­зав:

    - Старче, гро­ма­до,- по­киньмо давні ура­зи! Во­рог збли­жається, з'єднай­мо свої си­ли про­ти нього! Доп­рав-ду­ючись своєї ура­зи, ви мо­же­те ли­ше пош­ко­ди­ти ділу, а хісна ніяко­го собі не до­бу­де­те.

    - Ні, бо­яри­не, не го­во­ри сього! Не своєї ура­зи ми до-прав­дуємось, але са­мої прав­ди. Неп­рав­дою прий­шов ти до нас, бо­яри­не, не по правді пос­ту­пав з на­ми,- і як же ми мо­же­мо повіри­ти тобі на­чальство над со­бою в війні з мон­го­ла­ми?

    - Старче, ти, ба­чу, зав­зяв­ся розд­ра­ту­ва­ти ме­не?

    - Боярине, ува­жай, що тут суд гро­мадський, а не за­ба­ва! Ска­жи мені: осіда­ючи на ту­хольській землі, чи хотів ти бу­ти чле­ном гро­ма­ди, чи ні?

    - Я прис­ла­ний сю­ди кня­зем як воєво­да.

    - Ми ска­за­ли тобі, що не приз­наємо пра­ва тзо­го над на­ми, а особ­ли­во пра­ва на на­шу зем­лю. Не ти­кай, бо­яри­не, на­ших зе­мель і на­ших лю­дей, а тоді, мо­же,;.іи прий­ме­мо те­бе до своєї гро­ма­ди як рівно­го між рівних.

    - От як! - скрик­нув гнівно Ту­гар Вовк.- Ота­ка ва­ша спра­вед­ливість! То я мав би нех­ту­ва­ти кня­жу лас­ку, а доп­ро­шу­ва­ти­ся лас­ки від смердів?

    - Що ж, бо­яри­не, інак­ше ти не мо­жеш бу­ти на­шим гро­ма­дя­ни­ном, а не на­леж­но­го до гро­ма­ди гро­ма­да й терпіти у се­бе не схо­че.

    - Не схо­че терпіти? - насмішли­во скрик­нув Ту­гар Вовк.

    - Батьки наші ка­за­ли нам: шкідли­во­го і не­потрібно­го чле­на гро­ма­ди, розбійни­ка, ко­нок­ра­да або пос­то­рон-нього, що без волі гро­ма­ди за­би­рав би гро­мадські землі, з ро­ди­ною та­ко­го прог­на­ти з гра­ниць гро­мадських, а дім йо­го роз­ва­ли­ти і зрівня­ти з зем­лею.

    - Ха-ха-ха! - за­ре­го­тав­ся си­лу­ва­ним сміхом бо­ярин.- То ви сміли б ме­не, кня­жо­го бо­яри­на, наділе­но­го кня­жою лас­кою за мої зас­лу­ги, рівня­ти з розбійни­ка­ми і ко­нок­ра­да­ми?

    - Що ж, бо­яри­не, а ска­жи сам по совісті, чи ліпше ти пос­ту­паєш з на­ми, як розбійник? Ад­же ж зем­лю на­шу за­би­раєш - на­ше най­більше і єди­не доб­ро.

    Людей на­ших го­ниш і вби­ваєш на смерть, ху­до­бу на­шу стріляєш! Чи так роб­лять чесні гро­ма­дя­ни?

    - Старче, по­кинь та­ку мо­ву, я її не мо­жу слу­ха­ти, во­на на­ру­шає мою честь.

    - ІІостій, бо­яри­не, я ще не скінчив,- ска­зав спокійно За­хар Бер­кут.- Отеє ти зга­дав про свою честь і раз у раз го­во­риш про свої ве­ликі зас­лу­ги. Будь лас­кав, ска­жи нам, які се твої зас­лу­ги, щоб і ми мог­ли вша­ну­ва­ти їх!

    - У двад­цятьох бит­вах я про­ли­вав свою кров!

    - Кров свою про­ли­ва­ти, бо­яри­не, се ще не зас­лу­га. І розбійник не раз про­ли­ває свою кров, а йо­го ж за те віша­ють. Ска­жи нам, про­ти ко­го і за ким ти во­ював?

    - Проти кня­зя київсько­го, про­ти князів во­линських, і польських, і ма­зо­вецьких…

    - Досить, бо­яри­не! Ті війни - се ганьба, не зас­лу­га, і для те­бе, і для князів. Се чис­то розбійницькі війни.

    - Я во­ював і про­ти мон­голів над Кал­кою.

    - І як же ти во­ював протії них?

    - Як то як? Так, як по­ви­нен був во­юва­ти, не всту­па­ючись із місця, по­ки, ра­не­ний, не дістав­ся до не­волі.

    - Отеє ти доб­ре ска­зав,- не знаємо тільки, чи се прав­да.

    - Як не знаєте, то й не мішай­те­ся в те, чо­го не знаєте.

    - Постій, бо­яри­не, не насміхай­ся над на­шим нез­нан­ням. Пос­та­раємось пе­ре­ко­на­ти­ся.

    І за тим сло­вом За­хар ус­тав і, звер­та­ючись до гро­ма­ди, ска­зав:


    - Чесна гро­ма­до, ви чу­ли приз­нан­ня бо­яри­на Ту­га­ра Вов­ка?

    - Чули.

    - Чи мо­же хто свідчить за ним або про­тив нього?

    - Я мо­жу! - оз­вав­ся го­лос із на­ро­ду. Мов стрілою по­ра­же­ний, стре­пе­нув­ся бо­ярин на той го­лос і пер­ший раз уваж­но, з яко­юсь три­во­гою пог­ля­нув на гро­ма­ду.

    - Хто мо­же свідчи­ти, не­хай вий­де пе­ред гро­ма­ду і свідчить,- ска­зав За­хар.

    Перед гро­ма­ду вий­шов не ста­рий ще чо­ловік, каліка, без ру­ки і но­ги, навх­рест пе­ре­каліче­ний. Ли­це йо­го бу­ло по­ри­те гли­бо­ки­ми шра­ма­ми. Се був Митько

    Вовк, як зва­ла йо­го гро­ма­да. Пе­ред кілько­ма літа­ми зай­шов він до гро­ма­ди на кулі, роз­повіда­ючи страшні вісті про мон­голів, про бит­ву над Кал­кою, про пог­ром руських князів і про смерть тих, що діста­ли­ся до не­волі, а потім під час обіду мон­гольських пол­ко­водців бу­ли уду­шені під дош­ка­ми, на яких мон­го­ли засіли до уч­ти. Він, Митько, та­кож був у тій битві в дру­жиш од­но­го бо­яри­на і ра­зом з ним дістав­ся до не­волі, з якої потім якимсь чу­дом уй­шов. Дов­го блу­кав він по се­лах і містах свя­тої Русі, по­ки вкінці не зай­шов і до Тухлі. Тут йо­му спо­до­ба­ло­ся жи­ти, а що своєю од­ною ру­кою вмів плестіг скусні коші і знав ба­га­то пісень та оповідань про да­лекі краї, то гро­ма­да прий­ня­ла йо­го р свої чле­ни, жи­ви­ла йо­го і зо­дя­га­ла за чер­гою, за­гально люб­ля­чи і по­ва­жа­ючи йо­го за ра­ни, по­не­сені в війні з наїзни­ком, і за йо­го чес­ний, ве­се­лий ха­рак­тер. Отой-то

    Митько те­пер вий­шов свідчи­ти протії бо­яри­на.

    - Скажи нам, Во­яче Митьку,- по­чав пи­та­ти йо­го За­хар,- ти знаєш сього бо­яри­на, про­ти кот­ро­го хо­чеш свідчи­ти?

    - Знаю,- відповів твер­дим го­ло­сом Митько.- В йо­го дру­жині я слу­жив і був у битві над Кал­кою.

    - Яке ж свідоцт­во хо­чеш ти зло­жи­ти про­ти нього?

    - Мовчи, підлий ра­бе! - скрик­нув, побліднівши, бо­ярин.- Мов­чи, а то тут бу­де й ко­непь твоя&му нуж­ден­но­му жит­тю!

    - Боярине, я те­пер не раб твій, але вільний гро­ма­дя­нин, і тільки моя гро­ма­да мо­же веліти мені мов­ча­ти. Я досі мов­чав, але те­пер мені ве­лять го­во­ри­ти. Чес­на гро­ма­до! Свідоцт­во моє про­ти бо­яри­на Ту­га­ра Вов­ка ве­ли­ке і страш­не: він зра…

    - Мовчав досі, то мов­чи й далі! - рев­нув бо­ярин, блис­нув топір, і Митько Во­як з роз­лу­па­ною го­ло­вою, ок­ро­вав­ле­ний упав до­до­лу.

    Охнула гро­ма­да і зірва­ла­ся на но­ги. Страш­ний крик за­лу­нав дов­ко­ла:

    - Смерть йо­му! Смерть! Він зганьбив святість су­ду! На раді за­бив му­жа на­шо­го!

    - Смерди по­гані! - скрик­нув до них бо­ярин.- Не бо­юсь вас! От так бу­де кож­до­му, хто по­ва­житься торк­ну­ти ме­не чи ру­кою, чи сло­вом. Гей, мої вірні слу­ги, сю­ди, до ме­не!

    Лучники і топірни­ки, хоч самі бліді й трем­тючі, обс­ту­пи­ли бо­яри­на. Грізний, чер­во­ний з лю­тості, сто­яв він по­се­ред них з кро­ва­вим то­по­ром у руці. На знак

    Захара гро­ма­да втих­ла.

    - Боярине,- ска­зав За­хар,- ти смер­тельно про­ви­нивсь про­ти бо­га і гро­ма­ди. Ти на суді за­бив свідка, на­шо­го гро­ма­дя­ни­на. Що він хотів про­ти те­бе свідчи­ти, ми не дізна­ли­ся і не хо­че­мо зна­ти,- не­хай твоя совість су­дить те­бе. Але своїм убійством ти приз­нав­ся до ви­ни і по­пов­нив но­ву ви­ну. Гро­ма­да не мо­же те­бе терпіти на своїй землі. Відда­ли­ся з-між нас! За три дні віднині прий­дуть наші лю­ди, щоб роз­ва­ли­ти твій дім і заг­ла­ди­ти навіть слід тво­го бут­тя у нас.

    - Нехай при­хо­дять! - крик­нув лю­то бо­ярин.- По­ба­чи­мо, хто чий слід заг­ла­дить.

    Я плюю на ваш суд! Рад по­ба­чи­ти то­го, хто прис­ту­пить до мо­го до­му! Ану, мої слу­ги, ходімо з сього по­га­но­го збо­ру!

    Боярин відда­лив­ся зі своїми слу­га­ми. Дов­гий час сто­яла мов­чан­ка в зборі.

    Молодці ви­нес­ли кро­ва­ве тіло Мить-ка Во­яка.

    - Чесна гро­ма­до,- ска­зав За­хар,- чи во­ля ва­ша пос­ту­пи­ти з бо­яри­ном Ту­га­ром

    Вовком так, як батьки наші веліли пос­ту­па­ти з та­ки­ми людьми?

    - Так, так! - за­гу­ла гро­ма­да.


    - Кого ж ви­би­раєте до спов­нен­ня гро­мадської волі? Виб­ра­но де­сять мо­лодців, між ни­ми й Мак­си­ма Бер­ку­та. Важ­ко бу­ло Мак­си­мові прий­ма­ти сей вибір. Хоч і як не­на­вис­ний був йо­му бо­ярин, але все-та­ки він був віт-цем тої, кот­ра мов ча­ром опа­ну­ва­ла йо­го сер­це і йо­го мислі, за кот­ру він віддав би був жит­тя. А те­пер, о го­ре, і во­на бу­ла за­суд­же­на, без­вин­но, за батько­ву про­ви­ну. Але про­те

    Максим не відпи­рав­ся від ви­бо­ру. Хоч і як тяж­ке для нього бу­ло зав­дан­ня спов­ни­ти гро­мадський за­суд, усе-та­ки він у гли­бині сво­го сер­ця ра­ду­вав­ся ним: ад­же ж при тій на­годі він по­ба­чить її! А мо­же, йо­му удасться як-не­будь потіши­ти її, зла­го­ди­ти хоть своєю щирістю ост­рий за­суд гро­ма­ди!..

    А тим ча­сом ра­да гро­мадська йшла далі своєю чер­гою. Прик­ли­ка­но післанців від сто­ронських гро­мад, щоб і з ни­ми на­ра­ди­тись над тим, як бо­ро­ни­ти­ся про­ти на­па­ду мон­голів.

    - Зруйновані ми,- го­во­рив післа­нець підгірських гро­мад.- Се­ла наші по­па­лені, ху­до­би зра­бо­вані, мо­лодіж ви-гиб­ла. Ши­ро­кою рікою роз­ли­ли­ся по­жежі і зни­щен­ня по Підгір'ю. Князь не дав нам ніякої обо­ро­ни, а бо­яри, що тис­ли нас в ча­си спо­кою, зра­ди­ли нас у пот­ребі.

    Післанці з Кор­чи­на й Тус­та­ня го­во­ри­ли:

    - Нам гро­зить за­ли­ва. По­ниж­че Си­невідська на рівнині біліють вже шат­ра мон­голів. Іде їх си­ла незлічи­ма, і ми й ду­ма­ти не мо­же­мо про бо­ротьбу й опір, але за­би­раємо все і втікаємо в ліси та в го­ри. Бо­яри наші за­ча­ли бу­ли ро­би­ти засіки на шля­ху, але якось ва­гу­ються. Шеп­чуть лю­ди, що хо­тять зап­ро­да­ти шля­хи наші мон­го­лам.

    Післанці з інших вер­хо­винських гро­мад го­во­ри­ли:

    - У нас уро­жаї лихі, а те­пер з долів набігло до нас ба­га­то на­ро­ду. Пе­ред­но­ви­нок тяж­кий. Ря­туй­те нас і на­ших гос­тей, по­можіть пе­ре­бу­ти чор­ну го­ди­ну!

    Післанці з уг­ро-руських гро­мад ска­за­ли:

    - Чули ми, що мон­гольська за­ли­ва йде в угорську країну. На бо­га і богів батьків на­ших взи­ваємо вас, сусіди і брат­тя: спиніть то­ту страш­ну хма­ру, не до­пустіть її зва­ли­ти­ся в на­шу країну! Ваші се­ла - твер­дині; кож­да ска­ла, кож­да деб­ра ва­ша ста­не за ти­ся­чу во­яків. А ско­ро раз во­ни пе­ре­ва­ляться че­рез го­ри, то вже там ніяка си­ла не спи­нить їх, і всі ми по­гиб­не­мо мар­но. Ми го­тові да­ти вам поміч, якої за­жа­даєте,- і хлібом, і людьми, тільки не опус­кай­те рук, не тратьте надії, ста­вай­те до бою з по­га­ним наїзни­ком!

    Тоді За­хар Бер­кут ска­зав:

    - Чесна гро­ма­до, і ви, чесні пос­ли сусідські! Всі ми тут чу­ли, яка страш­на хма­ра йде на на­шу країну. Воєнні си­ли вис­ту­па­ли про­ти них і по­гиб­ли. Си­ла їх ве­ли­ка, а не­щасні по­ряд­ки на на­ших до­лах доз­во­ли­ли їм зай­ти аж у сер­це на­шо­го краю, пе­ред поріг на­шої ха­ти. Князі й бо­яри пот­ра­ти­ли го­ло­ви або зрад­жу­ють край свій оче­ви­дяч­ки. Що нам тут зро­би­ти? Як нам бо­ро­ни­ти­ся? Я ду­мав би, що нам по­за гра­ниці на­шої Ту­хольщи­ни уда­ва­ти­ся не мож­на. Шлях наш при вашій по­мочі, чесні загірні гро­ма­дя­ни, ми чень обо­ро­ни­мо. Але інших шляхів ми обо­ро­ни­ти не мо­же­мо. Се бу­де ва­ше діло, чесні тус­танські гро­ма­дя­ни, а ко­ли б нам уда­ло­ся на­ше діло, то ми й вам ра­до піде­мо до­по­ма­га­ти.

    На те ска­за­ли тус­танські післанці:

    - Знаємо ми, батьку За­ха­ре, що вам ніяк іти нас бо­ро­ни­ти і ще в тій тяжкій го­дині тре­ба, щоб кож­дий по­пе­ред усього за се­бе сто­яв. Але зваж­те ли­ше, що наші гро­ма­ди не такі щас­ливі, як ва­ша, що бо­яри заб­ра­ли нас у ру­ки і во­ни дер­жать сто­ро­жу над засіка­ми й про­хо­да­ми. А як во­ни схо­тять ви­да­ти їх мон­го­лам, то що ж ми по­ра­ди­мо? Лиш од­но­го ми надіємось, і се мо­же ще спас­ти нас: що мон­го­ли не підуть на ваш шлях і що в такім разі ви, за­без­пе­чив­ши свій шлях вар­тою, бу­де­те мог­ли ру­ши­ти нам на поміч.

    - Ей, гро­ма­дя­ни, гро­ма­дя­ни,- су­мо­ви­то, але і з до­ко­ром ска­зав За­хар,- і си­ла, ба­читься, у вас у ру­ках, і ро­зум у го­ло­вах, як у мужів, а бесіда ва­ша ди­ти­ня­ча!

    Покладаєте надію на «мо­же» та на «хто знає». Ад­же ж, сього будьте певні, що ско­ро нам не гро­зи­ти­ме не­без­пе­ка, то ми всею гро­ма­дою прий­де­мо вам на поміч. Але по­пе­ред усього вам на­ле­жа­лось би за­без­пе­чи­ти се­бе про­ти ва­ших влас­них во­рогів - бо­яр. До­ки в їх ру­ках засіки і про­хо­ди, до­ти ви й дих­ну­ти без­печ­но не мо­же­те. Кож­дої хвилі сей пре­хит­рий рід мо­же про­да­ти вас. По­ра вам не дріма­ти, але вда­ри­ти в дзво­ни і гро­ма­да­ми пос­ки­да­ти з се­бе ті пу­та, в які об­пу­та­ла вас бо­ярська не­ситість і кня­жа сва­во­ля. По­ки сього не бу­де, по­ти й ми не змо­же­мо до­по­мог­ти вам.


    Сумно по­хи­ли­ли го­ло­ви тус­танські післанці на ті За­ха­рові сло­ва.

    - Ей, батьку За­ха­ре,- ска­за­ли во­ни,- знаєш тп на­ших гро­ма­дян, а го­во­риш, не­мов­би зовсім не знав їх. Зла­ма­на у них дав­ня відва­га, при­топ­та­на їх во­ля. За твою ра­ду дя­куємо тобі і пе­ре­да­мо її на­шим гро­ма­дам, але чи підуть во­ни за нею?.. Ей, ко­би ти був між ни­ми і ска-вав їм своє сло­во!

    - Невже ж та­ки, чесні сусіди, моє сло­во у ва­ших гро­ма­дян мо­же ма­ти більшу ва­гу, ніж їх влас­на пот­ре­ба, ніж їх влас­ний ро­зум? Ні! Ко­ли б так бу­ло, то нічо­го вже й моє сло­во вам не по­мо­же, то вже про­па­ли наші гро­ма­ди, про­па­ла на­ша

    Русь.

    Сонце геть-геть уже схи­ли­ло­ся з по­луд­ня, ко­ли ту­хольська гро­ма­да по скінченій раді вер­та­ла до се­ла. Без радісних співів і вик­риків, сум­но, по­ва­гом ішли старі й мо­лоді, повні важ­ких дум. Що то при­не­суть їм бу­дущі дні?

    Післанці сто­ронських гро­мад, підне­сені на дусі й за­охо­чені, по­роз­хо­ди­ли­ся.

    Тільки коп­не зна­ме­но, знак си­ли і зго­ди гро­мадської, повіва­ло ви­со­ко і ве­се­ло в повітрі, і вес­ня­не не­бо ясніло пре­чис­тим бла­ки­том, не­мов не ба­ча­чи зем­ної жур­би та три­во­ги.

    

ІV

    

    Широкою рікою пли­ли по Русі по­жежі, руїна та смерть. Стра­шен­на мон­гольська ор­да з да­ле­кої сте­по­вої Азії на­летіла на на­шу країну, щоб на довгі віки в самім ко­рені підтятії її си­лу, роз­би­ти її на­род­не жит­тя. Най­перші міста -

    Київ, Канів, Пе­ре­яс­лав - упа­ли і бу­ли зруй­но­вані до ос­но­ви; їх слідом пішли ти­сячі сіл і мен­ших го­родів. Страш­ний на­чальник мон­гольський Ба­ту-хан, проз­ва­ний Ба­тиєм, ішов на чолі своєї сто­ти­сяч­ної ор­ди, же­ну­чи пе­ред со­бою вчет­ве­ро стільки вся­ких по­ло­ня­ників, що му­си­ли би­ти­ся за нього в пер­ших ря­дах,- ішов поз­довж руської землі, роз­пус­ка­ючи ши­ро­ко свої за­го­ни і бро­дя­чи по коліна в крові. Про який-будь опір на рівнім полі ніщо бу­ло й ду­ма­ти, тим більше, що Русь бу­ла роз'єдна­на і роз­дер­та внутрішніми ме­жи­усо­би­ця­ми.

    Декуди ста­ва­ли опо­ром міща­ни в своїх му­рах, і неп­ри­вичні до ве­ден­ня пра­вильної об­ло­ги мон­го­ли му­си­ли не раз тра­ти­ти ба­га­то ча­су, до­бу­ва­ючи брам

    і мурів то­по­ра­ми. Але слабі твер­дині па­да­ли більше че­рез зра­ду і підкупст­во, ніж си­лою по­бо­рені. Ціль по­хо­ду страш­ної ор­ди бу­ли Уг­ри, ба­га­та країна, за­се­ле­на пле­ме­нем, спорідне­ним з мон­го­ла­ми, від кот­ро­го ве­ли­кий Чінгісхан мон­гольський до­ма­гав­ся, щоб йо­му підда­ло­ся. Уг­ри не хотіли підда­ти­ся, і стра­шен­ний похід мон­гольської ор­ди мав їм по­ка­за­ти месть ве­ли­ко­го Чін- гісха­на. З трьох боків ра­зом, після пла­ну Ба­тия, ма­ла впас­ти ор­да до Угор­щи­ни: зі схо­ду в зем­лю Се­ми­го­род-ську, з за­хо­ду з землі Мо­равської і з півночі че­рез

    Карпати. В тій цілі ор­да поділи­ла­ся на три часті: од­на, під про­во­дом Кай­да­на, пішла бес­са­рабськи­ми сте­па­ми в Во­ло­щи­ну, дру­га, під про­во­дом Пе­ти, відділи­ла­ся від го­лов­ної ор­ди в землі Во­линській і по­пе­рек Чер­во­ної Русі, че­рез

    Пліснесько, зма­га­ла до верхів'я ріки Дністра, щоб пе­рей­ти її вбрід, а далі роз­ли­ла­ся по Підгір'ю, шу­ка­ючи про­ходів че­рез Кар­па­ти. Взяті до не­волі місцеві лю­ди, а та­кож де­які бо­яри-зрад­ни­ки про­ва­ди­ли мон­голів горі рікою Стриєм на ту­хольський шлях, і вже, як го­во­ри­ли кор­чинські післанці, їх шат­ра біліли­ся на рівнині по­ниж­че Си­невідська.

    Вечоріло. Густі су­мер­ки ля­га­ли на Підгір'я. Лісисті ту­хольські го­ри за­ди­ми­ли­ся, мов незлічимі вул­ка­ни, го­тов­ля­чись ви­бу­ха­ти. Стрий шумів по кам'яних бро­дах і пінив­ся по зак­ру­ти­нах. Не­бо пок­ри­ва­лось зо­ря­ми. Але й на землі, на ши­рокій надст­рий­ськііі рівнині, по­ча­ли розб­лис­ку­ва­тись якісь світи­ла, зра­зу де-де, рідко, мов не-сміло, далі чим­раз густіше, сильніше,- по­ки врешті ціла рівни­на, як да­ле­ко око за­сяг­не, не пок­ри­ла­ся ни­ми, не роз­жевріла­ся кро­ва­вим об­лис­ком.

    Мов мо­ре, по­ру­ше­не лег­ким вітром, так мер­котів той об­лиск над до­ли­ною, то живіше па­лах­ко­тя­чи, то мов розп­ли­ва­ючись у темніючім прос­торі. Се па­ла­ли нічні ог­ни­ща в та­борі мон­голів.


    Але ген-ген у віддалі, де кінчи­лось те мер­ко­тя­че мо­ре, па­ла­ли інші світи­ла, страшні, ши­рокі, бу­ха­ючи ог­ня­ною заг­ра­вою: се горіли око­личні се­ла і сло­бо­ди, ок­ру­жа­ючи ши­ро­кою ог­нен­ною пас­му­гою мон­гольський табір. Там бу­шу­ва­ли за­го­ни мон­голів, ра­бу­ючи та мор­ду­ючи лю­дей, за­би­ра­ючи в не­во­лю та ни­ща­чи до ос­но­ви все, чо­го не мож­на бу­ло заб­ра­ти.

    Смерком уже їха­ло вузьким плаєм по­верх си­невідських гір двоє лю­да на не­ве­лич­ких, та креп­ких гірських ко­ни­ках. Один із їздців, муж­чи­на вже в літах, був у ри­царськім строю, у зброї, з ме­чем і то­по­ром, з шо­ло­мом на го­лові і з спи­сом, прип'ятим до кінсько­го сідла. З-під шо­ло­ма спли­ва­ло дов­ге і гус­те, сивіюче вже во­лос­ся на йо­го плечі. Навіть густі су­мо­ро­ки, що хма­рою ле­жа­ли на го­рах і ве­ли­чез­ни­ми клу­ба­ми ко­ти­ли­ся з ярів і дебрів чим­раз ви­ще на вер­хи, не мог­ли на йо­го лиці зак­ри­ти ви­ра­зу гли­бо­ко­го нев­до­во­лен­ня, гніву і якоїсь сліпої зав­зя­тості, що щох­вилі роз­ли­вав­ся по ньому то їдким, прик­рим сміхом, то по­ну­рою хма­рою,- не­мов щось шар­па­ло йо­го сус­та­ви нес­подіва­ни­ми су­до­рож­ни­ми ру­ха­ми і да­ва­ло­ся взна­ки йо­го гар­но­му ко­неві.

    Другий їздець - то бу­ла мо­ло­да, гар­на дівчи­на, одіта в по­лот­ня­ну, шов­ко­ви­ми нит­ка­ми пе­ре­ти­ка­ну оде­жу, з не­ве­лич­ким боб­ро­вим ков­па­ком на го­лові, що не міг вмісти­ти в собі її ба­га­то­го, буй­но­го зо­ло­тис­то-жов­то­го во­лос­ся. Че­рез плечі у неї пе­ревіше­ний був лук з ту­ро­во­го ро­га і са­гай­дак зо стріла­ми, її чорні палкі очі ластівка­ми літа­ли дов­ко­ла, лю­бу­ючись рівни­ми, хви­ляс­ти­ми кон­ту­ра­ми вер­хо­ви­ни і тем­но-зе­ле­ни­ми си­ти­ми бар­ва­ми лісів та по­ло­нин.

    - Що за гар­на країна, та­точ­ку! - скрик­ну­ла во­на дзвінким, срібним го­ло­сом, ко­ли коні їх на хвильку зу­пи­ни­ли­ся на крутім пригірку, че­рез який во­ни з тру­дом про­би­ра­ли­ся, щоб пе­ред цілко­ви­тим смер­ком доїха­ти до цілі.- Що за чу­до­во гар­на країна! - пов­то­ри­ла во­на вже тихішим, ніжнішим го­ло­сом, ози­ра­ючись по­зад се­бе і то­ну­чи пог­ля­дом у незг­ли­би­мо тем­них зво­рах.

    - А що за по­га­ний на­род жи­ве в тій країні! - гнівно відрізав їздець.

    - Ні, та­точ­ку, сього не ка­жи! - ска­за­ла во­на сміло, але за­раз же якось зміша­лась і, знач­но по­ни­зив­ши го­лос, до­да­ла по хвилі: - Я не знаю, але на­род ту­тешній мені спо­до­бав­ся…

    - О, я знаю, що він тобі спо­до­бав­ся! - скрик­нув з до­ко­ром їздець.- А рад­ше, що спо­до­бав­ся тобі один із то­го на­ро­ду - той прок­ля­тий Бер­кут! О, я знаю, що ти го­то­ва батька сво­го по­ки­ну­ти для нього, що ти пе­рес­та­ла вже лю­би­ти батька для нього! Та що діяти - та­ка вже діво­ча вда­ча! А тільки я ка­жу тобі, дівчи­но: не вір то­му по­вер­хо­во­му блис­кові! Не вір га­дюці, хоч ко­ра­ло­ви­ми бар­ва­ми міниться!

    - Але ж, та­точ­ку, що за дум­ки ши­ба­ють по твоїй го­лові! І яки­ми прик­ри­ми сло­ва­ми ти до­ко­ряєш мені! Я приз­на­ла­ся тобі, що люб­лю Мак­си­ма, і при­ся­га­ла пе­ред сон­цем, що бу­ду йо­го. Але я ще не йо­го, я ще твоя. А хоч і йо­го бу­ду, то не пе­рес­та­ну лю­би­ти те­бе, та­точ­ку, ніко­ли, ніко­ли!

    - Але ж, дур­на дівчи­но, ти не бу­деш йо­го про се ніщо й ду­ма­ти! Хіба ти за­бу­ла, що ти бо­ярська доч­ка, а він смерд, вівчар?…

    - Ні, та­точ­ку, не го­во­ри сього! Він та­кий ри­цар, як і інші ри­царі,- ні, він ліпший, сміліший і чесніший від усіх тих бо­яр­чуків, яких я ба­чи­ла досі. Впрочім, та­точ­ку, дар­ма вже відмов­ля­ти - я при­сяг­ла.

    - Що зна­чить при­ся­га дур­ної, осліпле­ної дівчи­ни?

    - Ні, та­точ­ку, я не дур­на і не осліпле­на! Не в по­риві ди­кої прист­расті, не без ва­го­ван­ня й ду­ман­ня я зро­би­ла се. Навіть не без ви­щої волі, та­точ­ку!

    Остатні сло­ва ска­за­ла во­на якимсь приг­лу­ше­ним, таємни­чим го­ло­сом.

    Боярин ціка­во обер­нув­ся до неї:

    - Ну, а се що знов? Яка ви­ща во­ля спо­ну­ка­ла те­бе до та­ко­го бе­зумст­ва?

    - Слухай, та­точ­ку,- го­во­ри­ла дівчи­на, обер­та­ючись до нього та звільня­ючи в

    їзді.- Вночі пе­ред тим днем, ко­ли ми ма­ли ру­ша­ти на мед­ведів, по­ка­за­лась мені в сні моя ма­ти. Та­ка бу­ла, якою ти опи­су­вав мені її: в білій одежі, з роз­пу­ще­ним во­лос­сям, але з ли­цем рум'яним і яс­ним, мов сон­це, з радістю на ус­тах і з усміхом та безмірною лю­бов'ю в яс­них очах. Во­на прис­ту­пи­ла до ме­не з розп­рос­тер­ти­ми ру­ка­ми і об­ня­ла ме­не, сильно при­тис­ка­ючи до гру­дей.


    «Мамо!» - ска­за­ла я і більше не мог­ла нічо­го ска­за­ти з ра­дості та роз­коші, що на­пов­ня­ла цілу мою істо­ту.

    «Мирославе, ди­тя моє єди­не,- го­во­ри­ла во­на лагідним, м'яким го­ло­сом, що й досі трем­тить мені в серці,- слу­хай, що я тобі ска­жу. Ве­ли­ка для те­бе хви­ля збли­жається, до­ню! Сер­це твоє про­бу­диться і за­го­во­рить. Слу­хай сво­го сер­ця, до­ню, і йди за йо­го го­ло­сом!»

    «Так, ма­мо!» - ска­за­ла я, трем­тя­чи з якоїсь нес­ка­зан­ної ра­дості.

    «Благословлю ж твоє сер­це!» - І ска­зав­ши се, во­на розвіяла­ся за­па­ху­щим ле­го­том, а я про­ки­ну­лась. І сер­це моє справді за­го­во­ри­ло, та­точ­ку, і я пішла за йо­го го­ло­сом. На мені бла­гос­ло­венст­во ма­ми!

    - Але ж, дур­на дівчи­но, се був сон! Про що ти вдень ду­ма­ла, те вночі й прис­ни­лось тобі! А втім,- до­дав бо­ярин по не­довгій хвилі,- а вті:,г, ти вже й не по­ба­чиш йо­го ніко­ли!

    - Не по­ба­чу? - скрик­ну­ла жи­во Ми­рос­ла­ва.- Чо­му не по­ба­чу? Хіба він умер?

    - Хоч би й сто літ жив, то та­ки не по­ба­чиш йо­го, бо ми ми не вер­не­мось уже більше в ті прок­ляті сто­ро­ни.

    - Не вер­не­мось? А се для чо­го?

    - Для то­го,- ска­зав бо­ярин з си­лу­ва­ним су­по­коєм,- що ті твої добрі лю­ди, а по­пе­ред усіх той ста­рий чорт, батько тво­го уко­ха­но­го Мак­си­ма, ух­ва­ли­ли на своїй раді виг­на­ти нас із сво­го се­ла, роз­ва­ли­ти наш дім і зрівня­ти йо­го з зем­лею!

    Але постійте ви, ха­мо­ве плем'я, пізнаєте ви, з ким маєте діло! Ту­гар Вовк - се не ту­хольський вовк, він і ту­хольським мед­ве­дям зуміє по­ка­за­ти зу­би!

    Болюче тьохну­ло в серці Ми­рос­ла­ви, ко­ли по­чу­ла ті сло­ва.

    - Вигнали нас, та­точ­ку? І за що ж нас виг­на­ли? Пев­но, за то­го лісни­чо­го, що ти ка­зав так не­ми­ло­серд­но би­ти, хоч я з слізьми бла­га­ла те­бе пус­ти­ти йо­го на во­лю?

    - Як ти все те тя­миш! - підхо­пив злісно Ту­гар, хоч у серці гли­бо­ко вко­ло­ло йо­го те скар­жен­ня з уст доньки.- О, я знаю, що ко­ли б ти бу­ла на тій раді, то й ти бу­ла б ста­ла за ни­ми про­гив сво­го батька! Що ж діяти,- батько ста­рий, по­ну­рий, не вміє блис­ка­ти очи­ма, ані зітха­ти, а тобі хо­четься не та­ко­го то­ва­ри­ша! І що з то­го, що батько отеє пе­ред ча­сом по­сивів, ста­ра­ючись за­без­пе­чи­ти твою до­лю, а той но­вий, миліший, мо­лод­ший то­ва­риш, мо­же, десь те­пер зі своїми ту­хольпя­ми руй­нує на­шу ха­ту, ос­татнє й оди­но­ке на­ше прис­та­но­ви­ще на світі!

    Мирослава не ви­терпіла тих їдких до­корів,- га­рячі сльози бриз­ну­ли з її очей.

    - Ні, се ти, ти не лю­биш ме­не,- ска­за­ла во­на, за­ли-ва­ючи­ся слізьми,- і я не знаю, що відвер­ну­ло твоє сер­це від ме­не! Я ж не да­ла тобі ніякої при­чи­ни! Сам ти вчив і на­ка­зу­вав мені жи­ти по правді і го­во­ри­ти прав­ду! Нев­же ж те­пер на­раз прав­да так ду­же оп­ро­тивіла тобі?

    Боярин мов­чав, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Во­ни збли­жа­ли­ся вже до вер­ха го­ри і їха­ли вузькою до­ро­гою поміж ви­со­ки­ми бу­ка­ми, що зовсім зас­ло­ню­ва­ли пе­ред ни­ми не­бо. Коні, здані на влас­ну во­лю, самі шу­ка­ли собі стеж­ки се­ред сутінків і, зчас­та фор­ка­ючи, тю­па­ли звільна по по­хилій ка­ме­нистій до­розі під го­ру.

    - Куди ж ми їде­мо, ко­ли нас виг­на­но з Ту­хольщи-ни? - спи­та­ла на­раз Ми­рос­ла­ва, оти­ра­ючи ру­ка­вом сльози і підво­дя­чи до­го­ри го­ло­ву.

    - В світ за очі,- відка­зав батько.

    - Ти ж ка­зав, що їде­мо до од­но­го бо­яри­на в гос­ти­ну.

    - Правда оп­ро­тивіла мені: я ска­зав неп­рав­ду.

    - То ку­ди ж їде­мо?

    - Куди са­ма хо­чеш. Мені все од­но. Мо­же, їха­ти до Га­ли­ча, до кня­зя, кот­ро­му я нап­рик­рив­ся і кот­рий рад був ме­не поз­бу­ти­ся? О, хит­ра се шту­ка, той князь!

    Використати си­лу чо­ловіка, вис­са­ти йо­го, мов спілу виш­ню, а кістку ки­ну­ти геть

    - на те він як­раз. І який рад був він, ко­ли я поп­ро­сив у нього да­ро­виз­ни землі в

    Ту-хольщині! «Іди,- ска­зав мені,- не­хай ли­шень тут не ба­чу те­бе! Йди і уг­ри­зай­ся з ти­ми смер­да­ми за ну­яс­дек-ну ме­жу, лиш сю­ди не вер­тай!» Ну, що, мо­же, їха­ти най до нього жа­лу­ва­ти­ся на ту­хольців, про­си­ти нап­ро­ти них кня­жої по­мочі?..


    - Ні, та­точ­ку! - го­во­ри­ла Ми­рос­ла­ва.- Кня»а поміч зло­го не нап­ра­вить, а тільки ще дуж­че погіршить.

    - А ви­диш,- ска­зав бо­ярин, не­ба­га­то зва­жа­ючи на ос­татні сло­ва доньки.- Ну, а мо­же, вер­та­ти нам до Тухлі, до тих прок­ля­тих хлопів, до то­го чор­та Бер­ку­та, і про­си­ти у них лас­ки, підда­ти­ся їх карі, зрек­ти­ся сво­го бо­ярст­ва і бла­га­ти їх, щоб нас прий­ня­ли до своєї гро­ма­ди, як рівні рівних, і жи­ти з ни­ми так, як во­ни,- з вівця­ми вкупі, між вівсом і гноєм?

    Постава Ми­рос­ла­ви не­замітно, ми­мо­волі прос­ту­ва­ла­ся, ли­це її про­яс­ню­ва­лось при тих сло­вах.

    - А як га­даєш, та­точ­ку, чи во­ни прий­ми­ли б нас? - спи­та­ла во­на жи­во.

    - Хто знає! - ска­зав гризько бо­ярин.- Се ще як­би лас­каві бу­ли їх хамські ве­ли­чест­ва й їх над­ве­ли­чест­во За­хар Бер­кут!

    - Таточку, а чо­му ж нам не спро­бу­ва­ти сього? Ту-хольці не люб­лять неп­рав­ди; во­ни хоч і за­су­ди­ли нас, то, мо­же, по свой­ому пра­ву. А мо­же… мо­же, й ти, та­точ­ку, де­чим… своїм ост­рим пос­ту­по­ван­ням при­чи­нив­ся до то­го? А ко­ли б лагідно, по-людськи з ни­ми…

    - Ах, бо­же, се що та­ке? - скрик­ну­ла на­раз Ми­рос­ла­ва, пе­ре­ри­ва­ючи свої по­пе­редні мірку­ван­ня. Во­ни ста­ну­ли са­ме на верш­ку го­ри, і пе­ред ни­ми, мов си­лою чарів, роз­ки­ну­ла­ся ши­ро­ка стрий­ська до­ли­на, за­ли­та мо­рем по­жеж і ог­нищ. Не­бо жевріло кро­за­вим відблис­ком. Не­мов з пек­ла, нес­ли­ся з до­ли­ни дивні го­ло­си, іржан­ня ко­ней, брязкіт зброї, пе­рек­ли­ки вар­то­вих, гомін си­дя­чих при ог­ни­щах чор­них, кос­ма­тих лю­дей, а геть-геть да­ле­ко ряз­ди­ра­ючі сер­це зой­ки мор­до­ва­них старців, жінок і дітей, в'яза­них і ве­де­них у не­во­лю муж­чин, рик ско­ти­ни і хрускіт бу­динків, що, пе­ре­па­лені, ва­ли­ли­ся до­до­лу, а по тім ве­ли­чезні во­до­па­ди іскор, мов рої зо­ло­тис­тих ко­мах, зби­ва­ли­ся під не­бо. В кро­вавім розб­лис­ку огнів видніли­ся тут же, в до­лині над рікою, довгі, без­ко­неч­но довгі ря­ди чо­ти­риг­ран­них шатрів, пе­реділені від се­бе ши­ро­ки­ми ві.аб-сту­па­ми. Лю­ди, мов му­раш­ки, сну­ва­ли поміж шат­ра­ми і гро­ма­ди­ли­ся ко­ло ог­нищ. Ми­рос­ла­ва ста­ла на той вид мов ос­товпіла, не мо­жу­чи відірва­ти від нього очей. Навіть ста­рий, по­ну­рий бо­ярин не міг ру­ши­ти­ся з місця, по­то­па­ючи очи­ма в тім лячнім кро­вавім морі, лов­ля­чи но­сом за­пах гірко­го ди­му і крові, вслу­ху­ючись у зміша­ний гамір, у зой­ки, стог­нан­ня та радісні ок­ри­ки побіди.

    Навіть коні під на­ши­ми їздця­ми по­ча­ли тремтіти всім тілом, стриг­ти ву­ха­ми і фор­ка­ти ніздря­ми, не­мов ля­ка­ли­ся йти дальше.

    - Тату, про бо­га свя­то­го, се що та­ке? - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва.

    - Наші со­юз­ни­ки,- ска­зав по­ну­ро Ту­гар Вовк.

    - Ах, се му­сять бу­ти мон­го­ли, про кот­рих прихід го­во­рив на­род з та­кою три­во­гою?

    - Так, се во­ни!

    - Нищителі руської землі!

    - Наші со­юз­ни­ки про­ти тих прок­ля­тих смердів і їх гро­мадівства.

    - Тату, се за­ги­бель на­ша! Як не ста­не хлопів, то хто бу­де кор­ми­ти бо­яр?

    - Не бійся, не вро­ди­лась іще та бу­ря, що зду­жа­ла б до ко­ре­ня зни­щи­ти те підле насіння!

    - Але ж, та­точ­ку, мон­го­ли не ща­дять ні ха­ти, ні дво­ру, ні князівської па­ла­ти!

    Сам же ти не раз оповідав, як во­ни по­ду­ши­ли князів під дош­ка­ми.

    - І се доб­ре! Не­хай їх ду­шать, тих хит­рих круків! Але бо­яри­на не за­ду­ши­ли ніяко­го. Ще раз ка­жу тобі: се наші со­юз­ни­ки!

    - Але ж, та­точ­ку, ти хотів би вхо­ди­ти в со­юз із ти­ми ди­ку­на­ми, обаг­ре­ни­ми кров'ю на­шо­го на­ро­ду?

    - Що ме­не се об­хо­дить, хто во­ни і які во­ни? Крім них, ми не маємо ви­хо­ду. А не­хай во­ни собі бу­дуть і самі злі ду­хи, щоб тільки по­мог­ли мені!

    Мирослава, вся бліда, три­вож­ни­ми очи­ма гляділа на сво­го батька. Кро­ва­вий відблиск огнів, що освічу­вав око­ли­цю, ро­бив йо­го ли­це страш­ним і ди­ким і мер­котів на йо­го шо­ломі, не­мов об­ви­вав те ли­це кро­ва­вим вінцем. Во­ни обоє позліза­ли з ко­ней і, сто­ячи на гострім гре­бені го­ри, гляділи од­не на од­но­го.

    - Який ти страш­ний, та­точ­ку,- про­ше­потіла Ми­рос­ла­ва.- Я не пізнаю те­бе!


    - Говори сміло, го­во­ри, до­неч­ко! - ска­зав з якимсь ди­ким насміхом батько.- Я знаю, що ти хотіла ска­за­ти! Ти хотіла ска­за­ти: ‹'Я не мо­жу дальше йти з то­бою, я по­ки­ну те­бе, зрад­ни­ка вітчиз­ни, а вер­ну­ся до сво­го ми­ло­го, до сво­го вірно­го

    Беркута!» Ска­жи, ска­жи се од­вер­то - і по­кинь ме­не. Я піду, ку­ди ве­де ме­не до­ля,

    і бу­ду до кінця жит­тя сво­го дба­ти про твоє доб­ро!

