Окрім згаданих тут вагірів, бодричів і лютичів, відомих ще під іменем вільців, у землях, що згодом вогнем і мечем були приєднані до Германської імперії, в межиріччях Лаби й Одри на всьому узбережжі званого тоді Скіфськими водами Балтійського моря жили полабінги, пучини, лінгони, варнаби, укряни, хіцціни, цірціпани, толозанти, ретари, гевельди, доксани, віліни, стодорапи, ретарії, лужичі, пруси.
Через тисячу років од них уціліє лиш жменька лужицьких сербів та в назвах річок і городів вгадуватимуться слов'янські значення: Бранденбург — Бранібор, Ратпенбург — Ратибор, Любек — Любека, Траве — Трава, Мейссен — Мишин, Росток — Розтоки. А хроніст же писав колись з острахом: “Область слов'янської мови так обширна, що незмога уявити”.
“Неприступні в своїх болотах, вони не хочуть визнавати ніяких володарів над собою” — писав Гельмгольд. “Очі в них голубі, обличчя червонувате, а волосся довге” — такими полишилися в історії.
Ні мови їхньої, ні легенд, ні мудреців, ні сподівань, ні останніх слів. Винищені тільки тому, що їхня земля сподобалася зажерливим сусідам і ще зажерливішому їхньому богові, прикриваючись ім'ям якого, германські рицарі йшли на незахищені оселі слов'янські. Знаємо, що були людьми доброзичливими, розумними, правдолюбними, відзначалися твердістю духу й помірністю. Германський хроніст вимушений був визнати, що слов'яни, хоч “ще не просвіщені вірою, але обдаровані добрими природними властивостями, бо вельми жалісливі до тих, хто терпить нужду. Золото й срібло вони цінують мало і багаті найрідкіснішими, незнаними нам хутрами, пахощі яких влили смертоносну отруту гордощів у наше суспільство. Самі вони вважають ці хутра не дорожчими за всіляку погань і тим, я вважаю, виносять присуд над усіма нами, бо ж ми домагаємося хутер куниці, як найвищого блаженства”.
Нордмарка, якою мав тепер володіти маркграф Генріх, муж Євпраксії, названої Пракседою, спрямована була в саме серце слов'янських земель. Чи відав про те високовчений князь Всеволод? Та чи й не байдуже було чоловікові до якихось там племен, коли він не пожалів навіть своєї маленької доньки…
КРИВАВЕ ВЕСІЛЛЯ
Широкозаді кобили несли крізь сірий дощ розкричаних, ще сповнених ситих згадувань про багатоденну весільну учту кнехтів. Хвалили свого маркграфа, виспівували:
“Янголи на небо, пастухи до стайні, гой нам, гой!” Дощ не лякав кнехтів. Справжнього сакса не лякає ніщо, не може бути перепон і перешкод. “Ріки перепливемо, гори здолаємо, хитрощі переможемо, силу зламаємо, гой нам, гой!” Колись сакс прийшов до тюрінга, попросив виділити для себе трохи землі. Похмурий тюрінг не відзначався ні гостинністю, ні щедрістю. Сказав: бери в пелену сорочки — ото й уся тобі тут земля. Сакс набрав у пелену й став розтрушувати по крихті, і переляканий тюрінг побачив, що всі його гори покриті саксовою землею. “Гой нам, гой! А слов'янських свиней витнемо на пень, бо так треба, гой нам, гой! Знайдемо їхні осади в диких борах, на сирому корені, над ріками й озерами, не спитаємо назви, не дамо стямитися — ні вигуку, ні крику, ні плачу, ні пам'яті,— упадемо, як дощ на голову, принесемо свого бога, своє слово, свій меч! Гой!”
П'яно поблискували мечами, сікли дощ, реготали здуру, недорослий маркграф і собі встрявав до вояцьких жартів, похвалявся, обіцяв кнехтам розкішні забави зі слов'янськими свиньми. Найперше ж хотів утішитися сам після ганебної невдачі з непокірливою жоною, в якої, окрім царського титулу та багатств, власне, й не було нічого привабливого для такого знатного чоловіка, як він.
