25 січня року 1077 (Євпраксія мала тоді шість років) король прибув до Каносси. Замок мав потрійні мури. Генріха впущено за другу стіну, почет лишився зовні. Між мурами, на морозі, знявши всі королівські прикраси, без будь-якої пишноти, простоволосий, босий, стояв він, очікуючи присуду папи, пестився з ранку до вечора, стояв без сну, непорушне, заклякло, ніби вмер. Так тривало три дні. Лише на четвертий день його допущено до папи. Після довгої розмови і прийняття Генріхом ганебних умов папа зняв відлучення.
Коли стояв у дворі Каносси, під снігом, на морозі,— упокорювався? Несвідомо поєднувався зі своїм ворогом, почуваючись нижчим за папу і відданим йому назавжди? Ні!
Він боровся з папою далі. Узяв собі в спільники простий люд, селян. Чому? Вони прагнуть так мало. Ні особистої волі, бо навіки прикуті до землі, ні ліпшого життя, бо так мало бачили світу.
Чим кінчилося майже десятиліття запеклої боротьби між папою й імператором? Григорій, вигнаний Генріхом з Гима, помер серед норманнів і сарацинів Гвіска-ра зі словами: “Я любив правду, ненавидів неправду, а тому вмираю на вигнанні”. Коли ж сидів на апостольському престолі, вигукував: “Будь проклят, хто меч свій тримає здаля від крові І”
Як часто доля світу залежить від того, хто кого переможе.
Розповідь складалася впродовж багатьох днів, вона вимагала самотності, яку імператорові, хоч мав, здавалося, неподільну владу над усіма і всім, щоразу важко було виборювати, йому набридали коли й не з справами, з якими всіх відсилано до Заубуша, так з виявами покори й відданості, а це вже той випадок, коли стає безсилим навіть всевладний чоловік, відомо також і те, що людині завжди тяжко дається саме те, що їй найнеобхідніше.
Ворогів не боявся ніколи. Густу траву легше косити. Що більше ворогів, то ліпше для справжнього воїна. Та стаєш беарадний, коли не знаєш, з ким боротися, що долати. Імператорові хотілося усамотнюватися з руською княжною, а довколишній світ мовби затявся в намаганні перешкоджати в цьому, і що найболючіше для Генріха, так це те, що сама Євпраксія охочіше йшла назустріч не його бажанням, а несвідомим силам, які ставали на заваді. Коли попервах Євпраксія сама рвалася до імператора, молодеча її пиха мала хіба ж таку поживу з тої уваги, якою Генріх обдаровував її, досі аа-буїу всіма, закинуту в чужину, то тепер вона частіше й частіше виказувала суто жіночий норов, непослідовність і, слід сказати прямо, невдячність.
Молодість завжди невдячна, коли ж стрічається вона ві врілістю, коли її безтурботність хочуть порушити картинами нещасть, переживань, поневірянь, коли хочуть, може, бодай не співчуття від неї, а простої уваги, тоді ця молодість стає майже жорстокою, вона нічого не хоче знати, сама не маючи минулого, вона не вірить у його існування в інших, їй тяжко зосередитися на теперішньому, бо тоді неминуче треба буде знову ж таки повертатися до минулого давнього чи недавнього, її цікавить лише прийдешнє, лише те, що буде з нею, бо все її життя попереду, вона не починала ще жити, вона вважає, що все належить тільки їй.
Щоправда, можна подивитися на справу й інакше, приписавши молодості риси порядності й благородства, бо хто ж більше заслуговує цього? І коли Євпраксія почула від Генріха про його тяжке, сповнене змагань і неймовірного напруження життя, коли побачила наповненість того життя і подумала про своє власне й не розпочате ще, легке, позбавлене турбот, затьмарене лиш прикрощами й розлукою з рідною землею, розлукою, до речі кажучи, майже добровільною, бо ж Євпраксію питали про згоду піти в жони маркграфу Генріху і вона ту згоду давала двічі: у Києві й Саксонії, то от коли вона подумала лиш про можливість поставити своє життя поряд з Генріховим, то побачила, що не мав чого ставити. Співчувати йому? Але де ж у неї право і сила? Жаліти його? Повинна бути могутньою жінкою з такими ж незвичайними переживаннями, як він сам. Прийти йому на поміч? Він сам ось уже тридцять років справляється з усіма перешкодами, щоразу вміло знаходячи собі союзників і помічників. Може, побачив у ній союзника? А які тому докази? Просто хоче забавитися з нею, мов з цяцькою? Робив би це без загайки, брутально й твердо, як звик робити все в житті. Хоч як там було, у ній прокинулася жінка, стурбована за свою добру славу, не байдужа до свого майбуття, жінка, яка не втратила надій, бо смішно говорити про це, маючи сімнадцять неповних літ, будучи вродливою, розумною, освіченою, багатою, незалежною.
Євпраксія злукавлено уникала Генріха. Робити це могла досить уміло й легко. Нездужає. Має пильну розмову з тим або тим сповідником своїм. Має клопоти господарські. Просто не в настрої, бо може дозволити собі й таку розкіш, випробовуючи терплячість Генріхову.