    Їдовитий го­лос бо­яри­на став­ся при кінці якимсь м'яким, трем­тя­чим, зру­шу­ючим, так що Ми­рос­ла­ва ви­бух-ла го­лос­ним пла­чем і ки­ну­лась батькові на шию, гірко ри­да­ючи.

    - Ох, та­точ­ку,- хли­па­ла во­на,- як ти рвеш моє сер­це! Чим я так тяж­ко про­ви­ни­ла­ся пе­ред то­бою? Я ж знаю, що ти лю­биш ме­не! Я… я не по­ки­ну те­бе ніко­ли! Я бу­ду твоєю служ­ни­цею, твоєю невільни­цею до ос­татнього відди­ху, лиш не йди ту­ди, не по­да­вай сво­го чес­но­го ім'я на вічну ганьбу!

    Ридаючи, во­на впа­ла батькові до ніг і обніма­ла ру­ка­ми йо­го коліна, об­ли­ва­ла слізьми йо­го ру­ки. Не ви­дер­жав Ту­гар Вовк, кап­ну­ли сльози з йо­го ста­рих очей.

    Він підняв Ми­рос­ла­ву і міцно при­тис­нув її до гру­дей.

    - Доню моя,- ска­зав він лагідно,- не жа­луй­ся на ме­не! Го­ре на­пов­ни­ло гіркістю моє сер­це, гнівом на­ли­ло мої ду­ми. Але я знаю, що твоє сер­це - щи­ре зо­ло­то, що ти не по­ки­неш ме­не в днях три­во­ги й бо­ротьби. Ад­же ж ми самі те­пер на світі, ні до ко­го нам при­хи­ли­ти­ся, ні від ко­го жда­ти по­мочі, а тільки від се­бе са­мих.

    Вибору не маємо. Берімо поміч, де її знай­де­мо!

    - Таточку, та­точ­ку! - го­во­ри­ла з слізьми Ми­рос­ла­ва.- Гнів про­ти ту­хольців засліпив те­бе і пхає те­бе до за­ги­белі. Не­хай і так, що ми не­щас­ливі,- а чи для то­го му­си­мо бу­ти зрад­ни­ка­ми сво­го краю? Ні, рад­ше зги­ну­ти нам із го­ло­ду під пло­том!

    - Молода ти ще до­ню, га­ря­ча, пал­ка, і не знаєш, як сма­кує го­лод, як сма­кує нуж­да. Я заз­нав їх і хо­чу обе­рег­ти те­бе від них. Не пе­реч же мені! Хо­ди, їдьмо до цілі! Що бу­де, те бу­де, долі своєї не об'їде­мо!

    І він ско­чив на сво­го ко­ня і шпиг­нув йо­го ост­ро­га­ми. Да­рем­но Ми­рос­ла­ва хотіла спи­ни­ти йо­го - він пог­нав униз го­рою. Ри­да­ючи, по­да­ла­ся за ним і во­на. В своїй не­по­хитній ди­тячій вірі во­на все ще ду­ма­ла, що змо­же охо­ро­ни­ти батька від за­ги­белі, від віко­вис­тої ганьби - від зра­ди сво­го краю. Во­на, бідна, й не зна­ла, як гли­бо­ко її батько був уже заст­ряг у тім огиднім багні, як без­по­во­рот­но він уже впав у бе­зод­ню, так, що для нього справді не бу­ло іншо­го ви­хо­ду, як па­да­ти глиб­ше, аж до дна.

    Чим дальше з'їзди­ли в до­ли­ну, тим густіше пітьма об­ка­пу­ва­ла їх, тим мен­ше мог­ли що-не­будь ба­чи­ти, крім бли­ман­ня ог­нищ і жевріння відда­ле­них по­жеж.

    Зате гомін і рик ве­ли­чез­ної юр­би ста­вав­ся чим­раз го­лоснішим, ог­лу­ша­ючим.

    Дим виїдав їм очі, за­ха­пу­вав віддих у гру­дях. Бо­ярин прос­ту­вав до пер­шо­го ог­ни­ща, що па­ла­ло се­ред по­ля. Се бу­ла мон­гольська сто­ро­жа. Наб­ли­жа­ючись, во­ни ба­чи­ли п'ять лю­да в ко­жу­хах, обер­не­них во­лос­сям до­го­ри, в та­ких са­мих пе­ле­ха­тих ост­рокінчас­тих ков­па­ках, з лу­ка­ми на пле­чах і з то­по­ра­ми в ру­ках.

    Аж не­да­ле­ко вар­ти Ми­рос­ла­ва дігна­ла батька й сіпну­ла йо­го за ру­кав.

    - Таточку, бо­гом свя­тим мо­лю те­бе, вер­тай­мо відси.

    - Куди?

    - Ходімо до Тухлі!

    - Ні, про­па­ло вже! Піде­мо, але не з уни­же­ною просьбою. Піде­мо в гості - і рад я по­ба­чи­ти, чи твої Бер­ку­ти посміють те­пер ви­га­ня­ти нас!

    В тій хвилі мон­го­ли по­чу­ли прихід чу­жих лю­дей і з ди­ким кри­ком по­ха­па­ли за лу­ки та ок­ру­жи­ли їх.

    - Хто їде? - зак­ри­ча­ли різни­ми го­ло­са­ми, то по-на­шо­му, то по-сво­му.

    - Поклонник ве­ли­ко­го Чінгісха­на! - ска­зав по-мон-гольськи Ту­гар Вовк.

    Монголи ста­ли, витріщившії очі на нього.

    - Ти відки, що за один, за чим при­хо­диш? - спи­тав один, оче­вид­но, на­чальник сто­рожі.

    - Не твоє діло,- відповів ост­ро на мон­гольській мові бо­ярин.- Хто ве­де ва­шу си­лу?


    - Внуки ве­ли­ко­го Чінгісха­на: Пе­та-бе­га­дир і Бу­рун-да-бе­га­дир.

    - Іди ж і ска­жи їм, що «Кал­ка-ріка по бо­лоті те­че і в Дон упа­дає». А ми на твій по­во­рот пож­де­мо ко­ло ог­ни­ща.

    З рабським уша­но­ван­ням розс­ту­пи­ли­ся мон­го­ли пе­ред нез­най­омим приїжджим, що го­во­рив їх мо­вою та й ще та­ким пев­ним то­ном, до яко­го во­ни при­вик­ли від своїх ханів та бе­га­дирів. В одній хвилі на­чальник вар­ти здав своє місце на дру­го­го а сам, до­пав­ши ко­ня, пог­нав до та­бо­ру, якої, мо­же, чверть милі відда­ле­но­го від вар­то­во­го вог­ни­ща.

    Тугар Вовк і Ми­рос­ла­ва поз­ла­зи­ли з ко­ней, яких дех­то з вар­то­вих за­раз узя­ли, об­чис­ти­ли, на­поїли й прип'яли на му­жицькій, жи­том засіяній ниві. Приїжджі гості прис­ту­пи­ли до ог­ни­ща, гріючи над ним ру­ки, в які щи­пав їх вес­ня­ний нічний хо­лод. Ми­рос­ла­ва тремтіла цілим тілом, мов у ли­хо­радці, во­на бу­ла бліда

    і не сміла піднес­ти очей ка батька. Аж те­пер, по­чув­ши з батько­вих уст мон­гольську мо­ву і по­ба­чив­ши, з якою по­ша­ною мон­го­ли спов­ня­ли йо­го во­лю, во­на до­га­да­ла­ся, що батько її не віднині знається з ти­ми страш­ни­ми ни­щи­те­ля­ми рідної землі і що прав­ди­вою му­сить бу­ти та вість, яка глу­хо шеп­та­лась при дворі кня­зя Да­ни­ла, не­мов­то Ту­гар Вовк у битві над Кал­кою зра­див Русь мон­го­лам, ви­явив­ши їм на­пе­ред цілий план бит­ви, уло­же­ний руськи­ми кня­зя­ми. Прав­да,- го­во­ри­ли вісті,- до­ка­зу на те пев­но­го не­ма, а то б бо­яри­нові прий­шлось по­нес­ти го­ло­ву на ко­ло­ду; бо­ярин сто­яв у битві в першім ряді і при першім замішан­ню взя­тий був до не­волі. Але див­ним ви­да­ва­лось де­ко­му йо­го швид­ке увільнен­ня без оку­пу, хоч бо­ярин бо­жив­ся, що Мон­голії ви­пус­ти­ли йо­го, ша­ну­ючи но­го хо­робрість. Діло бу­ло тем­не, а тільки те бу­ло пев­не, що при княжім дворі всі по­ча­ли якось сто­ро­ни­ти від Ту­га­ра і сам князь не довіряв йо­му так, як довіряв давніше. Бо­ярин вкінці по­чув то­ту зміну і поп­ро­сив у кня­зя да­ро­виз­ни землі в Ту­хольщині. Не до­пи­ту­ючись, для чо­го за­ду­мав бо­ярин по­ки­да­ти Га­лич і для чо­го хо­че за­ко­па­ти­ся в такій лісистій пус­тині, та й ще з мо­ло­дою доч­кою, князь Да­ни­ло дав йо­му да­ро­виз­ну - оче­вид­но, рад був йо­го поз­бу­ти­ся. І при від'їзді з Га­ли­ча якось хо­лод­но про­ща­ли­ся всі з бо­яри­ном - дов­голітнім то­ва­ри­шем оруж­жя. Все те зга­да­ла те­пер в одній хвилі Ми­рос­ла­ва, і все те, що тоді ди­ву­ва­ло й гніва­ло її, ста­ло те­пер яс­не й зро­зуміле пе­ред її очи­ма. Так, зна­читься, вісті й шеп­ти го­во­ри­ли прав­дуі Так, зна­читься, батько її віддав­на, від де­сятьох літ, був у по­ро­зумінню з мон­го­ла­ми, був зрад­ни­ком! Мов при­дав­ле­на, мов підко­ше­на тою гад­кою, по­хи­ли­ла Ми­рос­ла­ва свою пре­гар­ну го­ло­ву до­до­лу. Сер­це її боліло ду­же: во­на чу­ла, як у ньому од­на за дру­гою рва­ли­ся най­сильніші й най­святіші нит­ки - нит­ки ди­тя­чої лю­бові й по­ва­жан­ня.

    Якою самітною, якою круг­лою си­ро­тою чу­ла се­бе во­на те­пер на світі, хоч тут же ко­ло неї сидів її батько! Якою не­щас­ною чу­ла во­на се­бе те­пер, хоч батько не­дав­но ще за­пев­ню­вав її, що все ро­бить для її щас­тя!

    Але й бо­ярин сидів те­пер який­сь не­ве­се­лий: йо­го рішу­че сер­це тис­ли, оче­вид­но, якісь важкі ду­ми. Не зна­ти, про що ду­мав він, але йо­го очі гляділи, не зми­га­ючи, в по­лум'я ог­ни­ща, сліди­ли уваж­но за тим, як до­го­ра­ли чер­воні, мов роз­жа­ре­не залізо, поліна, як тріска­ли в огні, зли­зу­вані по­лум'ям. Чи се бу­ло спокійне ду­ман­ня чо­ловіка, що дійшов до своєї ме­ти, чи, мо­же, яке три­вож­не про­чут­тя бу­ду­щи­ни хо­лод­ною ру­кою вхо­пи­ло йо­го за сер­це і пе­чать мов­чан­ня по­ло­жи­ло на йо­го ус­тах? Тільки ж і він, ста­рий роз­важ­ний чо­ловік, уни­кав пог­ля­ду

    Мирослави, ли­ше глядів і глядів у ог­ни­ще на ми­го­тячі іскри та по­пеліючі поліна.

    - Доню! - ска­зав він вкінці сти­ха, не підво­дя­чи на неї очей.

    - Чому ти вчо­ра не вбив ме­не, та­ту? - про­шеп­та­ла Ми­рос­ла­ва, на­си­лу здер­жу­ючи сльози в очах. Го­лос її, хоч ти­хий, ду­нув на бо­яри­на ле­до­вим хо­ло­дом. Він не знай­шов на те пи­тан­ня відповіді, і мов­чав, і вдив­лю­вав­ся в ог­ни­ще, по­ки не прибіг вартівник із та­бо­ру.

    - Внуки ве­ли­ко­го Чінгісха­на шлють свій привіт но­во­му дру­гові і про­сять йо­го до сво­го шат­ра на воєнну ра­ду.

    - Ходімо! - ска­зав ко­рот­ко бо­ярин і підняв­ся з місця.

    Мирослава вста­ла та­кож, але но­ги її відмов­ля­ли пос­лу­ху. Та не час бу­ло те­пер вер­та­ти­ся. В одній хвилі мон­го­ли при­ве­ли їх ко­ней, ви­са­ди­ли Ми­рос­ла­ву і, ок­ру­жив­ши їх обоє, по­ве­ли до та­бо­ру.


    Монгольський табір був роз­ло­же­ний у ве­ли­чезнім чо­ти­ри­кут­ни­ку і об­ко­па­ний гли­бо­ким ро­вом. В кождім боці чо­ти­ри­кут­ни­ка бу­ло по два­над­цять входів, ок­ру­же­них оруж­ною вар­тою. Хоч неп­ри­ятель ніякий не гро­зив та­бо­рові, то все- та­ки йо­го сте­ре­же­но чуй­но - та­ке вже бу­ло воєнне пра­ви­ло мон­голів, зовсім у су­пе­речність із хрис­ти­янським ри­царст­вом, яке не дорівню­ва­ло мон­го­лам ані в військовій кар­ності, ані в умілості так­ти­ки та кер-мо­ван­ня ве­ли­ки­ми ма­са­ми.

    Вартові при вході та­бо­ру ди­ки­ми го­ло­са­ми пе­рек­ли­ка­ли­ся з вар­то­ви­ми, що ве­ли бо­яри­на з донькою, а потім пе­рей­ня­ли нез­ви­чай­них гос­тей і по­ве­ли їх до шат­ра своїх на­чальників. Хоч і як при­дав­ле­на бу­ла Ми­рос­ла­ва своїм бо­лем і сти­дом, що ви­па­лю­вав га­рячі рум'янці на її дівочім лиці, то все ж во­на бу­ла над­то смілої вдачі, над­то свобідно і по-ри­царськи ви­хо­ва­на, щоб не заціка­ви­ти­ся розк­ла­дом та­бо­ра і всім но­вим та не­ви­да­ним ок­ру­ясен-ням. Бист­рим оком оки­ну­ла во­на по­овод­жа­ючих її вар­то­вих. Низькі, підсад­ку­ваті їх пос­та­ви, пов­би­рані в овечі ко­жу­хи, че­рез які пе­ревіше­ний був у кож­до­го лук і са­гай­дак зі стріла­ми, виг­ля­да­ли мов мед­веді або які інші дикі звірі. Ли­це без за­рос­ту, з вис­та­ючи­ми ви­ли­ця­ми і підоч­ни­ми кістьми, з ма­леньки­ми і гли­бо­ко впа­ли­ми очи. ма, що лед­ве бли­ща­ли­ся з вузьких, скісно проріза­них повік, з не­ве­ли­ки­ми прип­лес­ка­ни­ми но­са­ми, виг­ля­да­ли якось гид­ко, відраз­ли­ве, а жов­та­ва їх бар­ва, що в відблис­ку ог­нищ пе­ре­ли­ва­ла­ся в який­сь зе­лен­ку­ва­тий відтінок, ро­би­ла їх

    іще страшніши­ми та відраз­ливіши­ми. З пох­нюп­ле­ни­ми до­до­лу го­ло­ва­ми і з гор­ля­ною, співу­чою мо­вою, во­ни по­до­ба­ли на вовків, що шу­ка­ють, ко­го б по­жер­ти. Шат­ра їх, як Ми­рос­ла­ва зблизька приг­ля­ну­ла­ся, зроб­лені бу­ли з вой­ло­ку, розп'ято­го на чо­тирьох жерд­ках, зв'за­них угорі до­ку­пи, і нак­риті бу­ли ввер­ху для за­без­пе­ки від до­щу ве­ли­ки­ми шап­ка­ми з кінської шкіри. Пе­ред шат­ра­ми сто­яли на жерд­ках по­наст­ром­лю­вані людські го­ло­ви, кро­ваві, з зас­тиг­лим ви­ра­зом бо­лю і роз­пу­ки на блідих, по­синілих, світлом ог­нищ ди­во­виж­но освіче­них ли­цях. Хо­лод­ний піт вис­ту­пив на чо­ло Ми­рос­ла­ви На сей вид; її, ге­рой­ську, смілу дівчи­ну, не му­чи­ла дум­ка, що швид­ко й її го­ло­ва так са­мо стриміти­ме де-будь пе­ред шат­ром яко­го мон­гольсько­го бе­га­ди­ра. Та ні, во­на воліла б те­пер тліти в по­жежі і стриміти як кро-ва­вий тро­фей пе­ред шат­ром побіди­те­ля, аніж своїми жи­ви­ми очи­ма ог­ля­да­ти ті тро­феї, з яких кож­дий не­дав­но ще був жи­вим чо­ловіком, ду­мав, пра­цю­вав і лю­бив,- аніж іти здовж оцього страш­но­го та­бо­ру на без­чес­не, зрад­ницьке діло!

    «Ні, ні,-ду­ма­лось їй,-не бу­де то­го. Я не піду дальше! Я не ста­ну зрад­ни­цею сво­го краю! Я по­ки­ну батька, ко­ли не змо­жу відвес­ти йо­го від йо­го прок­ля­то­го наміру».

    Тим ча­сом во­ни ста­ну­ли пе­ред шат­ром на­чальни­ка че­ти, лю­бим­ця Ба­тиєво­го.

    Шатро не відзна­чу­ва­ло­ся від інших шатрів звер­ха нічим, окрім прип'ятої на йо­го верш­ку жерд­ки з трьома бун­чу­ка­ми; за­те все­ре­дині бу­ло да­ле­ко пишніше, по- азіатськи улад­же­не. Тільки ж ані бо­ярин, ані Ми­рос­ла­ва до се­ре­ди­ни шат­ра не вхо­ди­ли, бо на­чальників мон­гольських зас­та­ли пе­ред шат­ром, ко­ло ог­ни­ща, на котрім невільни­ки пек­ли двох ба­ранів. По­ба-чив­ши гос­тей, на­чальни­ки схо­пи­ли­ся всі враз на рівпї но­ги і по­ха­па­ли до рук свою зброю, хоч, впрочім, не пос­ту­пи­ли­ся з місця, що­би стріча­ти їх. Зна­ючи мон­гольський зви­чай, бо­ярин кив­нув доньці, щоб ли­ши­лась по­за­ду, а сам, зняв­ши з го­ло­ви шо­лом, а з пле­чей лук, прис­ту­пив до них з пок­ло­ном і став мовч­ки, з по­хи­ле­ни­ми до землі очи­ма, на три кро­ки пе­ред го­лов­ним на­чальни­ком Пе­тою.

    - Від яко­го ца­ря при­но­сиш нам вісти? - спи­тав йо­го Пе­та.

    - Я не знаю ніяко­го ца­ря, крім ве­ли­ко­го Чінгісха­на, па­на всього світу! - ска­зав бо­ярин. Се бу­ла зви­чай­на фор­му­ла піддан­ня. Пе­та тоді по­важ­но, але ра­до прос­тяг бо­яри­нові ру­ку.

    - В по­ру при­хо­диш,- ска­зав Пе­та,- ми до­жи­да­ли сво­го со­юз­ни­ка.

    - Я знаю свій обов'язок,- ска­зав Ту­гар Вовк.- В однім ли­шень я пе­рес­ту­пив ваш зви­чай: я привів доньку свою до та­бо­ру.

    - Доньку? - ска­зав за­чу­ду­ва­ний Пе­та.- Хіба ж ти не знаєш, що зви­чай наш за­бо­ро­няє жен­щи­нам всту­па­ти в збір во­яків?


    - Знаю. Але що ж я мав зро­би­ти з нею? У ме­не не­ма до­му, ні ро­ди­ни, ні дру­жи­ни! Крім ме­не і ве­ли­ко­го Чінгісха­на, во­на не має ніякої опіки! Мій князь рад був поз­бу­ти­ся ме­не зі сво­го міста, а ті прок­ляті смер­ди, мої не­вольни­ки, збун­ту­ва­ли­ся про­тив ме­не.

    - Але все ж та­ки тут во­на не мо­же ли­ши­ти­ся.

    - Я про­шу внуків ве­ли­ко­го Чінгісха­на поз­во­ли­ти їй ли­ши­ти­ся нинішню ніч і завт­рашній день, по­ки не ви­най­ду для неї без­печ­но­го прис­та­но­ви­ща.

    - Для другів на­ших ми гос­тинні,- ска­зав Пе­та, і потім, обер­та­ючись до

    Мирослави, він ска­зав ла­ма­ною руською мо­вою:

    - Зблизись, див­чи­на!

    Мирослава аж зат­ремтіла, по­чув­ши ті звер­нені до се­бе сло­ва страш­но­го мон­гольсько­го на­чальни­ка. Пов­ни­ми не­на­висті й по­гор­ди очи­ма гляділа во­на на то­го ни­щи­те­ля Русі, зовсім не слу­ха­ючи йо­го слів.

    - Зблизись, Ми­рос­ла­ве! - ска­зав її батько.- Ве­ли­кий на­чальник мон­гольсько­го війська лас­ка­вий до нас.

    - Не хо­чу йо­го лас­ки! - відка­за­ла Ми­рос­ла­ва.

    - Зблизись, роз­ка­зую тобі! - ска­зав грізно бо­ярин. Ми­рос­ла­ва не­охітно збли­зи­ла­ся.

    Пета своїми ма­ли­ми блис­ку­чи­ми очи­ма пог­ля­нув на неї.

    - Гарни див­чи­на! Жаль, що не ос­та­тись. Гля­ди, див­чи­на, на свій тат. Будь вірна ве­ли­ки Чінгісхан. Ве­ли­ка лас ка бу­де! На тоюі, дівчи­на, от­се ко­ко, з ва­шо­го князь Мстис­лав. Знак без­пе­ки. По­ка­жи мон­гольськи во­як - усі про­пус­тить, нічо­го зло­го не зро­бить. А те­пер до шат­ра?

    З ти­ми сло­ва­ми Пе­та по­дав Ми­рос­лаві зі сво­го пальця ве­ли­кий зо­ло­тий перс­тень, здо­бу­тий ним у битві над Кал-кою з кня­зя Мстис­ла­ва. На перс­тені буз ве­ли­кий зо­ло­тис­то-зе­ле­ний бе­рил із виріза­ни­ми на нім фігу­ра­ми. Ми­рос­ла­ва ва­гу­ва­ла­ся, чи прий­ня­ти дар від во­ро­га,- мо­же, навіть зап­ла­ту за батько­ву зра­ду.

    - Візьми, до­ню, сей знак від ве­ли­ко­го вну­ка Чінгіс-ха­на,- ска­зав бо­ярин.- Се знак йо­го ве­ли­кої лас­ки для те­бе, дає тобі без­печ­ний прохід у мон­гольськім та­борі.

    Нам-бо прий­деться розс­та­ти­ся, до­ню. їх воєнний зви­чай за­бо­ро­няє жен­щи­нам бу­ти в та­борі. Але з тим пер&тенем ти мо­жеш без­печ­но при­хо­ди­ти і ви­хо­ди­ти, ко­ли тобі за­пот­ре­биться.

    Мирослава ще ва­гу­ва­лась. Але, втім, но­ва якась ду­ма шиб­ну­ла їй у го­ло­ву - во­на взя­ла перс­тень і, відвер­та­ючись, ури­ва­ним го­ло­сом ска­за­ла:

    - Дякую!

    Потім Пе­та велів відвес­ти її до ок­ре­мо­го шат­ра, кот­ре на­борзі при­го­то­ва­но для її батька, а Ту­гар Вовк ли­шив­ся сам з мон­гольськи­ми бе­га­ди­ра­ми, щоб ра­ди­ти воєнну ра­ду.

    Перший заб­рав го­лос Пе­та, го­лов­ний на­чальник сього відділу, чо­ловічок літ ко­ло со­ро­ка, тип мон­го­ла: не­ве­лич­кий, по­верт­ли­вий, з хит­ро ми­га­ючи­ми ма­ли­ми, мов ми­ша­чи­ми, очи­ма.

    - Сідай, гос­тю,- ска­зав він до бо­яри­на.- Ко­ли ска­жем тобі, що ми до­жи­да­ли те­бе, то не­хай се бу­де най­ви­ща пох­ва­ла твоєї вірності для ве­ли­ко­го Чінгісха­на. Але все-та­ки ти тро­ха запізно прий­шов. Військо на­ше жде вже третій день, а ве­ли­кий

    Чінгісхан, вип­рав­ля­ючи нас на захід, до краю рабів своїх Ар­падів, на­ка­зу­вав нам дов­ше трьох день без пот­ре­би ніде не за­дер­жу­ва­тись. Брат наш, Кай­дан-бе­га­дир, що пішов че­рез край во­лохів, бу­де пе­ред на­ми в домі Ар­падів, здо­бу­де їх сто­лич­не місто, а яку ж сла­ву ми при­не­се­мо з то­го по­хо­ду?

    На те ска­зав бо­ярин:

    - Я по­ро­зумів сло­ва твої, ве­ли­кий бе­га­ди­ре, і ось що відповім на них. Вірний слу­га ве­ли­ко­го Чінгісха­на не міг швид­ше при­бу­ти до ва­шо­го та­бо­ру, бо аж учо­ра дізнав­ся про ваш похід, а дізнав­ши­ся, при­був за­раз. Про за­держ­ку не жу­ри­ся. Шля­хи наші хоч не­ши­рокі, але без­печні. Бра­ма в царст­во Ар­падів ста­не вам от­во­ром, лиш тільки зас­ту­кай­те.

    - Які шля­хи і в чиїх ру­ках? - спи­тав ко­рот­ко Пе­та.

    - Один шлях дук­лянський, горі Са­ном-рікою, а потім че­рез низький гірський про­вал. Шлях ши­ро­кий і вигідний, топ­та­ний уже не раз руськи­ми й угорськи­ми воєнни­ми си­ла­ми.

    - Далеко відси?


    - Відси до Пе­ре­миш­ля два дні хо­ду, а з Пе­ре­миш­ля до гір іще два дні.

    - Хто сте­ре­же?

    - Стережуть йо­го на­шо­го кня­зя бо­яри, що на нім по­ро­би­ли засіки. Але бо­яри не­ра­до слу­жать кня­зеві Да­ни­лові Ро­ма­но­ви­чу, не­ра­до сте­ре­жуть засіків. Ма­ла обіцян­ка скло­нить їх на сто­ро­ну ве­ли­ко­го Чінгісха­на.

    - Але чо­му ж досі ми ніко­го з них не ба­чи­ли в нашім та­борі? - спи­тав Пе­та.

    - Годі їм, ве­ли­кий бе­га­ди­ре. На­род, се­ред яко­го во­ни жи­вуть і який му­сить пос­тав­ля­ти оруж­них лю­дей для обо­ро­ни засіків, не­ра­до зно­сить їх вдасть над со­бою. Дух бун­ту і не­по­ко­ри жи­ве в на­роді. Сер­це йо­го ту­жить за давніми по­ряд­ка­ми, де не бу­ло ні князів, ні власті, де кож­да гро­ма­да жи­ла для се­бе, а про­тив спільно­го во­ро­ге всі дру­жи­ли­ся по добрій волі і ви­би­ра­ли та ски­да­ли свою стар­ши­ну. В от­сих го­рах жи­ве один дід, що йо­го проз­ва­ли бесідни­ком, і той роз­ду­ває по­лум'я не­по­ко­ри в ім'я тих ста­рих по­рядків. На­род гля­дить на бо­яр, мов пас­ту­хи на вов­ка, і ско­ро би тільки по­ба­чив, що бо­яри тяг­нуть у сто­ро­ну ве­ли­ко­го Чінгісха­на од­вер­то, то по­бив біі їх камінням. Ко­ли ж за приб­ли­жен­ням ва­шої си­ли бо­яри підда­дуться вам і відда­дуть вам засіки, на­род пирс­не, як по­ло­ва від вітру.

    Пета слу­хав уваж­но бесіди бо­яри­на. Насміх і по­гор­да заб­лис­котіли на йо­го тон­ких гу­бах,

    - Дивні ж у вас по­ряд­ки! - ска­зав він.- Князь бун­тує про­тив своїх слуг, слу­ги про­ти кня­зя, князь і слу­ги про­тив на­ро­ду, а на­род про­тив уся­кої власті! Дивні по­ряд­ки! У нас ко­ли дрібні ва­таж­ки хотіли бун­ту­ва­ти про­ти ве­ли­ко­го

    Чінгісхана, то той згро­ма­див їх до сво­го аулу і, ок­ру­жив­ши аул своїми вірни­ми си­на­ми, велів нас­та­но­ви­ти вісімде­сят ве­ли­ких кітлів на грані і на­ли­ти їх во­дою, а ко­ли во­да за­кипіла, то, не роз­би­ра­ючи нічиєї ви­ни, велів у кож­дий ко­тел вки­ну­ти по два бунтівни­ки і ва­ри­ти їх так дов­го, по­ки тіло зовсім не відкипіло від кості. Тоді велів по­вий­ма­ти голі кістя­ки з котлів, по­са­ди­ти їх ко­ней і повідво­ди­ти до підвлад­них їм пле­мен, щоб ті на примірі своїх ва­тажків учи­ли­ся послк­ху і по­ко­ри ве­ли­ко­му Чінгісха­нові. От так би і вас її вчи­ти. І ми нав­чи­мо вас її. Дя­куй­те бо­гам, що зісла­ли нас до сього краю, бо ко­ли б не ми, то ви, пев­но, мов ті го­лодні вов­ки, по­жер­ли б одні дру­гих.

    Кров пос­ти­ла бо­яри­нові в тілі при тім оповідан­ню мон­го­ла, але він ні сло­веч­ка не відка­зав на се.

    - Ну. а який же ваш дру­гий шлях? - спи­тав дальше Пе­та.

    - Другий шлях ту­хольський,- відповів бо­ярин,- хоч вуж­чий і не та­кий рівний, але за­те ближ­чий і рівно без­печ­ний. На тім шля­ху засіків не­ма, ані кня­жих бо­яр не­ма. Самі хло­пи пильну­ють йо­го.

    - Хлопів ва­ших ми не боїмо­ся! - ска­зав з по­гор­дою Пе­та.

    - І ніщо їх бо­яти­ся,- підхо­пив бо­ярин.- Во­ни ж без оруж­жя і без умілості воєнної. Тим шля­хом я сам мо­жу вам бу­ти провідни­ком.

    - Але, мо­же, на ар­падській сто­роні ті шля­хи сильно замк­нені?

    - Тухольський не замк­не­ний зовсім. Дук­лянський замк­не­ний, але не ду­же сильно.

    - А дов­га до­ро­га ту­хольським шля­хом до краю Ар-падів?

    - Для оруж­них мужів до Тухлі день хо­ду. В Тухлі пе­ре­но­чу­ва­ти, а ра­зом зо світом у до­ро­гу, і на вечір бу­де­те вже на рівнині.

    - А дук­лянським?

    - Вчисляючи, кілько ча­су тре­ба на по­ни­щен­ня засіків, три дні хо­ду.

    - Ну, то ве­ди нас ту­хольським! - ска­зав Пе­та.

    - Дозволь мені сло­во ска­за­ти, ве­ли­кий бе­га­ди­ре,- ска­зав один із на­чальників мон­гольських, муж­чи­на ве­ли­чез­но­го рос­ту й гер­ку­ле­со­вої бу­до­ви тіла, а ли­цем тем­но-олив­ко­вої бар­ви, одітий у шку­ру сте­по­во­го тиг­ра, що все ра­зом аж над­то свідчи­ло про йо­го по­ход­жен­ня з тур-ко­мансько­го пле­мені. Се був страш­ний, без­тям­но смілий і кро­во­жад­лия во­нов­ник, Бу­рун­да-бе­га­дир, супірник у славі з

    Кайданом. Мон­гольські за­го­ни, які він про­ва­див, ли­ша­ли по собі най­ст­рашнішу руїну, най­більше чис­ло трупів, най­шир­шу ріку по­жеж. Він безмірно пе­ре­ви-щав


    Пету своєю відва­гою; пе­ред йо­го шат­ром кож­до­го ве­чо­ра бу­ло два ра­зи більше свіжих голів, ніж пе­ред шат­ром уся­ко­го іншо­го во­яка. Але Пе­та не за­видів йо­му тої смілості, чу­ючи над­то доб­ре свою пе­ре­ва­гу над Бу­рун­до­то в штуці ве­ден­ня ве­ли­ких мас і кер­мо­ван­ня ве­ли­ки­ми бит­ва­ми та по­хо­да­ми. Він ра­до пус­кав

    Бурунду на най­не­без-печніші місця, дер­жав йо­го в за­пасі на най­тяж­чу, рішу­чу хви­лю, не­мов не­по­бор­ний залізний та­ран,- а тоді пус­кав йо­го з відділом

    «кровавих тур­ко­манів» до­вер­шу­ва­ти побіди.

    - Говори, бра­те Бу­рун­до! - ска­зав Пе­та.

    - Дозволь мені з де­ся­ти­ти­сяч­ним відділом іти ту-хольським шля­хом, а ти сам прос­туй на дук­лянський. Пе­рей­шов­ши на ар­падський бік, я вда­рю зра­зу на тих, що сте­ре­жуть дук­лянсько­го шля­ху, і прорівняю тобі до­ро­гу.

    Пета з по­ди­вом гля­нув на Бу­рун­ду, не­мов се пер­ший раз вир­ва­лось то­му ру­баці з уст та­ке ро­зум­не сло­во. І справді, план Бу­рун­ди був хоч і смілий, та за­те ду­же ро­зум­ний, і Бу­рун­да був єди­ний смільчак до ви­ко­нан­ня сього пла­ну.

    - Добре,- ска­зав Пе­та,- не­хай бу­де по-твой­ому! Ви­би­рай собі во­яків і ру­шай з ни­ми за­раз завт­ра.

    - Позвольте ще й мені сло­во ска­за­ти, ве­ликі бе­га­ди-ри,- ска­зав Ту­гар Вовк.

    - Говори! - ска­зав Пе­та.

    - Коли во­ля ва­ша сла­ти часть своєї си­ли ту­хольським шля­хом,- а всеї зад­ля тісно­ти шля­ху й я не ра­див би сла­ти,- то поз­вольте мені піти на­пе­ред, з не­ве­лич­ким відділом і зай­ня­ти вхід то­го шля­ху, за­ким іще ту­холь-ські смер­ди дізна­ються про ваш прихід і за­ва­лять йо­го засіка­ми.

    - Добре, йди! - ска­зав Пе­та.- Ко­ли хо­чеш ви­ру­ши­ти?

    - Зараз, щоб іще завт­ра на південь спов­ни­ти своє діло.

    - Коли так, то не­хай бу­де ко­нець нашій раді і не­хай бо­ги щас­тять нашій зброї! - ска­зав Пе­та, вста­ючи з місця. Вста­ли й інші на­чальни­ки. Ту­гар Вовк про­сив

    Пету, щоб виз­на­чив для нього відділ смілих мужів, а сам пішов до шат­ра покріпи­ти­ся і поп­ро­ща­ти­ся з донькою.

    В темнім шатрі на ліжку, пок­ритім м'яки­ми зра­бо­ва-ннми пе­ри­на­ми, сиділа

    Мирослава і гірко пла­ка­ла. По всіх страш­них і нес­подіва­них вражіннях сього ве­чо­ра во­на аж те­пер ма­ла час зібра­ти свої дум­ки, розг­ля­ну­ти доб­ре своє те­перішнє по­ло­жен­ня, в яке втяг­нув її батько. По­ло­жен­ня те бу­ло справді страш­не, ба­чи­лось навіть - без­вихідне. Батько її - зрад­ник, мон­гольський слу­га; во­на-в мон­гольськім та­борі, напівгість, напівбран­ка, а на вся­кий спосіб круг­ла си­ро­та. Бо навіть ос­тан­ня її підпо­ра - не­по­хит­на віра в свій про­ро­чий сон, в бла­гос­ло­вен­ня ма­тері і в своє лю­бов­не щас­тя з Мак­си­мом, - і то­та віра те­пер, при хо­лодній роз­вазі, за­ча­ла по­хи­ту­ва­тись, кро­вав­ля­чи їй сер­це. Бо яким ли­цем ста­не во­на те­пер пе­ред Мак­си­мом? Яки­ми сло­ва­ми роз­повість йо­му про свій - доб­ровільний чи не­доб­ровільний? - по­бут у мон­гольсько­му та­борі? Мов га­дю­ки, вертіли її сер­це ті пи­тан­ня, і во­на да­ла сльозам во­лю і пла­ка­ла мов з жит­тям своїм про­ща­ла­ся.

    Батько ти­хи­ми, три­вож­ни­ми кро­ка­ми прис­ту­пив до неї, по­ло­жив ру­ку на її пле­че,- во­на не підво­ди­ла го­ло­ви, не ру­ша­лась, не пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти.

    - Доню Ми­рос­ла­ве,- ска­зав він,- не плач! Дасть бог, усе ще доб­ре бу­де!

    Мирослава мов не чу­ла нічо­го, сиділа нед­виж­не, хо­лод­на, бе­зу­час­на.

    - Забудь то­го смер­да! Гар­на бу­дучність че­кає те­бе, а він… Що він? Завт­ра в по­луднє він упа­де тру­пом від мой­ого ме­ча.

    - Хто? - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва роз­ди­ра­ючим сер­це го­ло­сом.

    Боярин зля­кав­ся то­го го­ло­су і відсту­пив­ся від доч­ки, що зірва­лась на рівні но­ги.

    - Хто впа­де тру­пом? - пов­то­ри­ла во­на.- Він, Мак­сим? Ти ве­деш на­пад на Тух­лю?

    - Та ні, ні! - відпе­ку­вав­ся бо­ярин.- Хто се ска­зав тобі?

    - Сам ти ска­зав! - нас­та­ва­ла на нього Ми­рос­ла­ва.- Та­ту, ска­жи мені прав­ду, що за­ду­муєш? Не бійся за ме­не! Я те­пер і са­ма вже доб­ре ба­чу, що не мо­жу бу­ти


    Максимова, че­рез те­бе не мо­жу бу­ти! О, ти ро­зум­ний, ти хит­рий! Ти доп­ро­ва­див до сво­го! Не для то­го я не мо­жу бу­ти Мак­си­мо­ва, що ви­ща від нього ро­дом,- о ні! Я ниж­ча від нього, я чую се­бе безмірно ниж­чою від нього, бо він чис­та, чес­на ду­ша, а я доч­ка зрад­ни­ка, мо­же, й са­ма зрад­ни­ця? Так, та­ту! Ти ду­же хит­рий, та­кий хит­рий, що аж се­бе са­мо­го пе­ре­хит­рив! Ти ка­жеш, що мо­го щас­тя ба­жаєш, а ти вбив моє щас­тя. Але не­хай і так! Що з ме­не за хо­сен? Тільки ска­жи мені, що ти за­ду­муєш нап­ро­тив нього?

    - Але ж нічо­го, зовсім нічо­го! Він те­пер, мо­же, вже десь да­ле­ко в го­рах.

    - Ні, ні, ні, не вірю тобі! Ска­жи мені, що ви ура­ди­ли з мон­го­ла­ми?

    - Говорили про те, ку­ди йти на Уг­ри.

    - І ти їм хо­чеш ви­да­ти ту­хольський шлях, що­би по-мсти­ти­ся на ту­хольцях!

    - Дурна дівчи­но, що мені мсти­ти­ся на них! Задрібні во­ни для моєї месті. Я хо­чу пе­реп­ро­ва­ди­ти мон­голів на Уг­ри, бо чим скор­ше підуть із на­шо­го краю, тим мен­ше тут руїн на­роб­лять.

    - О, пев­но, пев­но! - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва.- Але з по­во­ро­том до­руй­ну­ють, що те­пер ли­шать ціле! І ти ве­деш їх на Тух­лю, те­пер, за­раз?

    - Ні, не на Тух­лю. Я ве­ду тільки один ма­лий відділ, щоб об­са­ди­ти вхід до Тухлі.

    - Хто має бра­му, той має й ха­ту! Але ро­зумію те­пер! Ти ж сам ска­зав не­дав­но он там, на горі, що завт­ра Мак­сим має з ту­хольськи­ми мо­лод­ця­ми ва­ли­ти наш дім.

    А ти хо­чеш з мон­го­ла­ми на­пас­ти на нього, вби­ти йо­го…

    Боярин ви­ди­вив­ся на неї за­чу­ду­ва­ни­ми очи­ма; він по­чав бо­яти­ся, чи не відьма во­на, що так страш­но бист­ро вга­ду­ва­ла, в чім діло.

    - Доню, за­будь за нього! - ска­зав він.- Яка до­ля йо­му су­ди­ла­ся, та­ка й бу­де.

    - Ні, та­ту, тим ти не зве­деш ме­не! Я їду, їду до Тухлі, я ос­те­ре­жу йо­го, спа­су йо­го від твоєї засідки! А ко­ли в неї по­па­деться, то я ста­ну обік нього і бу­ду бо­ро­ни­ти­ся ра­зом з ним, до ос­татнього ско­ну, про­ти те­бе, та­ту, і твоїх по­га­них со­юз­ників!

    - Дівчино, ти бо­жевільна! - скрик­нув бо­ярин.- Ува­жай, не до­во­ди ме­не до гніву!

    Се хви­ля рішу­ча.

    - Що ме­не об­хо­дить твій гнів! - відка­за­ла хо­лод­но Ми­рос­ла­ва.- І що ти мені мо­жеш іще більше зло­го зро­би­ти після то­го, що зро­бив досі? Ко­ли уб'єш ме­не, то се бу­де тільки доб­родійство, бо й так мені не жи­ти. Пус­ти ме­не!

    - Ні, ли­шись тут, не­ро­зум­на!

    - Так, ли­шись тут, по­ки ти спокійно не за­мор­дуєш то­го, хто до­рож­чий мені над жит­тя моє! О ні, я не ли­шусь!

    - Лишись! Бо­гом кля­нусь тобі, що не підійму ру­ки своєї на нього!

    - О, знаю, знаю, що се зна­чить! - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва.-Ну, ро­зуміється, ти бо­ярин, де ж би ти піднімав ру­ку на смер­да. Але своїм ди­ким то­ва­ри­шам ве­лиш усі зат­роєні стріли націли­ти на йо­го гру­ди!

    - Ні! Ко­ли вже та­ке твоє над ним ми­ло­сер­дя, то ще раз кля­нусь тобі, що ані я, ані ніхто з моєї дру­жи­ни не ткне йо­го, хоч би він не зна­ти як на­па­дав на нас! До­сить тобі сього?

    Мирослава сто­яла, шар­па­на страш­ною сер­деч­ною три­во­гою, і не мог­ла нічо­го більше ска­за­ти. Хіба ж во­на зна­ла, чи до­сить сього, чи ні? О, як ра­до бу­ла б во­на пташ­кою злетіла до нього, щи­рим ще­бе­тан­ням пе­рес­те­рег­ла йо­го! Але годі бу­ло.

    Батько її взяв свою зброю і, ви­хо­дя­чи з шат­ра, ска­зав:

    - Доню, ще раз ка­жу тобі і зак­ли­наю те­бе: ли­шись у та­борі, по­ки я не вер­нусь, а тоді ро­би собі, що твоя во­ля бу­де. А те­пер про­щай.

    Він вий­шов, і зас­ло­на з вой­ло­ка, що слу­жи­ла замість две­рей, нес­покійно за­хи­та­ла­ся за ним. З за­ло­ма­ни­ми ру­ка­ми, об­раз най­тяж­чо­го го­ря і най­ст­рашнішої три­во­ги, сто­яла Ми­рос­ла­ва на­се­ред шат­ра німа, пе­ре­хи­ле­на на­пе­ред, з ство­ре­ни­ми ус­та­ми, ухом лов­ля­чи ос­татній стук кінських ко­пит, що глух­ли й німіли по мірі то­го, як відда­ляв­ся на по­луднє відділ мон­голів, ве­де­ний батьком на за­ги­бель Ту­хольщи­ни.