Напали на селище лютичів так само зненацька, як зненацька постало перед ними, обмите дощем, розкидане понад довгастим озерцем, чисте й тихе, не зготовлене ні до оборони, ні до загибелі.
Маркграф кричав щось крізь дощ, кричав зопалу, по-дурному, його ніхто не слухав — вовки почули здобич, кожен летів засліплений, широкозаді кобили безжально місили зелену траву, лиснючі від дощу, від заліза й жорстокості, кнехти перли звідусюди на селище, гнали чимдуж, щоб не дати схаменутися, зібратися для опору, втекти, сховатися, летіли мовчки, тільки постогнувало щось тяжко в черевах кінських та чмокала під копитами твань.
Перша оселя. Вогонь — під покрівлю. Зіскакують з коней, висаджують двері, падають у хижу разом з дверима, сухо, тьмаво, пахне зіллям і хлібом, пусто.
Дим над хижею. Людей немає.
Друга хижа. Падають двері. Тьмавість, запах зілля й хліба. Нікого. Другий дим. Білий, плоско падає на землю, мокре дерево не хоче горіти, але загориться, бо ніхто так не вміє палити, як браві кнехти маркграфа Генріха, сина Удонового.
Третій дим, четвертий, п'ятий. Де люди? Де крики? Де стогони? Де плачі?
Із крайніх осель виганяють худобу, свиней, тягнуть збіжжя, шукають хутер, срібла, збирають зброю. Запихаються м'ясом, жадібно хлепчуть холодні меди й смачне слов'янське пиво — облиті бороди, заліплені вуса, роз-плямкані губи. Де люди? Де кров?
Ще дими, ще. І крик. Жіночий, пронизливий, безнадійний… Дими падають на землю, крик б'є в небо. Але теж падає, як підбитий птах. На жінку навалюється відразу троє. Гвалтують посеред вулиці, у багнюці, під дощем, хапливо, жадібно, страшно, гвалтують уже мертву, бо ж кричала, а кричати вони не дозволять тут нікому. Затоптують жінку кіньми, валять двері, підкладають вогонь під покрівлі, женуть худобу. Ага, хтось утікає! Бий! Навздогін! Списом! Дитина? Бий! Ще хтось утікає? Доганяй! Заганяй назад. Перепиняй усіх! Ще жінка? Вали на землю! З немовлям? За ноги й головою об стіну! Чоловік? По черепу!
Враз прискакав кнехт, величезний шолом з'їхав на вухо, мармиза перекривлена радісною нетерплячкою.
— Весілля!
— Яке? Де? Дурню!
— Тут. Весілля!
— У цих свиней?
— У собак слов'янських?
— Весілля! — ревів кнехт і далі, до маркграфа. А з середини безтурботного досі селища, що мить тому розгуляні й розвеселені, бігли жінки, рвали на собі волосся, хапали дітей, когось кликали, дітвора плакала, все бігло наосліп, просто під рицарські кобили, під мечі, на застави, якими заткнуто всі виходи з селища, чоловіки ще десь барилися, хто вискакував першим, то падав під ударами кнехтів, бо біг або ж голіруч, або самотою з дрюком чи коротким ножем, тоді надбігли ті, хто зумів ухопити довгий спис або сокиру на довгім держаку.
— По черепу!
— Бий!
Рубали, топтали кіньми, обеззброєних гнали докупи з худобою, свиньми, з псами; корови ревли, собаки вили, кричали десь зрозпачені жінки, чоловіки лежали з розрубаними черепами, валялися вбиті діти, прискакав з почтом маркграф, хижа нетерплячка била з його довгої постаті, закутої в залізо.
— Молода! Де молода? Де весілля, чорти його бери, громи й блискавиці, собачі свині, свинячі собаки! Де?
— Забігай!
— Переймай!
— Хапай!
— Не випускай!
По розхлюстаному багновищу важко скачуть кобили із залізними вершниками. Ніхто не втече, ніхто не порятується, ніхто не вцілів…
— А-а-а-а-а!