    

V

    


    З важ­ким сер­цем ішов Мак­сим Бер­кут по­се­ред не­ве­лич­кої ва­та­ги ту­хольських мо­лодців на спов­нен­ня гро­мадської волі. Відмал­ку виріс він у гли­бокім по­чу­ван­ню своєї єдності з гро­ма­дою і свя­тості гро­мадської волі, тож і те­пер, ко­ли зовсім не впо­ру для йо­го сер­ця на нього впав по­чес­ний вибір гро­ма­ди - прог­на­ти з гро­мадських зе­мель во­ро­га гро­ма­ди, яко­го ба­чи­ли ту­хольці в бо­ярині,- і те­пер він не смів відмо­ви­тись від то­го по­ру­чен-ня, хоч сер­це йо­го рва­ло­ся і кра­ялось на са­му дум­ку, що бу­де му­сив стріти­ся з Ми­рос­ла­вою, з її батьком як з во­ро­га­ми, що бу­де, мо­же, му­сив бо­ро­ти­ся з бо­ярськи­ми луч­ни­ка­ми або і з са­мим бо­яри­ном, про­ли­ва­ти кров людську в очах тої, за кот­ру він сам го­тов був свою кров про­ли­ти. Прав­да, він твер­до рішив­ся зро­би­ти своє діло як мож­на най­спокійніше і не до­во­ди­ти йо­го аж до про­ли­ван­ня крові, але хто ж міг йо­му за­ру­чи­ти, що бо­ярин, зна­ючи йо­го сла­бу сто­ро­ну, сам не бу­де шу­ка­ти зачіпки? Се лег­ше мог­ло бу­ти, як що.

    «Але ні,- ду­мав собі Мак­сим,- ко­ли схо­че моєї крові, я не бу­ду бо­ро­ни­ти­ся, я надс­тав­лю йо­му свої гру­ди доб­ровільно, не­хай б'є! Жит­тя він не хо­че мені да­ти, то не­хай дає смерть! Про­щай, моя Ту­хольщи­но! Про­щай батьку мій, со­ко­ле си­зий! Про­щай­те, брат­тя і то­ва­риші мої! Не по­ба­чи­те вже Мак­си­ма, а по­чув­ши про мою смерть, по­су­муєте і ска­же­те: «Зги­нув для доб­ра гро­ма­ди!» Але ви не бу­де­те зна­ти, що я сам ба­жав і шу­кав смерті!»

    Так ду­мав Мак­сим, наб­ли­жа­ючись до бу­динків бо­ярських на горб­ку над

    Опором. Дім бо­яри­на збу­до­ва­ний був із гру­бих, у чо­ти­ри гран­ки глад­ко об­те­са­них і гиб­лем на споєннях виг­лад­же­них ялиць, бу­до­ва­них в уг­ла, так, як те­пер ще бу­ду­ють наші сільські ха­ти. Пок­ри­тий був гру­би­ми дра­ни­ця­ми, об­ма­за­ни­ми звер­ха гру­бою верст­вою чер­во­ної, в воді не роз­мо­ка­ючої гли­ни.

    Вікка, як і у всіх ха­тах, обер­нені бу­ли на по­луднє; замість ши­бок по­на­пи­нані бу­ли на ра­ми во­лові міху­ри, що про­пус­ка­ли сла­бе жов­та­ве світло до­се­ре­ди­ни.

    Входові двері спе­ре­ду і зза­ду ве­ли до прос­то­рих сіней, яких стіни обвішані бу­ли всіля­ким оруж­жям, оле­не­ви­ми та жуб­ро­ви­ми ро­га­ми, шку­ра­ми з диків, вовків і мед­ведів. З сіней на оба бо­ки ве­ли двері до кімнат, прос­то­рих, ви­со­ких, з гли­ня­ни­ми пе­ча­ми без ко­минів і з де­рев'яни­ми, гар­но вирізу­ва­ни­ми по­ли­ця­ми на вся­ку по­су­ду. Од­на світли­ця бо­яри­но­ва, а дру­га, по другім боці сіней,- йо­го доньки. Зза­ду бу­ли дві ши­рокі ко­мо­ри: в одній кух­ня, в другій - слу­жеб­на. В світлиці бо­яри­на стіни бу­ли обвішані шку­ра­ми мед-ведів, тільки над постіллю висів до­ро­гий за­морський ки­лим, здо­бу­тий бо­яри­ном у якімсь по­ході. Там же висіли йо­го лу­ки, мечі й інша підруч­на зброя. Світли­ця ж Ми­рос­ла­ви бу­ла, крім м'яких шкур по стінах і по­мості, прист­роєна в цвіти, а на стіні навп­ро­ти вікон, над її ліжком, висіло до­ро­ге ме­та­ле­ве дзер­ка­ло і обік нього де­рев'яний, сріблом око­ва­ний чо­ти­рист­рун­ний те­ор­бан, лю­бий повірник Ми­рос­лавн­них мрій і діво­чих дум. Віддалік від до­му, на не­ве­личкій до­лині, сто­яли стайні, сто­до­ли й

    інші гос­по­дарські бу­дин­ки; там та­кож бу­ла не­ве­лич­ка ха­та для ско­тарів. Але пус­то і глу­хо бу­ло сьогодні в прос­торім бо­ярськім домі. Бо­яри­на і Ми­рос­ла­ви не­ма до­ма, слуг бо­ярин повідправ­ляв, ху­до­бу велів пе­рег­на­ти до че­ре­ди сусіднього, кор­чинсько­го, осад­ни­ка; тільки луч­ни­ки й топірни­ки ли­ши­ли­ся, та й ті якісь не­ве­селі, не го­мо­нять, не жар­ту­ють, ані пісень не співа­ють. Ма­буть, важніше якесь жде їх діло, бо бе­руть лу­ки і стріли, то­по­ри й спи­си, а все те мовч­ки, су­мо­ви­то, мов на смерть го­ту­ються. Що се та­ко­го?

    Та ось один, що сто­яв се­ред шля­ху, мов на сто­рожі, дав знак тру­бою,- і в повній зброї всі дру­жин­ни­ки ста­ли в ряд пе­ред бо­ярським дот.юм, підняв­ши спи­си, нап яв­ши лу­ки, мов до бит­ви. По шля­ху надійшла тульська ва­та­га і. по­ба­чив­ши оруж­них лю­дей пе­ред бо­яр-ським до­мом, по­ча­ла й собі го­то­ви­ти­ся до бою

    Тривожними очи­ма по­зир­нув Мак­сим на оруж­них лю­дей, чи не­ма між ни­ми бо­яри­на. Але, на щас­тя, бо­яри­на не бу­ло. Відітхнув Мак­сим, не­мов го­ра з гру­дей йо­го зва­ли­ла­ся, і сміліше по­чав по­ряд­ку­ва­ти свою ва­та­гу Се й не­дов­го ча­су заб­ра­ло, і мовч­ки, з по­на­тя­га­ни­ми лу­ка­ми, з блис­ку­чи­ми то­по­ра­ми і спи­са­ми ту­хольці збли­жа­ли­ся в ряді до бо­ярських дру­жин­ників. Не дальше як на п'ятде­сят кроків одні від дру­гих зу­пи­ни­ли­ся.

    - Боярине Ту­га­ре Вов­че! - клик­нув го­лос­но Мак­сим.

    - Нема бо­яри­на Ту­га­ра Вов­ка! - відповіли дру­жин­ни­ки.

    - Так ви, вірні йо­го, слу­хай­те, що я ска­жу вам від імені ту­хольської гро­ма­ди!


    Післала нас гро­ма­да, щоб прог­на­ти вас во­лею чи не­во­лею з ту­хольських зе­мель по за­су­ду гро­мадсько­му. Пи­таємо вас: чи всту­пи­тесь по волі, чи ні?

    Дружинники мов­ча­ли.

    - Питаємо дру­гий раз! - ска­зав Мак­сим. Дру­жин­ни­ки мов­ча­ли, не спус­ка­ючи луків.

    - Питаємо третій раз! - ска­зав, підно­ся­чи го­лос,

    Максим.

    Дружинники мов­ча­ли, але сто­яли нед­виж­не в своїй во­рожій пос­таві. Див­но бу­ло

    Максимові, що се має зна­чи­ти, але, не зу­пи­ня­ючись дов­ше, він велів своїм мо­лод­цям ви­пус­ти­ти стріли на дру­жин­ників. Стріли зас­вистіли, мов змії, і, пе­ре­летівши по­над го­ло­ва­ми дру­жин­ників, пов­би­ва­ли­ся в стіну. В тій хвилі дру­жин­ни­ки, мов на да­ний знак, ки­ну­ли зброю на зем­лю і з прос­тяг­не­ни­ми ру­ка­ми сту­пи­ли нап­ро­ти ту­хольських мо­лодців.

    - Товариші, брат­тя! - ска­за­ли во­ни.- Не прогнівай­тесь на нас за на­шу мов­чан­ку.

    Ми да­ли сло­во бо­яри­нові, що стріти­мо вас во­ро­жо, але ми не да­ва­ли йо­му сло­ва про­ли­ва­ти ва­шу кров, і про­ли­ва­ти її за неп­рав­ду. Ми бу­ли при суді гро­мадськім

    і знаємо, що бо­ярин скрив­див гро­ма­ду і що гро­мадський суд спра­вед­ли­вий.

    Робіть, що вам по­ве­ле­но, і, ко­ли бу­де лас­ка батьків ва­ших, ми бу­де­мо про­си­ти

    їх, щоб прий­ня­ли нас до своєї гро­ма­ди. Не хо­че­мо більше слу­жи­ти бо­яри­нові!

    Радість ту­хольців, а особ­ли­во Мак­си­ма, ко­ли по­чу­ли ті сло­ва, бу­ла без­меж­на.

    Зараз усі пос­ки­да­ли оруж­жя на ку­пу пе­ред бо­ярським до­мом і се­ред го­лос­них ве­се­лих криків обійма­ли й цілу­ва­ли своїх но­вих і нес­подіва­них то­ва­ришів, з яки­ми пе­ред хви­лею ду­ма­ли всту­пи­ти в смер­тельний бій. Мак­сим най­дуж­че рад був то­му, що йо­го по­бо­юван­ня не справ­ди­ло­ся, що йо­му не до­ве­лось пе­ред очи­ма Ми­рос­ла­ви по­бо­рю­ва­ти її батька і про­го-ню­ва­ти на незвісні шля­хи ту, з якою рад би був ніко­ли не розс­та­ти­ся. Радість су­мир­но­го закінчен­ня сеї не­ми­лої спра­ви на хви­лю заг­лу­ши­ла в нім усякі інші не­пев­ності. В то­ва­ристві ве­се­лих бо­ярських дру­жин­ників увійшли ту­хольці до бо­ярсько­го до­му, все з зацікав­лен­ням ог­ля­да­ючи, хоч нічо­го не ти­ка­ючи. З сер­деч­ним тре­пе­том наб­ли­жав­ся Мак­сим до світлиці Ми­рос­ла­ви, надіючись тут стріти­ти її в сльозах або в гніві, ба­жа­ючи щи­рим сло­вом потіши­ти, зас­по­коїти її. Але Ми­рос­ла­ви не бу­ло в світлиці, і се за­тур­бу­ва­ло Мак­си­ма. «Де во­на?» -по­ду­мав він і за­раз на­ду­мав спи­та­ти про се дру­жин­ників, що тим ча­сом веш­та­ли­ся, при­го­то­ву­ючи на ра­до­щах для своїх ту­хольських гос­тей бра­терську гос­ти­ну. Але відповідь дру­жин­ників на йо­го пи­тан­ня зовсім не вдо­во­ли­ла й не зас­по­коїла Мак­си­ма.

    Боярин учо­ра ра­но виїхав з донькою, але ку­ди, за чим, ко­ли вер­не - не зна­ти.

    Велів їм вис­ту­пи­ти во­ро­же про­ти ту­хольців, але, чи то по­ба­чив­ши їх по­нурі не­охочі ли­ця, чи то, мо­же, пов­зяв-ши яку іншу дум­ку, ур­вав бесіду й від'їхав. От

    і все, що дізнав­ся Мак­сим від но­вих со­юз­ників. Оче­вид­на річ, що такі вісті му­си­ли відра­зу за­ка­ла­му­ти­ти йо­го чис­ту радість, ба навіть ки­ну­ти тінь яко­гось підозріння на дру­жин­ників. Що се та­ке? Чи не криється в тім яка зра­да? Чи не хо­че бо­ярин зло­ви­ти їх у яку засідку? Але, не хо-тя­чи всім уго­лос ви­яв­ля­ти сво­го підозріння, Мак­сим шеп­нув тільки де­яким із своїх то­ва­ришів, щоб ма­ли­ся на бач­ності, а сам по­чав пильно і уваж­но пе­рег­ля­да­ти весь дім від го­ри аж до до­лу, не ми­на­ючи ні од­ної скрит­ки, ні од­но­го за­ка­мар­ка. Ніде не бу­ло нічо­го підоз­ре­но­го.

    - Гарна бу­до­ва! - ска­зав Мак­сим до дру­жин­ників, що зас­тав­ля­ли сто­ли.- Але що ж, ми му­си­мо її розібра­ти. Звісна річ, ми не бу­де­мо її ні ва­ли­ти, ні па­ли­ти, але зло­жи­мо все по­ряд­но на ку­пу, щоб бо­ярин, ко­ли за­пот­ре-бує, міг собі все те заб­ра­ти. І все доб­ро йо­го му­сить бу­ти йо­му схо­ро­не­не в цілості.


    Тим ча­сом дру­жин­ни­ки по­ви­но­си­ли до сіней ве­лиш ду­бові сто­ли із світлиці, прик­ри­ли їх білою ска­тер­тю і зас­та­ви­ли всіля­кою стра­вою й ме­дом. Се­ред радісних ок­ликів і співів по­ча­ла­ся гос­ти­на. Тільки ж чим дов­ше сиділи мо­лодці за сто­ла­ми, чим більше їли й пи­ли, тим більше ще­за­ла якось їх радість і ве­селість. І хоч мед пінив­ся в то­че­них де­рев'яних куб­ках, хоч м'ясо, пе­че­не на рож­нах, ди­ми­лось на де­рев'яних тарілках, хо­ча щирі, то­ва­риські сло­ва го­моніли від од­но­го кінця сто­ла до дру­го­го, то все-та­ки таємно тремтіли чо­гось усі сер­ця, не­мов до­жи­да­ли якоїсь страш­ної вісті. Див­на не­дослідна, а всім чут­на три­во­га висіла в повітрі. Чи стіни бо­ярсько­го до­му да­ви­ли вільних гро­ма­дян?..

    Ось ус­тав один із бо­ярських дру­жин­ників і, підніма­ючи вго­ру ку­бок, по­вен пінис­то­го ме­ду, по­чав го­во­ри­ти:

    - Браття! Радісний сей день для нас, і щоб ніяка ли­ха при­го­да…

    Але не скінчив. Ра­зом поблід і зат­ремтів цілим тілом. Усі бен­ке­тарі нап­ру­го пос­ха­пу­ва­лись і, вис­ка­ку­ючи хто ку­ди міг, пе­ре­вер­ну­ли стіл з усіма куб­ка­ми і стра­ва­ми.

    - Що се? Що се? - крик­ну­ли всі на­раз і по­пер­ли­ся до две­рей. Хоч і як дрібний на око і ма­ло зна­чучнй був знак - глу­хий стук кінських ко­пит,- а прецінь яко­го безмірно­го пе­ре­по­ло­ху на­ро­бив він у бо­ярськім домі! Од­ну хви­лю дійсне пек­ло бу­ло в сінях: сей біг ту­ди, той сю­ди, сей шу­кав то­го, той сього, а всі міша­ли­ся і тов­пи­ли­ся без ла­ду, топ­чу­чи по куб­ках і стра­вах, по білій ска­терті і по ду­бовім пе­ре­вер­ненім столі. Мак­сим пер­ший вир­вав­ся надвір із тої заміша­ни­ни і, раз тільки ки­нув­ши оком дов­ко­ла, пізнав усю ве­лич не­без­пе­ки.

    - До зброї, брат­тя, до зброї! Мон­го­ли! Мон­го­ли! Той крик був мов наг­лий удар гро­му. Всі ста­ли мов мертві, без­лад­на сумішка пе­реміни­ла­ся на без­лад­не ос­товпіння. Але й се три­ва­ло тільки хви­лю. Стукіт кінських ко­пит роз­ля­гав­ся все ближ­че і ближ­че, а не­ми­ну­ча не­без­пе­ка ра­зом обу­ди­ла всіх із мерт­во­ти!

    Адже ж усі бу­ли смілі, сильні, мо­лоді! Ад­же ж кож­дий із них не раз у своїх ди­тя­чих і мо­ло­де­чих снах ба­чив се­бе в битві, в не­без­пеці, в кро­вавій бо­ротьбі з во­ро­гом, і ба­жав, і мо­лив­ся, щоб сон став­ся явою, щоб до­ве­лось йо­му ко­лись ста­ва­ти грудьми в обо­роні сво­го краю. І ось хви­ля надійшла - і во­ни ж ма­ли б її пе­ре­ля­ка­ти­ся? Тільки на хви­лю ог­лу­ши­ла їх страш­на вість, страш­на наз­ва

    «монголи»,- в най­ближчій хвилі во­ни вже бу­ли тим, чим бу­ли зви­чай­но: вже кож­дий дер­жав у ру­ках свою зброю, сто­яв у ряді по­руч з інши­ми, го­то­вий до кро­ва­во­го бою.

    - Головне діло на­ше, то­ва­риші, дер­жа­ти­ся сих стін. По­ки во­рог не вип­ре нас від сього до­му і не ок­ру­жить на вільнім полі, по­ти не маємо чо­го бо­яти­ся. Дім сей - то бу­де на­ша твер­ди­ня!

    І він розс­тав­ляв луч­ників ко­ло вікон, ко­ло две­рей по два і по три, як до важ­ності й дос­туп­ності місця. Де­які ма­ли бу­ти внутрі до­му, щоб до­но­си­ти з бо­ярсько­го скла­ду луч­ни­кам стріл і ро­га­тин, го­лов­на ж си­ла ма­ла сто­яти при вхо­до­вих две­рях, щоб, у разі пот­ре­би, про­ло­ми­ти ря­ди на­пас­ників і відби­ти їх від до­му.

    А тим ча­сом мон­го­ли на ріні над Опо­ром зу­пи­ни­ли­ся, поз­ла­зи­ли з ко­ней і, розділив­ши­ся на три відділи, ру­ши­ли під гор­бок трьома стеж­ка­ми. Оче­вид­но, про­ва­див їх хтось доб­ре знай­омий зі стеж­ка­ми й хо­да­ми, бо цілий той ма­невр відбув­ся швид­ко, без ва­ган­ня, без дов­шої за­пин­ки. Ма­невр той по­ка­зу­вав яс­но, що мон­го­ли хотіли зі всіх боків обійти й ок­ру­жи­ти дім відра­зу.

    Але хто се йде так зав­зя­то на чолі се­реднього, го­лов­но­го, відділу мон­голів?

    Глядять то­ва­риші і очам своїм віри не ймуть. Се не хто дру­гий, як сам влас­ти­тель сього до­му, гор­дий бо­ярин Ту­гар Вовк.

    - Наш бо­ярин! Наш бо­ярин! - скрик­ну­ли де­які дру­жин­ни­ки, яких Мак­сим, не довіря­ючи їх щи­рості, пос­та­вив у ря­ди всуміш із ту­хольця­ми.

    - Так, ваш бо­ярин - мон­гольський слу­га, зрад­ник своєї батьківщи­ниі Нев­же ж ви й те­пер іще схо­че­те до­дер­жу­ва­ти йо­му вірнос­ти?

    - Ні, ні! - скрик­ну­ли дру­жин­ни­ки од­но­душ­но.- Смерть зрад­ни­кові! Розіб'ємо вра­жу ва­та­гу або самі по­ги­не­мо в обо­роні сво­го краю.

    Урадуваний тою за­явою, ска­зав Мак­сим:


    - Простіть, брат­тя! Од­ну хви­лю я несп­ра­вед­ли­во су­див вас, ду­ма­ючи, що ви в змові зі своїм бо­яри­ном. Але те­пер ба­чу, що крив­ду ро­бив я вам. Держімо­ся ра­зом, близько стін, так, аби не мог­ли нас ок­ру­жи­ти, і ста­рай­мо­ся зав­да­ва­ти їм як­най­більше стра­ти. Мон­голії, як я чув, не­доб­ре вміють вес­ти об­ло­гу, а ще в такій не­ве­личкій силі. Чей, нам удасться відби­ти їх на­пад.

    Бідний Мак­сим! Він ста­рав­ся в інших вмо­ви­ти надію, яка у нього са­мо­го по­ча­ла ще­за­ти від пер­шої хвилі, ко­ли тільки по­ба­чив мон­голів, і то тим більше те­пер, ко­ли пе­ре­важ­на їх си­ла вповні роз­вер­ну­ла­ся пе­ред очи­ма об­ля-же­них. Але все- та­ки йо­го сло­ва ма­ли ве­ли­ку ва­гу в йо­го то­ва­ришів, що не раз уже ма­ли на­го­ду пе­ре­ко­на­ти­ся про йо­го при­томність ду­ху й ог­лядність в часі най­більшої не­без­пе­ки. Сліпо по­ля­га­ючи на йо­го сло­вах і роз­ка­зах, кож­дий дбав ли­ше про те, щоб пильну­ва­ти сво­го місця до край­ньої мож­ності, зна­ючи доб­ре, що й сусіднє місце бу­де так са­мо пильно­ва­не.

    Та ось мон­го­ли ши­ро­ким ко­ле­сом у три ря­ди обс­ту­пи­ли вже дім бо­ярський і кам'яні стріли на своїх лу­ках дер­жав? вже намірені на смілих об­ля­же­них мо­лодців. Тільки що на­чальник не дав іще зна­ку до бою. На­чальник, ба­читься, хо­че по­пе­ре­ду про­бу­ва­ти ще на­мо­ви, бо ось він вис­ту­пив з-поміж рядів на­пе­ред про­тив го­лов­но­го відділу об­ля­же­них і ка­же:

    - Раби невірнії! По­гані смер­ди! Нев­же ж зух­валість ва­ша та­ка без­меж­на, як і ва­ша дур­но­та, що ви хотіли би підніма­ти оруж­жя на військо ве­ли­ко­го

    Чінгісхана, нині без­пе­реч­но­го па­на всеї Русі? Піддай­те­ся йо­му без бою, то він по­ми­лує вас. Але ті, що за­хо­тять опи­ра­ти­ся йо­го силі, бу­дуть не­щад­но роз­дав­лені, як хро­ба­ки під ко­ле­са­ми во­за.

    На та­ку мо­ву го­лос­но і сміло відповів Мак­сим Бер­кут:

    - Боярине! Ду­же не впо­ру наз­вав ти нас, синів вольної гро­ма­ди, ра­ба­ми! Ти пог­лянь на се­бе! Мо­же, до те­бе та­ка наз­ва бор­ше прис­та­не, ніж до нас. Ад­же до вчо­ра ще був ти раб кня­жий, а нині ти вже раб ве­ли­ко­го Чінгісха­на і, пев­но, по­ли­зав мо­ло­ко, роз­ли­те по хребті ко­ня яко­гось йо­го бе­га­ди­ра. Ко­ли во­но тобі сма­ку­ва­ло, то ще з то­го не ви­хо­дить, щоб і ми бу­ли ласі на нього. Ве­ли­кої си­ли ве­ли­ко­го Чінгісха­на ми не ля­каємось. Во­на мо­же нас зро­би­ти тру­па­ми, але не зро­бить нас ра­ба­ми. А те­бе, бо­яри­не, вся си­ла ве­ли­ко­го Чінгісха­на не зро­бить уже ані вольним, ані чес­ним чо­ловіком!

    Остра і різка бу­ла бесіда Мак­си­мо­ва. Іншим ча­сом він ува­жав би на те, що пе­ред ним батько Ми­рос­ла­ви, але те­пер він ба­чив тільки во­ро­га - ні, зрад­ни­ка, чо­ловіка, що по­топ­тав сам свою честь, кот­ро­му, про­те, ніяка честь не на­ле­житься. Го­лос­но ра­ду­ва­лись то­ва­риші, по­чув­ши та­ку Мак­си­мо­ву мо­ву. А бо­ярин аж пінив­ся зо злості.

    - : Хло­пе по­га­ний! - кри­чав він.- Жди ли­шень, я тобі по­ка­жу, що зав­час­но ти пох­ва­ляв­ся своєю вільністю! Нині ще кай­да­ни заб­ряж­чать на твоїх ру­ках і но­гах! Нині ще ти бу­деш ва­ля­ти­ся в по­росі пе­ред на­чальни­ком мон­гольської си­ли!

    - Швидше зги­ну­ти! - відповів Мак­сим.

    - Отже, не зги­неш! - крик­нув бо­ярин.- Гей, діти,- оз­вав­ся він до мон­голів їхньою мо­вою,- далі на нихі Тільки сього об­ми­най­те, сього му­си­мо ма­ти жи­во­го в ру­ках!

    І він дав знак до бою. За­лу­нав по го­рах і лісах ро­го­вий ве­реск і ур­вав­ся.

    Стишилось дов­ко­ла бо­ярсько­го до­му, але се бу­ла страш­на ти­ша. Мов га­дю­ки, свистіли мон­гольські стріли, гра­дом сип­лю­чись на бо­ярську осе­лю.

    Правда, на­пас­ни­ки бу­ли за­над­то да­ле­ко відда­лені, щоб їх стріли мог­ли траф­ля­ти обо­ронців або, тра­фив­ши, не­без­печ­но ра­ни­ти їх. Для то­го Мак­сим крик­нув до своїх то­ва­ришів, щоб те­пер іще не стріля­ли і щоб уза­галі ща­ди­ли стріл і зброї, а вжи­ва­ли їх аж тоді, ко­ли мож­на доб­ре влу­чи­ти во­ро­га і од­ним уда­ром на­нес­ти йо­му знач­ну стра­ту. А щоб не відра­зу при­пус­ти­ти на­пас­ників до стін до­му, він зі своїми виб­ра­ни­ми то­ва­ри­ша­ми ус­та­вив­ся на подвір'ю, о яких двад­цять кроків пе­ред вхо­дом, ва міцним до­ща­ним остінком - кус­нем не­до­бу­до­ва­но­го пар­ка­на.

    Паркан був як­раз у хло­па за­ви­со­кий, і стріли мон­гольські не до­ся­га­ли мо­лодців.

    Зате їх цільні, хоч і рідкі, стріли смер­тельно ра­зи­ли мон­голів і стри­му­ва­ли їх від наб­ли­жен­ня. Страш­но роз­лю­тив­ся Ту­гар Возк, по­ба­чив­ши се.


    - Приступом до них! - крик­нув він, і зби­та гро­ма­да мон­голів під йо­го про­во­дом ки­ну­ла­ся бігцем із го­лос­ним кри­ком до остінка. За остінком бу­ло ти­хо, не­мов усе там ви­мер­ло. Ось-ось уже мон­го­ли добіга­ють, ось-ось своїм на­по­ром оба­лять остінок; ко­ли втім по­над остінком вир­вав­ся, мов із землі виріс, ряд голів

    і мо­гутніх ра­мен - і свис­ну­ла гро­ма­да ста­ле­них стріл, і рев­ну­ли з бо­лю по­ра­жені мон­го­ли страш­ни­ми го­ло­са­ми. По­ло­ви­на їх упа­ла мов підко­ше­на, а дру­га по­ло­ви­на пер­ла на­зад, не дба­ючи на кри­ки і прок­лят­тя бо­яри­на.

    - Гурра, мо­лодці! Гур­ра, Мак­сим! Гур­ра, Ту­хольщи-на! - зак­ри­ча­ли обо­ронці, і дух всту­пив у них. Але бо­ярин, не тям­ля­чись зо злості, зібрав уже дру­гу гро­ма­ду до на­па­ду. Він пов­чав мон­голів, як тре­ба на­па­да­ти і не роз­си­па­ти­ся за пер­шим уда­ром про­тив­ни­ка, але бігти по тру­пах дальше. Тим ча­сом і Мак­сим по­учав своїх мо­лодців, що діяти, і з підне­се­ним оруж­жям жда­ли во­ни на­па­ду мон­голів.

    - Далі на них! - крик­нув бо­ярин, і по­пе­ред усього ціли­ми хма­ра­ми пус­ти­ли мон­го­ли ряд стріл на про­тив­ників, а потім знов пус­ти­ла­ся гро­ма­да прис­ту­пом на остінок. Знов пе­ред наб­ли­жен­ням стріти­ли їх мо­лодці цільни­ми стріла­ми, і знов час­ти­на на­пас­ників із страш­ним кри­ком упа­ла на зем­лю. Але реш­та вже не мет­ну­ла­ся на­зад ли­ше з ог­лу­ша­ючим кри­ком летіла далі й до­сяг­ла остінка.

    Страшна бу­ла хви­ля. Тон­кий до­ща­ний остінок ділив від се­бе смер­тельних во­рогів, що, хоч як близько се­бе бу­ли, не мог­ли до­сяг­ну­ти одні од­них.

    Хвилю мов­ча­ли одні й другі, тільки швид­кий, га­ря­чий віддих чу­ти бу­ло по обох бо­ках остінка. Рап­том, мов на да­ний знак, заг­ри­ма­ли мон­гольські то­по­ри о ості- нок, але в тій самій хвилі ту­хольські мо­лодці сильни­ми підой­ма­ми підва­жи­ли вго­ру остінок, по­пер­ли йо­го пле­чи­ма і оба­ли­ли на мон­голів. А ра­зом з тою хви­лею, ко­ли впав остінок, оба­ля­ючи своїм тя­га­рем пе­редні ря­ди мон­голів, ско­чи­ли на­пе­ред мо­лодці, узб­роєні в то­по­ри на дов­гих то­по­ри­щах, лу­па­ючи ни­ми че­ре­пи мон­гольські. Заб­риз­ка­ла кров, за­лу­на­ли кри­ки і стог­нан­ня во­рогів,-

    і знов розс­ко­чи­ла­ся юр­ма на­пас­ників, ли­ша­ючи на місці бою трупів і ра­не­них. І знов радісний крик обо­ронців повітав побіду то­ва­ришів, і знов відповіли на той крик мон­го­ли гра­дом стріл, а бо­ярин - лю­ти­ми прок­лят­тя­ми. Але мо­лод­цям прий­шлось те­пер по­ки­да­ти своє ви­су­не­не ста­но­ви­ще - із жа­лем про­ща­ли во­ни те місце, з яко­го так щас­ли­во відра­зи­ли перші на­па­ди мон­голів. Без ніякої стра­ти, без ран, в повній зброї і най­кращім по­ряд­ку, ли­цем до во­ро­га, мо­лодці відсту­пи­ли під стіни бо­ярсько­го до­му.

    Коли на по­лу­деннім боці дво­ра мо­лодці так щас­ли­во відби­ва­ли на­пад мон­голів,

    ішла зав­зя­та і не так щас­ли­ва бо­ротьба на північнім подвір'ю. І тут мон­гольські стріли прос­вистіли без шко­ди для об­ля­же­них. Тільки ж тут мон­го­ли відра­зу пішли на прис­туп, і об­ля­же­ним при-йшлось ду­же га­ря­че. Во­ни ки­ну­лись ку­пою про­ти мон­голів, але стрічені бу­ли стріла­ми і му­си­ли вер­та­ти­ся, стра­тив­ши трьох ра­не­них, яких мон­го­ли за­раз по­ру­ба­ли на кусні.

    Першим ділом Мак­си­ма бу­ло те­пер - обійти всі ста­но­ви­ща і ог­ля­ну­ти доб­ре своє по­ло­жен­ня. Жи­вим лан­цю­гом обс­ту­пи­ли мон­го­ли ха­ту і не­нас­тан­но си­па­ли на неї гра­дом стріл. Об­ля­жені та­кож стріля­ли, хоч і не так гус­то. Мак­сим відра­зу по­ба­чив, що на­пас­ни­ки на­ма­га­ють до то­го, щоб впер­ти їх до­се­ре­ди­ни ха­ти, відки б во­ни не так гус­то мог­ли стріля­ти, а потім лег­ка му­си­ла б бу­ти над ни­ми побіда. Зна­чить, го­лов­на річ для обо­ронців бу­ла - вдер­жа­тись пе­ред стіна­ми до­му. Але тут во­ни вис­тав­лені бу­ли на густі мон­гольські стріли. Щоб хоч тро­ха за­хис­ти­ти­ся від них, Мак­сим велів повідри­ва­ти двері, позніма­ти верх­ня­ки із столів і по­ус­тав­ля­ти їх пе­ред кож-дим ста­но­ви­щем як ве­ликі щи­ти. Із-за тих щитів без­печ­но і вигідно стріля­ли мо­лодці на мон­голів, кеп­ку­ючи собі з їх стріл.

    А Мак­сим хо­див від ста­но­ви­ща до ста­но­ви­ща, об­ду­му­вав нові спо­со­би обо­ро­ни

    і за­охо­чу­вав то­ва­ришів своїм сло­вом і прик­ла­дом.

    - Держімся, то­ва­риші! - го­во­рив він.- Швид­ко в

    Тухлі по­чу­ють кри­ки або хто-будь по­ба­чить, що тут діється, і нам при­бу­де поміч!


    Півгодини вже три­ва­ла об­ло­га. Мон­го­ли стріля­ли і кля­ли страш­но «руських псів», що не то що не підда­ва­ли­ся їм, але ще сміли так упер­то і щас­ли­во бо­ро­ни­ти­ся. Ту­гар Вовк скли­кав знатніших їх ва­тажків на на­ра­ду, щоб об­ду­ма­ти який од­нос­тай­ний рішу­чий удар.

    - Приступом іти! - го­во­рив один.

    - Ні, прис­ту­пом труд­но, а стріля­ти, по­ки всіх не постріляємо,- го­во­рив дру­гий.

    - Постійте,- ска­зав Ту­гар Вовк,- на все бу­де час. Те­пер тільки в тім річ, щоб поз­га­ня­ти їх із мен­ших ста­но­вищ. Згро­мадьте найбільші наші си­ли ніби до прис­ту­пу, щоб відвес­ти їх ува­гу, а тим ча­сом малі відря­ди не­хай ру­шать з обох боків до причілко­вих, нес­те­ре­же­них стін. Стіни ті, прав­да, без вікон, але все- та­ки, ко­ли наші лю­ди ста­нуть під ни­ми, то бу­дуть їм мог­ли ба­га­то шко­ди­ти.

    Ватажки прис­та­ли на то­ту ра­ду, бо во­ни, несвідущі в подібних ма­нев­рах, не вміли б і та­кої при­ду­ма­ти. За­во­ру­ши­ла­ся мон­гольська си­ла, заб­ряж­ча­ла зброя, заб­лис­котіли до сон­ця мечі та то­по­ри, і сміло стис­ка­ли в ру­ках своє оруж­жя ту­хольські мо­лодці, го­ту­ючись до тяж­ко­го бою. Але по­ки мон­го­ли ра­ди­лись і ла­ди­лись до уда­но­го прис­ту­пу, Мак­сим та­кож не дрімав. Щас­ли­ва дум­ка прий­шла до го­ло­ви. В до­щаній криші бо­ярсько­го до­му бу­ли на всі чо­ти­ри бо­ки про­роб­лені не­ве­личкі вікна, і от в тих-то вікнах Мак­сим пос­та­вив у кождім по двох слаб­ших з своїх лю­дей, аби пильну­ва­ли відтам уся­ких рухів во­ро­га, а та­кож ста­ра­ли­ся зі своїх без­печ­них ста­но­вищ шко­ди­ти йо­му чи то стріла­ми, чи камінням. По­ки один сто­яв при вікні, дру­гий зав­ше го­тов був дос­та­ча­ти йо­му, чо­го тре­ба, а один мав до­но­си­ти від них вісті то­ва­ри­шам на­до­ли­ну.

    Заграли тру­би, і за­ви­ли ди­ки­ми го­ло­са­ми мон­го­ли, ки­да­ючись на про­тив­ників.

    Та тільки ж во­ни не ма­ли на думці дійти аж зустріту з ни­ми, але, прибігши до пів-відда­лен­ня, ра­зом зу­пи­ни­лись і ви­пус­ти­ли стріли на об-ля­же­них. Ко­ли ж і об­ля­жеш, що го­то­ви­ли­ся на ос­тан­ню, рішу­чу бо­ротьбу, повіта­ли їх гра­дом стріл

    і при­чи­ни­ли їм ба­га­то ран і страт, то вся мон­гольська лінія ра­зом по­да­ла­ся на­зад. Го­лос­ни­ми насміха­ми повіта­ли мо­лодці той відступ.

    - А що, бо­яри­не,- крик­нув Мак­сим,- си­ла ве­ли­ко­го Чінгісха­на, ба­читься, за­яче сер­це має: роз­же­неться і відсту­пить! Хіба ж не стид­но тобі, ста­ро­му ри­ца­реві, ва­таж­ку­ва­ти над та­ки­ми без­ду­ха­ми, що тільки в юрбі смілі, мов ба­ра­ни, а поєдин­чо нікот­рий і за півму­жа не стоїть?

    Боярин нічо­го не відповідав на той насміх; він доб­ре ба­чив, що Мак­сим зав­час­но сміявсь. І сам Мак­сим швид­ко по­ба­чив се.

    Радісний крик мон­голів за­лу­нав ось-ось за причілко­ви­ми стіна­ми до­му, нап­ра­во

    і наліво відра­зу. Під час уда­но­го мон­гольсько­го прис­ту­пу во­ни ру­ши­ли про­ти тих стін. Се бу­ли стіни без вікон і две­рей, тож то­ва­риші не так ду­же пильну­ва­ли

    їх. Прав­да, пос­тав­лені на подрі мо­лодці по­ба­чи­ли над­хо­дя­чих із тих боків мон­голів, і кілька цільних стріл упа­ло з да­хо­вих вікон на них, але не спи­ни­ло їх, тим більше, що, сто­ячи при самій стіні, во­ни до­ща­ним ока­пом зас­ло­нені бу­ли від уся­кої не­без­пе­ки зго­ри.

    Максим поблід, чу­ючи тут же біля се­бе зловіщі кри­ки і дізнав­ши­ся від вар­то­во­го з подрі, що во­ни зна­чать.

    «Пропали ми,- по­ду­мав він.- Про ря­ту­нок і мо­ви не­ма. Те­пер при­хо­диться вже бо­ро­тись не на жит­тя, а на смерть».

    Та й Ту­гар Вовк, по­ба­чив­ши вда­чу свой­ого за­ду­му, го­лос­но по­ра­ду­вавсь їй.

    - А що, хло­пи! - крик­нув він.- По­ба­чи­мо, чи на­дов­го ще ста­не ва­шої гор­дості.

    Глядіть, мої во­яки вже під ва­ши­ми стіна­ми. Ог­ню під стіни! Жи­во ми ви­ку­ри­мо

    їх із то­го гнізда, а на чистім полі во­ни про­ти нас, мов миш про­ти ко­та.

    Бачить Мак­сим, що не­пе­ре­лив­ки, скли­кає своїх то­ва­ришів до­ку­пи, бо ніщо вже те­пер бо­ро­ни­тись на поєдин-чих ста­но­ви­щах, ко­ли під причілко­ви­ми стіна­ми гюн­го-ли огонь кла­дуть.


    - Браття,- го­во­рив він,- ма­буть, прий­деться нам по­ги­ба­ти, бо на ря­ту­нок сла­ба надія, а мон­го­ли, се знай­те на­пе­ред, не по­ща­дять ніко­го, хто діста­неться в їх ру­ки, так, як не по­ща­ди­ли на­ших ра­не­них то­ва­ришів. А ко­ли ги­ну­ти, то гиньмо як мужі - з оруж­жям у ру­ках. Як га­даєте: чи бу­де­мо сто­яти тут і бо­ро­ни­ти­ся до ос­татнього ду­ху, зас­ло­нені хоч вчас­ти стіна­ми, чи во­ли­мо всі ра­зом уда­ри­ти на мон­голів, мо­же б, нам та­ки уда­ло­ся про­ло­ми­ти їх ря­ди?

    - Так, так, уда­ри­мо на мон­голів! - зак­ри­ча­ли всі то­ва­риші.- Ми ж не ли­си, що їх стрілець ви­ку­рює з ями.

    - Добре, ко­ли та­ка ва­ша во­ля,- ска­зав Мак­сим - Ста­вай­те ж у три ря­ди, лу­ки й стріли ки­дай­те геть, а то-по­ри й ножі до рук - і за мною!

    Мов один ве­ли­чез­ний камінь, ви­пу­ще­ний із ве­ли­кої ме­тав­ки навп­ро­ти мурів твер­дині, так уда­ри­ли наші мо­лодці на мон­гольські ря­ди. Прав­да, за­ким іще добігли до мон­голів, стрічені бу­ли гра­дом стріл,- тільки ж ті стріли нічо­го не зро­би­ли їм, бо пер­ший ряд ніс пе­ред со­бою замість щи­та верх­няк із сто­ла, вби­тий на дві спи­си, і в той верх­няк пов­пи­ва­ли­ся мон­гольські стріли. Аж наб­ли­жу­ючись до мон­голів, пер­ший ряд ки­нув свій де­рев'яний щит - і цілий відряд ки­нув­ся на во­ро­га з без­тям­ною зав­зятістю. Відра­зу зміша­ли­ся мон­го­ли і по­ча­ли по­да­ва­ти­ся в бо­ки, але Ту­гар Вовк був уже тут зі своїм відділом і ок­ру­жив мо­лодців цілою гро­ма­дою мон­голів, мов стрільці цілою ва­та­гою псів ок­ру­жа­ють роз­жер­то­го ди­ка. Роз­по­ча­лась страш­на різа­ни­на. Ціли­ми де­сят­ка­ми ва­ли­ли хо­робрі мо­лодці мон­голів, але Ту­гар Вовк слав що­раз нові ро­ти навп­ро­тив них. Кров бриз­ка­ла да­ле­ко із ска­же­ної су­то­ло­ки лю­дей, трупів, ран та кро­ва­во­го оруж­жя. Стог­нан­ня ра­не­них, зой­ки ко­на­ючих, ска­жені кри­ки убійців - усе те міша­ло­ся в якусь пе­кольну гар­монію, що різа­ла ву­хо і сер­це, лу­на­ючи під отим усміх-ну­тим яс­ним сон­цем, на тлі си­тої зе­лені сме­ре­ко­вих лісів та під лад не­нас­тан­но­го шу­му хо­лод­них по­токів.

    - Направо, то­ва­риші! Ра­зом і друж­но напрім на них! - кри­чав Мак­сим, відби­ва­ючи­ся від трьох мон­голів, що ста­ра­ли­ся ви­би­ти йо­му оруж­жя з ру­ки. Зі страш­ною на­ту­гою на­пер­ли то­ва­риші нап­ра­во, де лінія мон­голів бу­ла най­слабіша і місце для обо­ро­ни най­догідніше. По ко­роткім опорі мон­го­ли по­да­ли­ся.

    - Далі, далі женіть їх, на­пе­ред се­бе! - кри­чав Мак­сим, ки­да­ючи­ся зі своїм кро­ва­вим то­по­ром на ус­ту­па­ючих мон­голів. То­ва­риші по­пер­ли за ним, і відворіт мон­голів швид­ко пе­ремінив­ся на по­по­лох і без­лад­ну втіка-ни­ну. А то­ва­риші гна­ли слідом за ни­ми, ва­ля­чи од­но­го за дру­гим ізза­ду на зем­лю. Пе­ред ни­ми бу­ло чис­те по­ле, а не­да­леч­ке тем­ний, за­па­ху­щий ліс. Ко­ли б їм уда­ло­ся добігти до нього, то бу­ли б спа­сені, ніяка мон­гольська си­ла не зду­жа­ла б їм тут нічо­го зро­би­ти.

    - Далі, то­ва­риші, далі, до лісу! -кри­чав Мак­сим, і без відди­ху, мовч­ки, кро­ваві й страшні, мов справді дикі звірі, гна­ли то­ва­риші на­пе­ред се­бе втіка­ючих мон­голів у нап­рямі до лісу. Ту­гар Вовк од­ним по­зир­ком пе­рег­ля­нув по­ло­жен­ня обох сторін - і за­ре­го­тав­ся:

    - Щаслива до­ро­га! - крик­нув він услід за мо­лод­ця­ми.- На тій до­розі ми ще здиб­ле­мо­ся!

    І жи­во він відділив часть мон­голів і післав їх го­рою на ту­хольськнй шлях, щоб зай­шли мо­лодців іспе­ре­ду, від лісу. Він знав доб­ре, що йо­го мон­го­ли впо­ру поспіють. А сам з реш­тою мон­голів пус­тив­ся навз­догін за ту­холь-ця­ми.

    Три ту­ма­ни ку­ря­ви сто­яли на по­лю над Опо­ром; три гро­мад­ки лю­дей гна­ли за со­бою тим по­лем. Пер­ша бігла гро­мад­ка пе­ре­ля­ка­них, роз­би­тих мон­голів; за ни­ми, здо­га­ня­ючи їх, наші мо­лодці під про­во­дом Мак­си­ма, а за ни­ми го­лов­на си­ла мон­голів під про­во­дом Ту­га­ра Вов­ка. Третій відділ мон­гольський, вис­ла­ний Ту­га­ром го­рою нав­пе­рей­ми, швид­ко десь за­хо­вав­ся і щез, не зав­ва­же­ний роз'яре­ни­ми в своїй по­гоні мо­лод­ця­ми.


    Нараз утіка­ючі мон­го­ли спи­ни­ли­ся, ста­ли. Пе­ред ни­ми по­ка­за­ла­ся нес­подіва­на за­ва­да: гли­бо­кий, у скалі ви­ку­тий вивіз - по­ча­ток ту­хольсько­го шля­ху. Вивіз був у тім місці май­же на два сажні гли­бо­кий; стіни йо­го стрімкі й гладкі, так що злізти в до­ли­ну зовсім не мож­на, а ска­ка­ти ду­же не­без­печ­но, особ­ли­во пер­шо­му ря­дові втікачів, які мог­ли надіяти­ся, що тут же за ни­ми і па них ско­чить дру­гий ряд. У смер­тельній три­возі, яка й най­бо­яз­ливішо­му не раз у ос­татній хвилі до­дає відва­ги, зу­пи­ни­ли­ся мон­го­ли і обер­ну­ли­ся ли­цем до своїх про­тив­ників. В тій хвилі блис­ну­ла їм нес­подіва­на надія: за слідом про­тив­ників по­ба­чи­ли нас­ти­га­ючих своїх од­новірців - і ру­ки їх ми­мо­волі вхо­пи­ли за оруж­жя. Але сей наг­лий ви­бух відва­ги не був в силі спас­ти їх. Мов роз­гу-ка­на бу­ря, впа­ли на них ту­хольські мо­лодці, лом­ля­чи и дру­хо­чу­чи всі за­ва­ди,- і попх­ну­ли їх до про­пасті.

    З зой­ком по­ва­ли­лись ті, що сто­яли зза­ду, на дно ви­во­зу, ко­ли тим ча­сом пе­редні ко­на­ли від мечів і то­порів ту-хольських. Те­пер мо­лодці самі опи­ни­ли­ся над стрімкою стіною ви­во­зу і зат­ремтіли. Тут ізза­ду нас­ти­гає Ту­гар Вовк з мон­го­ла­ми, а спе­ре­ду оця страш­на про­пасть! Що діяти? Хвилі роз­ва­ги до­сить бу­ло для Мак­си­ма. Вид ле­жа­чих на дні ви­во­зу по­тов­че­них мон­голів навів йо­го на доб­ру дум­ку.

    - Задній ряд не­хай обер­неться ли­цем до мон­голів і стри­мує на хви­лю їх нагін, а пе­редній ки­дай мон­гольські тру­пи в вивіз і ска­чи на них! - кри­чав він.

    - Гурра! - зак­ри­ча­ли радісно мо­лодці, спов­ня­ючи йо­го роз­каз. Зас­ту­гоніли теплі ще мон­гольські тру­пи, па­ду­чи до­до­лу, за­ясніла для на­ших мо­лодців надія ря­тун­ку. А втім, над­летіла мон­гольська по­го­ня, Ту­гар Вовк по­пе­ре­ду.

    - Ні вже,- кри­чав він,- сим ра­зом не уй­де­те моєї ру­ки! - І своїм важ­ким то­по­ром по­ва­лив пер­шо­го стрічно­го про­тив­ни­ка, що вчо­ра ще був йо­го най­вірнішим луч­ни­ком. Зой­кнув смер­тельно ра­не­ний і впав під но­ги бо­яри­на. То­ва­риш йо­го за­мах­нувсь то­по­ром на Ту­га­ра, щоб помс­ти­тись смерті то­ва­ри­ша, але в тій хвилі йо­го з двох боків підня­то на мон­гольські спи­си. Цілий пер­ший ряд мо­лодців упав по ко­роткім опорі. Се ж бу­ли самі най­слабші по­ра­нені в по­пе­редній битві, що в по­гоні бігли з са­мо­го за­ду. Але все-та­ки мон­голів на хви­лю во­ни спи­ни­ли, а їх щас­ливіші то­ва­риші бу­ли вже без­печні на дні ви­во­зу.

    - Стійте! - кри­чав до своїх Мак­сим.- В ря­ди і під стіну ви­во­зу! Ко­ли схо­тять гна­ти­ся за на­ми, то тут їм спра­ви­мо кро­ва­ву купіль.

    - Перший ряд ска­чи за ни­ми,- ко­ман­ду­вав у не­роз­важнім за­палі Ту­гар Вовк. І ско­чив пер­ший ряд мон­голів, але не встав уже жи­вий, ба многі й до землі не до­летіли живі, стрічені в повітрі то­по­ра­ми мо­лодців.

    - Гурра! - зак­ри­ча­ли ті, ра­ду­ючись.- Ану, дру­гий ряд, ска­чи та­кож!

    Але дру­гий ряд сто­яв над ви­во­зом і не ква­пив­ся ска­ка­ти. Ту­гар Вовк по­ба­чив свою по­мил­ку і швид­ко вис­лав сильний відділ ниж­че, щоб іздо­ли­ни замк­ну­ти вихід ви­во­зу.

    - Тепер не уй­дуть нам пташ­ки,- ра­ду­вав­ся він.- От уже мої ловці над­хо­дять! Ану, діти, далі на них!

    Скажений крик мон­голів за­лу­нав у ви­возі, тут же під но­га­ми Ту­га­ра Вов­ка. Се був відділ, вис­ла­ний го­рою •нав­пе­рей­ми; вниз ви­во­зом він уда­рив те­пер на ту- хольців.

    - Вниз ви­во­зом утікай­мо! - скрик­ну­ли мо­лодці, але один по­зирк пе­ре­ко­нав їх, що вся надія на ря­ту­нок про­па­ла. При вході вни­зу чорніла­ся вже дру­га ку­па мон­голів, що йшла навп­ро­ти них, щоб їх зовсім замк­ну­ти в тій кам'яній клітці.

    - Аж те­пер смерть на­ша! - ска­зав Мак­сим, об­ти­ра­ючи о ко­жух за­би­то­го, при йо­го но­гах ле­жа­чо­го мон­го­ла свій кро­ва­вий топір.- То­ва­риші, сміло до ос­татнього бою!

    Та й сміло ж вис­ту­пи­ли во­ни! До­бу­ва­ючи ос­татніх сил, уда­ри­ли на мон­голів і, нев­ва­жа­ючи на не­ко­рис­ну, зго­рис­ту місцевість, що спри­яла мон­го­лам, ще раз зміша­ли їх, ще раз зав­да­ли їм ве­ли­ку стра­ту. Але мон­го­ли си­лою сво­го роз­го­ну по­пер­ли їх у до­ли­ну і роз­би­ли їх ря­ди. В ге­рой­ській обо­роні па­да­ли мо­лодці один за дру­гим, тільки Мак­сим, хоч бив­ся, як лев, прецінь не мав іще ра­ни на своїм тілі. Мон­го­ли уни­ка­ли йо­го, а ко­ли тис­ли­ся на нього, то тільки в надії вит­ру­ти­ти йо­му оруж­жя з ру­ки і взя­ти йо­го жи­во­го. Та­кий був ви­раз­ний на­каз

    Ту-гара Вов­ка.


    Ось нас­ту­пив і дру­гий відділ мон­гольський з до­ли­ни; мо­лодців стис­не­но в тій без­вихідній кам'яній кліті, при­пер­то їх до стіни, і лиш тілько вільно­го місця бу­ло пе­ред ни­ми, кілько мог­ли йо­го зро­би­ти своїми ме­ча­ми та то­по­ра­ми. Але ру­ки їх за­ча­ли ос­ла­ба­ти, а мон­го­ли пруться і пруться на них, мов хвилі по­вені. Вже де­які, стра­тив­ши вся­ку надію і ба­ча­чи не­мож­ливість дальшої бо­ротьби, на­осліп ки­ну­ли­ся в най­густіші ря­ди мон­голів і в одній хвилі по­ги­ба­ли, розсікані то­по­ра­ми. Інші, шеп­чу­чи мо­лит­ви, ту­ли­ли­ся ще до стіни, мов во­на мог­ла да­ти їм яку-не­будь поміч; треті хоть і ніби бо­ро­ни­ли­ся, але без­тям­но, ма­ши­нально ма­ха­ли то­по­ра­ми, і смер­тельні уда­ри мон­голів зас­та­ва­ли їх уже тру­па­ми, не­чут­ли­ви­ми й без­душ­ни­ми. Тільки не­ве­лич­ка горст­ка най­сильніших - п'ять їх бу­ло,- ок­ру­жив­ши Мак­си­ма, дер­жа­ли­ся ще прос­то, мов шпиль ска­ли се­ред роз­гу­ка­ної за­ли­ви. Три прис­ту­пи мон­голів відби­ла вже та горст­ка, сто­ячи на купі трупів, мов на башті; вже мечі й то­по­ри в ру­ках ге­роїв за­ту­ли­ли­ся, одіж їх, ру­ки й ли­ця скрізь зап­ли­ли кров'ю, але все ще різко й ви­раз­но відзи­вав­ся го­лос Мак­си­ма, що загрівав то­ва­ришів до обо­ро­ни. Ту­гар Вовк на-півгнівно, напів з по­ди­вом глядів на мо­лод­ця зго­ри.

    - їй-богу, слав­ний мо­ло­дець! - ска­зав він сам до се­бе.- Не ди­ву­юсь, що він оча­ру­вав мою доньку. І ме­не са­мо­го він міг би оча­ру­ва­ти своєю ри­царською вда­чею!

    А потім, обер­та­ючи­ся до своїх мон­голів, що сто­яли над бе­ре­гом яру, він крик­нув:

    - Далі, скачіть на них! Не­хай скінчиться та різа­ни­на. Лиш сього (по­ка­зав на

    Максима) не ти­кай­те!

    І ра­зом, мов важ­ка ска­ла, ско­чи­ли мон­го­ли зго­ри на не побідже­ну ще куп­ку ге­роїв і по­ва­ли­ли їх на зем­лю. Ще раз за­лу­на­ли ска­жені кри­ки, ще бо­ри­ка­ли­ся напід-си­ли мон­го­ли з ту­хольця­ми, але не­дов­го. На кож­до­го з ге­роїв на­ва­ли­ла­ся ціла юр­ба мон­голів - і всі по­ляг­ли го­ло­ва­ми. Тільки Мак­сим сам-один сто­яв іще, мов дуб се­ред по­ля. Він розсік го­ло­ву то­му мон­го­лові, що ско­чив був на нього, і са­ме за­мах­нув­ся на дру­го­го, ко­ли втім якась сильна ру­ка залізним стис­ком ухо­пи­ла йо­го зза­ду за гор­ло і ки­ну­ла ним до землі. Упав, підступ­но по­ва­ле­ний,

    Максим, і над ним, по­чер­воніле від гніву й на­ту­ги, на­хи­ли­ло­ся ли­це Ту­га­ра

    Вовка.

    - А що, смер­де! - насмішли­во кри­чав бо­ярин.- Ба­чиш те­пер, що я вмію до­дер­жа­ти сло­ва? Ану, діти, за­куй­те йо­го в залізні пу­та!

    - Хоч і в пу­тах, я все бу­ду вольний чо­ловік. У ме­не пу­та на ру­ках, а в те­бе на душі! - ска­зав Мак­сим.

    Боярин за­ре­го­тав­ся і відійшов від нього да­ва­ти по­ря­док мон­гольсько­му війську, яко­го чис­ло сильно змаліло в тій кро­вавій різа­нині. З го­лов­ною час­ти­ною ос­тав­ших іще мон­голів Ту­гар Вовк пішов до своєї ха­ти; решті велів об­са­ди­ти не­щас­ний, те­пер тру­па­ми за­ва­ле­ний вивіз. Виділив­ши всіх здо­ро­вих до сте­ре­жен­ня ви­во­зу, сам він з не­ве­лич­кою реш­тою і взя­тим до не­волі Мак­си­мом мав вер­ну­ти­ся до та­бо­ру.

    - Прокляті хло­пи! - бур­котів бо­ярин, пе­рег­ля­да­ючи свої стра­ти.- Скілько на­ро­ду поніве­чи­ли! Ну, але чорт бе­ри мон­голів - їх не шко­да! Коб тільки мені по тих тру­пах дійти до власті й си­ли,- обер­нув­ся б і я ли­цем про­ти них. Але сей по­га­нець, сей Мак­сим,- то мені бо­рець! А хто знає, мо­же, й він міг би пос­лу­жи­ти до моєї цілі? Тре­ба ви­ко­рис­та­ти йо­го, ко­ли йо­го маю в ру­ках. Він му­сить слу­жи­ти нам за провідни­ка в го­рах, бо чорт їх там знає, який се той їх шлях і чи не­ма де на нім яких манівців. Те­пер, ко­ли він у моїх ру­ках, тре­ба приєдна­ти, вкоська­ти йо­го тро­ха, - хто знає, на що ще мо­же він при­го­ди­ти­ся.

    А тим ча­сом мон­го­ли го­то­ви­ли вже ко­ней до від'їзду. Мак­сиїл,- ско­ва­ний за ру­ки і за но­ги в тяжкі лан­цю­ги, кро­ва­вий, прос­то­во­ло­сий, із по­шар­па­ною на шмат­ки оде­жею,- сидів на ка­мені над річкою, німий, з за­тис­не­ни-ми зу­ба­ми і з роз­пу­кою в серці. Пе­ред ним на полі і в ви­возі ку­па­ми ле­жа­ли не зас­тиглі ще, пош­ма­то­вані і кров'ю об­бриз­кані тру­пи йо­го то­ва­ришів і во­рогів. Які щас­ливі бу­ли ті тру­пи! Во­ни ле­жа­ли так ти­хо, так су­мир­но на своїй кро­вавій пос­телі, без гніву, без му­ки, без во­ро­гу­ван­ня. Во­ни сміялись те­пер зі вся­ких пут, із цілої си­ли ве­ли­ко­го Чінгісха­на, а йо­го ку­сень заліза зро­бив без­душ­ним зна­ря­дом у ру­ках ди­кої са­мо­волі, жерт­вою кро­ва-вої пімсти! Які щас­ливі бу­ли тру­пи! Во­ни, хоч по­калічені, но­си­ли на собі об­раз і по­до­бу людську,- а йо­го оці пу­та в одній хвилі зро­би­ли ско­ти­ною, не­вольни­ком!


    - Сонце пра­вед­не! - клик­нув у своїй ду­шевній муці Мак­сим.- Нев­же ж та­ка твоя во­ля, щоб я ги­нув у кай­да­нах? Нев­же ж ти так час­то своїм яс­ним усміхом віта­ло дні моєї ра­дості на те ли­ше, щоб сьогодні повіта­ти моє без­дон­не го­ре? Сон­це, нев­же ж ти пе­рес­та­ло бу­ти доб­рим бо­гом Ту­хольщи­ни, а ста­ло­ся опіку­ном тих лю­тих ди­кунів? . А сон­це сміяло­ся! Яс­ним, га­ря­чим промінням во­но блис­котіло в ка­лю­жах крові, цілу­ва­ло по­синілі ус­та і гли­бокі ра­ни трупів, крізь які витікав мо­зок, вис­тир­чу-ва­ли теплі ще людські тельбу­хи. І та­ким са­мим яс­ним, га­ря­чим промінням во­но об­ли­ва­ло зе­ле­ний ліс, і чу­дові за­па­хущі цвіти, і ви­сокі по­ло­ни­ни, що ку­па­ли­ся в чистім ла­зу­ровім ефірі. Сон­це сміяло­ся і своїм бо­жеським, без-учас­ним усміхом ще дуж­че ра­ни­ло роз­дер­ту Мак­си­мо­ву Ду­шу.

    

VI

    

    Дивний сон снив­ся За­ха­рові Бер­ку­тові. Зда­ва­лось йо­му, не­мов нині їх дорічне свя­то «Сто­ро­жа» і вся гро­ма­да зібра­на дов­ко­ла ка­ме­ня при вході ту­хольської тісни­ни: дівча­та з вінка­ми, мо­лодці з му­зи­кою, всі в праз­нич­них чис­тих стро­ях.

    Оце він, най­стар­ший віком у гро­маді, пер­ший наб­ли­жається до свя­то­го ка­ме­ня і по­чи­нає мо­ли­ти­ся до нього. Якісь таємничі, три­вожні, бо­лючі чут­тя опа­но­ву­ють йо­го сер­це під час мо­лит­ви; щось ще­мить у нього в гли­бині душі - і сам він не знає, що та­ко­го. Він мо­литься га­ря­че, по двох-трьох сло­вах зви­чай­ної мо­лит­ви він відсту­пає від ста­ро­давніх, зви­чаєм ус­та­ле­них зво­ротів; якась но­ва, га­рячіша, по­ри­ва­юча мо­лит­ва пли­не з йо­го уст; уся гро­ма­да, пот­ря­се­на нею, па­де ниць на зем­лю, і сам він ро­бить те са­ме. Але сло­ва не пе­рес­та­ють плис­ти, тем­но ро­биться кру­гом, чорні хма­ри пок­ри­ва­ють не­бо, гро­ми по­чи­на­ють би­ти, блис­ка­виці па­лах­ко­тять і обліта­ють увесь не­бозвід осліпля­ючим ог­нем, зем­ля здри­гається - і ра­зом, звільна пе­ре­хи­ля­ючись, свя­тий камінь ру­шається з місця і з стра­шен­ним лус­ко­том ва­литься на нього.

    - Що се мо­же зна­чи­ти? - пи­тав сам се­бе За­хар, роз­ду­му­ючи над своїм сном.-

    Щастя чи не­щас­тя? Радість чи го­ре? - Але він сам не міг знай­ти відповіді на те пи­тан­ня, тільки сон сей ли­шив по собі якесь важ­ке про­чут-тя, якусь хма­ру су­му на За­ха­ровім чолі.

    Швидко справ­ди­лось те по­чут­тя! Са­ме по­по­лудні нас­тиг­ли страшні, нес­подівані вісті до Тухлі. Пас­ту­хи з сусідньої по­ло­ни­ни прибігли без ду­ху до се­ла, го­ло­ся­чи що ба­чи­ли якусь бійку ко­ло бо­ярсько­го до­му яїусь її? ма­ду незвісних чор­них лю­дей і чу­ли нез­ро­зумії рой­и ра­ючі кри­ки. Май­же вся ту­хольська мо­лодіж, уору­жив­шись, у що хто міг, побігла на місце бою, але зу­пи­ни­лась опо­далік, по­ба­чив­ши кро­ва­ве і тру­па­ми вкри­те по­боєви­ще, а бо­ярський дім ок­ру­жен­нй хма­рою мон­голів Не бу. ло сумніву, всі мо­лодці, вис­лані для збу­рен­ня бо­ярсько­го до­му, по­гиб­ли в нерівній бо­ротьбі з ти­ми наїзни­ка­ми Не зна­ючи, що діяти, ту­хольська мо­лодіж вер­ну­ла до се­ла, роз­но­ся­чи всю­ди страш­ну вість. По­чув­ши її, зат­ремтів ста­рий За­хар, і гірка сльоза по­ко­ти­ла­ся по йо­го старім лиці.

    - От і спов­нив­ся мій соні-про­шеп­тав він.-В обо­роні сво­го се­ла по­ляг мій

    Максим. Так во­но й тре­ба. Раз уми­ра­ти кож­до­му, але слав­но вми­ра­ти - се не кож­до­му лу­чається. Не су­му­ва­ти мені за ним, але ра­ду­ва­тись йо­го до­лею.

    Так потішав се­бе ста­рий За­хар, але сер­це йо­го скимі-ло гли­бо­ко: над­то сильно, всею си­лою своєї душі він лю­бив сво­го най­мо­лод­шо­го си­на. Але швид­ко він скріпив­ся ду­хом. Гро­ма­да кли­ка­ла йо­го, пот­ре­бу­ва­ла йо­го ра­ди. Ку­па­ми тис­ли­ся лю­ди, старі й мо­лоді, за се­ло, до ту­холь-ської тісни­ни, за кот­рою так близько сто­яв страш­ний їх во­рог. Пер­ший раз, відко­ли засіла Тух­ля, ра­да гро­мадська зібра­ла­ся нині без зви­чай­них об­рядів, без зна­ме­на, се­ред бряз­ку то­порів та кіс, се­ред напівтри­вож­но­го, на-піввой­ов­ни­чо­го га­мо­ру. Без по­ряд­ку міша­ли­ся старці з мо­лод­ця­ми, оружні з бе­зо­руж­ни­ми, ба навіть жінки сну­ва­ли сю­ди й ту­ди поміж гро­ма­дою, до­пи­ту­ючись вістей про во­ро­га або го­лос­но оп­ла­ку­ючи своїх по­гиб­лих синів.

    - Що діяти? Що по­чи­на­ти? Як бо­ро­ни­ти­ся - гу­ло в на­роді. Од­на дум­ка пе­ре­ва­жа­ла всі інші: вий­ти гро­ма­дою пе­ред тісни­ну і бо­ро­ни­ти­ся від мон­голів до ос­татньої краплі крові. Особ­ли­во мо­лодіж нас­та­ва­ла на те.

    - Ми хо­че­мо зги­ну­ти, як наші бра­ти по­ги­ну­ли в обо­роні сво­го краю! - кри­ча­ли во­ни.-Тільки по на­ших тру­пах увійдуть во­ро­ги в ту­хольську до­ли­ну.

    - В тіснині по­ро­би­ти засіки і з них ра­зи­ти мон­голів! - ра­ди­ли старші.


    Далі, ко­ли гамір тро­хи вти­шив­ся, за­го­во­рив.За­хар Бер­кут:

    - Хоч то воєнне діло - не моє діло, і не мені, ста­ро­му, ра­ди­ти про те, до чо­го не мо­жу прнло­жи­ти своїх рук,- але все-та­ки я ду­мав би, що не ве­ли­ка на­ша зас­лу­га бу­де, ко­ли відіб'ємо мон­голів, особ­ли­во зва­жив­ши, що се нам не так-то й труд­но зро­би­ти. Си­ни наші по­гиб­ли з їх рук, кров їх обаг­ри­ла на­шу зем­лю і кли­че нас до пімсти. Чи пімсти­мось ми на во­ро­гах на­ших, на ни­щи­те­лях на­шо­го краю, ко­ли відіб'ємо їх від сво­го се­ла? Ні, а тільки, відбиті від на­шо­го се­ла, во­ни з подвійною лютістю ки­нуться на інші се­ла. Не відби­ти, але роз­би­ти їх - се по­вин­на бу­ти на­ша ме­та!

    Громада з ува­гою слу­ха­ла слів сво­го бесідни­ка, і мо-лодіж, по­дат­ли­ва на все но­ве та нес­подіва­не, го­то­ва вже бу­ла прис­та­ти на ту ра­ду, хоч і не зна­ла, як мож­на її ви­ко­на­ти. Але многі го­ло­си старців обізва­ли­ся про­тив неї.

    - Не в гнів тобі будь ска­за­но, батьку За­ха­ре,- за­го­во­рив один гро­ма­дя­нин,- але твоя ра­да хоч муд­ра і ве­ли­ку обіцюе сла­ву, та не­мож­ли­ва для нас. Слабі наші си­ли, а мон­гольська си­ла ве­ли­ка. Ще не наспіла поміч від інших вер­хо­винських і загірських гро­мад, а хоч і наспіє, то та­ки на­ша си­ла не вис­тар­чить навіть на те, щоб ок­ру­жи­ти мон­голів, не то вже щоб по­бо­ро­ти їх в од-вертій битві. А без то­го як ми розіб'ємо їх? Ні, ні! За­ма­ла на­ша си­ла! Щас­тя на­ше, ко­ли зду­жаємо відби­ти їх від сво­го се­ла і відвер­ну­ти від шля­ху; роз­би­ти їх ми не май­мо й надії!

    Бачачи всю ос­новність тих за­кидів, За­хар Бер­кут, хоч з бо­лем сер­ця, го­тов був по­ки­ну­ти свою мо­ло­де­чо-га­ря­чу думісу, ко­ли втім дві нес­подівані події знач­но піднес­ли настрій ту­хольської гро­ма­ди і зміни­ли цілу її пос­та­но­ву.

    Долі се­лом ву­ли­цею надійшли, од­на за дру­гою, при зву­ках труб та де­рев'яних трембіт аж три гро­ма­ди уору-же­ної мо­ло­дежі. Кож­на гро­ма­да нес­ла на­пе­ред се­бе бой­ову хо­ру­гов; охочі, смілі їх пісні лу­на­ли да­ле­ко по го­рах. Се йшла при­обіця­на ту­хольцям поміч вер­хо­винських і загірних гро­мад. Хлоп в хло­па, мов рослі яво­ри, ста­ли всі три відділи дов­ги­ми ря­да­ми пе­ред зібра­ною гро­ма­дою

    і скло­ни­ли хо­руг­ви на знак привітан­ня. Лю­бо бу­ло глядіти на ті здо­рові, рум'яні ли­ця, розігріті мужньою відва­гою і гор­дим по­чут­тям то­го, що їм прий­деться зас­ту­па­ти своїми грудьми все, що най­до­рож­че у них на світі, що на їх оруж­жя вло­же­но ве­ли­ке діло. Радісний гро­мо­вий крик усіх ту­хольців стрітив їх привід; тільки ма­тері, що са­ме сьогодні стра­ти­ли своїх синів, за­ри­да­ли на вид та­ко­го най­кра­що­го цвіту на­род­но­го, кот­рий завт­ра, мо­же, так са­мо по­ля­же, ско­ше­ний і по­топ­та­ний, як по­ляг­ли нині їх ясні со­ко­ли. Зас­киміло сер­це і в ста­ро­го За­ха­ра

    Беркута, ко­ли пог­ля­нув на тих мо­лодців і по­ду­мав собі, як то пиш­но виз­на­чу­вав­ся би се­ред них йо­го Мак­сим. Та ні, годі! Мерт­во­го не вер­неш, а жи­вий жи­ве га­дає…

    Ще не стих­ла радість із при­хо­ду тих по­жа­да­них помічників, ще гро­ма­да не ма­ла ча­су прис­ту­пи­ти до дальшої на­ра­ди, ко­ли втім з про­тив­но­го бо­ку, з лісо­вої про­га­ли­ни, що бу­ла над ту­хольською тісни­ною, по­ка­зав­ся но­вий і зовсім уже нес­подіва­ний гість. На спіненім коні, по­об­ди­ранім гіллям та ко­люч­ка­ми, при­пав­ши до йо­го шиї, щоб швид­ше й без­печніше їха­ти по лісі, не зачіпа­ючись о га­луз­зя, їха­ла, що кінь дос­ко­чить, якась лю­ди­на. Хто се та­кий був - зда­ле­ка годі бу­ло вга­да­ти. На ній був ове­чий мон­гольський ко­жух, обер­не­ний пе­ле­ха­ми на­верх, а на го­лові гар­ний боб­ро­вий ков­пак. Мо­лодці прий­ня­ли приїжджу лю­ди­ну за мон­гольсько­го вис­лан­ця і вис­ту­пи­ли про­ти неї з лу­ка­ми. Але, виїхав­ши з ліса та наб­ли­зив­шись над стрімкий об­рив, по котрім тре­ба бу­ло зла­зи­ти в ту­хольську до­ли­ну, мни­мий мон­гол зліз із ко­ня, ски­нув із се­бе ко­жух,

    і, всім на ди­во, по­ка­за­ла­ся жен­щи­на в білім по­лот­нянім, шов­ком пе­ре­ти­канім плащі, з лу­ком за пле­чи­ма і з блис­ку­чим топірцем за по­ясом.

    - Мирослава, доч­ка на­шо­го бо­яри­на! - зак­ри­ча­ли ту­хольські мо­лодці, не мо­жу­чи відвес­ти очей від пре­гар­ної, смілої дівчи­ни. Та во­на, оче­ви­дяч­ки, й не ди­ви­лась на них, але, ли­шив­ши сво­го ко­ня там, де з нього злізла, жи­во по­ча­ла ози­ра­ти­ся за стеж­кою, ку­ди мож­на би спус­ти­ти­ся в до­ли­ну.

    Швидко її бистрі очі відкри­ли та­ку стеж­ку, май­же зовсім ук­ри­ту се­ред ши­ро­ко­го, чепірга­то­го лис­тя па­по­роті та ко­лю­чих ожин. Пев­ним кро­ком, мов відро­ду до то­го при­вик­ла, зійшла стеж­кою в до­ли­ну і наб­ли­зи­ла­ся до гро­ма­ди.


    - Здорові бу­ли, чес­на гро­ма­до,- ска­за­ла во­на, злег­ка па­леніючи.- Я спіши­ла звісти­ти вам, що мон­го­ли над­хо­дять, пе­ред ве­чо­ром бу­дуть тут, то щоб ви при­го­то­ви­ли­ся, як їх прий­ня­ти.

    - Ми зна­ли се,- за­гу­ли го­ло­си з гро­ма­ди,- се нам не но­ви­на.

    Голоси бу­ли різкі, неп­ри­язні дочці по­га­но­го бо­яри­на, че­рез кот­ро­го стільки мо­лодців по­гиб­ло. Але во­на не об­ра­зи­ла­ся тою різкістю, хоч, оче­вид­но, по­чу­ла

    її.

    - Тим ліпше для ме­не, що ви вже при­го­то­вані,- ска­за­ла во­на.- А те­пер про­шу вка­за­ти мені, де тут За­хар Бер­кут.

    - Ось я, дівчи­но,- ска­зав ста­рий За­хар, наб­ли­жа­ючись. Ми­рос­ла­ва дов­го, з ува­гою і по­ша­ною, гляділа на нього.

    - Дозволь, чес­ний батьку,- за­го­во­ри­ла во­на трем­тя­чим з внутрішнього зво­ру­шен­ня го­ло­сом,- ска­за­ти по­пе­ред усього, що син твій жи­вий і здо­ров.

    - Мій син! - скрик­нув За­хар.- Здо­ров і жи­вий! О бо­же! Де ж він? Що з ним діється!

    - Не ля­кай­ся, батьку, тої вісті, кот­ру ска­жу тобі. Твій син у мон­гольській не­волі.

    - В не­волі? - скрик­нув, мов гро­мом про­шиб­ле­ний, За­хар.- Ні, то не мо­же бу­ти!

    Мій син рад­ше дасть на кусні по­ру­ба­ти се­бе, аніж узя­ти се­бе в не­во­лю. Се не мо­же бу­ти! Ти хо­чеш на­ля­ка­ти ме­не, не­доб­ра дівчи­но!

    - Ні, батьку, я не ля­каю те­бе, во­но справді так. Я ж те­пер прос­то з мон­гольсько­го та­бо­ру, ба­чи­ла йо­го, го­во­ри­ла з ним. Си­лою і підсту­пом узя­ли йо­го, за­ку­ва­ли в залізні пу­та. Хоч без ра­ни, а весь об­ли­тий кров'ю во­рогів. Ні, батьку, твій син не по­дав ім'я твоє в нес­ла­ву!

    - І що ж він го­во­рив тобі?

    - Казав мені йти до те­бе, батьку, потіши­ти те­бе в твоїй са­моті й тузі, ста­ти тобі за доч­ку, за ди­ти­ну, бо я, батьку (тут го­лос її ще дуж­че зат­ремтів), я… си­ро­та, я не маю вітця!

    - Не маєш вітця? Нев­же ж Ту­гар Вовк по­гиб?

    - Ні, Ту­гар Вовк жи­вий, але Ту­гар Вовк пе­рес­тав бу­ти моїм батьком, відко­ли… зра­див… свій край і прис­тав… у служ­бу мон­голів.

    - Сього мож­на бу­ло й надіятись,- відповів по­ну­ро За­хар.

    - Тепер я не мо­жу вва­жа­ти йо­го батьком, бо не хо­чу зрад­жу­ва­ти сво­го краю.

    Батьку, будь ти моїм вітцем! Прий­ми ме­не за ди­ти­ну! Не­щас­ний син твій про­сить у те­бе сього моїми ус­та­ми.

    - Мій син! Мій не­щас­ний син! - стог­нав За­хар Бер­кут, не підво­дя­чи очей на

    Мирославу.- Хто ме­не потішить по йо­го страті?

    - Не бійся, батьку, мо­же, він іще не стра­че­ний, мо­же, нам удасться ви­до­бу­ти йо­го на во­лю. Слу­хай ли­ше, що на­ка­зу­вав мені Мак­сим!

    - Говори, го­во­ри! - ска­зав За­хар, пог­ля­да­ючи знов на неї.

    - Він ра­див ту­хольській гро­маді не спи­ня­ти мон­голів пе­ред тісни­ною, але впус­ти­ти їх у кітло­ви­ну. Тут мож­на їх обс­ту­пи­ти і ви­ру­ба­ти до ос­татнього, а ко­ли ні, то ви­мо­ри­ти го­ло­дом. Тре­ба тільки по­ро­би­ти засіки в ви­возі при во­до­паді і по­ви­но­си­ти з се­ла все доб­ро гро­мадське, все збіжжя, весь хліб, усю ху­до­бу, а потім замк­ну­ти їх тут зо всіх боків. «Тут,- ка­зав Мак­сим,- побіди­те їх або ніде інде!» Так ра­див Мак­сим.

    Уся гро­ма­да з нап­ру­же­ною ува­гою слу­ха­ла Ми­рос­ла­ви-ної бесіди. Гли­бо­ка мов­чан­ка за­ляг­ла над усіми, ко­ли стих­ли її сло­ва. Тільки За­хар гор­до й радісно вип­рос­ту­вав­ся, а далі з прос­тер­ти­ми ра­ме­на­ми наб­ли­зив­ся до Ми­рос­ла­ви.

    - Доню моя!-ска­зав він.-Те­пер я ба­чу, що ти вар­та бу­ти доч­кою За­ха­ра Бер­ку­та!

    Се прав­диві сло­ва мой­ого си­на - з них віє йо­го смілий дух! Ти­ми сло­ва­ми тії здо­бу­ла моє батьківське сер­це! Те­пер я лег­ше віджа-лую си­на, ко­ли не­бо післа­ло мені замість нього та­ку доньку!

    Голосно ри­да­ючи, ки­ну­ла­ся Ми­рос­ла­ва в йо­го обійми.

    - Ні, батьку, не го­во­ри так,- ска­за­ла во­на.- Син твій не бу­де стра­че­ний, він по­вер­неться тобі на­зад. Він іще нині вечір бу­де тут ра­зом з ор­дою, і ко­ли бог по­мо­же нам роз­би­ти її, то чей ми й йо­го ос­во­бо­ди­мо.


    В тій хвилі в тіснині дав­ся чу­ти крик ту­хольських вар­то­вих: «Мон­го­ли!

    Монголи!»-і вслід за тим прибігли вар­тові, го­ло­ся­чи, що мон­го­ли в незліченній силі по­ка­за­ли­ся в до­лині над Опо­ром. Тут при­хо­ди­лось ріша­ти­ся жи­во, що діяти, як бо­ро­ни­ти­ся. За­хар Бер­кут ще раз обс­тав за тим, аби впус­ти­ти мон­голів у ту­хольську кітло­ви-ну і тут, обс­ко­чив­ши їх, виріза­ти або ви­мо­ри­ти всіх до но­ги.

    Тепер уже не підніма­ли­ся го­ло­си, про­тивні тій раді,- і швид­ко гро­ма­да ріши­ла­ся.

    Всі ки­ну­ли­ся до своїх хат, аби хо­ро­ни­ти своє доб­ро в ліси. Сто­ронські мо­лодці що­ду­ху ру­ши­ли на горішній бік до­ли­ни, до во­до­па­ду, щоб по­ро­би­ти засіки в ви­возі і не да­ти ту­ди мон­го­лам прой­ти. Страш­ний роз­рух зро­бив­ся в селі. Крик, роз­ка­зи й за­пи­тан­ня, рик волів і скрип де­рев'яних дво­колісних теліг лу­на­ли з усіх усюдів, глу­ши­ли слух і ко­ти­ли­ся по го­рах. Сум­но про­ща­ли ту­хольці свої ха­ти, й подвір'я, й ого­ро­ди, та засіяні ни­ви, котрі ніші ще ма­ла зруй­ну­ва­ти і сто­ло­чи­ти страш­на мон­гольська повінь. Ма­тері нес­ли своїх зап­ла­ка­них дітей, батьки гна­ли ху­до­бу, вез­ли на во-оах до­машній спря­ток, мішки з хлібом і оде­жею. Ку­ря­ва сто­яла над се­лом; тільки потік сріблис­тою во­дою шумів собі, як зви­чай­но, і ста­рий ве­ли­чез­ний Сто­рож при вході в ту­хольську тісни­ну сто­яв по­ну­ро, опу­ще­ний, су­мо­ви­тий, не­мов жаліючи своїх дітей, що по­ки­да­ли оцю гар­ну до­ли­ну, не­мов на­хи­ля­ючись у сто­ро­ну тісни­ни, щоб своїм ве­ли­чез­ним кам'яним тілом зас­та­ви­ти їм до­ро­гу. За­су­му­ва­лась і ста­ра ли­па на копнім май­дані за се­лом, а ре­ву­чий во­до­пад, пе­ре­ли­ва­ючись у кар­ма­зи­но­вих про­ме­нях за­хо­до­во­го сон­ця, не­по­руш­ним кро­ва­вим стов­пом сто­яв над опустілою ту­хольською кітло­ви­ною.

    Вже зовсім опустіло се­ло. Ха­ти по­то­ну­ли в вечірньому ту­мані; ку­ря­ва уляг­лась по до­розі; за­мовк­ли го­ло­си і кри­ки, не­мов відвічна пус­ти­ня по­жер­ла все жит­тя сеї до­ли­ни. Сіда­ло сон­це за ту­хольські го­ри, то­ну­чи в ле­геньких чер­во­них хма­рах; темні сме­ре­кові ліси дов­ко­ла Тухлі шеп­та­ли ти­хо, таємни­чо, не­мов пе­ре­да­ва­ли собі якусь зловіщу но­ви­ну. Тільки зем­ля, не зна­ти чо­му, глу­хо сту­гоніла і стог­на­ла: повітря, хоч яс­не й погідне, тремтіло яки­мось див­ним зміша­ним го­мо­ном, від кот­ро­го дрож прой­ма­ла й най­смілішо­го. А да­ле­ко- да­ле­ко по лісах, у гли­бо­ких тем­них ярах, між не­дос­туп­ни­ми ло­ма­ми, ви­ли вов­ки, гав­ка­ли ури­ва­ним го­ло­сом ли­си, бе­гетіли олені, ри­ча­ли ту­ри. А в селі так ти­хо, так мерт­во! А на небі так яс­но, так погідно! Але ні. Ось на­раз щез­ло сон­це за чор­ною жи­вою хма­рою, що стіною тяг­не з за­хо­ду, на­пов­ня­ючи повітря ди­ким ве­рес­ком і спус­ка­ючись над Тух-лею. Се віщу­ни і невідступні то­ва­риші ор­ди - гай­во­ро­ни та кру­ки - тяг­нуть незлічен­ни­ми ста­да­ми, чу­ючи по­жи­ву. Зловіще птаст­во б'ється в повітрі, роз­ри­вається плах­та­ми і ки­дається в різні бо­ки, мов хма­ри, биті бу­рею. Ту­хольські су­мирні стріхи відра­зу вкри­ли­ся чор­ни­ми гість- ми, а гамір їх кле­котів, мов кип'яток у ве­ли­чезнім кітлі. Німо, не­ру­хо­мо сто­ячи над стрімки­ми бе­ре­га­ми своєї кіт-ло­ви­ни, гляділи ту­хольці на по­га­не птаст­во і в дусі прок­ли­на­ли тих віщунів смерті й руїни.

    Але жи­во вид змінив­ся. Мов че­рез прор­ву в тамі ва­литься осіння повінь, так по­ча­ли в кітло­ви­ну ва­ли­ти­ся чорні поч­ва­ри з стра­шен­ним кри­ком. Ря­ди тис­ли­ся за ря­да­ми, без кінця і впи­ну; мов во­да під во­до­па­дом, так во­ни зу­пи­ня­ли­ся, вий­шов­ши з тісно­го гир­ла, фор­му­ва­ли­ся в дов­жезні ря­ди, по­су­ва­ли­ся звільна, без опо­ру за­ли­ва­ючи пус­ту рівни­ну. Пе­ре­дом, до­ро­гою, їхав на білім коні страш­ний ве­ле­тень Бу­рун­да-бе­га­дир, а обік нього дру­гий, мен­ший, їздець -

    Тугар Вовк.

    Звільна їха­ли во­ни на­пе­ред, не­мов щох­вилі жда­ли на­па­ду з се­ла. Але на­па­ду не бу­ло, се­ло ле­жа­ло, мов після чу­ми. З страш­ним кри­ком ки­ну­ли­ся перші ря­ди мон­голів на ха­ти, щоб, по свой­ому зви­чаю, різа­ти, гра­бу­ва­ти,- але різа­ти не бу­ло ко­го, ха­ти бу­ли пусті. З лю­тим кри­ком ки­да­лись мон­го­ли від ха­ти до ха­ти, ви­ва­лю­ючи двері, руй­ну­ючи пло­ти й во­ро­та, роз­би­ва­ючи діжки і плетінки, роз­ва­лю­ючи печі. Але вся їх лютість бу­ла да­рем­на - в селі ніхто не по­ка­зу­вав­ся.

    - Прокляті пси! - го­во­рив Бу­рун­да до Ту­га­ра Вов­ка.- За­чу­ли нас, по­хо­ва­ли­ся!

    - Чи за­но­чуємо тут, бе­га­ди­ре? - спи­тав Ту­гар Вовк, не відповіда­ючи на замітку бе­га­ди­ра.

    - Поки не зустріне­мось з ти­ми пса­ми, по­ти не мо­же­мо но­чу­ва­ти,-відмо­вив

    Бурунда.-Веди нас до ви­хо­ду з сеї ями! Тре­ба за­без­пе­чи­ти собі вихід!


    - Вихід без­печ­ний,- ус­по­ко­ював Ту­гар Вовк, хоч і са­мо­му якось ніяко­во бу­ло ба­чи­ти, що всі ту­хольці так чис­то ви­нес­ли­ся з се­ла. І хоч ус­по­ко­ював бе­га­ди­ра, то все-та­ки про­сив йо­го крик­ну­ти на військо, щоб по­ки­ну­ло шу­ка­ти до­бичі і спіши­ло до ви­хо­ду. Не­охітно пішли перші ря­ди мон­гольської ор­ди, ко­ли тим ча­сом задні все ще тис­ли­ся че­рез тісни­ну, чим­раз густіше за­ли­ва­ючи кітло-ви­ну.

    Ось уже чільний відряд вий­шов із се­ла і спішив до ви­во­зу, ви­ку­ва­но­го в скалі. З до­ли­ни нічо­го не вид­но бу­ло в ви­возі, і без­печ­но підійшли мон­го­ли аж під стрімку кам'яну стіну, в котрій про­ко­ва­ний був вивіз. Ко­ли втім ра­зом з вер­ха стіни по­си­па­лось ве­ли­чез­не каміння на мон­голів, каліча­чи та роз­би­ва­ючи їх.

    Зойк на­пас­ників, ра­не­них і по­ва­ле­них на зем­лю, вда­рив під не­бо. Зак­ря­ка­ла хи­жа пти­ця над своїми жерт­ва­ми. Вже на­пас­ни­ки по­ча­ли по­да­ва­ти­ся взад і вбо­ки, ко­ли втім Бу­рун­да і Ту­гар Вовк з го­ли­ми ме­ча­ми ки­ну­лись їм нав­пе­рей­ми.

    - Куди ви, бе­зумні? - ри­чав ярим ту­ром Бу­рун­да.- Ось пе­ред ва­ми вхід до ви­во­зу, ту­ди за мною!