Маленька дівчинка вискочила з палаючої хижі, знетям-лено закрутилася — чорні коні, рудий вогонь, ядучий дим, рикання чужинців, регіт, страх, смерть. Куди? Побігла до священного дуба, забилася в дупло, затулила рученятами очі, маленька, тоненька, біловолоса, як Євпраксія. Знайшли, витягли, убили коло дуба. Хтось хотів запалити дуба, інші наглили:
— Жени!
— Лови!
— Бий!
Молоді з родичами не вчинили навіть опору. Ждали милості. Вийшли з-за столів, повних наїдків і папитків, молода у віночку, в червоних слов'янських шатах, молодий — гожий, дужий, високий.
— В'яжи!
Рвали молодого від невісти, крутили реміняччям, валили на землю весільних гостей, в'язали, хто вчиняв опір, того рубали. Швидко, вправно, хижо.
Маркграф зліз із кобили. Бігцем до весільної палати. Вразила його просторість і ошатність. Роги турів і лосів на стінах, хутра, килими, зброя. Лави й столи півколом. Посередині — священне вогнище. Триніг для котла. Бочкa пива. Бочка меду. Конови з вином. Дзиглі триніжні з вигідними опертями. На столах — гори наїдків. Печені поросята, гуси, журавлі, лебеді, ведмежатина, вепрятина, Оленина, грибне — пахощі аж у шлунку! На кованих залізом скринях — великі ведмежі шкури. Очі у ведмедів — бурштинові, світяться золотом. А хто тепер усьому хазяїн? Він, маркграф Генріх! Кнехти тримали невісту. Молодого не відводили. Хай бачить. Рвався з міцних рук, стогнав, рот мав зав'язаний шкураттям, страждання билося йому в очах. Страждання від безсилля. Невіста ще не могла стямитися. Не розуміла. Не вірила. На неї насувався високий, з гадючою голівкою. Величезний шолом пожбурив. Меч відкинув. Дряпав руками по панциру. Кнехти іржали, як жеребці:
— Не знімай панцира!
— Хай спробує нашого заліза!
— У маркграфа все залізне!
— Го-го-го!
— Га-га-га!
Невісту повалили па стіл. На журавлів і лебедів. Вінок влетів їй з голови. Тримали міцно, затулили рот. Очі — ні. Хай дивиться на маркграфа. І молодий хай дивиться, який мужчина їхній маркграф. Генріх важко впав на дівчину. Мав помститися за свою ганьбу з тією, що не піддалася йому на шлюбному ложі. Слов'янські собаки! Собачі свині й свинячі собаки!
Кнехти всовували до весільної палати волохаті морди. Кортіло побачити. Го-го-го! Гой нам, гой!
Гнали з селища свиней, худобу і людей, пов'язаних, безпорадних, нещасних. Позаду розкошував вогонь. Запанував над дощем, розпліскувався над покрівлями, над цілим селищем червоними озерами, і вузьке озеро коло селища теж, здавалося, горить, повниться кривавими відблисками смерті й нищення.
Дощ ішов і йшов. Коли вночі стали на перепочинок, не могли знайти сухого дерева для вогнища. Паліччя чаділо, стріляло, сичало, давило димом, вогню не було. Ні обігрітися, ні посушитися. Бо в темряві нападуть зненацька, не помітиш. Не нападав ніхто. Край перелякався. Вимер. Залізні вершники й кобили маркграфа витолочили все живе. Кнехти чхали від диму, витирали засльозені очі, обпивалися медами, нахабніли ще дужче, ніж удень. Гой нам, гой! Янголи на небо, а рицарі в поле!
…Сон звалив усіх, хропли, харчали, свистіли, лаялися уві сні, погрожували, випускали з себе гидкий дух, кобили теж випускали, все змішалося, не розбереш. Бранці ждали ранку, не спали, були разом зі своєю худобою, пси лизали їм руки й лиця, тихо скавчали: ой лихо, лихо…