    І, пха­ючи пе­ред со­бою цілу юр­бу, він ки­нув­ся в тем­не гир­ло ви­во­зу. Але тут че­ка­ла на­пас­ників доб­ра стріча. Гра­дом по­си­па­лось каміння на їх го­ло­ви, і не од­но­му з во­яків Чінгісха­на кров за­ли­ла очі, мо­зок бриз­нув на кам'яні стіни з роз­би­то­го че­ре­па. Мов з пек­ла, рев­ну­ли кри­ки і стог­нан­ня з тем­но­го ви­во­зу, але по­над ни­ми все го­лосніше гримів го­лос Бу­рун­ди: «Далі, за­ячі сер­ця, далі за мною?» - і нові ку­пи, нев­ва­жа­ючи на но­вий град каміння, по­пер­ли­ся в вивіз.

    - Далі горі ви­во­зом! - кри­чав Бу­рун­да, щи­том за-сло­ню­ючись від спа­да­ючо­го зго­ри каміння.

    Тим ча­сом Ту­гар Вовк, по­ба­чив­ши на версі бе­ре­га гро­мад­ку мо­лодців, велів сто­ячим пе­ред ви­во­зом мон­го­лам сип­ну­ти на них стріла­ми. Зой­ки роз­ляг­ли­ся на горі - і го­лос­но за­ви­ли з ра­дості мон­го­ли. Але за своїх трьох ра­не­них ту­хольські мо­лодці з подвійною лютістю по­ча­ли ки­да­ти ве­ли­чез­ни­ми пли­та­ми на на­пас­ників. Тільки ж се все не бу­ло би стри­ма­ло зав­зя­то­го Бу­рун­ду, ко­ли б усе­ре­дині, на скруті ви­во­зу, не по­ка­за­ла­ся нес­подіва­на за­ва­да: вивіз за­ва­ле­ний був аж до вер­ху ве­ли­чез­ним камінням. А тут ту­хольці на­па­да­ли чим­раз лютіше, каміння си­па­лось, мов град, мон­го­ли па­да­ли один за дру­гим - і Бу­рун­да по­ба­чив вкінці, що да­рем­на йо­го зав­зятість, бо прой­ти ту­ди годі, по­ки не вдасться зіпхну­ти ту. хольців з вер­ху.

    - Назад! - крик­нув Бу­рун­да, і не­ве­лич­ка реш­та мон­голів, що ли­ши­ла­ся зі штур­му­ючої ку­пи, без ду­ху, мов камінь з пращі, ви­летіла з ви­во­зу.

    - Вивіз за­ва­ле­ний! - ска­зав, важ­ко ди­шу­чи, Бу­рун­да до бо­яри­на, об­ти­ра­ючи собі піт і кров з ли­ця.

    - Покиньмо їх на те­пер, не­хай тішаться! - ска­зав Ту­гар Вовк.

    - Ні! - скрик­нув Бу­рун­да, з по­гор­дою пог­ля­да­ючи на бо­яри­на.- Во­яки ве­ли­ко­го

    Чінгісхана не вміють відкла­да­ти діла на завт­ра, ко­ли мож­на йо­го зро­би­ти сьогодні.

    - Але що ж тут сьогодні зро­би­мо? - спи­тав Ту­гар Вовк, пог­ля­да­ючи з дрож­жю в тем­не гир­ло ви­во­зу, з кот­ро­го ще ви­до­бу­ва­ли­ся страшні стог­нан­ня смер­тельно ра­не­них, не­до­би­тих мон­голів.

    - Зігнати тих псів відтам зго­ри! - крик­нув лю­то Бу­рун­да, по­ка­зу­ючи ру­кою на хре­бет ска­лис­то­го бе­ре­га.- Дра­бин сю­ди! Пе­редні на дра­би­ни, а задні відга­няй їх стріла­ми! По­ба­чи­мо, чия візьме!

    З поб­лизьких хат наз­но­ше­но дра­бин і за ра­дою Ту­га-ра Вов­ка поз­би­ва­но їх півпе­реч­ни­ми жерд­ка­ми не­мов у ши­ро­ку стіну. Ту­хольці зго­ри при­див­ля­ли­ся тій ро­боті спокійно. Ось уже мон­го­ли з кри­ком підня­ли свою збірну дра­би­ну і по­пер­ли її до камінної стіни. Камінням, стріла­ми і ро­га­ти­на­ми стріти­ли їх ту­хольці, але не вдіяли нічо­го мон­го­лам, бо ко­ли один та дру­гий упав по­ра­же­ний, то інші дви­га­ли ве­ли­ку дра­би­ну дальше, а на місце зра­не­но­го прис­ка­ку­ва­ли свіжі. А рівно­час­но задні ря­ди мон­голів пус­ка­ли вго­ру свої стріли

    і при­си­лу­ва­ли ту­холь-ців по­да­ти­ся взад. Страш­на дра­би­на жи­во наб­ли­жа­ла­ся до стіни. Три­во­га по­ча­ла опа­но­ву­ва­ти ту­хольців…

    Недалеко від по­боєви­ща, за­хи­ще­ний кам'яною бри­лою від стріл, сидів на со­ломі


    Захар Бер­кут, зай­ня­тий при ра­не­них. Він по­вий­мав їм із ран стріли, по­ви­ми­вав ра­ни при по­мочі Ми­рос­ла­ви і за­хо­див­ся пе­рев'язу­ва­ти їх, поп­рик­ла­дав­ши якоїсь скус­но при­лад­же­ної жи­виці, ко­ли втім де­які за­ля­кані во­яки прибігли до нього, сповіща­ючи про не­без­пе­ку.

    - Що ж я вам, діточ­ки, по­рад­жу? - ска­зав ста­рий, але Ми­рос­ла­ва схо­пи­ла­ся з місця і побігла ог­ля­ну­ти не­без­пе­ку.

    - Не бійте­ся,- ска­за­ла во­на ту­хольцям,- жи­во ми по­во­ро­жи­мо їм! Не­хай собі стріля­ють, а ви ра­ти­ща в ру­ки і пла­зом до­до­лу! Аж ко­ли пе­редні по­ка­жуться до по­ло­ви­ни на горі, тоді ра­зом на них! Самі во­ни зас­ло­нять вас від стріл, а оба­лив­ши пе­редніх, ви оба­ли­те й задніх. Су-мер­ки спри­я­ють нам, і, відбив­ши їх сим ра­зом, бу­де­мо ма­ти спокій на всю ніч.

    Без сло­ва опо­ру по­па­да­ли ту­хольці ниць до­до­лу, по­ха­пав­ши ра­ти­ща в ру­ки.

    Стріли ще си­па­лись який­сь час, а відтак пе­рес­та­ли - знак, що пе­редній ряд по­чав спи­на­ти­ся горі дра­би­ною. Дух у собі за­пи­ра­ючи, ле­жа­ли ту­хольці й до­жи­да­ли во­рогів. Ось чу­ти вже скрип щаблів, са­пан­ня мужів, брязкіт їх оруж­жя - і звільна, несміло ви­ри­на­ють пе­ред очи­ма ле­жа­чих мох­наті куч­ми, а під ни­ми чорні, страшні го­ло­ви з ма­леньки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. Очі ті три­вож­но, нес­хиб­но, мов зак­ляті, гля­дять на ле­жа­чих ту­хольців, але го­ло­ви підніма­ються ви­ще, чим­раз ви­ще; вже під ни­ми видніються ра­ме­на, плечі, ок­риті мох­на­ти­ми ко­жу­ха­ми, ши­рокі гру­ди,- в тій хвилі з страш­ним кри­ком зри­ва­ються ту­хольці, і ра­ти­ща їх ра­зом гли­бо­ко то­нуть у гру­дях на­пас­ників. Крик, ревіт, замішан­ня, тут

    і там су­до­рожні ру­хи, тут і там ко­рот­ка бо­ротьба, прок­лят­тя, стог­нан­ня - і, мов тяж­ка ла­ви­на, ва­литься во­рог долі дра­би­ною до­до­лу, оба­лю­ючи за со­бою сліду­ючі ря­ди,- а на ту ку­пу жи­вих і мерт­вих, без ла­ду вміша­них, кро­ва­вих, тре­пе­чу­чих і ре­ву­чих тіл людських ва­ляться зго­ри ве­ли­чезні бри­ли каміння - і по­над усім тим пек­лом, напівзак­ри­тим зас­ло­ною ночі, ви­ри­вається вго­ру радісний ок­лик ту­хольців, жалібне вит­тя мон­голів і грімкі, страшні прок­лят­тя

    Бурунди-бегадира. Той ска­кав по май­дані мов ска­же­ний, рву­чи собі во­лос­ся з го­ло­ви, а вкінці, не тям­ля­чись з лю­тості, з го­лою шаб­лею прис­ко­чив до Ту­га­ра

    Вовка.

    - Псе блідо­ли­ций! - кри­чав він, скре­го­чу­чи зу­ба­ми.- Подвійний зрад­ни­ку,- се твоя ви­на! Ти зап­ро­ва­див нас у се­сю за­пад­ню, відки ми вий­ти не мо­же­мо!

    Тугар Вовк по­лум'ям спа­лах­нув на та­ку мо­ву, якої він ще не чув від ро­ду. Ру­ка йо­го ми­мо­волі вхо­пи­ла за ме­ча, але в тій хвилі щось так гли­бо­ко, так важ­ко за­боліло йо­го в серці, що ру­ка ос­лаб­ла, впа­ла, мов гли­ня­на, і він, по­хи­лив­ши ли­це й за­тис­нув­ши зу­би, ска­зав при­ду­ше­ним го­ло­сом:

    - Великий бе­га­ди­ре, несп­ра­вед­ли­вий твій гнів на вірно­го слу­гу Чінгісха­на. Я не ви­нен то­му, що ті смер­ди опи­ра­ються нам. Ве­ли роз­ло­жи­ти­ся війську на ніч і відпо­чи­ти, а завт­ра ра­но сам по­ба­чиш, що во­ни пирс­нуть пе­ред на­ши­ми стріла­ми, як су­хе осіннє лис­тя пе­ред по­ду­вом вітру.

    - Ага, так! - крик­нув Бу­рун­да.- Щоб во­ни по­ночі на­па­ли на нас у ха­тах і поріза­ли на­ше військо!

    - То ве­ли спа­ли­ти ха­ти і но­чу­ва­ти війську під го­лим не­бом!

    - Усе ти хит­ро го­во­риш, щоб відвер­ну­ти мій гнів, аби ски­ну­ти з се­бе ви­ну! Але ні! Ти зап­ро­ва­див нас сю­ди, ти му­сиш і ви­вес­ти нас, і то за­раз, завт­ра, без стра­ти ча­су й лю­дей! Чуєш, що мов­лю? Так му­сить ста­тись, або го­ре тобі!

    Дармо Ту­гар Вовк за­пев­няв ди­ко­го бе­га­ди­ра, що він не всьому ви­нен, що він ра­див, як по йо­го думці бу­ло най­ліпше, що ра­да на­чальників мон­гольських прис­та­ла на йо­го сло­ва, що ніякий провідник не мо­же ру­чи­ти за нес­подівані при­го­ди, які лу­ча­ються по до­розі,- все те відска­ку­ва­ло від пе­ре­ко­нан­ня Бу­рун­ди, мов го­рох від стіни.

    - Добре, бо­яри­не,- ска­зав він вкінці,- я зроб­лю по-твой­ому, але завт­ра все-та­ки му­сиш ство­ри­ти нам до­ро­гу з сеї за­падні, а ні, то го­ре тобі! Се моє ос­таннє сло­во. Жду діл, а не сліз від те­бе.


    І він з по­гор­дою відвер­нув­ся від бо­яри­на і пішов до своїх мон­голів, мо­гутнім го­ло­сом роз­ка­зу­ючи їм за­раз зі всіх кінців підпа­ли­ти се­ло і очис­ти­ти рівни­ну з усього, що мог­ло би слу­жи­ти во­ро­гові пок­рив­кою для нічно­го на­па­ду. Радісно зак­ри­ча­ли мон­го­ли - во­ни дав­но ви­жи­да­ли та­ко­го на­ка­зу. Ра­зом зі всіх боків за­па­ла­ла Тух­ля, про­ри­ва­ючи ог­нен­ни­ми язи­ка­ми гру­бу пітьму, що за­ляг­ла над нею. Дим бов­ду­ра­ми по­ко­тив­ся ни­зом і вкрив до­ли­ну. Стріхи тріща­ли, зли­зу­вані кро­ва­вим по­лум'ям. Із стріх бу­хав огонь уго­ру, не­мов то присідав, то підска­ку­вав, хо­тя­чи до­сяг­ну­ти до не­ба. Ча­сом знов від по­ду­ву вітру по­лум'я сте­ли­ло­ся пла­зом, зо­ло­ти­ло­ся іскра­ми, мер­коті-ло, хви­лю­ва­ло, мов ог­ня­не озе­ро.

    Хрускіт упа­да­ючих кроквів і стін ко­тив­ся глу­хо по до­лині; стіжки збіжжя й сіна виг­ля­да­ли мов ку­пи роз­жа­ре­но­го вуг­ля, а з їх се­ре­ди­ни де-де про­ли­зу­ва­ли­ся біляві ог­неві пас­ма; де­ре­ва горіли мов свічки, ви­со­ко в повітря ви­ки­ду­ючи ог­нис­те, го­рю­че лис­тя, мов рої зо­ло­тих мо­тилів. Ціла ту­хольська до­ли­на виг­ля­да­ла те­пер мов пек­ло, за­ли­те ог­нем; з ди­ким ве­рес­ком гу­ля­ли й біга­ли се­ред по­жежі мон­го­ли, вки­даю-чи в огонь усе, що тільки по­па­да­лось їм під ру­ки. З жалібним стог­нан­ням геп­ну­ла до­до­лу підтя­та мон­гольськи­ми со­ки­ра­ми прас­та­ра ли­па - свідок гро­мадських коп­них зборів. Повітря в ту­хольській кітло­вині розігріло­ся, мов справді в кітлі, і жи­во схо­пив­ся з гір страш­ний вітер, що кур­бе­лив іскра­ми, рвав го­рю­чу со­ло­му і го­ловні та ки­даз ни­ми, мов ог­ня­ни­ми стріла­ми. Потік ту­хольський пер­ший раз від ро­ду по­ба­чив та­кий блиск; пер­ший раз розігрівся в своїм хо­лоднім кам'янім ложі. Мо­же, зо дві го­ди­ни три­ва­ла по­же­жа, якій з ви­со­ких бе­регів німо, з ви­ра­зом без­сильних жа­лощів при­див­ля­ли­ся ту­хольці. Тоді мон­го­ли по­ча­ли га­си­ти не­до­гар­ки, вки­да­ючи їх у потік, і за­хо­ди­лись об­ко­пу­ва­ти свій табір ши­ро­ким ро­вом.

    Посеред та­бо­ру в одній хвилі вис­тав­ле­но шат­ра для стар­шин,- реш­та війська ма­ла но­чу­ва­ти під го­лим не­бом, на розігрітій по­же­жею землі.

    І зно­ву стемніло­ся в ту­хольській кітло­вині. Мон­го­ли ра­до бу­ли б по­розк­ла­да­ли огні в та­борі, але сього годі бу­ло зро­би­ти: аж те­пер во­ни на­га­да­ли собі, що по­же­жею опу-сто­ши­ли цілу рівни­ну і все, що тільки мог­ло згоріти, згоріло або поп­ли­ло долі по­то­ком. Прий­шлось спа­ти війську і сто­яти варті на­по­тем­ки,- ро­ви навіть не ви­ко­па­но так гли­бокі, як тре­ба, бо вже зовсім бу­ло стемніло­ся.

    Гнівний, нев­до­во­ле­ний, мов чор­на хма­ра, хо­див Бу-рун­да по та­борі, ог­ля­да­ючи око­пи й вар­ти, пос­тав­лені ко­ло них, пе­рек­ли­ка­ючись з на­чальни­ка­ми і да­ючи на­ка­зи, як пильну­ва­ти­ся нічно­го на­па­ду. Вже північ бу­ла близька, ко­ли в та­борі пот­ро­ха втих­ло; тільки кри­ки вар­то­вих і рев во­до­па­ду пе­ре­ри­ва­ли за­гальну ти­шу.

    Тільки в однім місці мон­гольсько­го та­бо­ру бли­ща­ло­ся світло: се горів- па­лах­котів смо­ля­ний світич у шатрі Ту­га-ра Вов­ка. Біля­вий ог­ник миг­котів, і шквар­чав, і ди­мив, по­жи­ра­ючи роз­топ­ле­ну смо­лу і ки­да­ючи не­пев­не, по­ну­ре світло на нут­ро бо­ярсько­го на­ме­та. Пус­то і неп­ривітно бу­ло в на­меті, так са­мо, як те­пер у душі Ту­га­ра Вов­ка. Він хо­див по на­меті, зай­ня­тий важ­ки­ми ду­ма­ми.

    Згірдні сло­ва Бу­рун­ди пек­ли йо­го гор­ду ду­шу. Во­ни бу­ли, мов удар в ли­це,- ра­зом блис­ло в очах у бо­яри­на і ра­зом по­ба­чив він, на яку ховз­ку до­ро­гу по­пав­ся.

    - Пета обіцяв мені лас­ку Чінгісха­на,- вор­котів він,- а сей по­га­нець трак­тує ме­не, як пса. Нев­же ж та­ки я слу­га їх, най­ниж­чий із слуг сього не­вольни­ка? Пе­та обіцяв мені всі го­ри в дідицт­во, ве­ли­ке кар­патське князівство, а Бу­рун­да гро­зить мені не зна­ти чим. І він міг би до­дер­жа­ти сло­ва, прок­ля­тий! Що ж, чи підля­га­ти йо­му? Ав­жеж! Я в йо­го ру­ках! Я не­вольник, як ска­зав той по­га­нець Мак­симі Та от на­га­дав я про Мак­си­ма,- де він? Чи не мож­на з ним зро­би­ти те, чо­го хо­че

    Бурунда? Чи не мож­на б от, нап­римір, йо­го са­мо­го проміня­ти за вільний вихід із сеї за­падні? Се дум­ка доб­ра!

    І він пок­ли­кав двох мон­голів, що ле­жа­ли не­да­ле­ко йо­го шат­ра, і велів їм знай­ти і прип­ро­ва­ди­ти до се­бе не­вольни­ка Мак­си­ма. Не­ра­до, вор­ко­тя­чи щось, пішли мон­го­ли,- зда­ва­лось, що повітря ту­хольської до­ли­ни не спри­яло якось острій мон­гольській дис­ципліні…


    Але де ж був Мак­сим? Як жи­ло­ся йо­му в не­волі? Мак­сим сидів на­се­ред ту­хольської ву­лиці, за­ко­ва­ний у тяжкі лан­цю­ги, як­раз про­ти своєї батьківської ха­ти, ли­цем обер­не­ний до то­го подвір'я, на котрім він гу­ляв хлоп­чи­ною і хо­див ще вчо­ра вільний, зай­ня­тий що­ден­ною пра­цею, а по котрім нині сну­ва­ли­ся ку­пи гид­ких мон­голів. Йо­го при­вез­ли сю­ди на коні, а ко­ли прий­шов на­каз тут зу­пи­ни­ти­ся і спа­ли­ти се­ло, йо­го ски­ну­ли з ко­ня на ву­ли­цю. Ніхто до нього не ту­рав­ся, не пильну­вав йо­го, але про вте­ку не бу­ло й мо­ви, бо ку­пи мон­голів раз у раз сну­ва­ли­ся дов­ко­ла, кри­ча­чи, руй­ну­ючи, шу­ка­ючи за до­би­чею. Мак­сим не знав, що діється дов­ко­ла нього, і сидів не­по­руш­не на до­розі, мов кам'яний ми­ле­вий знак. У го­лові йо­го бу­ло пус­то, дум­ки не клеїли­ся до­ку­пи, навіть вра­жен­ня не хотіли в'яза­ти­ся в один суцільний об­раз, тільки ми­готіли та пер­ха­ли по­пе­ред йо­го очи­ма, мов спо­ло­шені чорні пта­хи. Він од­но тільки чув ви­раз­но - що лан­цю­ги тис­нуть йо­го, мов залізні хо­лодні га­дю­ки, і що во­ни ви­си­са­ють усю си­лу з йо­го тіла, всі дум­ки з йо­го мізку.

    Нараз за­жеврілось дов­ко­ла, дим бов­ду­ра­ми по­ва­лив по до­розі і вкрив Мак­си­ма, жру­чи йо­го очі, за­пи­ра­ючи дух у гру­дях. Се горіла Тух­ля. Мак­сим сидів се­ред по­жа­ри­ща і не по­во­рух­нув­ся. Вітер зак­ру­тив ди­мом, си­пав на нього іскра­ми, бу­хав га­ря­чим повітрям,- Мак­сим не­мов не чув усього то­го. Він рад би був ра­зом зги­ну­ти, по­летіти в повітрі ота­кою зо­ло­тою іскрою і згас­ну­ти там, у яснім, хо­лоднім бла­киті, близько зо­ло­тих зірок. Але пу­та, пу­та! Як во­ни те­пер страш­но тис­ли йо­го!.. Ось і йо­го батьківська ха­та зай­ня­ла­ся, по­лум'я бух­ну­ло попід дах, об­ви­лось ог­ня­ною га­дю­кою по­пе­ред вікна, за­зир­ну­ло две­ри­ма до ха­ти і виг­на­ло відтам ве­ли­чез­ний бов­дур ди­му, щоб відтак са­мо­му по­се­ли­ти­ся в Бер­ку­товім житлі. Мов мерт­вий, глядів Мак­сим на по­же­жу; йо­му зда­ва­лось, що в йо­го гру­дях щось об­ри­вається, щось па­лах­ко­че й ниє; а ко­ли гря­ну­ло по­жа­ри­ще, по­ва­ли­ла­ся покрівля, розсіли­ся уг­ла йо­го рідної ха­ти і бух­ну­ло з роз­жеврілої ог­ня­ної ма­си ціле мо­ре іскор під не­бо,- Мак­сим скрик­нув болісно і зірвав­ся на рівні но­ги, щоб бігти ку­дись, ря­ту­ва­ти щось,- але, пос­ту­пив­шись усього один крок, без­сильний, мов підко­ше­ний, упав на зем­лю й зомлів.

    Уже по­гас­ла по­же­жа, повіяло га­ря­чим гірким ди­мом по до­лині, вже за­тих бой­овий крик мон­голів, що під про­во­дом Бу­рун­ди і Ту­га­ра Вов­ка різа­ли­ся з ту­хольця­ми при ви­возі, вже про­яс­ни­лось і визвізди­лось нічне не­бо над

    Тухольщиною і спокійно зро­би­ло­ся в мон­гольськім та­борі, а Мак­сим усе ще ле­жав, мов мерт­вий, на­се­ред до­ро­ги, про­ти зга­рищ своєї рідної ха­ти. Зорі жалібно гляділи на йо­го бліде, кро­ва­ви­ми пас­му­га­ми вкри­те ли­це; гру­ди йо­го лед­во-лед­во підніма­ли­ся - єди­ний знак, що се ле­жав жи­вий чо­ловік, а не труп. В такім по­ло­жен­ню знай­шли йо­го мон­го­ли і зра­зу ду­же зля­ка­ли­ся, ду­ма­ючи, що вже не­жи­вий, що за­ду­шив­ся в по­жежі. Аж ко­ли бриз­ну­ли на нього во­дою, об­ми­ли йо­го ли­це і да­ли йо­му на­пи­ти­ся, він глип­нув очи­ма і по­зир­нув дов­ко­ла се­бе.

    - Живий, жи­вий! - за­ви­ли радісно мон­го­ли, і не­тям­но­го, ос­лаб­ле­но­го підхо­пи­ли попід ру­ки, і пом­ча­ли до шат­ра бо­яри­на.

    Аж зля­кав­ся Ту­гар Вовк, по­ба­чив­ши не­на­вис­но­го собі па­руб­ка в такім страшнім

    і оп­ла­канім стані. Свіжоп­ро-ми­те ли­це бу­ло бліде-бліде, аж зе­ле­не, гу­би потріска­лись із жа­ри й спра­ги, очі бу­ли чер­воні від ди­му і тусклі, мов скляні, від уто­ми й ду­шев­ної му­ки, но­ги дро­жа­ли під ним, мов під столітнім дідом, а пос­то­яв­ши на них хви­ли­ну, він не міг дов­ше вдер­жа­ти­ся і сів на зем­лю.

    Монголи відда­ли­ли­ся; бо­ярин дов­го німо, в за­думі глядів на Мак­си­ма. За що він не­на­видів то­го чо­ловіка? За що нак­ли­кав на йо­го мо­ло­ду го­ло­ву та­ке страш­не го­ре? Чо­му не велів відра­зу вби­ти йо­го, але ви­дав йо­го на повільну, а все ж та­ки не­охиб­ну смерть,- бо се ж прецінь пев­на річ, що мон­го­ли не ви­пус­тять йо­го з своїх рук жи­во­го, але ско­ро їм нав­ку­читься тя­га­ти йо­го з со­бою, заріжуть, як ху­до­би­ну, і по­ки­нуть се­ред шля­ху. І за що він так зне­на­видів сього бідно­го хлоп­ця? Чи за те, що він уря­ту­вав жит­тя йо­го доньці? Чи, мо­же, за те, що во­на по­лю­би­ла йо­го? Чи за йо­го прав­ди­во ри­царську смілість і од­вертість? Чи, мо­же, за те, що він хотів зрівня­ти­ся з ним? От­же ж те­пер зрівня­ли­ся: оба во­ни не­вольни­ки і - оба не­щас­ливі. Ту­гар Вовк чув, що гнів йо­го до Мак­си­ма якось при­га­сає, мов по­же­жа, якій не ста­ло вже дров. Він і впе­ред уже, за­раз по взят­тю


    Максима до не­волі, ста­рав­ся піддоб­ри­тись до нього, не із співчут­тя, а з хит­рості, але Мак­сим не хотів ані сло­ва го­во­ри­ти до нього. Прав­да, бо­ярин да­вав йо­му такі ра­ди, кот­рих Мак­сим не міг пос­лу­ха­ти. Він ра­див йо­му пе­рей­ти на служ­бу до мон­голів, вес­ти їх че­рез го­ри, і обіцю­вав за те ве­ли­ку над­го­ро­ду, а в про­тивнім разі гро­зив, що мон­го­ли заб'ють йо­го. «Не­хай б'ють!» - се бу­ло єди­не сло­во, яке чув бо­ярин із Мак­си­мо­вих уст. Тільки ж ди­во, що й тоді вже те гор­де сло­во, що свідчи­ло про твердість Мак­си­мо­вої вдачі і йо­го ве­ли­ку лю­бов до сво­бо­ди, не тільки не розгніва­ло бо­яри­на, але ду­же спо­до­ба­лось йо­му. Те­пер же він чув ви­раз­но, що щось, мов кри­га, тає в йо­го серпі; те­пер, на зга­ри­щах вільної

    Тухлі, він за­чи­нав ро­зуміти, що ту­хольці пос­ту­па­ли зовсім ро­зум­но і пра­во, а сер­це йо­го, хоч засліпле­не жа­до­бою власті, все-та­ки не бу­ло ще настільки глу­хе на го­лос сумління, щоб не приз­на­ти сього. Все те пе­ре­ду­мав бо­ярин сьогодні і вже зовсім інши­ми очи­ма і з іншим сер­цем глядів на си­дя­чо­го в на­меті напівмерт­во­го, нуж­ден­но­го Мак­си­ма. Він прис­ту­пив до нього, взяв йо­го за ру­ку

    і хотів підвес­ти та по­са­ди­ти йо­го на стільці.

    - Максиме! - ска­зав він лагідно.- Що се ста­ло­ся з то­бою?

    - Пусти ме­не! - прос­тог­нав сла­бим го­ло­сом Мак­сим.- Дай мені вмер­ти в спо­кою!

    - Максиме, хлоп­че, відки тобі дум­ки про смерть? Я міркую, як би то йо­го зро­би­ти вільним, а він про смерть! Ус­тань, сядь ось тут на лавці, покріпись, я маю з то­бою по­го­во­ри­ти де про що.

    Хоча Мак­сим на­по­ло­ви­ну не ро­зумів, а на­по­ло­ви­ну не вірив сло­вам і доб­роті бо­яри­на, то все ж та­ки ос­лаб­лен­ня йо­го, го­лод і вто­ма над­то го­лос­но до­ма­га­ли­ся для йо­го тіла покріплен­ня, щоб він міг відки­ну­ти бо­ярську гос­тинність. Ку­бок ог­нис­то­го ви­на відра­зу освіжив йо­го, не­мов роз­бу­див йо­го жи­ву си­лу до но­во­го жит­тя; ку­сень пе­че­но­го м'яса вти­шив йо­го го­лод. По­ки він їв, бо­ярин сидів про­ти нього, до­да­ючи йо­му лас­ка­ви­ми сло­ва­ми відва­ги й охо­ти до жит­тя.

    - Дурний хлоп­че,- го­во­рив він,- та­ким, як ти, тре­ба жи­ти, а не про смерть ду­ма­ти. Жит­тя - до­ро­га річ, І за ніякі скар­би йо­го не ку­пиш.

    - Життя в не­волі нічо­го не вар­те,- відка­зав Мак­сим,- кра­ща смерть!

    - Ну… так… ро­зуміється,- мо­вив бо­ярин,- але ж я ка­жу тобі, що мо­жеш бу­ти вільний.

    - Зраджуючи свій нарід, ве­ду­чи мон­голів че­рез го­ри… Ні, кра­ще вмер­ти, ніж так за­роб­ля­ти на вільністьі

    - Не про те те­пер річ,- ска­зав з усміхом бо­ярин,- а про те, що й без тої, як ти ка­жеш, зра­ди ти мо­жеш бу­ти вільний,- ще сьогодні.

    - Як? - спи­тав Мак­сим.

    - Я знав, що ти заціка­виш­ся,- знов усміхнув­ся бо­ярин.- От­же ж, не­бо­же, діло та­ке. Твої ту­хольці обс­ко­чи­ли нас у тій до­лині - за­ва­ли­ли вихід. Ро­зуміється, їх опір тільки сміху варт, бо прецінь же во­ни не спи­нять нас. Але нам шко­да ча­су.

    О те тільки хо­дить.

    Очі Мак­си­мові роз­горіли­ся радістю на сю вість.

    - Обскочили вас ту­хольці, ка­жеш? - клик­нув він радісно.- І вий­ти відси не мо­же­те? Ну, то бо­гу дя­ку­ва­ти! Надіюсь, що й не вий­де­те вже. Ту­хольці ціпкий на­род: ко­го раз у ру­ки злов­лять, то вже не люб­лять пус­ти­ти.

    - Те-те-те! - пе­рер­вав йо­го бо­ярин.- Не ра­дуй­ся зав­час­но, хлоп­че. Не та­ка на­ша си­ла, щоб мог­ла горст­ка твоїх ту­хольців зло­ви­ти її в ру­ки! Ка­жу тобі, не о те хо­дить, щоб тут не зло­ви­ли нас, а о час, о кож­ду хви­лю ча­суі Нам квап­но діється.

    - І що ж я мо­жу вам у тім по­ра­ди­ти?

    - А от що. Я ду­маю нині ще йти до твоїх ту­хольців для пе­ре­го­ворів: хо­чу обіця­ти їм те­бе взамін за вільний прохід. Так, от­же, надіюсь, що ти ска­жеш мені те сло­во, як тра­фи­ти до сер­ця твоїх гро­ма­дян і тво­го батька, щоб прис­та­ли на на­ше пред­ло­жен­ня.

    - Дарма твоя ро­бо­та, бо­яри­не! Ту­хольці не прис­та­нуть на та­ку заміну.

    - Не прис­та­нуть? - скрик­нув бо­ярин.- Чо­му ж не прис­та­нуть?

    - Тухольці бу­дуть би­ти­ся до ос­татнього, щоб не пус­ти­ти вас че­рез го­ри. Чи, мо­же, ма­ли. б за та­ку нуж­ден­ну заміну, як я, до­пус­ти­ти­ся зра­ди на своїх вер­хо­винських і загірних бра­тах, кот­рих се­ла му­си­ли б тоді бу­ти зруй­но­вані отак, як на­ша Тух­ля?


    - І во­ни бу­дуть зруй­но­вані, дур­ний хлоп­че! - ска­зав бо­ярин.- Ад­же;к за­ма­ла си­ла твоїх ту­хольців, щоб спи­ни­ти нас.

    - Не хва­ли, бо­яри­не, дня пе­ред ве­чо­ром! На­що тут ве­ли­кої си­ли, де са­ма при­ро­да своїми стіна­ми і ска­ла­ми спи­няє вас?

    - А все-та­ки ти ска­жи мені, як го­во­ри­ти до тво­го батька і до ту­хольців, щоб тра­фи­ти до їх сер­ця.

    - Говори щи­ро, по правді,- се єди­не ча­родійське сло­во.

    - Ой, не так во­но, хлоп­че, не такі - ска­зав нев­до­во-ле­ний бо­ярин.- Несп­рос­та то йде у вас. Твій батько ста­рий чарівник, він знає та­ке сло­во, що кож­до­му до сер­ця траф­ляе, він те­бе му­сив йо­го нав­чи­ти. Ад­же ж без та­ко­го сло­ва ти не міг нак­ло­ни­ти на свій бік моїх луч­ників, котрі так ска­же­но за ні за що би­ли­ся з мон­го­ла­ми, як би, пев­но, не би­ли­ся за най­ліпшу пла­ту.

    Максим усміхнув­ся.

    - Дивний ти чо­ловік, бо­яри­не! - ска­зав він.- Я ніяко­го та­ко­го сло­ва не знаю, але ска­жу тобі ви­раз­но, що хоч би й знав, то не ска­зав би тобі, щоб ти не міг на­мо­ви­ти ту­хольців на та­ку заміну.

    Гнівом спа­лах­нув гор­дий бо­ярин.

    - Хлопче! Ува­жай, хто ти і де ти! - скрик­нув він.- Ува­жай, що ти не­вольник, що жит­тя твоє за­ле­жить від волі яко­го-не­будь мон­го­ла.

    - Що моє жит­тя!..- ска­зав спокійно Мак­сим.- Я не стою о жит­ттяі Хто хоч хви­лю заз­нав не­волі, той заз­нав гіршо­го, ніж смерть.

    В тій хвилі відхи­ли­ла­ся за­по­на на­ме­та і швид­ким кро­ком увійшла до на­ме­та

    Мирослава. Во­на бист­ро зир­ну­ла дов­ко­ла і, не звер­та­ючи ува­ги на батька, ки­ну­ла­ся до Мак­си­ма.

    - Ах, ось він, ось він! - скрик­ну­ла во­на.- Ме­не мов тяг­ло щось сю­ди! Со­ко­ле мій,

    Максиме! Що з то­бою діється?

    Максим сидів мов ос­товпілий, не зво­дя­чи очей із Ми­рос­ла­ви. Йо­го ру­ку дер­жа­ла во­на в своїй, її сло­ва бу­ли мов ве­ли­кодній дзвін для нього, мов ожив­ля­юча ро­са для зів'ялої квітки. А во­на, мов ясоч­ка, при­па­да­ла край нього, слізьми об­ли­ва­ла йо­го тяжкі пу­та, зми­ва­ла з рук йо­го за­сох­лу кров. Як радісно, як теп­ло зро­би­ло­ся в серці у Мак­си­ма при її наб­ли­жен­ню, за до­ти­ком її м'якої ру­ки! Як га­ря­че за­би­ла­ся кров у йо­го гру­дях! Як сильно роз­бу­ди­ла­ся лю­бов до жит­тя! А тут лан­цю­ги тис­нуть не­ми­ло­серд­но, на­га­ду­ють йо­му, що він не­вольник, що над йо­го го­ло­вою ви­сить кро­ва­вий ніж мон­гольський! І та згад­ка в тій щас­ливій хвилі га­дю­кою вповз­ла в йо­го сер­це, і з очей йо­го бриз­ну­ли сльози.

    - Мирославе,- ска­зав він, відвер­та­ючись,- чо­го ти прий­шла сю­ди, щоб дуж­чої му­ки зав­да­ти мені? Я вже го­тов був на смерть,- ти знов збу­ди­ла в мені лю­боц до жит­тя!

    - Милий мійі - ска­за­ла Ми­рос­ла­ва.- Не трать надії. Я зад­ля то­го йшла сю­ди, в во­ро­жий табір, че­рез усякі не­без­пе­ки, щоб ска­за­ти тобі: не трать надії!

    - Нащо мені надії? Надія не розіб'є тих лан­цюгів.

    - Але мій батько розіб'є.

    - О, твій батько! Так, він го­во­рить, що го­тов се вро­би­ти, але жа­дає від ме­не та­кої ус­лу­ги, якої я йо­му не мо­жу зро­би­ти.

    - Якої ус­лу­ги?

    - Він хо­че йти до ту­хольців і ро­би­ти з ни­ми та­ку уго­ду, щоб в заміну за ме­не ви­пус­ти­ли мон­голів із сеї до» ли­ни, і жа­дає від ме­не то­го чарівно­го сло­ва, кот­ре би при­хи­ли­ло до нього сер­ця ту­хольців.

    Мирослава з по­ди­вом пог­ля­ну­ла пер­ший раз на сво­го батька, а по­див сей чим далі, тим більше пе­реміняв­ся на радість.

    - Тату,- ска­за­ла во­на,- прав­да се?

    - Правда! - ска­зав Ту­гар Вовк.

    - І ти ду­маєш, що Мак­сим знає та­ке сло­во?

    - Мусить зна­ти. Ад­же й те­бе він за пер­шим ра­зом як при­ку­вав до се­бе. Без чарів се не мог­ло ста­ти­ся.

    Мирослава з усміхом, пов­ним без­меж­ної лю­бові, пог­ля­ну­ла на Мак­си­ма, а потім, обер­та­ючись до сво­го батька, ска­за­ла:

    - Ти вже маєш дозвіл на­чальни­ка на пе­ре­го­во­ри?

    - Ні ще,- але се сто­яти бу­де хви­лю. Йо­го на­мет по­уз мой­ого.


    - То йди ж. Я тим ча­сом нак­ло­ню Мак­си­ма, щоб ска­зав тобі се сло­во.

    - Ти нак­ло­ниш?

    - Побачиш! Іди ли­шень!

    - Причарована дівчи­на! - вор­котів сам собі бо­ярин, ви­хо­дя­чи з на­ме­ту.-

    Причарована, не інак­ше! Са­ма йо­му на шию ки­дається!

    - Серце моє, Мак­си­ме! - ска­за­ла по йо­го ви­ході Ми­рос­ла­ва, об­вив­ши ру­ка­ми шию Мак­си­мо­ву і цілу­ючи йо­го бліді, спе­чені ус­та.- Не жу­ри­ся! Мон­го­ли відси не вий­дуть - тут їм усім по­ги­ба­ти!

    - Ох, Ми­рос­ла­ве, зо­ре моя! - су­мо­ви­то ска­зав Мак­сим.- Рад би я сьому віри­ти, але над­то ве­ли­ка їх си­ла, вас­лабі наші ту­хольці.

    - Нам прий­шли в поміч загіря­ни і вер­хо­винці.

    - Зброї доб­рої не маюьб.

    - І про се не бійся. Слу­хай ли­шень: сотні со­кир цю­ка­ють у лісі, хви­ля ще - і сотні ог­нищ за­па­ла­ють дов­ко­ла до­ли­ни, а при кожнім ог­ни­щу ро­би­ти бу­дуть наші май­ст­ри ма­ши­ни, кот­ри­ми мож­на бу­де ки­да­ти каміння аж до се­ре­ди­ни мон­гольсько­го та­бо­ру.

    - І хто яс се та­ке ви­га­дав? Хто нав­чив на­ших майстрів?

    - Я, сер­це моє. Я при­див­ля­ла­ся не раз та­ким ма­ши­нам, що сто­ять на му­рах

    Галича. За­ким іще сонічко вий­де з-за Зе­ле­ме­ня, п'ятде­сят та­ких ма­шин бу­де ки­да­ти каміння на го­ло­ви мон­голів.

    Максим радісно об­няв Ми­рос­ла­ву і кріпко при­тис­нув її до сер­ця.

    - Життя моєї - ска­зав він,- Ти бу­деш спа­си­телькою на­шої Ту­хольщи­ни!

    - Ні, Мак­си­ме! - ска­за­ла Ми­рос­ла­ва.- Я не бу­ду спа­си­телькою Ту­хольщи­ни, але твій батько. Що мої мізерні ма­ши­ни про­ти та­кої во­ро­жої си­ли? Твій батько не та­ку си­лу ви­ве­де про­ти них, а та­ку, про­ти кот­рої ніяке військо не встоїть.

    - Яку си­лу? - спи­тав Мак­сим.

    - Слухай! - ска­за­ла Ми­рос­ла­ва. Ти­хо ста­ло дов­ко­ла, тільки десь да­ле­ко-да­ле­ко в го­рах по­ко­тив­ся глу­хий гуркіт гро­му.

    - Гримить,- ска­зав Мак­сим,- ну, і що ж з то­го?

    - Що з то­го? •- жи­во ска­за­ла Ми­рос­ла­ва,- се смерть мон­голів! Се більший ни­щи­тель, ніж во­ни, і та­кий ни­щи-тель, що бу­де з на­ми дер­жа­ти ру­ку… Слу­хай ли­шень!

    І во­на озир­ну­ла­ся по на­меті, хоч там бу­ло зовсім пус­то, а поїїмої не довіря­ючи тій тиші і пус­тоті, на­хи­ли­ла­ся до Маїси­мо­во­го ли­ця і шеп­ну­ла йо­му в ВУ­ХО шлька^в Мов мо­гу­чою ру­кою шарп­не­нии, зірвав­ся Мак­сим, аж за аж заб­ряж­ча­ли на нім лан­цю­ги.

    - Дівчино! Ча­родійська по­яво!! - скрик­нув він. вдив­пя­ючись у неї напів з три­во­гою, а напів з гли­бо­ким по­ва жан­ням -Хто ти ти, і хто прис­лав те­бе сю­ди з та­ки­ми віс-тя­ми? Бо те­пер я ба­чу, що ти не мо­жеш бу­ти Ми­рос­ла­ва, доч­ка

    Тугара Вов­ка.Ні, ти пев­но дух то­го Сто­ро­жа, кот­ро­го звуть опіку­ном Тухлі.

    - Ні, Мак­си­ме, ні, ми­лий мій,- ска­за­ла див­на дівчи­на - Се я са­ма, та са­ма

    Мирослава, що те­бе так ду­же лю­бить, що ра­до відда­ла б жит­тя своє, щоб зро­би­ти те­бе щас­ли­вим!

    - Немовби я міг бу­ти щас­ли­вим без те­бе!..

    - Максиме, слу­хай ще од­но­го, що я тобі ска­жу: утікай із сього та­бо­ру, за­раз!

    - Як утіка­ти? Ад­же ж вар­та не спить.

    - Варта пе­ре­пус­тить те­бе. Ба­чиш прецінь, що ме­не пе­ре­пус­ти­ла! Тільки ось що зро­би: пе­ре­бе­рись у мою одіж і візьми сей зо­ло­тий перс­тень; йо­го дав мені їх на­чальник на знак сво­бо­ди і без­печ­но­го про­хо­ду. По­ка­жеш йо­го сто­ро­жам - і во­ни про­пус­тять те­бе.

    - А ти?

    - За ме­не не бійся. Я тут з батьком ли­шу­ся.

    - Але ж мон­го­ли дізна­ються, що ти ви­пус­ти­ла ме­не, а тоді не по­ща­дять те­бе. О ні, я не хо­чу сього.

    - Але ж не бійся за ме­не, я зумію собі да­ти ра­ду.

    - Я та­кож? - ска­зав упер­то Мак­сим.


    В тій хвилі ввійшов бо­ярин, по­ну­рий і чер­во­ний. Хма­ра гніву й нев­до­во­лен­ня висіла на йо­го чолі. Бу­рун­да по­ка­зав­ся ще не­лас­кавіший до нього, стрітив йо­го ра­ду про виміну Мак­си­ма до­ко­ра­ми і лед­ве-лед­ве зго­див­ся на неї. Бо­ярин чим­раз ви­разніше за­чи­нав по­чу­ва­ти якусь тісно­ту, не­мов ось-ось дов­ко­ла нього сто­яли і чим­раз тісніше зсту­па­ли­ся шта­би залізної клітки.

    - А що? - ска­зав він різко, не див­ля­чись ні на доньку, ні на Мак­си­ма.

    Щаслива дум­ка блис­ну­ла в го­лові у Ми­рос­ла­ви.

    - Все доб­ре, та­ту,- ска­за­ла во­на,- тільки…

    - Тільки що?

    - Максимове сло­во та­ке, що во­но не має си­ли в ус­тах іншо­го; тільки як він сам мо­же ска­за­ти йо­го, во­но має си­лу.

    - Ну, то чорт йо­го бе­ри! - відворк­нув гнівно бо­ярин.

    - Ні, та­ту, постій, що я тобі ска­жу. Ве­ли роз­ку­ва­ти йо­го з лан­цюгів і йди з ним до ту­хольців. Ось перс­тень від Пе­ти; з тим перс­те­нем вар­та про­пус­тить йо­го.

    - О, дя­кую тобі, до­неч­ко, за доб­ру ра­ду! «За­ве­ди йо­го до ту­хольців», а то зна­чить - сам собі вир­ви з рук ос­тат­ню по­ру­ку вдачі. Ту­хольці по­ло­ня­ни­ка візьмуть, а ме­не про­же­нуть! Ні, сього не бу­де. Я йду сам і без йо­го сло­ва.

    Засумувалася Ми­рос­ла­ва, її ясні очі пок­ри­ли­ся сльоза­ми.

    - Соколе мій! - ска­за­ла во­на, знов при­па­да­ючи до Мак­си­ма.- Зро­би так, як тобі рад­жу: візьми сей перс­тень!

    - Мирославе, не бійся за ме­не! - ска­зав Мак­сим. - Я вже при­ду­мав, що маю ро­би­ти. Іди й по­ма­гай на­шим, і не­хай наш Сто­рож по­ма­гає вам.

    Важке бу­ло про­щан­ня Ми­рос­ла­ви з Мак­си­мом. Ад­же во­на ли­ша­ла йо­го май­же на пев­ну за­ги­бель, хоч і як сил­ку­ва­ла­ся не по­ка­зу­ва­ти сього по собі. Ук­рад­ком поцілу­вав­ши йо­го і га­ря­че стис­нув­ши йо­го ру­ку, во­на вибігла з на­ме­та за своїм батьком. А Мак­сим ли­шив­ся сам у бо­ярськім на­меті, в сер­цем, що тріпа­лось від якоїсь не­яс­ної міша­ни­ни ра­дості, і три­во­ги, і надії.

    

VII

    

     - Що се за стук та­кий у лісі? - спи­тав бо­ярин у своєї доньки, йду­чи по­руч із нею че­рез мон­гольський табір.

    - Дрова ру­ба­ють,-відповіла ко­рот­ко Ми­рос­ла­ва.

    - Та те­пер? Уночі?

    - Зараз бу­де день.

    І справді, лед­ве ска­за­ла се Ми­рос­ла­ва, ко­ли втім на ви­со­ких кам'яних об­ри­вах, що стіною ок­ру­жа­ли ту­холь-ську кітло­ви­ну, тут і там за­ми­готіли іскри: се ту­хольці кре­са­ли огонь і розк­ла­да­ли ог­ни­ща. Не­ве­ли­ка хви­ля ми­ну­ла, а вже дов­ко­ла цілої до­ли­ни за­па­ла­ли ог­ни­ща дов­гим ря­дом, не­мов заб­лис­котіли се­ред пітьми очі ве­ли­чез­них вовків, що го­то­ви­ли­ся ско­чи­ти в до­ли­ну і по­жер­ти мон­гольську си­лу. Ко­ло кож­до­го ог­ни­ща ку­па­ми сну­ва­ли якісь темні пос­таті.

    Цюкання со­кир за­лу­на­ло з подвійною си­лою.

    - Що во­ни роб­лять? - спи­тав бо­ярин доньки.

    - Дерево обтісу­ють.

    - Нащо?

    - Прийдеш, то й по­ба­чиш.

    Вони йшли далі че­рез табір. Де-не-де вар­та зу­пи­ня­ла їх - при­хо­ди­лось по­ка­зу­ва­ти на­чальницькі зна­ки, щоб про­пус­ти­ла. Вар­тові ди­ви­ли­ся з три­во­гою на ог­ни­ща, бу­ди­ли своїх на­чальників, але ті, ви­дя­чи, що ту­хольці дер­жаться спокійно, веліли їм не ро­би­ти кри­ку, а тільки ма­ти­ся на ос­то­розі. Що по­за­па­лю­ва­ли так мно­го огнів, се ще й ліпше для мон­голів - не зроб­лять скри­то­го на­па­ду. Мож­на спа­ти спокійно, до­ки ті огні го­рять, бо й так завт­ра че­кає військо ве­ли­ка пра­ця.

    А Ту­гар Вовк з доч­кою вже й ми­ну­ли табір, і, пе­рей­шов­ши не ду­же ши­ро­кий ку­сень по­ля, дійшли до стрімкої кам'яної стіни. Дов­го хо­ди­ли во­ни, шу­ка­ючи стеж­ки під го­ру, по­ки вкінці між кор­ча­ми та па­по­ро­тя­ми не відшу­ка­ла її

    Мирослава. З тру­дом по­ча­ли обоє дер­ти­ся вго­ру.

    - Хто йде? - крик­ну­ли вгорі го­ло­си від ог­ни­ща.


    - Свої! - ска­за­ла Ми­рос­ла­ва.

    - Що за свої?- скрик­ну­ли ту­хольці, зас­ту­пив­ши стеж­ку.

    Живо пізна­ли Ми­рос­ла­ву, що йшла пе­ре­дом.

    - А за то­бою хто?

    - Мій батько. Бе­га­дир мон­гольський вис­лав йо­го для мир­них пе­ре­го­ворів з на­ши­ми стар­ця­ми.

    - До яко­го біса нам пе­ре­го­ворів? Ко­би бор­зо сонічко на не­бо, не так ми з ни­ми пе­ре­го­во­ри­мо­ся.

    - От які ви смілі! - ска­зав, усміха­ючись, Ту­гар Вовк. - Ну, ну, до та­кої ра­дості не­дов­го жда­ти. Та тільки не зна­ти, чи ва­шим ма­те­рям се бу­де та­ка радість - ви діти ваші го­ло­ви на мон­гольських спи­сах!

    - Цур твой­ому сло­ву, во­ро­не! - скрик­ну­ли ту­хольці, обс­ту­па­ючи бо­яри­на.

    - Ну, ну,- за­доб­рю­вав їх Ту­гар Вовк,- я ж не ба­жаю вам то­го, а тільки ка­жу, що се не бу­ло би доб­ре. І влас­не, щоб вас охо­ро­ни­ти від та­кої долі, я й хотів би пе­ре­го­во­ри­ти з ва­ши­ми ста­ри­ми. Бо жаль мені вас, мо­лоді, не­роз­важні діти! Ви го­тові йти сліпо на смерть, не пи­та­ючи, чи бу­де з то­го ко­му який хо­сен, чи ні.

    Але старі по­винні роз­ва­жи­ти.

    Так гу­то­ря­чи, бо­ярин наб­ли­зив­ся до ог­ни­ща, при котрім май­ст­ри обтісу­ва­ли де­ре­во, інші в об­те­са­них уже стовп­ках дов­ба­ли діри, інші бор­ти­ли бор­ти та притісу­ва­ля чо­пи.

    - Що се ви ро­би­те? - спи­тав бо­ярин майстрів.

    - Вгадай, ко­ли муд­рий! - відповіли ті з насмішкою, зби­ва­ючи по­обтісу­ва­не де­ре­во до­ку­пи в виді воріт із сильни­ми по­пе­реч­ни­ка­ми і зв'язу­ючи па­ру та­ких воріт го­рою й спо­дом по­довжніми плат­ва­ми з гру­бо­го ди­лин­ня. Бо­ярин зир­нув і аж ру­ка­ми об по­ли вда­рив­ся.

    - Метавка! - скрик­нув він. - Хло­пи, а вас хто нав­чив ро­би­ти та­ку по­су­ду?

    - Були такі, що нас нав­чи­ли, - відка­за­ли май­ст­ри і прий­ня­ли­ся з сильно­го бу­ко­во­го пня витісу­ва­ти щось на по­до­бу ве­ли­чез­ної лож­ки, кот­ра дер­жа­ком ма­ла бу­ти встром­ле­на в гру­бу, сильно скру­че­ну лин­ву, нап'яту між стовп­ка­ми пе­редніх во­ро­тець і скру­чу­ва­ну чим­раз сильніше при по­мочі двох корб, при­роб­ле­них до стовпків. А в ши­ро­ку жо­ло­би­ну на другім кінці ма­ло вкла­да­ти­ся каміння; пружність скру­че­ної уж­ви ма­ла ки­да­ти те каміння з лож­ки да­ле­ко на мон­голів.

    Тугар Вовк озир­нув­ся кру­гом: ко­ло кож­до­го ог­ни­ща май­ст­ри - а в Ту­хольщині кож­дий се­ля­нин був май­стер - ла­ди­ли та­ку са­му по­су­ди­ну, а мо­лодці, жінки й діти кру­ти­ли уж­ви.

    «Ну, га­ря­чо прий­деться на­шим мон­го­лам під та­ки­ми по­су­ди­на­ми здо­бу­ва­ти собі вихід із сеї ями!» - по­ду­мав Ту­гар Вовк, іду­чи з донькою дальше в ліс уби­тою доріжкою, до по­ля­ни, се­ред якої горіло ве­ли­ке ог­ни­ще, а дов­ко­ла нього сиділа згро­мад­же­на ра­да ту­хольських старців.

    - Мирославе,- ска­зав по хви­левій мов­чанці Ту­гар Вовк,- чи се ти нав­чи­ла їх ро­би­ти ме­тав­ки?

    - Я,- відповіла Ми­рос­ла­ва і пильно пог­ляділа на батька, надіючись ви­бу­ху йо­го гніву. Але ні! По лиці бо­яри­на пе­ре­миг­нув ви­раз яко­гось за­до­во­лен­ня.

    - Добре, до­ню! - ска­зав він ко­рот­ко.

    Мирослава зди­ву­ва­лась, не зна­ючи, що зна­чить ота зміна в ус­по­соб­лен­ню її батька, не зна­ючи, що йо­го віра в щас­ли­ву вда­чу мон­гольсько­го по­хо­ду, а тим більше в до­дер­жан­ня мон­гольських обіця­нок, ду­же вже по­хи­та­ла­ся і що бо­ярин у такім разі з ко­неч­ності му­сив чіпа­ти­ся гро­ма­ди, і пос­ту­пок доньки був йо­му в тім по­жа­да­ною опо­рою.

    Наблизилися вже до по­ля­ни, на якій усю ніч сиділи без­сонні, ра­дою зай­няті старці ту­хольські. Бу­ла се прос­то­ра по­ля­на, по­хи­ле­на тро­ха на по­лу­день, а від півночі замк­не­на стрімкою ска­лою м'яко­го кар­патсько­го лу­па­ку. Ве­ли­чезні сме­ре­ки ок­ру­жа­ли по­ля­ну впівок­руг від схо­ду, по­луд­ня й за­хо­ду, так що сон­це тільки на най­вищім верш­ку по­луд­не­во­го сто­ян­ня мог­ло за­зир­ну­ти до неї.


    Поляна бу­ла дав­но ко­лись уся ви­мо­ще­на кам'яни­ми пли­та­ми, котрі те­пер по­рос­ли м'яким ру­ном мо­ху та кор­ча­ми чепірга­тої па­по­роті. Тільки од­на стеж­ка че­рез се­ре­ди­ну по­ля­ни бу­ла про­топ­та­на і ве­ла до гли­бо­кої, в скалі ви­ку­тої яс­кині в виді скле­пу, зовсім відкри­то­го на по­луднє. Стіни скле­пу сто­яли сірі, без ніякої оз­до­би, спо­дом бу­ли в ка­мені ви­куті ла­ви й заг­ли­би­ни; тут камінь був чер­во­вий, пе­ре­па­ле­ний, а на па­ле­ни­щах видні ще бу­ли сліди ог­ню; тільки сте­ля ма­ла на собі од­ну-однісіньку оз­до­бу - ви­ку­ва­ну з ка­ме­ня ви­пук­ляс­ту півку­лю завбільшки з доб­рий хліб, об­ве­де­ну блис­ку­чим зо­ло­тим об­ру­чем, мов ко­ро­ною.

    Се бу­ла дав­ня ту­хольська кон­ти­на, де діди те­перішнього по­коління за­си­ла­ли свої мо­лит­ви най­ви­що­му твор­цеві жит­тя, Даж­бо­гові-Сон­цю, кот­ро­го об­раз оз­на­ча­ла на стелі ви­ку­та зо­ло­товінча­на півку­ля. Хо­ча хрис­ти­янські мо­на­хи дав­ненько вже ох­рес­ти­ли ту­хольський на­род, то все-та­ки він довгі ще ча­си, мо­ля­чись у кор­чинській церкві хрис­ти­янсько­му бо­гу, не по­ки­дав і своїх прадідівських богів, і до­ро­га до Яс­ної по­ля­ни ніко­ли не за­рос­та­ла, вічний огонь се­ред по­ля­ни ніко­ли не вга­сав - відти й наз­ва її Яс­на по­ля­на,- а й пе­ред не­ве­лич­ки­ми бо­ко­ви­ми вівта­ря­ми Ла­ди й Діда час­тенько ку­рив­ся па­ху­чий яло­вець і тріло­та­ли­ся різані їм у жерт­ву го­лу­би - дар ту­хольських дівчат і па­рубків. Але звільна на­род за­бу­вав про давніх богів. Свя­ще­ни­ки над­зи­ра­ли остріше за тим, аби лю­ди не мо­ли­лись по-давньому; мо­лодіж пе­рес­та­ла при­но­си­ти да­ри Ладі й Дідові; діти ви­рос­та­ли, не чув­ши нічо­го про давніх богів

    і давні зви­чаї; тільки між стар­ця­ми де-не-де хо­ро­ни­лись іще ос­тан­ки давньої, вільної, чис­то гро­мадської релігії, кот­ра доз­во­ля­ла кождій гро­маді ма­ти сво­го ок­ре­мо­го бо­га (як Тух­ля ма­ла сво­го Сто­ро­жа), кот­ра не ля­ка­ла лю­дей ка­ра­ми й му­ка­ми по смерті, але най­більшою ка­рою вва­жа­ла імен­но са­му смерть, смерть тіла й душі для лю­дей неп­ра­вед­них. Но­ва релігія, зрод­же­на да­ле­ко на Сході, за­па­ну­ва­ла на нашій землі, а рад­ше зміша­ла­ся з на­шою давньою релігією, і тільки та сумішка да­ла їй можність су­мир­но зжи­ти­ся з пог­ля­да­ми на­ро­ду.

    Вимирали звільна старці, тя­мущі давньої віри, а хоч де­які й жи­ли ще, то вже не сміли виз­на­ва­ти її од-вер­то, не сміли нав­ча­ти її мо­ло­де по­коління, але жи­ли собі самітно, хо­ва­ючи свою віру в серці, з тим сум­ним пе­ре­ко­нан­ням, що ра­зом із ни­ми й во­на зійде до гро­бу.

    Одним із ос­татніх яв­них при­хильників ста­рої віри на нашій Русі був За­хар

    Беркут. І ди­во див­не! При­хильність оту він виніс із скитсько­го мо­нас­ти­ря, від ста­ро­го мо­на­ха Акинтія. Чи ста­рий ди­во­виж­ний лікар слу­чай­но тільки роз­повідав свой­ому уче­ни­кові про дав­ню віру, так близьку до при­ро­ди й її сил, чи, мо­же, й йо­го сер­це більше по­тя­га­ло до тої віри в про­ти­венстві до стро­го­го візантійсько­го хрис­ти­янст­ва,-до­сить, що з по­бу­ту при старім мо­насі За­хар виніс ве­ли­ку при­хильність до ста­рої віри і пок­ляв­ся бу­ти їй до смерті вірним. У своїй

    Тухлі знав він про Яс­ну по­ля­ну, на якій дав­но вже по­гас вічний огонь і не ку­рив­ся па­ху­щий яло­вець і кот­ру кор­чин-ські свя­ще­ни­ки ок­ри­ча­ли місцем зак­ля­тим і не­чис­тим. Та хоч як опу­ще­на бу­ла Яс­на по­ля­на, то все-та­ки досі ніхто не посмів діткну­ти­ся об­ра­зу сон­ця, т. є. зо­ло­тої бля­хи, кот­рою він був око­ва­ний, і той зо­ло­тий об­раз усе ще яснів се­ред стелі кон­ти­ни, до­жи­да­ючи проміння по­луд­не­во­го сон­ця, щоб у ньому роз­жевріти­ся ти­ся­ча­ми іскор. По добрій волі прий­няв на се­бе За­хар Бер­кут дог­ляд ста­рої свя­тині; стеж­ка, що видніла­ся по­пе­рек по­ля­ни до пе­че­ри, про­топ­та­на бу­ла йо­го но­га­ми; кож­дої вес­ни, про­тя­гом більше вже як п'ятде­сятьох літ, За­хар, ви­хо­дя­чи за ліка­ми, про­бу­вав самітно, в мо­лит­вах і ду­мах, на Ясній по­ляні тиж­день і по кождім такім про­бут­ку вер­тав до се­ла скріпле­ний ду­хом, з ясніши­ми й чистіши­ми мис­ля­ми. Не раз тоді ту­хольці з своєї до­ли­ни ба­чи­ли, як по­над верш­ка­ми сме­рек, що ок­ру­жа­ли Яс­ну по­ля­ну, вив­ся си­ня­ви­ми клу­боч­ка­ми дим за­па­ху­що­го ялівцю, і го­во­ри­ли до се­бе: «Се ста­рий ста­рим бо­гам мо­литься». І го­во­ри­ли се без насміху, без не­на­висті, бо За­хар хоч і не нав­чав ніко­го ста­рої віри, та за­те тим пильніше нав­чав усіх ша­ну­ва­ти чу­же пе­ре­ко­нан­ня і чу­жу віру.

    


    Отут-то, на Яс­ну по­ля­ну, зійшлись сеї страш­ної ночі ту­хольські старці. Ве­ли­кий огонь па­лав се­ред по­ля­ни; таємни­чо шуміли ста­ро­давні сме­ре­ки, не­мов на­га­ду­ючи давні ча­си; у відблис­ку ог­ни­ща яснів зо­ло­тий об­раз сон­ця в яс­кині кро­ва­вим блис­ком; у за­думі сиділи старці, слу­ха­ючи цю­кан­ня со­кир по лісі та оповідань ста­ро­го За­ха­ра про дав­ню дав­ни­ну. Див­ний який­сь дух ус­ту­пив нині в ста­ро­го. Він, що ніко­ли не лю­бив го­во­ри­ти про ста­ру віру, нині роз­го­во­рив­ся, і то з та­ким сер­деч­ним жа­лем, з яким го­во­рив хіба про най­ближчі й най­до­рожчі сер­цю діла. Він оповідав про діла Даж­бо­га, про побіди Світо-ви­да, про те, як три святі го­лу­би - Даж­бог,

    Світовид і Пе­рун - сот­во­ри­ли зем­лю з піско­во­го зер­на, як Даж­бог три дні шу­кав на дні бе­зодні, по­ки знай­шов три зе­рен­ця: од­но зер­но пше­ниці, дру­ге жи­та, а тре­те яч­ме­ню - і да­ру­вав їх пер­шо­му чо­ловікові Дідові та йо­го жінці Ладі; як Пе­рун да­ру­вав їм іскру ог­ню, а Світо­вид - во­ло­син­ку, з кот­рої за йо­го бла­гос­ло­венст­вом зро­би­ла­ся ко­ро­ва й пас­тух, що йо­го наз­ва­ли Во­ло­сом. І далі роз­повідав За­хар про жит­тя пер­ших лю­дей, про ве­ли­кий по­топ, від яко­го лю­ди хо­ва­ли­ся в го­рах і пе­че­рах, про ста­рих ве­летнів і їх ца­ря - ту­хольсько­го

    Сторожа, що роз­га­тив ту­хольське озе­ро. Слу­ха­ли ту­хольські старці тих оповідань, мов вістей про який­сь но­вий, нез­на­ний світ; ба­га­то та­ко­го, що во­ни го­во­ри­ли і співа­ли в піснях, не ро­зуміючи, те­пер ста­ва­ло яс­но і в суцільнім зв'язку пе­ред їх очи­ма, і За­хар Бер­кут сам ви­дав­ся їм ос­таннім із тих доб­рих ве­летнів - сто­рожів ту­хольських, про яких добрі діла так са­мо оповіда­ти собі бу­дуть пізні по­коління.

    Аж ось зах­рустіло су­хе гілля на стежці ї ра­зом ви­ри­ну­ли з лісо­вої пітьми

    Мирослава й Ту­гар Вовк. Ми­рос­ла­ва прос­то наб­ли­зи­ла­ся до ста­ро­го За­ха­ра, а бо­ярин зу­пи­нив­ся близ ог­ни­ща.

    - Батьку,- ска­за­ла Ми­рос­ла­ва до За­ха­ра,- я ба­чи­ла тво­го си­на!

    - Мого си­на? - ска­зав За­хар спокійно, мов про по-мер­шо­го.

    - Так! При по­мочі оцього перс­те­ня я прой­шла мон» гольський табір і ба­чи­ла йо­го. Май­мо надію, батьку, що він швид­ко бу­де знов на волі.

    - Трудно, до­ню, труд­но! Але хто се прий­шов іще з то­бою?

    - Се я, стар­че,- ска­зав, вис­ту­па­ючи пе­ред нього, Ту­гар Вовк,- чи пізнаєш ме­не?

    - Лице твоє пізнаю - ти був бо­ярин Ту­гар Вовк. Що при­ве­ло те­бе до нас?

    - Я прий­шов до вас, старці ту­хольські, в по­сольстві від ве­ли­ко­го Бу­рун­ди- бе­га­ди­ра, на­чальни­ка мон­гольської си­ли.

    - Чого ж хо­че від нас Бу­рун­да-бе­га­дир? - спи­тав За­хар.

    - Бурунда-бегадир ве­лить ска­за­ти вам, що си­ла йо­го ве­ли­ка і не­по­бор­на, що дар­мо ви ро­би­те засіки в ва­ших ви­во­зах, дар­мо бу­дуєте ма­ши­ни до ки­дан­ня каміння,- нічим ви не вра­ди­те про­ти йо­го си­ли.

    - Видно, що твій Бу­рун­да по­чи­нає нас бо­яти­ся, ко­ли за­ду­мав нас ля­ка­ти. Се доб­рий знак. Го­во­ри дальше.

    - Ні, стар­че, не слід тобі лег­ко­ва­жи­ти слів на­чальни­ка мон­гольсько­го. Йо­го пог­ро­за - то по­ло­ви­на ка­ри, а йо­го ка­ра страш­на, як ка­ра бо­жа! Слу­хай же, що ве­лить далі ска­за­ти вам Бу­рун­да-бе­га­дир моїми ус­та­ми. Ціль йо­го по­хо­ду - край угорський, дідицт­во Ар­па­да, що був підда­ним ве­ли­ко­го Чінгісха­на, а те­пер не хо­че приз­на­ти йо­го зверх­ності. Щоб ука­ра­ти не­покірно­го, вис­лав ве­ли­кий

    Чінгісхан свою си­лу на захід сон­ця. Чи ж ва­ша річ спи­ня­ти ту си­лу в її по­ході?

    Бурунда-бегадир, на­чальник од­ної часті тої си­ли, ба­жає по доб­ру розс­та­ти­ся з ва­ми. В йо­го ру­ках ваш по­ло­ня­ник, а твій син, стар­че. От що ка­же він звісти­ти вам: роз­валіть свої засіки і пустіть мон­гольську си­лу з ва­шої до­ли­ни, а в заміну за те він го­тов відда­ти вам ва­шо­го по­ло­ня­ни­ка жи­во­го і здо­ро­во­го. Роз­важ­те доб­ре, як ко­рис­на для вас лас­ка Бу­рун­ди! Опір ваш да­рем­ний,- чи сяк, чи так, а мон­го­ли роз­ва­лять ваші засіки і підуть своєю до­ро­гою. Але во­ни не хо­тять тра­ти­ти ча­су в вашій до­лині, не хо­тять про­ли­ва­ти ва­шої крові і го­тові відда­ти вам по­ло­ня­ни­ка за про­пуск. У про­тивнім разі, ро­зуміється, йо­го жде не­охиб­на смерть, і то се­ред страш­них мук, а вас жде кро­ва­ва різа­ни­на, в якій, по­ми­мо вся­ких спо­собів, ви му­си­те бу­ти по­биті. Ви­би­рай­те ж, що ліпше для вас!


    З ува­гою слу­ха­ли ту­хольські старці тих слів Ту­га­ра Вов­ка, і на де­яких во­ни справді зро­би­ли вра­жен­ня. По­ба­чив се За­хар і ска­зав:

    - Чесні брат­тя, чи хо­че­те по­ра­ди­тись по щи­рості над пред­ло­жен­ням Бу­рун­ди, чи, мо­же, од­нозгідно по­дас­те про нього свій го­лос?

    - Порадимось, по­ра­ди­мось! - ска­за­ли старці. Тоді За­хар поп­ро­сив Ту­га­ра Вов­ка відда­ли­ти­ся на хви­лю. Бо­ярин гор­до відда­лив­ся в суп­ро­воді своєї доньки.

    - Захаре,- ска­зав один із гро­ма­дян,- тут діло йде про жит­тя або смерть тво­го си­на. Чи не ліпше б нам відсту­пи­ти від не­пев­но­го бою і ви­ря­ту­ва­ти хлоп­ця?

    - ' Тут діло йде не про мой­ого си­на,- ска­зав За­хар твер­до.- Ко­ли б про нього справді йшло діло, то я ска­зав би вам: «Я не маю си­на, мій син по­гиб у бою».

    Але тут діло йде про на­ших сусідів, вер­хо­винців і загірян, котрі спус­ти­ли­ся на на­шу обо­ро­ну і те­пер му­си­ли б усі, неп­ри­го­то­вані, по­ги­ну­ти від мон­голів. Для то­го я го­во­рю вам: не дбай­те про мо­го си­на, а рішай­те так, як би він був уже в гробі.

    - Але все-та­ки, За­ха­ре, бо­ротьба з та­кою си­лою мон­голів не­пев­на.

    - Ну, то по­ги­не­мо всі до ос­татнього в бою, а тоді по на­ших тру­пах не­хай собі мон­го­ли йдуть, ку­ди хо­чуть. Тоді бо­дай ми спов­ни­мо свій обов'язок. А те­пер ро­би­ти з ни­ми зго­ду, а ще та­ку зго­ду: міня­ти од­но­го хлоп­ця за руїну на­ших сусідів,- се бу­ла б ганьба, бу­ла б зра­да. Але се ще хто знає, чи бо­ротьба з мон­го­ла­ми та­ка не­пев­на. Ста­но­ви­ще на­ше сильне, мон­го­ли за­перті в кам'яній клітці. З ма­ли­ми стра­та­ми ми мо­же­мо відби­ва­ти й най-зав­зятіші їх на­па­ди. Але що,- і сього не тре­ба бу­де. Сеї ночі ще ми пус­ти­мо на них сво­го со­юз­ни­ка, що про­ти нього ніяка людська си­ла не встоїться, будь во­на й де­сять раз сильніша від мон­гольської.

    - Так ти ра­диш нам відки­ну­ти пред­ло­жен­ня Бу­рун­ди?

    - Зовсім ко­неч­но.

    - І ви­да­ти тво­го си­на на пев­ну за­ги­бель?

    - Не зга­дуй­те про мо­го си­на! - скрик­нув болісно За­хар.- Хто мені при такім ділі на­га­дає про нього, той стає в со­юзі з батьківським сер­цем про­ти мо­го ро­зу­му.

    Розум ка­же: відки­ну­ти зго­ду! А що ка­же моє сер­це, се вже моя річ, і що ко­му до то­го!

    - То не­хай бу­де по-твой­ому! - ска­за­ли старці.- Ко­ли бог су­див йо­му зги­ну­ти, то ми про­ти то­го нічо­го не вра­ди­мо: ко­ли ж ні, то й так він ви­ря­тується з пащі лю­то­го во­ро­га.

    Прикликано бо­яри­на, і За­хар ус­тав, щоб ого­ло­си­ти йо­му відповідь гро­ма­ди. З смер­тельною три­во­гою в серці гляділа на нього Ми­рос­ла­ва: во­на, бідна, все ще надіяла­ся, що ту­хольці схо­тять ви­ку­пи­ти її Мак­си­ма.

    - Розумно - звісна річ, по-свой­ому ро­зум­но - зах­ва­лю­вав ти нам, бо­яри­не, зго­ду зі своїм на­чальни­ком. Ми й не ди­вуємось тобі: твій обов'язок був так го­во­ри­ти, у всім спов­ня­ти во­лю то­го, ко­му ти слу­жиш. Пос­лу­хай же те­пер, що на те ка­же наш хлопський гро­мадський ро­зум. Ко­ли б діло йшло тільки між мною а твоїм бе­га­ди­ром, то я ра­до віддав би йо­му все, що маю, навіть свою влас­ну ста­ру го­ло­ву, за увільнен­ня си­на. Але ти ра­диш нам нерівну заміну, при якій ско­рис­та­ти мо­жу тільки я сам і мій рід, але стра­ти­ти му­сить не тільки од­на гро­ма­да, а всі ті гро­ма­ди, че­рез які му­сить іти ваш похід. Чи мож­на ж так міня­ти­ся? Яка ко­ристь вер­хо­винським і загірним гро­ма­дам із мо­го си­на? А ви­пус­тив­ши вас із сеї до­ли­ни, ми ви­пус­ти­мо згу­бу на ті, сусідні, з на­ми спо­лу­чені гро­ма­ди. Ми зо­бов'яза­ли­ся бо­ро­ни­ти їх від ва­шо­го на­па­ду, і на та­ке на­ше сло­во во­ни прис­ла­ли нам свою поміч - п'ятсот добірних мо­лодців.

    Обов'язок наш - ви-три­ва­ти на своїм ста­но­вищі до ос­татньої хви­ли­ни,- і так ми зро­би­мо. Мо­же бу­ти, що бог су­див вам побіду над на­ми, і в такім разі ми не спи­ни­мо вас; тільки ж знай­те, що ли­ше по трупі ос­татнього ту­хольця ви змо­же­те вий­ти з сеї до­ли­ни. Та хто знає, мо­же, побіда су­ди­ла­ся нам, а тоді знай­те й ви, що, ввійшов­ши в на­шу до­ли­ну, ви всі ввійшли в мо­ги­лу, що навіть тру­пи ваші з неї ніко­ли вже не ви­до­бу­дуться. Або ми всі по­ги­не­мо, або ви всі - іншо­го ви­бо­ру не­ма. Се на­ша відповідь.


    Лице За­ха­ра па­ла­ло див­ним ог­нем при тих грізних сло­вах,- так що бо­ярин, за­ди­вив­шись на то­го ви­со­ко­го стар­ця з прос­тяг­ну­тою на­пе­ред ру­кою, не міг здо­бу­ти­ся на ніяку відповідь. Він ба­чив, що тут да­рем­на вся­ка дальша ба­ла­кан­ка, тож мовч­ки відвер­нув­ся і пішов на­зад у свій бік. Мерт­ва мов­чан­ка сто­яла в зборі,- тільки огонь тріщав та лу­на­ло нев­пин­не цю­кан­ня со­кир, що май­ст­ру­ва­ли вбійчі при­ла­ди на мон­голів.

    - Тату! - скрик­ну­ла на­раз бо­лю­щим го­ло­сом Ми­рос­ла­ва.- Та­ту, вер­ни­ся! -1 во­на побігла за ним і вхо­пи­ла йо­го за ру­ку: ди­тя­ча лю­бов ще раз за­го­во­ри­ла в її серці мо­гу­чим, не­заг­лу­ше­ним го­ло­сом.- Вер­ни­ся, та­точ­ку! Ли­ши­ся тут, між своїми людьми! Стань між ни­ми до бою з наїзни­ка­ми, як брат обік братів,- а во­ни прос­тять тобі все ми­нув­ше! А там - чо­го там мо­жеш надіяти­ся? Во­ни зра­дять те­бе, упо­ять обіцян­ка­ми і заріжуть! Та­точ­ку, не йди більше між мон­голів, там смерть те­бе че­кає!

    Боярин, оче­вид­но, за­ва­гу­вав­ся, але лиш на хви­лю. Потім при­тис Ми­рос­ла­ву до груді і ска­зав сти­ха, напівстро-го, а напівлас­ка­во:

    - Дурна дівчи­но, не по­ра ще мені! Ще не вся надія мон­голів про­па­ла. Тре­ба ко­рис­та­ти з то­го, що в ру­ках. Але ко­ли б там не по­ве­ло­ся…

    - Ні, та­точ­ку, - про­шеп­та­ла крізь сльози Ми­рос­ла­ва,- по­кинь такі дум­ки! Хто знає, мо­же, тоді бу­де запізно!

    - Не бійся, не бу­де запізно. Ли­шай­ся тут і бра­тай­ся, про ме­не, з ту­хольця­ми,- а я му­шу йти ту­ди. Не за­бу­вай, дівчи­но, що там… той… твій Мак­сим, і хто знає, мо­же, ми один дру­го­му на що при­го­ди­мось. Бу­вай здо­ро­ва!

    Тугар Вовк щез у пе­реліску, спіша­чи стеж­кою до ог­ни­ща над об­ри­вом, щоб по йо­го склоні зійти до мон­гольсько­го та­бо­ру. При ог­ни­щу він ще ог­ля­нув май­же го­то­ву вже ме­тав­ку, поп­ро­бу­вав уж­ву і, по­хи­тав­ши го­ло­вою, ска­зав:

    «Слаба»,- а потім, про­вод­же­ний ту­хольською вар­тою, спус­тив­ся вузькою скісною стеж­кою в до­ли­ну.

    Тим ча­сом на Ясній по­ляні бу­ло ти­хо, важ­ко, сум­но, не­мов оце по­се­ред збо­ру ле­жав до­ро­гий усім мерт­вець. Тільки Ми­рос­ла­ва хли­па­ла го­лос­но, вти­ра­ючи рясні сльози, що ко­ти­лись по її лиці. На­решті во­на збли­зи­ла­ся до За­ха­ра і ска­за­ла:

    - Батьку, що ви зро­би­ли?

    - Те, що му­сив зро­би­ти. Інак­ше бу­ло б не­чес­но,- відповів За­хар.

    - Але ваш син, ваш син! Що з ним бу­де?

    - Що бог дасть, до­ню. Та годі, не плач! По­ра нам ду­ма­ти про діло. От уже Віз до за­хо­ду кло­ниться і го­ту-ри го­ло­сять у гу­щаві,- ра­нок збли­жається. Ану, гро­ма­дя­ни, ходімо бра­ти­ся до обо­ро­ни, ні, до на­па­ду, до ос­татньої бо­ротьби з наїзни­ка­ми! Тям­те, яку я відповідь пе­ре­дав їм! Ходім, най ніхто не ли­шається! І старі, й малі, кож­де при­дасться.

    Покажімо тим ди­ку­нам, що мо­же гро­ма­да!

    З го­мо­ном повс­та­ли старі ту­хольці і по­ва­ли­ли з Яс­ної по­ля­ни над об­ри­ви ог­ля­да­ти діло майстрів: ма­ши­ни-ме-тав­ки. Ма­ши­ни май­же всю­ди вже сто­яли го­тові, гру­бо збиті з си­ро­го гру­бо­го де­ре­ва, поз­вер­чу­вані і поз­би­вані кілка­ми, але ж і роб­лені не навміць, а про хви­ле­ву пот­ре­бу. Та не до ог­ля­дан­ня зак­ли­кав гро­ма­дян За­хар. На хви­лю тільки во­ни спи­ни­ли­ся ко­ло ма­шин, а потім куп­ка­ми йшли чим­раз далі по­над кру­чею, долі до­ли­ною, аж до то­го місця, де ту­хольський потік тісни­ною вип­ли­вав із до­ли­ни і де край нього сто­яв ве­ли­чез­ний кам'яний стовп, чо­ти­риг­ран­ний, гру­бий і на­хи­ле­ний над по­то­ком, зва­ний ту­хольським Сто­ро­жем. Ту­ди, за про­во­дом За­ха­ра й Ми­рос­ла­ви, спіши­ла вся ту­хольська гро­ма­да: мо­лодці нес­ли на пле­чах довгі, грубі ялиці й дра­би­ни, дівча­та - ве­ли­чезні вінці з лис­тя і сме­ре­ко­во­го га­луз­зя, старші нес­ли довгі звит­ки шнурів і линвів. Огні в тій сто­роні по­га­ше­но, щоб во­рог пе­ред ча­сом не дог­ля­нув, що тут ро­биться. Звільна, обе­реж­но, без шу­му, мов ти­ха во­да, по­ча­ла гро­ма­да кру­ти­ми стеж­ка­ми вниз по об­ри­вах спус­ка­ти­ся в до­ли­ну. По­пе­ре­ду сильний відряд узб­ров­ної мо­ло-дежі, кот­рий ла­вою в три ря­ди став у до­лині, ли­цем звер­не­ний до мон­гольсько­го та­бо­ру, мо­же, на яких ти­ся­чу кроків відда­ле­но­го відси. Далі пішли мо­лодці з дра­би­на­ми, шну­ра­ми й яли­ця­ми: дра­би­ни прис­тав­ле­но до об­ривів і по них ле­генько зсу­не­но ялиці в до­ли­ну.

    Дівчата пе­ре­да­ли свої вінці мо­лод­цям - їм не слід бу­ло схо­ди­ти в до­ли­ну, де кож­дої хвилі міг на­пас­ти во­рог. На­послідку пос­хо­ди­ли до до­лу і старі з За­ха­ром


    Беркутом і, ог­ля­нув­ши ста­но­ви­ще узб­роєних і всі при­ла­ди, поспіши­ли до тісни­ни, крізь яку з шу­мом ко­тив до до­лу свої чисті хвилі ту­хольський потік.

    Захар зу­пи­нив­ся пе­ред Сто­ро­жем і пильно по­чав ди­ви­ти­ся на нього. Ти­хо бу­ло дов­ко­ла. За­хар мо­лив­ся:

    - Великий наш Сто­ро­жу! Ти, кот­ро­го діди наші вва­жа­ли своїм опіку­ном, кот­ро­го й ми ша­ну­ва­ли досі щорічни­ми праз­ни­ка­ми! Три ра­зи вже ти, ніч по ночі, яв­ляв­ся мені в снах, не­мов­то ти па­деш і при­ва­люєш со­бою ме­не. Я вірю, що ти доб­рий і лас­ка­вий, і ко­ли ти кли­чеш ме­не до се­бе, то я ра­ду­юсь твой­ому за­зи­ву і ра­до піду за то­бою. Але ко­ли й ти сам хо­чеш двиг­ну­ти­ся зі свой­ого відвічно­го сто­ян­ня, то роз­бий, гос­по­ди­не, своїм тя­га­рем оцього по­га­но­го во­ро­га, дітей

    Морани, що знов нині вкри­ли бла­гос­ло­вен­не твоє дідицт­во - ту­хольську до­ли­ну!

    Зломи дру­гий раз по­га­ну си­лу так, як зло­мив її пер­ший раз, ко­ли мо­гутньою ру­кою роз­бив се­сю кам'яну стіну і дав во­дам про­то­ку, і да­ру­вав лю­дям оцю прек­рас­ну до­ли­ну! За­га­ти її те­пер на­зад, не­хай зги­не гор­да во­ро­жа си­ла, що те­пер зну­щається над на­ми!

    В тій хвилі ог­нис­та блис­кав­ка з по­луд­ня до півночі роз­дер­ла тем­не не­бо і да­ле­ко в го­рах за­гур­котів грім.

    - Так, се твій мо­гутній го­лос! - ска­зав радісно За­хар.- Ану, діти! Ос­танній раз увінчай­те сей свя­тий камінь.

    Чотири мо­лодці по дра­бині вилізли на камінь і об­ви­ли йо­го вер­шок зе­ле­ни­ми вінця­ми. Знов заг­риміло в по­луд­невій сто­роні.

    - Воля йо­го, діти! - ска­зав За­хар. - Об­ви­вай­те йо­го шну­ра­ми! А ви, інші, жи­во до рис­калів! Підко­пуй­те йо­го здо­лу, підкла­дай­те підой­ми! Жи­во, діти, жи­во!

    Тихо, без сту­ку пра­цю­ва­ли де­сят­ки рук ко­ло Сто­ро­жа. Зго­ри йо­го обк­ру­чу­ва­но лин­ва­ми і шну­ра­ми, здо­лу підко­пу­ва­но йо­го на­са­ду, і в шпа­ру, що по­ка­за­ла­ся не­да­ле­ко під зем­лею, вкла­де­но ско­сом ялиці, що ма­ли слу­жи­ти за підой­ми для оба­лен­ня ка­ме­ня по­пе­рек тісни­ни. Швид­ко справні мо­лодці зро­би­ли всі потрібні при­го­ту­ван­ня, повідніма­ли дра­би­ни, попідкла­да­ли гру­бе каміння під підой­ми.

    - Беріться за лин­ви всі, хто мо­же до­сяг­ну­ти! За підой­ми, хлопці! - роз­ка­зу­вав

    Захар, і відра­зу сотні рук лрий­ми­ли­ся за діло.

    - Далі, друж­ною си­лою! - крик­нув За­хар.- Тягніть! Тисніть!

    Ухнув на­род з на­ту­ги, затріща­ли грубі підой­ми, але камінь і не по­хит­нув­ся.

    - Ще раз! Дуж­че на­тис­кай­те! - кри­чав За­хар і сам прий­няв­ся за лин­ву. За­хи­тав­ся ве­ли­чез­ний камінь.

    - Рушається! Ру­шається! По­дається!-зак­ри­чав радісно на­род.

    - Ще раз на­пи­рай­те, з усієї си­ли!

    Ще раз ух­нув на­род - і ра­зом звільніло нап­ру­жен­ня шнурів, ве­ли­чез­ний камінь ру­шив­ся зі своєї по­са­ди і, хви­лю за­хи­тав­ши­ся в повітрі, зі стра­шен­ним глу­хим ло­мо-том по­ва­лив­ся до­до­лу, по­пе­рек по­то­ку й тісни­ни. Зас­тог­на­ла і зат­ряс­ла­ся ту­хольська до­ли­на від страш­но­го уда­ру, да­ле­ко пер­ло­ви­ми крап­ля­ми бриз­ну­ла во­да по­то­ку, і радісним, го­лос­ним кри­ком на­пов­ни­ли повітря ту­хольці.

    Ворухнулася в своїм та­борі сон­на мон­гольська си­ла, за­ве­ре­ща­ли вар­тові, за­го­моніли на­чальни­ки, заб­ряж­ча­ла зброя, але за хви­лю все втих­ло. Мон­го­ли надіялись на­па­ду і сто­яли, го­тові до обо­ро­ни, але ту­хольці й не ду­ма­ли на­па­да­ти на них. Во­ни зовсім інший на­пад ви­ко­ну­ва­ли.

    Захар жи­во, мов мо­ло­дець, ог­ля­нув по­ло­жен­ня оба­ле-но­го ка­ме­ня. Камінь упав так доб­ре, не­мов від віку сю­ди був при­па­со­ва­ний. Ост­ри­ми кінця­ми він по­за­пи­нав­ся за вис­та­ючі ро­ги об­ривів, що тво­ри­ли тісни­ну, а цілою своєю ма­сою мос­том ліг по­пе­рек по­то­ку. Прав­да, во­ди по­то­ку він со­бою не за­га­тив, бо во­да пли­ла глиб­шим ко­ри­том,- але ось уже ту­хольські мо­лодці дви­га­ли на ру­ках ве­ликі пли­ти, а інші ви­чи­щу­ва­ли дно по­то­ку від на­му­лу і круг­ло­го каміння, щоб зовсім щільно за­му­ру­ва­ти воді прохід. А інші знов му­ру­ва­ли з дру­го­го бо­ку, по­за ка­ме­нем у тіснині, ви­во­дя­чи та­ким спо­со­бом з най­груб­шо­го каміння стіну на які три сажні завг­рубш­ки від од­ної стіни тісни­ни до дру­гої. Та стіна, а ще з ве­ли­чез­ним Сто­ро­жем у своїй ос­нові, мог­ла без­печ­но опер­ти­ся хоч би й най­сильнішо­му на­по­рові во­ди.


    - Живо, діти, жи­во! - за­охо­чу­вав За­хар, сто­ячи над по­то­ком і до­по­ма­га­ючи то своєю ра­дою, то ру­ка­ми до ро­бо­ти.-За­ти­кай­те, за­му­ро­вуй­те потік, по­ки ще во­да не при­бу­ла. В го­рах, ма­буть, дощі впа­ли ве­ликі, жи­во при­бу­де повінь, а тоді труд­не бу­ло би на­ше діло. А стіну ви­вес­ти тре­ба рівно з от­си­ми об­ри­ва­ми зав­виш­ки,- по­ба­чи­мо, що вдіє си­ла Чінгісха­на про­ти си­ли во­ди.

    Робота йшла пруд­ко. Не­за­ба­ром потік був зовсім за­му­ро­ва­ний. Гнівно зак­ру­ти­ла­ся ви­ром на місці спи­не­на во­да, мов не ро­зуміючи, по­що се спи­ня­ють

    її в бігу. Лю­то плюс­ну­ла хви­ля за хви­лею о ве­ли­чез­ний камінь, ки­ну­лась бу­ло підгри­за­ти спідні, на дні пок­ла­дені пли­ти, шу­ка­ти між ни­ми про­хо­ду, але все бу­ло да­рем­но - всю­ди камінь та й камінь, щільно стис­не­ний і зби­тий в од­ну нез­лом­ну стіну. Зак­ле­котіла во­да. По­ру­ши­ла­ся в усім своїм ло­жи­щу - і ста­ла, за­чу­ду­ва­на, спокійна на вид, але а гнівом у її криш­та­левій гли­бині. Мов тур, го­ту­ючись до на­па­ду, ста­не, і го­ло­ву вниз по­хи­лить, і ро­ги до землі зги­нає, і сти­шиться, щоб опісля ра­зом вир­ва­тись із то­го при­ни­же­но­го по­ло­жен­ня і ки­ну­ти­ся з цілою си­лою на про­тив­ни­ка, так і неп­ри­вич­на до пут во­да ту­хольсько-го по­то­ку на хви­лю при­ти­ши­ла­ся, не­мов злінивіла, задріма­ла в плос­ких своїх бе­ре­гах, а тим ча­сом на­би­ра­ла си­ли і смілості до но­во­го, рішу­чо­го на­па­ду і тільки сти­ха пер­ла со­бою о стіну, не­мов про­бу­ючи своїх пле­чей, чи не змо­же ни­ми відсу­ну­ти ки­не­ну їй так нес­подіва­но за­по­ру.

    Але ні: за­по­ра сто­яла на місці, зим­на, глад­ка, гор­да в своїй не­по­руш­ності, не­пе­ре­мож­на. Пильні ру­ки ту­холь-ців раз у раз скріпля­ли її, на­ва­лю­ючи каміння на каміння, пли­ти на пли­ти, спо­ю­ючи їх лип­кою неп­ро­мо­кальною гли­ною. Мов но­ва, все­мо­гу­чою во­лею здвиг­не­на ске­ля, так підніма­ла­ся кам'яна гать усе ви­ще й ви­ще під ру­ка­ми ту­хольців. Узб­роєні мо­лодці дав­но вже по­ки­ну­ли своє ста­но­ви­ще в до­лині, ли­цем до мон­гольсько­го та­бо­ру, і проміня­ли лу­ки та то­по­ри на дрюч­чя й мо­лот­ки до об­би­ван­ня каміння. Радісно глядів За­хар на їх ро­бо­ту і на їх діло, в йо­го очах світи­ла­ся певність побіди.

    А втім, на сході, над мон­гольським та­бо­ром, кро­ва-вою заг­ра­вою роз­жевріли­ся хма­ри. Світа­ло. Ро­же­ве світло об­ли­ло ви­со­кий шпиль Зе­ле­ме­ня і си­па­ло­ся

    іскрами чим­раз ниж­че. Далі хма­ри прос­ту­пи­ли­ся, і звільна, мов бо­яз­ко, ви­ко­ти­ло­ся сон­це на не­бо і глип­ну­ло на зай­ня­тих своєю ро­бо­тою ту­хольців.

    Повен щи­рої ра­дості, гля­нув За­хар на схід і, прос­тяг­ши ру­ки, про­го­во­рив підне­се­ним го­ло­сом:

    - Сонце, ве­ли­кий, пре­яс­ний во­ло­да­рю світу! Відвічний опіку­не всіх доб­рих і чис­тих ду­шеюі Зглянься на нас! Бач, ми на­па­дені ди­ким во­ро­гом, що по­ни­щив наші ха­ти, зруй­ну­вав наш край, порізав ти­сячі на­шо­го на­ро­ду. В твоїм імені ста­ли ми з ним до смер­тельно­го бою і твоїм світлом кля­не­мось, що не ус­ту­пи­мо до ос­татньої хвилі, до посліднього відди­ху на­шо­го. По­мо­жи нам у тім страшнім бою! Дай нам твердість, і вмілість, і зго­ду! Дай нам не зля­ка­ти­ся їх мно­го­ти і віри­ти в свою си­лу! Дай нам дружністю, і зго­дою, і ро­зу­мом побіди­ти ни­щи­телів! Сон­це, я пок­ло­ня­юсь тобі, як діди наші тобі пок­ло­ня­ли­ся, і мо­люсь до те­бе всім сер­цем: дай нам побіди­ти!

    Він за­мовк. Сло­ва йо­го, га­рячі, мо­гучі, тремтіли у свіжім раннім повітрі.

    Слухали їх не тільки ту­хольці. Слу­ха­ли їх го­ри і по­да­ва­ли собі їх відгомін від плаю до плаю. Слу­ха­ла їх спер­та хви­ля по­то­ку і, мов на­ду­мав­шись, по­ки­ну­ла би­ти со­бою в кам'яну гать, а по­вер­ну­ла­ся взад.

    

VIII

    

    Поки бо­ярин вер­нув­ся зі свой­ого нев­дат­но­го по­сольства, Мак­сим сидів у йо­го шатрі і прис­лу­ху­вав­ся та ду­мав, що йо­му ро­би­ти. Ко­рот­ка стріча з Ми­рос­ла­вою бу­ла світлою хви­лею се­ред пітьми йо­го не­вольницт­ва. її сло­ва, її пог­ляд, до­тик її рук і її вісті - все те не­мов вир­ва­ло йо­го 8 тем­но­го гро­бу, по­вер­ну­ло йо­му жит­тя.

    Він чув, як вер­та­ла йо­го дав­ня смілість і надія. Спокійно, але з яс­ни­ми дум­ка­лю дг»жя­дав­ся він бо­яри­на.

    - Так ти тут? - скрик­нув бо­ярин, всту­па­ючи в на­мет.- Бідний хлоп­че, да­рем­но я ста­рав­ся о твоє увільнен­ня. Зав­зя­тий твій ста­рий! Хоч си­вий, а ди­ти­на.

    - А хіба ж я не ка­зав тобі, бо­яри­не, що да­рем­не твоє ста­ран­ня? - відповів


    Максим.- Ну, але що ж та­ке ска­зав мій батько?

    - Казав, що бу­дуть би­ти­ся до ос­татнього ду­ху, та й годії «Або ми,-ка­же,-всі по­ля­же­мо, або ви».

    - Мій батько не на вітер го­во­рить, бо­яри­не. Він звик доб­ре пе­ре­ду­му­ва­ти, за­ким що го­во­рить.

    - Вже я то ба­чу, що він хоч пот­ро­ха, а прав­ду ка­же,- мо­вив не­охітно бо­ярин.-

    Але що діяти? Все-та­ки бо­ротьба ту­хольців з мон­го­ла­ми нерівна. Си­ла со­ло­му зло­мить, що ка­жи, те й ка­жи!

    - Ей, бо­яри­не! Є спо­со­би на си­лу! - відмо­вив Мак­сим.

    - Ну, ну, ба­чив я їх спо­со­би! Моя доч­ка, за­па­ле­на го­ло­ва,- ви вча­ру­ва­ли її, то пев­на річ,- нав­чи­ла їх ро­би­ти ме­тав­ки. Бу­де­мо тут ма­ти гра­док каміння завт­ра, але не ду­же шкідли­вий гра­док, бо не вміли доб­ре вип­лес­ти шну­ро­вих пру­жин.

    - А крім ме­та­вок, ду­маєш, не ма­ють іншо­го спо­со­бу?

    - Не знаю. Ба­читься, не­ма. А втім, не­дов­го й че­ка­ти - ра­но по­ба­чи­мо. Тільки ли­хо моє з Бу­рун­дою; кон­че на­ля­гає: шу­кай та й шу­кай спо­со­бу, щоб завт­ра ра­но ви­вес­ти нас відси без бою і без стра­ти ча­су. А тут ту­хольці впер­ли­ся, мов ца­пи ро­га­ми. Ну, та що мені зро­бить? Як не мож­на, то не мож­на!

    - Ні, бо­яри­не, так не ка­жи! По­ки що ти все-та­ки в мон­гольських ру­ках, так са­мо, як я. Му­сиш во­ли­ти їх во­лю.

    - Але що ж я їм удію?

    - Я, мо­же, міг би тобі ста­ти в при­годі, бо­яри­не. Я вдяч­ний тобі за твоє нинішнє ми­ло­сер­дя наді мною. Ко­ли хо­чеш, то я пос­лу­жу тобі сьогодні.

    - Ти? Мені? - скрик­нув зди­во­ва­ний бо­ярин.- Що ж ти мо­жеш зро­би­ти для ме­не?

    - Я знаю стеж­ку з сеї кітло­ви­ни, без­печ­ну а скри­ту, про яку не знає ніхто в

    Тухлі, окрім мой­ого батька й ме­не. Стеж­ки тої не пильну­ють. Ту­ди мож­на ви­вес­ти відділ мон­голів на­верх і об­са­ди­ти ни­ми вивіз, а тоді лег­ка річ бу­де роз­ва­ли­ти засіки й вий­ти з сеї до­ли­ни.

    Боярин сто­яв мов ос­товпілий пе­ред Мак­си­мом, ушам своїм віри не йняв. «Нев­же ж се мо­же бу­ти?»- блис­ну­ло в йо­го го­лові і знов по­темніло, і щось за­щеміло в йо­го серці. Хоч і як до­не­дав­на він во­ро­гу­вав на Мак­си­ма, то все-та­ки йо­му по­до­ба­ла­ся йо­го ли­царська твердість і нез­ламність; тож те­пер, ко­ли по­чув такі

    Максимові сло­ва, йо­му зда­ва­ло­ся, що в йо­го серці рветься щось гли­бо­ке і свя­те, рветься ос­татнє пас­мо віри в чесність і постійність лю­дей.

    - Хлопче,- скрик­нув він,- що се ти го­во­риш? Ти мав би хотіти зро­би­ти щось подібно­го?

    - А що ж, бо­яри­не,- ска­зав напівсум­но, а напівна-смішли­во Мак­сим,- сам же ти ска­зав, що си­ла со­ло­му ло­мить.

    - Але ти, ти, що не­дав­но ще при­ся­гав­ся, що «во­лю, мов­ляв, умер­ти, ніж по­да­ти­ся на зра­ду»?

    - Що діяти,- ска­зав знов так са­мо Мак­сим,- як не мож­на до­дер­жа­ти при­ся­ги, то не мож­на.

    - І ти, з та­кою по­дат­ли­вою на­ту­рою, смієш ду­ма­ти, що моя доч­ка бу­де лю­би­ти те­бе? - скрик­нув гнівно бо­ярин.

    - Боярине,- відка­зав терп­ко Мак­сим,- не зга­дуй про неї!

    - А ви­диш, як те­бе се вко­ло­ло! - ска­зав бо­ярин.- Вид­но, що я прав­ду ка­жу.

    - Хто знає, бо­яри­не, хто знає! У нас воєнний час, війна вчить уся­кої шту­ки. А що, як­би…

    - Якби що? Чо­му не до­го­во­рюєш? - скрик­нув Ту­гар Вовк.

    - Нічого, нічо­го! Я тільки ще раз пи­таю те­бе: чи прий­меш моє пред­ло­жен­ня?

    - Але чи нап­рав­ду ти ду­маєш вес­ти мон­голів про­ти своїх ту­хольців?

    - Направду, ко­ли тільки бу­де мож­на…

    - Як то, ко­ли бу­де мож­на? То зна­чить, ко­ли стеж­ка не бу­де пильно­ва­на?

    - Ні, я за те ру­чу, що стеж­ка не бу­де пильно­ва­на і що прой­де­мо в білий день не­замічені, ко­ли тільки не бу­де якої іншої пе­реш­ко­ди.

    - А яка ж би мог­ла бу­ти?

    - Я… не знаю…


    - Коли так, то нічо­го й ба­ри­ти­ся дов­го. Ходімо до Бу­рун­ди!

    - Іди сам, бо­яри­не, і ска­жи йо­му те, що я отеє тобі ска­зав. Про мож­ли­ву пе­реш­ко­ду не пот­ре­буєш зга­ду­ва­ти, бо я ще раз ру­чу тобі, що ані ту­хольці, ані ніякі інші збройні лю­ди нам не пе­реш­ко­дять, а інші пе­реш­ко­ди чей не зля­ка­ють ва­ших смільчаків.

    - Нехай і так,- ска­зав Ту­гар Вовк.

    - І про­си йо­го, щоб велів роз­ку­ва­ти ме­не, бо в тих лан­цю­гах годі мені бу­де.

    - Се ро­зуміється са­мо со­бою,- ска­зав бо­ярин і пішов, уся­ко мірку­ючи по до­розі.

    Які три­вожні, які страшні, пе­кельні хвилі пе­ре­бу­вав Мак­сим за той час, по­ки бо­ярин пішов звіща­ти Бу­рун­ду про йо­го намір! Схо­пив­ши го­ло­ву в ру­ки, сидів він у страшній не­пев­ності, ло­вив ву­хом уся­кий най­лег­ший ше­лест, не­мов ждав при­хо­ду ко­гось най­до­рож­чо­го йо­го сер­цю. Він тремтів увесь, не­мов у ли­хо­радці, і сік зу­ба­ми, мов на мо­розі. Але хвилі пли­ли так ти­хо, спокійно, ліни­во, і кож­да з них мов ост­ри­ми мед­ве­жи­ми кігтя­ми впи­ва­ла­ся в йо­го сер­це. А ко­ли так не ста­неться, як ка­за­ла Ми­рос­ла­ва, і бо­ярин поч­не на­ля­га­ти, щоб він спов­няв свою обіцян­ку? Ну, звісна річ, смерті йо­му не ми­ну­ти, на смерть він го­тов віддав­на,- але вми­ра­ти, не до­дер­жав­ши сло­ва чо­ловікові, який на те сло­во пок­лав­ся, яко­го бу­дучність, мо­же, й жит­тя, ле­жить на тім слові, вми­ра­ти зрад­ни­ком хоч би тільки в очах зрад­ни­ка - се страш­но, се му­ка, се гірше са­мої смерті. Але й са­ма смерть бу­ла йо­му те­пер, після ба­чен­ня з Ми­рос­ла­вою, да­ле­ко страшніша, ніж пе­ред го­ди­ною, ніж тоді, ко­ли він сидів се­ред ву­лиці і не­по­руш­не глядів на по­же­жу рідної ха­ти, ду­ша­чи­ся ди­мом тої по­жежі… Але що се та­ке? В тій хвилі зад­ри­жа­ла зем­ля і стра­шен­ний лускіт пот­ряс повітрям. Гамір зняв­ся в та­борі, крик, брязкіт оруж­жя,- що се та­ке ста­ло­ся? Мак­сим зірвав­ся на рівні но­ги і сплес­нув у до­лоні, аж заб­ряж­ча­ли йо­го пу­та. Радість, радість! Се ту­хольці пра­цю­ють. Се во­ни бу­ду­ють оту за­ва­ду, що спи­нить мон­голів і не дасть йо­му бу­ти зрад­ни­комі Те­пер йо­му мож­на й умер­ти спокійно, бо він навіть во­ро­гові не зло­мить сво­го сло­ва. Сер­це йо­го би­ло­ся жи­во, го­лос­но,- він не міг ви­сидіти на місці, але по­чав хо­ди­ти по на­меті. Гамір у та­борі по­чав сти­ха­ти, і в тій хвилі вбіг бо­ярин до на­ме­ту. Ли­це йо­го ясніло радістю і вдо­во­лен­ням.

    - Хлопче,- ска­зав він жи­во,- ду­же впо­ру прий­шло твоє пред­ло­жен­ня. Во­но ви­ря­ту­ва­ло ме­не з ве­ли­кої біди. Ти чув той гук? Хитрі твої ту­хольці: роб­лять засіки і по­за­ду нас. Жи­во хо­ди до на­чальни­ка, він уже зби­рає відділ, що має йти з то­бою. Нам тре­ба швид­ко ви­до­бу­ти­ся відси - тут не­без­печ­но.

    Мов острі ножі, вра­зи­ли в сер­це Мак­си­ма ті сло­ва. Будь-що-будь, а йо­му тре­ба бу­ло припізни­ти похід аж до тої хвилі, ко­ли він ста­неться не­мож­ли­вим.

    - А се відко­ли, бо­яри­не, ви по­ча­ли ля­ка­ти­ся хлопських засіків? Я не ду­маю, щоб так наг­ло яка не­без­пе­ка гро­зи­ла мон­го­лам. Не­хай собі ту­хольці бав­ляться засіка­ми, - жи­во ми зже­не­мо їх із них. А ква­пи­тись нам нічо­го, бо й так, ба­чиш, ще не роз­видніло­ся. А по­ки не ста­не зовсім вид­но, по­ти й ви­хо­ду, про який ка­жу, не знай­де­мо.

    - Але що ж се за вихід та­кий, що тільки вдень мож­на йо­го знай­ти?

    - Слухай, бо­яри­не, що за вихід. У нашім ого­роді в однім місці під верст­вою землі ле­жить ве­ли­ка пли­та. Тре­ба ви­най­ти се місце, відко­па­ти і відва­ли­ти пли­ту, а тоді ввійде­мо до тісно­го, поміж підземні ска­ли про­роб­ле­но­го хідни­ка, який ви­ве­де нас аж на го­ру, прос­то на Яс­ну по­ля­ну, там, де ти не­дав­но ба­чив мой­ого батька.

    - Ну, чо­го ж тут че­ка­ти? Ходімо за­раз і шу­кай­мо! - скрик­нув бо­ярин.

    - Добре тобі мо­ви­ти, бо­яри­не, тільки од­но за­був, що се­ло згоріло, пло­ти й бу­дин­ки наші по­горіли, знак, по яко­му мож­на бу­ло пізна­ти те місце, та­кож згорів, так що на­по­тем­ки я ніяким світом не знай­ду йо­го. Та й ще раз ка­жу: чо­го ква­пи­ти­ся, ко­ли хід наш без­печ­ний і се­ред біло­го дня?

    - Га, не­хай бу­де й по-твой­ому,- ска­зав вкінці бо­ярин.- Іду звісти­ти про се

    Бурунду і за­раз приш­лю та­ких, що роз­ку­ють те­бе. Тільки, не­бо­же, ти все-та­ки ли­шиш­ся під вар­тою, бо, ска­жу тобі прав­ду, ані Бу­рун­да, ані я не довіряємо тобі,

    і ско­ро би по­ка­за­ло­ся, що ти зво­диш нас, то будь пев­ний, що смерті не ми­неш.

    - Я се дав­но знаю, бо­яри­не! - ска­зав без­жур­но Мак­сим.

    Знов вий­шов бо­ярин, і швид­ко потім ввійшли два мон­гольські ко­валі, роз­ку­ва­ли


    Максима і зня­ли з нього тяжкі лан­цю­ги. Мов на світ на­ро­див­ся, та­ким лег­ким по­чув се­бе Мак­сим, поз­був­ши­ся тих залізних тя­гарів, що близько до­бу втис­ка­ли­ся йо­му не ли­ше в тіло, але не­мов­би аж у ду­шу. З лег­ким сер­цем і пов­ний надії, він пішов під про­во­дом мон­голів пе­ред на­мет Бу­рун­ди. Бу­рун­да змірив йо­го від ніг до го­ло­ви своїми грізни­ми, ди­ки­ми очи­ма і ска­зав че­рез тов­ма­ча - сю пос­лу­гу сим ра­зом спов­няв для обох Ту­гар Вовк.

    - Рабе,-мовив Бу­рун­да.-Я чув, що ти знаєш вихід а сеї до­ли­ни?

    - Знаю,- відповів Мак­сим.

    - І го­тов по­ка­за­ти йо­го нам?

    - Готов.

    - Якої пла­ти надієшся за те?

    - Ніякої.

    - Для чо­го ж се ро­биш?

    - З доб­рої волі.

    - Де сей вихід?

    - В ого­роді мой­ого батька.

    - Можеш за­раз знай­ти йо­го?

    - Не мо­жу. Все там по­горіло, а вихід гру­бо при­ко­па­ний зем­лею. Ко­ли роз­вид­ниться, знай­ду.

    - Отеє ж роз­вид­нюється. Іди й шу­кай! І слу­хай, що тобі ска­жу. Ко­ли го­во­риш прав­ду, ко­ли знай­деш вихід, то бу­деш свобідний, ще й да­ри одер­жиш. Ко­ли ж ду­риш нас пус­ти­ми сло­ва­ми, то зги­неш у страш­них му­ках.

    - Покладаюсь на твоє сло­во, ве­ли­кий бе­га­ди­ре,- ска­зав Мак­сим,- пок­ла­дай­сь і ти на моє сло­во!

    - Іди ж і шу­кай ви­хо­ду. Ось тобі поміч! Я сам іду з то­бою.

    Як повільно, ог­ляд­но йшов Мак­сим! Як ста­ран­но об-зи­рав кож­дий ку­то­чок, кож­дий камінчик, не­мов ста­ра­ючись прик­ли­ка­ти собі в тям­ку по­ло­жен­ня місце­вості, зміне­не вчо­рашньою по­же­жею! Хоч до ого­ро­ду йо­го батька бу­ло ще да­ле­ко, то він кілька разів зу­пи­няв­ся, при­ля­гав до землі, сту­кав, шпор­тав, а все по­зи­рав на­пе­ред се­бе, до по­то­ку, відки ма­ла прий­ти для нього поміч.

    Слимаковим хо­дом пос­ту­пав відділ на­пе­ред,- уже Бу­рун­да по­чав не­тер­пи­ти­ся.

    - Не гнівай­ся, ве­ли­кий бе­га­ди­ре,- ска­зав Мак­сим.- Учо­раш­ня по­же­жа заг­ла­ди­ла всі сліди людсько­го жит­тя на тій до­лині. Годі мені відра­зу розпізна­ти­ся. От за­раз і бу­де­мо на обійстю мой­ого батька.

    Цікавим оком зир­нув Мак­сим на потік. Гос­по­ди, тобі сла­ва! Бе­ре­ги вже повнісінькі, ще хви­ля - а во­да розіллється по до­лині! Ба, по­ниж­че се­ла, при тіснині, вже вид-ніли­ся ши­рокі річки і став­ки, чер­воні, як кров, від чер­во­ності схо­до­во­го сон­ця. Те­пер, зна­читься, мож­на! Швид­ко поп­ро­ва­див Мак­сим мон­голів на батьків ого­род, швид­ко ви­най­шов місце, де зем­ля глу­хо сту­гоніла, а

    Бурунда, дри­жа­чи з не­терп­ляч­ки, крик­нув мон­го­лам, щоб ко­па­ли.

    Аж те­пер він глип­нув кру­гом і по­ба­чив роз­ли­ту по рівняні во­ду.

    - Га, а се що? - скрик­нув вія, зня­тий яко­юсь не­ви-ясне­ною три­во­гою.

    Тугар Вовк і собі ж зат­ремтів. Тільки Мак­сим сто­яв спокійний, без­жур­ний.

    - Нічого, бе­га­ди­реї Сеї ночі впа­ли дощі в го­рах, а по кождій зливі наш потік ви­ли­ває. Але се нічо­го, сю­ди не до­хо­дить во­да ніко­ли.

    - А, так,- ска­зав Бу­рун­да, пе­ре­ма­га­ючи в собі три­во­гу.

    - Ну, ко­ли так, то ко­пай­те далі!

    Але Мак­сим мо­вив неп­рав­ду. Во­да роз­ли­ва­ла­ся чим­раз шир­ше по рівнині, і тільки несвідущі та за­ля­кані мон­го­ли не мог­ли по­ро­зуміти, що се не повінь, що во­да в по­тоці зовсім чис­та, що не те­че на­пе­ред, не шу­мить, тільки дується вго­ру

    і роз­ли­вається з бе­регів.


    Тим ча­сом ко­пан­ня йшло по­волі, хоч мон­го­ли тру­ди­ли­ся з усеї си­ли. Аж ось і справді рис­калі за­дудніли о щось твер­де. Пли­та! Але пли­та по­ка­за­ла­ся ши­ро­ка, шир­ша, ніж ви­ко­па­на мон­го­ла­ми яма. При­хо­ди­лось роз­ко­пу­ва­ти яму шир­ше, щоб вий­ня­ти її, або роз­би­ва­ти пли­ту. Мак­сим три­вож­ни­ми очи­ма слідив зріст во­ди. Ціла часть до­ли­ни по­ниж­че се­ла бу­ла вже за­ли­та. Ва­лом ко­ти­ла­ся во­да горі до­ли­ною, як­раз у про­тивнім нап­рямі від то­го, в якім пли­ла від віку. Аж ось у мон­гольськім та­борі за­лу­на­ли страшні кри­ки. Во­да вис­ту­пи­ла з бе­регів і ти­сяч­ни­ми по­то­ка­ми роз­ли­ва­ла­ся по та­борі.

    - Рабе, що се зна­чить? - скрик­нув на Мак­си­ма Бу-рун­да.

    - Що ж, бе­га­ди­ре,- відмо­вив Мак­сим,- вид­но, ве­ли­ка ту­ча впа­ла в го­рах, наш потічок дуж­че ви­ли­ває, ніж зви­чай­но. Але нев­же ж вам бо­яти­ся во­ди, що ся­гає по кістки? Роз­би­вай­те пли­ту,- скрик­нув він до мон­голів,- не­хай по­ба­чить ве­ли­кий бе­га­дир, що я не об­ду­рю­вав йо­го!

    Загримали мон­гольські то­по­ри о пли­ту, але пли­та бу­ла гру­ба і міцна, годі бу­ло її роз­би­ти.

    - Гримайте ліпше! - кри­чав Бу­рун­да, не мо­жу­чи вже те­пер опа­ну­ва­ти своєї три­во­ги на вид тої во­ди, що за­ли­ва­ла од­нос­тай­ним озе­ром ве­ли­ку часть ту­хольської до­ли­ни і ва­лом ко­ти­ла­ся прос­то до них. Але пли­та бу­ла ту­хольської вдачі і опи­ра­ла­ся до ос­татньої змо­ги. Та ось во­на лус­ну­ла; ще один друж­ний удар - і во­на, роз­би­та на кусні, впа­ла до­до­лу, а ра­зом з нею впа­ли й ті мон­го­ли, що сто­яли на ній. Тем­не гир­ло підзем­но­го хідни­ка по­ка­за­ло­ся очам згро­мад­же­них.

    - Видиш, бе­га­ди­ре! - ска­зав Мак­сим.- Ска­жи сам, чи об­ду­рю­вав я те­бе?

    Але Бу­рун­да якось не ра­ду­вав­ся відкри­тим хідни­ком. Ва­лом надбігла во­да і зап­люс­котіла при но­гах мон­голів. Ще хви­ля, і з ве­се­лим плюс­ко­том по­ли­ла­ся во­да в но­вовідкри­ту яму.

    - Спиніть во­ду, спиніть во­ду! - кри­чав Бу­рун­да, і ки­ну­лись мон­го­ли га­ти­ти во­ду дов­ко­ла ями. Але й се вже бу­ло запізно. Во­да пок­ри­ла зем­лю, гли­на розм'якла і розп­ли­ва­ла­ся бо­ло­том у ру­ках мон­голів - та­ка гать не мог­ла спи­ни­ти во­ди, яка чим­раз сильніше, з усіх боків ва­ли­ла­ся в яму, дов­го плюс­котіла і ще­за­ла в ній, по­ки вкінці не на­пов­ни­ла її зовсім. Мов ос­товпілі сто­яли мон­го­ли над ямою і ди­ви­ли­ся, як во­да за­ли­ва­ла ос­татній їх вихід із до­ли­ни.

    - Рабе! - ска­зав Бу­рун­да до Мак­си­ма.- Чи се твій вихід?

    - Бегадире, чи мо­жу ж я роз­ка­зу­ва­ти во­дам? - відповів Мак­сим.

    Бурунда нічо­го не відповів, а ли­ше ди­вив­ся кру­гом на во­ду, що чим­раз груб­шою верст­вою пок­ри­ва­ла до­ли­ну. Вже глад­ким дзер­ка­лом іскри­ла­ся во­да по цілій до­лині, тільки де-де ви­зи­ра­ли, мов не­ве­личкі ост­ро­ви, кус­ни­ки су­хої землі. В мон­гольськім та­борі був крик і замішан­ня, хоч во­да до­хо­ди­ла мон­го­лам лед­ве до кісток.

    - Бегадире,- ска­зав Мак­сим до Бу­рун­ди, ба­ча­чи, що той за­би­рається вер­та­ти до свой­ого на­ме­ту,- при­га­дую тобі твоє сло­во. Ти ска­зав, що, як по­ка­жу тобі вихід, бу­ду вільний. Я по­ка­зав тобі вихід.

    - І вихід оду­рив ме­не. Тоді бу­деш вільний, як усі вий­де­мо з сеї до­ли­ни, не бор­ше!

    І Бу­рун­да пішов ро­би­ти по­ря­док у своїм змішанім війську, а за ним пішла й йо­го дру­жи­на.

    Монгольське військо сто­яло дов­ги­ми ря­да­ми, по кістки в воді, сум­не, без­рад­не.

    Хоч і як мілка бу­ла во­да, але то­та її ма­са, що вкри­ла вже всю до­ли­ну, глад­ка, прозірчас­та, мов блис­ку­че роз­топ­ле­не скло, і той во­до­пад, що, мов світля­ний стовп, сто­яв над во­дя­ною пло­щею і раз у раз до­ли­вав до неї но­вої во­ди,- от що ля­ка­ло мон­голів. Але годі бу­ло сто­яти! Са­ма три­во­га, сам вид грізної не­без­пе­ки по­буд­жу­ва­ли тих лю­дей до яко­гось діла, хоч би й безп­лод­но­го, до ру­ху.

    Конечно тре­ба бу­ло щось зро­би­ти, стрібу­ва­ти щас­тя, бо інак­ше - Бу­рун­да чув се доб­ре - вся та ма­са мон­голів піде врозтіч, розбігається, гна­на влас­ною три­во­гою. Бу­рун­да велів ціло­му війську зібра­ти­ся до­ку­пи, зби­ти­ся в тісну ма­су.

    - Що ви, мужі чи ко­ти, що так боїте­ся тих кількох кра­пель во­ди? Чи такі ж то ріки пе­ре­бу­ва­ли ми? Що сей потік про­ти Яїка, і Вол­ги, і До­ну, і Дніпра? Не бійте­ся, во­да по кістки не зду­жає за­то­пи­ти вас! Далі до ви­во­зу» На­па­де­мо всі зби­тою ма­сою! Не дбай­мо на стра­ти» Тіо-біда му­сить бу­ти на­ша!


    Так кри­чав Бу­рун­да і пішов пе­ре­дом. Двиг­ну­лась за ним мон­гольська си­ла, бро­дя­чи в воді з го­лос­ним плюс­ко­том, від яко­го лу­на­ли го­ри і стог­на­ли ліси.

    Але на сто кроків від ви­во­зу стрінув їх убійчий град каміння, ки­да­но­го ме­тав­ка­ми. Ве­ликі кам'яні круг­ля­ки, щер­ба­те ка-мшня і річний піща­ник - усе те ва­ли­ло в зби­ту гро­ма­ду мон­голів, дру­хо­та­ло кості, роз­би­ва­ло го­ло­ви. Кров'ю за- чер­воніла­ся во­да під їх но­га­ми. Нез­ва­жа­ючи на крик Бу-рун­ди, військо розс­ко­чи­ло­ся, най­більша час­ти­на по­да­ла­ся взад, там, де не мог­ло до­сяг­ну­ти її каміння. Вкінці й сам Бу­рун­да з реш­тою своїх най­сміліших тур­ко­манів му­сив відсту­пи­ти, бо град каміння чим­далі ста­вав дуж­чий, а мон­гольські стріли не ро­би­ли ту­хольцям ніякої шко­ди. Ту­гар Вовк зир­нув пильно на во­рожі ста­но­ви­ща і по­ба­чив, що при найбільшій ме­тавці, яка не­нас­тан­но ки­да­ла то тяжкі бри­ли, то цілі кірці дрібно­го каміння на мон­голів, сто­яла йо­го донька

    Мирослава се­ред кількох віко­вих уже ту­хольців і кер­му­ва­ла всіма ру­ха­ми страш­ної ма­ши­ни. Мак­сим дав­но вже по­ба­чив її й не зво­див із неї очей. Як рад би був він те­пер сто­яти ко­ло неї, і слу­ха­ти її смілих, ро­зум­них роз­казів, і по­ра­жа­ти во­ро­га по її по­ка­зу! Та ба, не так йо­му су­ди­ло­ся! Ось він стоїть сам се­ред тих во­рогів, прав­да, без кай­данів, та все-та­ки без^-оруж­ний, не­вольник, і ба­жає, щоб хоть камінь, ки­не­нии її ру­кою, закінчив йо­го жит­тя і йо­го му­ку.

    Тугар Вовк сіпнув йо­го за ру­кав.

    - Годі там вдив­ля­ти­ся, хлоп­че,-ска­зав він.-Здуріла моя донька та он що ви­роб­ляє! Але нам усе-та­ки кру­то при­хо­диться. Чи у вас такі по­вені час­то бу­ва­ють?

    - Такі? Ніко­ли.

    - Як то? Ніко­ли?

    - А так, бо се не повінь. Ад­же ж ба­чиш, що во­да чис­та.

    - Не повінь? А що ж?

    - Хіба ж ти ще не до­га­дав­ся, бо­яри­не? Ту­хольці за­га­ти­ли потік, щоб за­ли­ти во­дою до­ли­ну.

    

    - Загатили! - скрик­нув бо­ярин.- Зна­чить…

    - Значиться, во­да бу­де раз у раз більша­ти, по­ки…

    - Поки що?

    - Поки всіх нас не за­то­пить! От що! Бо­ярин ку­ла­ком уда­рив се­бе в го­ло­ву.

    - І ти се знав на­пе­ред?

    - Знав, від твоєї доньки. Се, бо­яри­не, мій батько та­ке при­ду­мав.

    - О, прок­лят­тя! І чо­му ж ти не ска­зав мені сього бор­ше?

    - Нащо?

    - Мл бу­ли б хоч оба спас­ли­ся.

    - На се ще маємо час,- ска­зав спокійно Мак­сим.-. Тільки держімся ра­зом, і ко­ли б що до чо­го, не дай ме­не, бо­яри­не, бе­зо­руж­но­го, скрив­ди­ти.

    - Се ро­зуміється,- ска­зав бо­ярин,- тільки що ж нам ро­би­ти?

    - Поки що не­ма ще стра­ху,- відка­зав Мак­сим.- Потік ма­лий, а до­ли­на ши­ро­ка, во­да при­бу­ває ду­же по­волі. Але се не­дов­го так бу­де. Мо­же, за півго­ди­ни при­бу­де з гір прав­ди­ва повінь і жи­во на­пов­нить цілу до­ли­ну. До ве­чо­ра вже бу­де по цілій до­лині во­да ви­ще, ніж най­ви­щий муж. А нам кон­че тре­ба про­дер­жа­ти­ся до то­го ча­су. Бо по­ки ще мон­го­ли бу­дуть живі, то, пев­но, не ви­пус­тять нас жи­вих із своїх рук.

    - Але до то­го ча­су во­ни мо­жуть розсікти нас.

    - Не бійся, бо­яри­не. Чо­ловік у не­без­пеці ду­же смир­ний, дбає про се­бе, а не про смерть іншо­го. Ста­рай­мось тільки ви­най­ти для се­бе без­печ­не місце, де би нас во­да не за­то­пи­ла, як при­бу­де повінь.

    За час тої роз­мо­ви між бо­яри­ном і Мак­си­мом мон­го­ли зовсім уже відсту­пи­ли від бе­ре­га і сто­яли се­ред во­ди, не зна­ючи, що діяти. Во­да ся­га­ла вже до колін.


    Бурунда лю­то глядів на то­го нес­подіва­но­го во­ро­га, що не ля­кав­ся йо­го гнівно­го го­ло­су, ані йо­го бо­га­тирської ру­ки. Він ко­пав йо­го но­га­ми, плю­вав на нього, ганьбив йо­го най­згірд-ніши­ми сло­ва­ми, але во­рог ти­хо, спокійно хлю­потів по до­лині, хви­лю­вав ле­генько, і ріс, і ріс чим­раз ви­ще. Вже ся­гав мон­го­лам до колін, ут­руд­ню­вав їм хід, відби­рав охо­ту до бою, ос­лаб­лю­вав військо­ву карність. Що се все ма­ло зна­чи­ти? Нев­же ж во­да дов­го бу­де ще зма­га­ти­ся? Ко­ли дійде до по­яса, то тоді вся­кий рух бу­де ут­руд­не­ний і ту­хольці своїм камінням по­вистрілю­ють їх, мов ка­чок! Але во­да ще бу­ла чис­та, яс­на; тільки там, ку­ди бре­ли мон­го­ли, сто­яли ши­рокі бо­ло­тяні ка­люжі.

    Тугар Вовк приб­ли­зив­ся до Бу­рун­ди.

    - Великий бе­га­ди­ре,- ска­зав він,- ми в ве­ликій не­без­пеці.

    - Чому? - спи­тав грізно Бу­рун­да.

    - Сеся во­да не бу­де опа­да­ти, бо наші во­ро­ги за­га­ти­ли потік, щоб за­то­пи­ти в тій до­лині всю мон­гольську си­лу.

    - Га! - скрик­нув Бу­рун­да.- І ти, ра­бе по­га­ний, смієш мені го­во­ри­ти се, ко­ли сам зап­ро­ва­див нас у се­сю за­пад­ню?

    - Зважай, ве­ли­кий бе­га­ди­ре, що я не міг для зра­ди зап­ро­ва­ди­ти вас сю­ди, бо що вам гро­зить, те гро­зить і мені.

    - О, я знаю те­бе! Ти ж і сеї ночі хо­див до них тор­гу­ва­ти­ся за згу­бу мон­голів.

    - Коли б я в тій цілі хо­див, то чи ду­маєи, бе­га­ди­ре, що, зна­ючи згу­бу мон­голів, я був би вер­тав­ся ги­ну­ти ра­зом з ни­ми?

    Бурунда вспо­коївся тро­ха.

    - Що ж нам діяти?- спи­тав він.- Нев­же ж та­ки так ги­ну­ти?

    - Ні, нам тре­ба бо­ро­ни­ти­ся. Ще хви­ля, бе­га­ди­ре, а тоді прий­де з гір прав­ди­ва повінь, і во­на швид­ко на­пов­нить се­сю до­ли­ну. Про­ти неї пе­ре­довсім тре­ба бо­ро­ти­ся нам.

    - Але як?

    - Вели свой­ому війську, по­ки во­да прозірчас­та, зби­ра­ти з дна каміння і клас­ти на ку­пи, ви­со­ко, по­над по-всрхність во­ди. Сто­ячи на них, ми змо­же­мо обо­ро­ни­ти­ся й від слаб­шо­го во­ро­га - ту­хольців.

    Не роз­ду­му­ючи дов­го, ви­дав Бу­рун­да війську на­каз зби­ра­ти каміння і клас­ти на ку­пи, кож­дий відділ для се­бе. Той на­каз, що не гро­зив ніякою не­без­пе­кою, по­до­бав­ся мон­го­лам, а надія сто­яти на сухім і не ла­зи­ти по-виш колін у воді до­да­ла їм ду­ху. З радісним кри­ком во­ни ки­ну­ли­ся врозбрід по до­лині, зби­ра­ючи каміння і стя­га­ючи йо­го на ку­пи. Ту­хольці сто­яли на своїх стінах дов­ко­ла озе­ра і ре­го­та­ли­ся, див­ля­чись на їх ро­бо­ту.

    - Сюди, сю­ди! - кли­ка­ли во­ни мон­голів.- У нас каміння до­сить, усіх вас обділи­мо!

    Але ко­ли де­які мон­го­ли над­то наб­ли­жа­ли­ся до їх ста­но­вищ, за­раз скрипіла ма­ши­на і жуж­мом летіло каміння на не­щас­них, що, бро­дя­чи в гли­бокій воді, хо­ва­ли­ся, мор­ду­ва­ли­ся, а втіка­ти не мог­ли. Хо­тя-не-хо­тя му­си­ли те­пер мон­го­ли дер­жа­ти­ся на се­ре­дині до­ли­ни, зда­ле­ка від ту­хольських ме­та­вок. Бу­рун­да тро­хи не ска­зив­ся в своїй не­мочі, ви­дя­чи гордість, чу­ючи насміхи ту­хольців.

    - Ні, се не мо­же бу­ти! - скрик­нув він.- Гей, до ме­не, мої вірні тур­ко­ма­ни!

    Найсміліший відділ мон­гольсько­го війська зібрав­ся дов­ко­ла нього - хло­пи як дуб'я, як сте­пові тиг­ри, з яких шку­ри ма­ли по­на­пи­нані на собі. Він поп­ро­ва­див

    їх про­ти од­но­го ту­хольсько­го ста­но­ви­ща, ви­су­не­но­го на­пе­ред, самітно­го, на острім, щер­батім об­риві. Не­ве­лич­ка куп­ка ту­хольців сто­яла там ко­ло но­вої ме­тав­ки.

    - Затроєними стріла­ми на них! - крик­нув Бу­рун­да, і, мов шер­шені, зас­вистіли стріли в повітрі. Зой­кну­ли по­ра­нені ту­хольці і заміша­ли­ся, а мон­го­ли з радісним кри­ком пос­ту­пи­ли на­пе­ред.

    - Не да­вай­те їм гро­ма­ди­ти­ся! - крик­нув Бу­рун­да.- Не да­вай­те їм ки­да­ти на нас каміння! Тут мо­же­мо вкрі-пи­ти­ся.

    І він поділив свій відряд на дві по­ло­ви­ни: од­на ма­ла не­нас­тан­но стріля­ти на во­ро­же ста­но­ви­ще, а дру­га - гро­ма­ди­ти на ку­пу каміння для охо­ро­ни від во­ди.


    Тугар Вовк і Мак­сим, кот­рих Бу­рун­да невідлуч­но про­ва­див із со­бою, та­кож прик­ла­да­ли рук до ро­бо­ти - зно­си­ли каміння і ски­да­ли йо­го на ку­пу. Але ся ро­бо­та ста­ва­ла чим­раз труднішою. Во­да до­хо­ди­ла вже до по­яса. По­ча­ло не ста­ва­ти каміння, а ку­па ще не до­ся­га­ла до по­верхні во­ди. Бу­рун­да ко­ман­ду­вав над стрільця­ми. Вже де­сять ту­хольців бу­ло ра­не­них; во­ни ко­на­ли від страш­ної га­дю­чої от­ру­ти, що діста­лась їм у кров,- на ті ра­ни да­ремні бу­ли всі ліки За­ха­ра

    Беркута.

    - Покиньте, діти, се ста­но­ви­ще! - ска­зав За­хар.- Не­хай він стоїть собі тут пе­ред стрімкою стіною! Ви­ря­ту­ва­тись ту­ди не змо­же, а ще, до то­го, ма­ючи во­ду під но­га­ми!

    Тухольці по­ки­ну­ли ста­но­ви­ще. Втішно бро­ди­ли мон­го­ли по воді, зно­ся­чи каміння на ку­пу. Вкінці каміння зовсім не ста­ло.

    - Годі вам, хлопці, тя­га­ти каміння,- ска­зав до своїх во­яків Бу­рун­да.- Стрільці з лу­ка­ми, ста­вай­те на ку­пу і стріляй­те на тих хлопів! Реш­та за мною! Му­си­мо здо­бу­ти се ста­но­ви­ще, вид­ря­па­ти­ся горі сею стіною, хоч не­хай тут і не­бо ва­литься! Ви, ра­би, та­кож зі мною! По­ка­зуй­те до­ро­гу!

    - Бегадире,- ска­зав Мак­сим че­рез ус­та Ту­га­ра Вов­ка,- ту­ди дар­ма нам дер­ти­ся, ту­ди не­ма стеж­ки вго­ру.

    - Мусить бу­ти! - скрик­нув Бу­рун­да і ки­нув­ся в во­ду, а за ним йо­го тур­ко­ма­ни.

    Грунт у тім місці був нерівний. Мон­го­ли хов­за­ли­ся, па­да­ли,- во­да, ру­ша­на лег­ким вітром, би­лась сильни­ми хви­ля­ми о стрімкі ска­ли і ут­руд­ню­ва­ла їм до­ро­гу.

    Хоч від мон­гольсько­го ста­но­ви­ща до бе­ре­га бу­ло не дальше як двісті кроків, усе ж та­ки во­ни май­же півго­ди­ни пот­ре­бу­ва­ли, щоб дійти ту­ди. Тільки ж під са­мою ска­лою во­да бу­ла ще глиб­ша, май­же по па­хи, а стеж­ки горі ска­лою не бу­ло ніякої. За­те з сусідніх ту­хольських ста­но­вищ летіло каміння на смільчаків, і хоч більша йо­го час­ти­на да­рем­но гри­ма­ла о ска­лу або па­да­ла в во­ду, то все ж ста­но­ви­ще Бу­рун­ди в тім місці бу­ло ду­же не­вигідне й не­ко­рис­не.

    - Може, твої мо­лодці вміють доб­ре ла­зи­ти,- кеп­ку­вав собі Мак­сим,- ту­ди горі сею стіною мож­на вид­ря­па­ти­ся на­верх.

    Але нікот­рий із тур­ко­манів-сте­по­виків не вмів дря­па-ти­ся горі стрімки­ми кам'яни­ми стіна­ми.

    - Коли так,- ска­зав Мак­сим,- то поз­воль, бе­га­ди­ре, мені пер­шо­му вилізти і по­ка­за­ти вам до­ро­гу!

    Але Бу­рун­да вже й не слу­хав тих слів, що іншо­го на­ду­му­ючи. Він знов розділив свою дру­жи­ну над­воє: од­ну часть ли­шив на здо­бутім ста­но­вищі, за за­хис­том вис­таю-чо­го скально­го реб­ра, а з дру­гою част­кою, під про­во­дом Мак­си­ма й

    Тугара Вов­ка, пішов дальше - шу­ка­ти ко­риснішо­го місця. Але ско­ро тільки ку­па

    їх, по по­яс бро­дя­чи в воді, ви­хи­ли­ла­ся з-за за­хи­ще­но­го при­беріжка, ко­ли ра­зом

    із го­ри, з ту­хольських ма­шин, по­си­па­ло­ся на них каміння. Май­же по­ло­ви­на цілої гро­ма­ди відра­зу по­ляг­ла го­ло­ва­ми, реш­та му­си­ла вер­та­ти­ся.

    - Ходімо на своє без­печ­не ста­но­ви­ще, бе­га­ди­ре,- ска­зав Ту­гар Вовн.- Чи чуєш, який шум і крик по до­лині,- ма­буть, повінь збли­жається!

    Боярин ска­зав прав­ду. Страш­ний шум во­до­па­ду, від кот­ро­го аж зем­ля дриґотіла, звіщав, що во­да при­бу­ла ве­ли­ка. Ка­ла­мут­ним ва­лом ко­ти­ли­ся від во­до­па­ду ве­ли­чезні хвилі; ціла по­верх­ня ши­ро­ко­го озе­ра збен­те­жи­ла­ся, пок­ри­ла­ся піною.

    Замість чис­то­го, спокійно­го дзер­ка­ла бу­шу­ва­ли те­пер люті во­ди, кру­ти­ли­ся з ши­по­том ви­ри, гой­да­ло­ся і би­ло­ся в кам'яних бе­ре­гах роз­бур­ха­не мо­ре. Страш­но бу­ло гля­ну­ти те­пер по до­лині! Тут і там, мов чорні ост­ро­ви, видніли­ся з во­ди ку­пи мон­голів. Ані сліду яко­го-будь військо­во­го по­ряд­ку не бу­ло вже між ни­ми.

    Мов по­ло­ва, розсіяна з ку­пи буй­ним вітром, так розсіялась їх си­ла по до­лині, бо­рю­чись із хви­ля­ми, десь-ку­дись з тру­дом пря­му­ючи, кри­ча­чи і прок­ли­на­ючи.


    Ніхто ніко­го не слу­хав, ні про ко­го не дбав. Одні сто­яли на наг­ро­мад­же­них ку­пах каміння, щас­ливі, що хоч на хви­лю бу­ли за­без­пе­чені від на­по­ру во­ди. Інші то­ну­ли в воді по па­хи, по шию, підпи­ра­ючись на свої спи­си або ма­ха­ючи вго­ру своїми лу­ка­ми. Але більша часть по­ки­да­ла лу­ки, котрі, мов со­ло­ма, кру­ти­ли­ся в ви­рах. Де­які ски­да­ли з се­бе ко­жу­хи і пус­ка­ли їх з во­дою, хоч самі сікли зу­ба­ми з зкмна, ба­жа­ючи тільки влег­ши­ти се­бе як-не­будь. Котрі бу­ли ниж­чо­го рос­ту, чіпа­ли­ся ви­со­ких і ва­ли­ли їх із ніг, ра­зом з ни­ми ще в воді ше­ме­чу­чись та бо­ри­ка­ючись. Де­які пус­ка­ли­ся вплав, хоч самі не зна­ли, ку­ди й за­чим плис­ти, бо опо­ри не бу­ло ніде ніякої. Ку­пи каміння, на­ки­дані се­ред по­ля в ос­танній хвилі, мог­ли помісти­ти на собі тільки не­ве­лич­ке чис­ло щас­ливців, і ті бу­ли ме­тою смер­тельної за­висті, без­тям­них прок­лять з бо­ку тих, що по­то­па­ли. Дов­ко­ла кож­ної ку­пи тис­ну­лись їх ти­сячі, ска­же­них, ре­ву­чи, до­ма­га­ючись і собі сто­яти на без­печнім місці. Да­рем­но ті, що сто­яли на камінню, тол­ку­ва­ли їм, що ку­па не мо­же помісти­ти всіх, що ко­мусь же тре­ба ги­ну­ти,- ніхто не хотів ги­ну­ти, всі дер­ли­ся на каміння. Ті, що сто­яли на ку­пах, му­си­ли бо­ро­ни­ти­ся від то­го на­по­ру, не хо­тя­чи самі ги­ну­ти. Заг­ри­ма­ли мо­ло­ти і то­по­ри мон­гольські о ру­ки й че­ре­пи са­мих же мон­голів. Брат не знав бра­та в тій страшній хвилі близької смерті; то­ва­риш мор­ду­вав то­ва­ри­ша з більшою лютістю, ніж мор­ду­вав би во­ро­га. Ті з по­то­па­ючих, що сто­яли зза­ду, ближ­че нес­хиб­ної во­дя­ної смерті, тис­ли­ся на­пе­ред; ті, що сто­яли при са­мих ку­пах, вис­тав­лені на уда­ри своїх то­ва­ришів, з зой­ком пер­ли­ся взад; се­редні ревіли з бо­лю й три­во­ги, стис­нені з усіх боків, вдав­лю­вані й задніми, й пе­редніми в во­ду. Де­які, вже то­ну­чи, ха­па­ли­ся ще під во­дою за на­ва­ле­не в ку­пи каміння і своїми су­до­рож­ни­ми ру­ха­ми ви­ри­ва­ли йо­го з місця. ІГять куп за­ва­ли­ло­ся, і всі, що сто­яли на них, по­па­да­ли в во­ду, зрівня­ли­ся з ти­ми, від ко­го бо­ро­ни­ли­ся. А ті знов, не­щасні, бе­зумні з смер­тельної три­во­ги, за кож­дим ра­зом підніма­ли радісний ок­рик, ко­ли но­ва ку­па роз­ва­лю­ва­лась і нові жерт­ви па­да­ли в па­ще­ку страш­но­го, без­жалісно­го во­ро­га.

    Деякі по­па­да­ли в прав­ди­ву манію вби­ван­ня та ни­щен­ня. Ось один, рос­том ве­ле­тень, з по­синілим ли­цем, з за­тис­не­ни­ми зу­ба­ми і по­ку­са­ни­ми до крові гу­ба­ми, носліп ва­лить своїм то­по­ром по го­ло­вах своїх то­ва­ришів, хто тільки під- па­деться йо­му під ру­ки, а ко­ли ніхто не підпа­дається, ва­лить по кро­ва­вих кле­ко­чу­чих і запіне­них хви­лях.

    Другий, ре­го­чу­чись істе­рич­но, спи­хає в во­ду тих, ко­му вда­лось ста­ти на якім підви­щен­ню - на ка­мені, на трупі то­ва­ри­ша. Третій ри­чить, мов віл, і гри­має зза­ду по­то­па­ючих у плечі, мов ро­га­ми. Інший, зак­ле­нув­ши ру­ки над го­ло­вою, ри­дає, скиг­лить, пи­щить, мов ди­ти­на. Де­які, нічо­го не ба­ча­чи, крім не­ми­ну­чої смерті, вди­ра­ються на го­ло­ви своїм то­ва­ри­шам, чіпа­ються їх во­лос­ся, при­ги­на­ють їх до­до­лу і то­нуть ра­зом з ни­ми. Мов ри­би на терлі, спер­ши­ся в тіснім ши­поті, тис­нуться, плюс­ко­чуть, вис­тав­ля­ють го­ло­ви з во­ди, то знов то­нуть, ка­ла­му­тять во­ду і ха­па­ють роз­ня­ти­ми ро­та­ми повітря,- так і тут, се­ред ве­ли­ко­го, ка­ла­мут­но­го, роз­бур­ха­но­го озе­ра, кишіли, мор­ду­ва­ли се­бе, то­ну­ли, то знов на хви­лю ви­ха­пу­ва­лись із во­ди, ма­ха­ли ру­ка­ми та го­ло­ва­ми; і знов то­ну­ли й гиб­ли сот­ки, ти­сячі мон­голів. Німо, не­по­руш­не, мов де­рев'яні стов­пи, сто­яли на бе­ре­гах ту­хольці; навіть най­зав­зятіші не мог­ли без дрожі, без зой­ку, без сліз глядіти на ту гро­мад­ну за­ги­бель лю­дей.

    Мов ос­товпілий глядів на сю страш­ну кар­ти­ну Бу-рун­да-бе­га­дир. Хоч йо­му са­мо­му гро­зи­ла не мен­ша не­без­пе­ка, хоч во­да у йо­го лю­дей ся­га­ла вже по па­хи, а бистрі течії, що пот­во­ри­ли­ся в воді, ва­ли­ли їх із ніг і на­га­ду­ва­ли їм наг­лу пот­ре­бу по­во­ро­ту на своє без­печ­не ста­но­ви­ще,- то прецінь дов­гу хви­лю Бу­рун­да сто­яв на місці, рву­чи собі во­лос­ся і ви­да­ючи з гор­ла страшні, без­зв'язні ок­ри­ки на вид за­ги­белі сво­го війська. Ніхто не смів обізва­ти­ся до нього сло­вом у тій страшній хвилі: всі сто­яли дов­ко­ла нього, трем­тя­чи, бо­ри­ка­ючись з над­сильним во­ро­гом - во­дою.

    - Ходімо! - ска­зав на­ос­тан­ку Бу­рун­да. І во­ни по­ча­ли прос­ту­ва­ти до тої ку­пи каміння, яку вис­та­ви­ли тур­ко-ма­ни про­ти здо­бу­то­го ту­хольсько­го ста­но­ви­ща. Та й по­ра бу­ла! Во­да зма­га­ла­ся чим­раз дуж­че. Між ни­ми і їх ста­но­ви­щем ут­во­рив­ся ши­ро­кий вир, який во­ни мог­ли пе­ре­бу­ти тільки ку­пою, поб­рав­ши­ся за ру­ки.


    Тільки ве­ле­тень Бу­рун­да йшов пе­ре­дом сам, мо­гутніми грудьми роз­би­ва­ючи люті хвилі. Мов острівець се­ред мо­ря, сто­яла горст­ка во­яків на їх ста­но­ви­щу, по по­яс у воді, з лу­ка­ми, все ще нап'яти­ми й виміре­ни­ми на опу­ще­не ту­хольське ста­но­ви­ще. У тих не­без­пе­ка не зни­щи­ла військо­во­го пос­лу­ху. На щас­тя, се­ся ку­па каміння бу­ла більша від інших, зло­же­на з ве­ли­ких брил і плит, які ли­ше в воді мож­на бу­ло так лег­ко піддвиг­ну­ти. Більше як сто лю­да мог­ло вигідно сто­яти на ній у бой­ових пос­та­вах, а як­раз стільки бу­ло лю­дей дов­ко­ла Бу­рун­ди, не чис­ля­чи тих, яких він ли­шив під ска­лою. Став­ши на тій купі, лег­ше якось віді-тхну­ли то­ва­риші Бу­рун­ди. По­пе­ред усього во­ни по­зир­ну­ли на тих своїх то­ва­ришів, що ли­ши­ли їх бу­ли під ска­лою, чис­лом со­рок хло­па. В тім місці шаліла те­пер лю­та хви­ля, роз­би­ва­ючись о зубці ска­ли і прис­ка­ючи да­ле­ко срібною піною. З тур­ко­манів не бу­ло вже ані сліду, тільки ча­сом, ко­ли хви­ля на мо­мент уляг­ла­ся, щось чорніло­ся на сірім ка­мені; се був оди­но­кий жи­вий іще чо­ловік із тої дру­жи­ни; за­ков'язли­ми пальця­ми він дер­жав­ся ска­ли, хоч як шар­па­ла і рва­ла йо­го лю­та хви­ля. Він не кри­чав, не кли­кав ря­тун­ку, тільки гой­дав­ся за кож­дим при­ли­вом во­ди, по­ки вкінці й він не щез, мов лис­ток, спо­лос­ка­ний во­дою.

    Бурунда, німий, синій з на­ту­ги і злості, зир­нув дов­ко­ла по до­лині. Страшні кри­ки і зой­ки стих­ли вже. В ви­рах ку­па­ми кру­ти­ли­ся тру­пи, де-де вис­тав­ля­ючи з во­ди то за­тис­нені п'ясту­ки, то но­ги, то го­ло­ви. Тільки де­сять куп, мов де­сять чор­них ост­ровів, сто­яло ще жи­вих на своїх кам'яних баш­тах, але й то вже бу­ло не військо, а тільки за­ля­кані, без­сильні, бе­зо­ружні не­до­бит­ки, трем­тячі й роз­биті роз­пу­кою. Хоч одні з дру­ги­ми мог­ли пе­рек­ли­ка­ти­ся, але по­мог­ти одні од­ним не мог­ли і, чи в ку­пах, чи по­один-цю, бу­ли од­на­ко­во без­радні, жда­ли од­ної не­ми­ну­чої за­ги­белі.

    

IX

    

    - Як ду­маєш, бо­яри­не? - спи­тав на­раз Бу­рун­да Ту­га­ра Вов­ка.- Що бу­де з на­ми?

    - Всі по­ги­не­мо,- відповів Ту­гар Вовк спокійно.

    - І я так ду­маю,- пот­вер­див Бу­рун­да.- І що най­дуж­че ме­не лю­тить, так се те, що по­ги­не­мо без бою, без сла­ви, мов ко­ти, ки­нені в ста­вок!

    Боярин нічо­го не відповідав на се. Нові події звер­ну­ли всіх ува­гу на се­бе.

    Тухольці, оче­вид­но, не хотіли до­жи­да­ти, аж по­ки во­да настільки при­бу­де, щоб спокійно ви­то­пи­ти нуж­денні ос­тан­ки мон­голів, їм квап­но діяло­ся до­ко­на­ти во­ро­га. В лісі по­ви­ще по­то­ку їх мо­лодці ру­ба­ли грубі ялиці, за­ост­рю­ва­ли їх з обох кінців, мов палі, прив'язу­ва­ли до об­ру­ба­них із гілля пнів важ­ке каміння, щоб ті но­во­модні стіно­ло­ми пли­ли попід во­дою, і, виж­дав­ши відповідну хви­лю, ко­ли се­ре­ди­ною озе­ра зро­би­ла­ся від во­до­па­ду пруд­ка течія прос­то до мон­гольських ста­но­вищ, по­ча­ли долі по­то­ком пус­ка­ти ті пні. За­раз пер­ший із них із страш­ною си­лою своїм ост­рим ро­гом уда­рив об од­ну ку­пу на якій сто­яли мон­го­ли. За­гур­котіло під во­дою каміння а, на­тис­не­не звер­ху мон­гольськи­ми но­га­ми, зру­ше­не зі свой­ого ста­но­ви­ща, роз­су­ну­ло­ся. З го­лос­ним кри­ком по­па­да­ли мон­го­ли в во­ду. Два чи три з них на­па­ли в воді на зрад­ли­ву яли­цю і вче­пи­ли­ся за неї. Течія хо­пи­ла їх Ураз із яли­цею і по­нес­ла геть на ши­ро­ку во­ду, по­ки не по­па­ла на вир, який зак­ру­тив яли­цею і пос­та­вив її стор­ча­ка. Мон­го­ли по­па­да­ли в во­ду і вже більше не по­ка­зу­ва­ли­ся. А інші мон­го­ли, що їх так не­чай­но зопх­ну­то з їх ста­но­ви­ща, ме­ту­ши­ли­ся на місці, то­ло­чи­ли одні од­них у во­ду або про­си­ли у інших ря­тун­ку. Два чи три, оче­вид­но, добрі пли­ва­ки, пус­ти­ли­ся вплав до бе­ре­га, але й тут не ми­ну­ла їх смерть: кілька ве­ли­ких ка­менів, ки­не­них із бе­ре­га зро­би­ли ко­нець їх плавбі. Тільки нем­но­гих прий­ня­ли то­ва­риші на сусідні ста­но­ви­ща. Але не­дов­го й тут во­ни бу­ли без­печні. Ту­хольці, ба­ча­чи доб­ру вда­чу своєї пер­шої про­би, по­ча­ли пус­ка­ти та­ран за та­ра­ном. Та вже ті та­ра­ни не ро­би­ли ніякої шко­ди мон­го­лам: течія про­но­си­ла їх по­уз мон­гольських ста­но­вищ.


    Тоді но­ву ра­ду да­ла їм Ми­рос­ла­ва: зби­ва­ти по кілька та­ких пнів до­ку­пи, спус­ка­ти та­ку плоть на ужві долі во­до­па­дом, а потім, при­тяг­нув­ши до бе­ре­га, ста­ви­ти на кож­ду по де­сять що­най­сильніших і доб­ре узб­роєних мо­лодців, а двом дов­ги­ми жерд­ка­ми кер­му­ва­ти пло­ти­ну про­ти мон­гольських ста­но­вищ. Жи­во го­тові бу­ли дві такі плоті, спу­щені вниз во­до­па­дом, кот­рий те­пер зро­бив­ся опо- ло­ви­ну ниж­чий, ніж був при низькім стані во­ди. Вже двад­цять сміли­вих мо­лодців ста­ло на пло­тях і вип­ли­ли до бою з мон­го­ла­ми. Се був лег­кий, хоч і рішу­чий бій. Пер­ша ку­па мон­голів, на яку во­ни вда­ри­ли, бу­ла май­же бе­зо­руж­на, за­ля­ка­на, без­сильна. Во­ни жи­во дрю­ка­ми пос­пи­ха­ли тих не­щас­них у во­ду, а тих, що опи­ра­ли­ся, поз-ши­ба­ли стріла­ми та спи­са­ми. Жалібно за­рев­ли мон­го­ли на

    інших ста­но­ви­щах, ви­дя­чи не­ми­ну­чу за­ги­бель. Бу­рун­да, по­ба­чив­ши во­рогів і та­ке їх вой­ован­ня, аж зу­ба­ми заск­ре­го­тав і за зброю вхо­пив­ся, але йо­го гнів був да­рем­ний:' навіть зат­роєні стріли йо­го тур­ко­манів не мог­ли до­сяг­ну­ти смілих ту­хольців. При­хо­ди­лось зав­зя­то­му бе­га­ди­рові без діла сто­яти по гру­ди в воді і ди­ви­ти­ся, як ту­хольці ста­но­ви­ще за ста­но­ви­щем роз­би­ва­ли ос­тан­ки мон­гольської си­ли. А ту­хольці тим ча­сом бу­шу­ва­ли по воді. З за-тис­не­ни­ми зу­ба­ми, присіда­ючи на своїх пло­тях, наб­ли­жа­ли­ся во­ни до мон­голів. Де­ку­ди стріча­ли зав­зя­тий опір; кров пли­ла, зой­ки лу­на­ли з обох боків, тру­пи па­да­ли з пло­тин і з кам'яних башт, але си­ла мон­голів бу­ла зла­ма­на, їх опір був ко­рот­кий. Не­мов огонь, пу­ще­ний по ско­шеній сіно­жаті, пов­зе покіс за по­ко­сом і зли­зує ко­пи­цю су­хо­го сіна за ко­пи­цею,- так ту­хольці спи­ха­ли мон­голів з од­но­го ста­но­ви­ща за дру­гим у во­ду, в хо­лодні обійми смерті. Всі по­ги­ба­ли, до ос­татнього; з ку­пи чор­них острівців на­се­ред озе­ра не ли­ши­лось ані сліду. Тільки віддалік, нап­ри­боці, не­да­ле­ко бе­ре­га, сто­яла ще од­на ку­па, не­мов ос­тан­ня чор­на ска­ла, вис­та­ючи з-по­се­ред по­вені. Се був відділ Бу­рун­ди. Сот­ня тур­ко­манів, Ту­гар Вовк і Мак­сим - се був

    єдиний ос­та­нок ве­ли­кої мон­гольської си­ли, що ма­ла ту­хольським шля­хом іти в угорську зем­лю і тут, се­ред гір, знай­шла хо­лод­ний гріб у во­дах, хоч пе­ре-пли­ла

    Яїк і Вол­гу, Дон і Дніпро. Ос­тат­ня жерт­ва смерті, ота сміла горст­ка, сто­яла се­ред во­ди без надії ря­тун­ку, з оди­но­ким ба­жан­ням - до­ро­го про­да­ти своє жит­тя в бою.

    Вся ту­хольська гро­ма­да зібра­ла­ся те­пер пе­ред тим ос­татнім во­ро­жим ста­но­ви­щем. Спус­ти­ли ще дві плоті, щоб, ок­ру­жа­ючи во­рогів, тур­бу­ва­ти їх

    іззаду стріла­ми; але і спе­ре­ду, з бе­регів, гра­дом летіли ту­хольські стріли й каміння на во­рогів. Та більша часть тих стріл не доліта­ла навіть до ста­но­ви­ща

    Бурунди; інші, хоч і доліта­ли, не мог­ли зро­би­ти тур­ко­ма­нам ніякої шко­ди.

    Ближче ж підсту­па­ти ту­хольці бо­яли­ся зад­ля зат­роєних стріл, а швид­ко, ви­дя­чи нешкідливість свой­ого стрілян­ня, по­ки­ну­ли то­ту ро­бо­ту і сто­яли спокійно.

    Високо на скалі сто­яв ста­рий За­хар, не зво­дя­чи очей із сво­го си­на, що сто­яв між во­ро­га­ми і зруч­ни­ми ру­ха­ми об­ми­нав густі стріли та каміння. А віддалік, се­ред тих, що стріля­ли, сто­яла Ми­рос­ла­ва, а пог­ля­ди її летіли бистріше, ніж її стріли в во­ро­жу ку­пу, се­ред якої те­пер сто­яло все, що бу­ло най­до­рож­че їй у жит­тю: батько й Мак­сим. За кож­дою пу­ще­ною з ту-хольських луків стрілою зав­ми­ра­ло

    її сер­це.

    Навкучило мо­лод­цям, що сто­яли на пло­тях, стріля­ти звіддалік да­рем­но. Во­ни зібра­ли­ся на відва­гу й ру­ши­ли ближ­че. Тур­ко­ма­ни стріну­ли їх своїми стріла­ми і ра­ни­ли кількох; але жи­во ту­хольці зав­ва­жи­ли, що у во­рогів не ста­ло вже то­го страш­но­го оруж­жя, і з грізним кри­ком ки­ну­ли­ся на них. Мовч­ки до­жи­да­ли тур­ко­ма­ни їх на­па­ду, тісно збиті один при другім, опи­ра­ючись і ту­хольцям, і во­дя­ним ва­лам. Але ту­хольці, наб­ли­зив­шись до них на два сажні, ки­ну­ли своїми ро­га­ти­на­ми, прип'яти­ми у кож-до­го дов­гим ремінним при­по­ном до ру­ки. Де­сять во­рогів зой­кну­ло в один час; де­сять тіл по­ва­ли­ло­ся в во­ду. Знов ки­ну­ли мо­лодці свої ро­га­ти­ни, і знов упа­ло кілька во­рогів.

    - Прокляття на вас! - кри­чав Бу­рун­да.- Во­ни так і всіх нас видзьоба­ють, ха­ми по­гані!

    Але йо­го гнів був те­пер як пус­тий вітер, що шу­мить, а ніко­му не шко­дить.

    Тухольські мо­лодці з кри­ком, мов во­ро­ни, кру­жи­ли дов­ко­ла ста­но­ви­ща во­рогів, то тут, то там ра­зя­чи од­но­го або дру­го­го доб­ре виміре­ним по­ки­дом ро­га­ти­ни.


    Оборона ста­ла­ся для мон­голів не­мож­ли­вою. При­хо­ди­лось їм сто­яти спокійно, мов зв'яза­ним, і жда­ти смерті.

    - Бегадире,- ска­зав до Бу­рун­ди Ту­гар Вовк,- чи не мож­на нам як-не­будь спас­ти своє жит­тя?

    - Нащо? - ска­зав по­ну­ро Бу­рун­да.

    - Все ж та­ки жит­тя кра­ще, ніж смерть!

    - Правду ка­жеш,- ска­зав Бу­рун­да, і очі йо­го заб­ли­ща­ли не жа­до­бою жит­тя, але рад­ше жа­до­бою помс­ти,- Але що ж нам діяти? Як ря­ту­ва­ти­ся?

    - Може, схо­чуть те­пер за сво­го по­ло­ня­ни­ка да­ру­ва­ти нам жит­тя і вольний вихід?

    - Спробуймо? - ска­зав Бу­рун­да і, вхо­пив­ши ру­кою за гру­ди Мак­си­ма, ви­тяг йо­го пе­ред се­бе. Біля нього став Ту­гар Вовк і по­чав ма­ха­ти білою хуст­кою.

    - Тухольці! - зак­ри­чав він, звер­та­ючись до бе­ре­га. Ти­хо ста­ло дов­ко­ла.

    - Кажи їм, що ко­ли хо­тять ма­ти сього ра­ба жи­во­го між со­бою, не­хай да­ру­ють нам жит­тя і пус­тять свобідно! Ко­ли ж ні, то ми зуміємо за­ги­ну­ти, але й йо­му, тут-та­ки пе­ред їх очи­ма, смерть бу­де.

    - Тухольці! - кри­чав Ту­гар Вовк.- На­чальник мон­голів обіцяє вам відда­ти ва­шо­го по­ло­ня­ни­ка жи­во­го й здо­ро­во­го і жа­дає, щоб ви за те нас, кілька нас іще ли­ши­ло­ся, ви­пус­ти­ли жи­вих і здо­ро­вих із сеї до­ли­ни! В про­тивнім разі жде ва­шо­го си­на нес­хиб­на смерть.

    Немов хо­тя­чи до­оч­не по­ка­за­ти їм усю прав­дивість тої пог­ро­зи, Бу­рун­да підняв свій страш­ний топір над го­ло­вою бе­зо­руж­но­го Мак­си­ма.

    Вся гро­ма­да ста­ла мов без ду­ху. Зат­ремтів ста­рий За­хар і відвер­нув очі від то­го ви­ду, що різав йо­го сер­це.

    - Захаре,- ска­за­ли старі ту­хольці, обс­ту­па­ючи йо­го,- ми ду­маємо, що мож­на прий­ня­ти се пред­ло­жен­ня. Си­ла мон­гольська зни­ще­на, а тих кілька лю­дей не мо­жуть нам бу­ти страшні.

    - Не знаєте ви, брат­тя, мон­голів. Між ти­ми кілько­ма людьми є їх най­ст­рашніший на­чальник, і сей ніко­ли не да­рує нам за­ги­белі свой­ого війська. Він на­ве­де но­ву си­лу на наші го­ри, і хто знає, чи ми тоді, дру­гий раз, розіб'ємо її.

    - Але твій син, За­ха­ре, твій син! Ува­жай, що йо­го жде за­ги­бель! Глянь, со­ки­ра над йо­го го­ло­вою!

    - Нехай рад­ше ги­не мій син, ніж зад­ля нього має уй­ти хоч один во­рог на­шо­го краю!

    З пла­чем наб­ли­зи­ла­ся Ми­рос­ла­ва до ста­ро­го За­ха­ра.

    - Батьку? - ри­да­ла во­на.- Що ти ду­маєш ро­би­ти? За що ти хо­чеш по­гу­би­ти сво­го си­на і… ме­не, батьку? Я люб­лю тво­го си­на, я при­сяг­ла з ним жи­ти і йо­му слу­жи­ти! Хви­ля йо­го смерті бу­де й моєю смер­тю!

    - Бідна дівчи­но,- ска­зав За­хар,- що я мо­жу тобі по­ра­ди­ти? Ти знаєш тільки чорні очі та стан хо­ро­ший, а я див­люсь на доб­ро всіх. Тут не­ма ви­бо­ру, до­ню!

    - Захаре, За­ха­ре,- го­во­ри­ли гро­ма­дя­ни,- всі ми ува­жаємо, що до­сить то­го зни­щен­ня, що си­ла во­ро­жа зла­ма­на, і гро­ма­да не ба­жає смерті тих ос­татніх. У твої ру­ки скла­даємо до­лю їх і до­лю тво­го си­на. Зми­луй­ся над своєю влас­ною кров'ю!

    - Змилуйся над на­шою мо­лодістю, над на­шою лю­бов'ю! - ри­да­ла Ми­рос­ла­ва.

    - Можеш обіця­ти їм на сло­вах усе, щоб ли­ше відда­ли тобі си­на,- ска­зав один із загірних мо­лодців.- Ско­ро тільки Мак­сим бу­де свобідний, ти ли­ше кив­ни на нас

    - а ми всіх інших пішле­мо на дно раків го­ду­ва­ти.

    - Ні! - ска­зав обу­ре­ний За­хар.- Се бу­ло б не­чес­но. Бер­ку­ти до­дер­жу­ють сло­ва навіть во­ро­гові і зрад­ни­кові. Бер­ку­ти ніко­ли не спля­му­ють ні своїх рук, ні сво­го сер­ця підступ­но про­ли­тою кров'ю! До­сить, діти, тої бесіди! Заждіть, я сам пішлю їм відповідь своєю ру­кою!

    І, відвер­нув­ши своє ли­це, він пішов до ма­ши­ни, на якої ва­ресі ле­жав ве­ли­чез­ний камінь, і сильною, нед­ро-жа­чою ру­кою взяв за ужов­ку, що при­дер­жу­ва­ла то­ту ва-ре­ху в плоскім по­ло­жен­ню.

    - Батьку, батьку! - кри­ча­ла Ми­рос­ла­ва, рву­чись до нього.- Що ти хо­чеш ро­би­ти?

    Але За­хар, мов не чув її кри­ку, спокійно намірю­вав ва­ре­ху на во­рогів.

    Тим ча­сом Бу­рун­да і Ту­гар Вовк дар­ма жда­ли на відповідь ту­хольців.


    Похиливши го­ло­ву, спокійно, рішив­шись на все мож­ли­ве, сто­яв Мак­сим під підне­се­ною со­ки­рою Бу­рун­ди. Тільки Ту­гар Вовк, не зна­ти чо­го, тремтів цілим тілом.

    - Е, що нам так дов­го жда­ти! - скрик­нув на­ос­тан­ку Бу­рун­да.- Раз ма­ти ро­ди­ла, раз і ги­ну­ти прий­деться. Але по­пе­ред ме­не гинь ти, ра­бе по­га­ний!

    І він із стра­шен­ною си­лою за­мах­нув­ся, щоб со­ки­рою роз­лу­па­ти Мак­си­мо­ву го­ло­ву.

    Але в тій хвилі блис­нув меч Ту­га­ра Вов­ка по­над Мак­си­мо­вою го­ло­вою, грізна вбійча ру­ка Бу­рун­ди враз із то­по­ром, відтя­та од­ним за­ма­хом від ра­ме­на, впа­ла, об­бриз­ка­на кров'ю, мов су­хе поліно, в во­ду.

    Ревнув з лю­тості і з бо­лю Бу­рун­да і ліво­го ру­кою стис Мак­си­ма за гру­ди, а йо­го очі з ви­ра­зом пе­кельної не­на­висті звер­ну­ли­ся на зрад­ли­во­го бо­яри­на.

    Але в тій самій хвилі Мак­сим по­хи­лив­ся і з цілою мож­ли­вою на­ту­гою вда­рив страш­но­го тур­ко­ма­на го­ло­вою і пле­чи­ма в лівий бік так, що Бу­рун­да від сього уда­ру стра­тив рівно­ва­гу і по­ко­тив­ся в во­ду, по­тяг­нув­ши за со­бою й Мак­си­ма.

    А в сліду­ючій хвилі за­шуміло повітря, і ве­ли­чез­ний камінь, ки­не­ний з ту­хольської ме­тав­ки ру­ка­ми За­ха­ра Бер­ку­та, з лус­ко­том грюк­нув на ку­пу во­рогів. Бриз­ну­ла аж до хмар во­да, за­гур­котіло каміння, роз­ди­ра­ючий сер­це зойк за­лу­нав на бе­резі,-і за кілька хви­лин глад­ка й ти­ха вже бу­ла по­верх­ня озе­ра, а з Бу­рун­до­вої дру­жи­ни не бу­ло ані сліду.

    Мов мерт­ва, без ду­ху сто­яла над бе­ре­гом ту­хольська гро­ма­да. Ста­рий За­хар, досі та­кий сильний і нез­лам­ний, те­пер тремтів, мов ма­ла ди­ти­на, і, зак­рив­ши ли­це ру­ка­ми, ри­дав тяж­ко. При йо­го но­гах ле­жа­ла зомліла, не­по­руш­на

    Мирослава.

    А втім, радісний крик за­лу­нав із до­лу. Мо­лодці, що пла­ва­ли на пло­тях, наб­ли­зив­шись до то­го місця, де по­то­нув Мак­сим з Бу­рун­дою, ра­зом по­ба­чи­ли

    Максима, як ви­ри­нав із во­ди, здо­ро­вий і сильний, і повіта­ли йо­го ве­се­лим кри­ком. Радість їх жи­во уділи­ла­ся цілій гро­маді. Навіть ті, що пот­ра­ти­ли своїх синів, братів та мужів, і ті ра­ду­ва­ли­ся Мак­си­мом, не­мов з йо­го по­во­ро­том по­вер­та­ли всі до­рогі сер­цю, стра­чені в бою.

    - Максим жи­вий! Мак­сим жи­вий! Гур­ра, Мак­сим! - за­лу­на­ли гро­мові ок­ри­ки і по­нес­ли­ся ши­ро­ко по лісах і го­рах.-Батьку За­ха­ре! Твій син жи­вий! Твій син вер­тає до те­бе!

    Тремтячи з гли­бо­ко­го зво­ру­шен­ня, з сльоза­ми на ста­ре­чих очах, підняв­ся За­хар.

    - Де він? Де мій син? - спи­тав він сла­бим го­ло­сом.

    Весь мок­рий, але з ли­цем, роз'ясне­ним радістю, вис­ко­чив Мак­сим із плоті на бе­рег і ки­нув­ся до ніг батькові.

    - Батьку мій!

    - Синку, Мак­си­ме!

    Більше не міг ска­за­ти ні один, ні дру­гий. За­хар за­хи­тав­ся і впав у мо­гутні

    Максимові обійми.

    - Батьку мій, що тобі та­ко­го? - скрик­нув Мак­сим, ба­ча­чи смер­тельну блідість на йо­го лиці і чу­ючи не­нас­тан­ну дрож, що пот­ря­са­ла йо­го тілом.

    - Нічого, син­ку, нічо­го,- ска­зав по­ти­хо, з усміхом За­хар.- Сто­рож кли­че ме­не до се­бе. Чую йо­го го­лос, син­ку. Він кли­че до ме­не: «За­ха­ре, ти зро­бив своє діло, по­ра спо­чи­ти!»

    - Батьку, батьку, не го­во­ри то­го! - ри­дав Мак­сим, при­па­да­ючи ко­ло нього.

    Старий За­хар, спокійний, усмі-ха­ютась, ле­жав на му­раві, з ли­цем про­яс­не­ним, звер­не­ним до по­лу­ден­но­го сон­ця. Він лег­ко відняв ру­ку свой­ого си­на від своєї груді і ска­зав:

    - Ні, син­ку, не ри­дай за мною, я щас­ли­вий! А глянь ли­ше тут обіч. Тут є хтось, що пот­ре­бує твоєї по­мочі.

    Озирнувся Мак­сим і за­дубів. На землі ле­жа­ла Ми­рос­ла­ва, бліда, з ви­ра­зом роз­пу­ки на пре­гарнім лиці. Вже мо­лодці при­нес­ли во­ди, і Мак­сим ки­нув­ся відти­ра­ти, свою ми­лу. Ось во­на дих­ну­ла, ство­ри­ла очі і знов заж­му­ри­ла їх.

    - Мирославе! Ми­рос­ла­ве! Сер­це моє! - кли­кав Мак­сим, цілу­ючи її ру­ки.-

    Прокинься!


    Мирослава мов про­бу­ди­лась і зди­во­ва­ни­ми очи­ма вдив­ля­ла­ся в Мак­си­мо­ве ли­це.

    - Де я? Що зо мною? - спи­та­ла во­на сла­бим го­ло­сом.

    - Тут, тут, між на­ми! Ко­ло твой­ого Мак­си­ма!

    - Максима? - скрик­ну­ла во­на, зри­ва­ючи­ся.

    - Так, так! Гля­ди, я жи­вий, я свобідний! Дов­го-дов­го мов­ча­ла Ми­рос­ла­ва, не мо­жу­чи прий­ти до се­бе з ди­ва. Втім, ра­зом ки­ну­ла­ся на шию Мак­си­мові, а га­рячі сльози бриз­ну­ли з її очей.

    - Максиме, сер­це моє!.. Більше не мог­ла нічо­го ска­за­ти.

    - А де мій батько? - спи­та­ла по хвилі Ми­рос­ла­ва. Мак­сим відвер­нув ли­це.

    - Не зга­дуй про нього, сер­це. Той, що ва­жить прав­ду й неп­рав­ду, ва­жить те­пер йо­го добрі і злі діла. Молімо­ся, щоб добрі пе­ре­ва­жи­ли.

    Мирослава об­тер­ла сльози з своїх очей і пов­ним лю­бові пог­ля­дом гля­ну­ла на

    Максима.

    - Але хо­ди, Ми­рос­ла­ве,- ска­зав Мак­сим,- ось наш батько, та й той по­ки­дає нас.

    Захар глядів на мо­ло­ду па­ру яс­ни­ми, радісни­ми очи­ма.

    - Клякніть ко­ло ме­не, діти,- ска­зав він по­ти­хо, сла­бим уже го­ло­сом.- До­ню

    Мирославе, твій батько по-ляг,- не судім, чи ви­нен, чи не ви­нен,- по­ляг так, як по­ляг­ли ти­сячі інших. Не су­муй, до­ню! Замість батька до­ля дає тобі бра­та…

    - І му­жа! - до­дав Мак­сим, стис­ка­ючи її ру­ку в своїй.

    - Нехай бо­ги дідів на­ших бла­гос­лов­лять вас, діти! - ска­зав За­хар.- В тяж­ких днях зве­ла вас до­ля до­ку­пи і злу­чи­ла ваші сер­ця, і ви по­ка­за­ли­ся гідни­ми пе­рес­то­яти й най­ст­рашнішу бу­рю. Не­хай же ваш зв'язок в нинішню побідну дни­ну бу­де по­ру­кою, що й наш на­род так са­мо пе­ре­бу­де тяжкі зли­годні і не розірве сво­го сер­деч­но­го зв'язку з чес­но­тою й лю­дя­ним но­ро­вом!

    І він хо­лод­ни­ми вже ус­та­ми поцілу­вав у чо­ло Ми­рос­ла­ву й Мак­си­ма.

    - А те­пер, діти, встаньте і підведіть ме­не крихіточ­ку! Я хотів би ще пе­ред відхо­дом ска­за­ти де­що до гро­ма­ди, якій я ста­рав­ся щи­ро слу­жи­ти весь вік.

    Батьки і брат­тя! Нинішня на­ша побіда - ве­ли­ке діло для нас. Чим ми побіди­ли?

    Чи на­шим оруж­жям тільки? №. Чи на­шою хитрістю тільки? Ні. Ми побіди­ли на­шим гро­мадським ла­дом, на­шою зго­дою і дружністю. Ува­жай­те доб­ре на се!

    Доки бу­де­те жи­ти в гро­мадськім по­ряд­ку, друж­но дер­жа­ти­ся ку­пи, нез­лом­но сто­яти всі за од­но­го, а один за всіх, до­ти ніяка во­ро­жа си­ла не побідить вас. Але я знаю, брат­тя, і чує се моя ду­ша, що се не був ос­татній удар на на­шу гро­мадську твер­ди­ню, що за ним підуть інші і вкінці розіб'ють на­шу гро­ма­ду.

    Погані ча­си нас­та­нуть для на­шо­го на­ро­ду. Відчу­житься брат від бра­та, відме­житься син від батька, і поч­нуться ве­ликі сва­ри і роз­до­ри по руській землі,

    і пож­руть во­ни си­лу на­ро­ду, а тоді по­па­де весь на­род у не­во­лю чу­жим і своїм наїзни­кам, і во­ни зроб­лять із нього покірно­го слу­гу своїх за­багів і ро­бу­чо­го во­ла. Але се­ред тих злиднів знов на­га­дає собі на­род своє давнє гро-мадст­во, і бла­го йо­му, ко­ли ско­ро й жи­во на­га­дає собі йо­го: се оща­дить йо­му ціле мо­ре сліз і крові, цілі століття не­волі. Але чи швид­ше, чи пізніше, він на­га­дає собі жит­тя своїх предків і за­ба­жає йти їх слідом. Щас­лив, ко­му су­ди­ло­ся жи­ти в ті дні. Се бу­дуть гарні дні, дні вес­няні, дні відрод­жен­ня на­род­но­го! Пе­ре­да­вай­те ж дітям і вну­кам своїм вісті про давнє жит­тя і давні по­ряд­ки. Не­хай жи­ве між ни­ми то­та пам'ять се­ред гря­ду­щих злиднів так, як жи­ва іскра не гас­не в по­пелі.

    Прийде по­ра, іскра роз­го­риться но­вим ог­нем! Про­щай­те!

    Важко зітхнув ста­рий За­хар, зир­нув на сон­це, всміхнув­ся, і по хвилі вже йо­го не ста­ло.

    Не пла­ка­ли за ним ні си­ни, ні сусіди, ні гро­ма­дя­ни, бо доб­ре зна­ли, що за щас­ли­вим гріх пла­ка­ти. Але з радісни­ми співа­ми об­ми­ли йо­го тіло і за­нес­ли йо­го на Яс­ну по­ля­ну, до ста­ро­давнього жит­ла прадідівських богів, і, зло­жив­ши йо­го в кам'яній кон­тині, ли­цем до зо­ло­то­го об­ра­за сон­ця, вміще­но­го на стелі, потім при­ва­ли­ли вхід ве­ли­чез­ною пли­тою і за­му­ру­ва­ли. От так спо­чив ста­рий

    Захар Бер­кут на лоні тих богів, що жи­ли в йо­го серці і нашіпту­ва­ли йо­му весь вік чесні, до доб­ра гро­ма­ди ви-мірені дум­ки.

    Багато зміни­ло­ся від то­го ча­су. Аж над­то док­лад­но збу­ло­ся віщу­ван­ня ста­ро­го гро­ма­дя­ни­на. Ве­ликі зли­годні гра­до­вою хма­рою пе­рей­шли по­над руською зем­лею. Давнє гро­мадст­во дав­но за­бу­те і, зда­ва­лось би, по­хо­ро­не­не. Та ні! Чи не на­шим дням су­ди­лось відно­ви­ти йо­го? Чи не ми се жиємо в тій щас­ливій добі відрод­жен­ня, про яку, вми­ра­ючи, го­во­рив За­хар, а бо­дай у досвітках тої щас­ли­вої до­би?