Імператор справді терпів, зносив, сам собі дивувався, але його підтримувала абатиса Адельгейда, всіляко розписуючи цноти руської княжни, щоб розпалити брата, бо ж вельми добре відала, що цнотливості він не терпів ніколи і ламав її одним замахом.
Тридцять років нікому не дарував жодної миті на власне життя. А чи сам що-небудь мав од того? Відбирав у них не для себе, бо водночас відбирав і в самого себе. Жив уривками. Хапливо. Дико. Мов лісовий звір. Тепер мав сподівання великого спокою, і відкрилося йому зненацька, що той спокій якимось чином пов'язаний з руською княжною.
Генріх ждав Євпраксію терпляче, нестерпно хотів бачити її, мати коло себе, мов бархатисту квітку, яку хочеться погладити чи бодай доторкнутися, лютився на її уникання, проклинав усе на світі, вона знала про це або здогадувалася і ще впертіше сиділа в своїх келіях. Рятівна відстань, одвічні жіночі хитрощі.
Він ждав її, а вона сиділа й розглядала прикраси свої, київські, перебирала їх, мов спогади дитинства. Найбільше подобалася їй прозора куля на золотому низенькому триніжку. Привезена князеві Всеволоду хто зна й звідки. Євпраксія вдивлялася в глибину кулі, бачила там далекі, навіки втрачені світи, весни розквітали в глибинах кулі, сяяло золотом сонця літо, в розблисках сліз поставало прощання з дитинством, чистотою, чеберяйчиками — цими передвісниками життя радісного, розкованого, піднесеного.
Генріх при зустрічах сміявся з її чеберяйчиків. Це нагадувало йому баєчки про шварцвальдське озеро Муммельзеє. Розповідають, ніби там живе підземне плем'я чоловічків, німфи, наяди, які позичають селянам хліб, припаси, гроші. Але хто б у те повірив? Тоді Євпраксія ображалася за своїх чеберяйчиків. Багато було таких, що не вірили. Одна жінка пізньої осені народила дитину в полі. Ніхто їй не помагав, не було чого підстелити на голу землю. Тоді з'явився чеберяйчик і дав жінці оберемок соломи. Вона відмовилася. Дитя — на грубу солому? А вдома знайшла соломинку, що пристала до одягу. Соломина була з щирого золота. Ось які в нас чеберяйчики!
А тим часом довкола панувало життя грубе, брутальне, жорстоке. Імператор з усіма в абатстві був холодно-стриманий. Неприступність снігової вершини. Неприступний і неприсутній, сказати б. Високомірністю й стриманістю він мовби підкреслював рівність між собою і Євпраксією і недвозначно вказував на належну низькість усіх інших, не минаючи й Заубуша. Але барон не вельми переймався показною зневагою імператора, бо вже давно навчився видобувати собі користь навіть з цього. Візьми пороки вищих і нещастя тих, хто внизу,— і матимеш для себе якийсь зиск. Заубуш був твердо переконаний, що головне в житті — задоволення, бо й саме життя не що інше як задоволення. Хтивість і зажерливість пробивалися в баронові на кожному кроці, розумова нікчемність цього чоловіка перевищувала в ньому І навіть марнослав'я, невситимості своєї він не міг приховати навіть перед імператором і Євпраксією. Але Євпраксія готова була дарувати Заубушу ці вади, підсвідоме вважаючи, що такий обтесаний майже наполовину чоловік повинен одержати своє відшкодування у цього жорстокого, але водночас сповненого приваб і чарівливості життя. Заубуш не був аж таким добрим, аби думати ще й про інших. Його дратувала невластива поведінка імператора, він не раз, хоч і надаремно, пробував натякнути Генріхові на те, що ласі шматочки треба ковтати без роздумів і прогайки. Говорилося й про те, що меч іржавіє, коли його довго не виймати з піхов. Імператор змаловажував безсоромні натяки Заубуша. Натомість велів показати винні погреби абатства, без супроводу, навіть без вірного барона, тільки з Євпраксією спускався туди. Блукали вони там вузькими проходами між велетенськими сірими бочками, цідив імператор червоне вино, наливав у келихи із зеленкуватого сірійського скла, дивилися одне на одного крізь скло, крізь вино, крізь тьмавість підземелля. Що бачили? Які світи?
Абатиса Адельгейда, мабуть, першою збагнула, що імператорські зальоти до руської княжни зайшли задалеко. Тепер щосили намагалася довести, ніби абатство її — не що інше як притулок науки й гідності. Це найбільше дратувало Заубуша. Поки імператор вів свої дурні безкінечні розбалакування з руською княжною, барон мав перебувати в постійному напруженні. Прагнув задоволень, але вимушений був Їх лякатися, поки імператор так дивно поводився. Нестерпно було жити серед такої сили молодого жіноцтва, не маючи змоги володіти бодай одною.
Заубуш уперто домагався прихильності Журини, але жінка не піддавалася, велася обережно, коли ж і вимушена була виходити з абатства, то намагалася те робити н супроводі Кирпи й ще когось із своїх дружинників. І хоч ні Кирпу, ні дружинників барон не міг вважати своїми суперниками, він поклав за ліпше усунути й цю хай і незначну перешкоду, і вони зникли. Першим це виявив отець Северіан, який не розділив долі дружинників тільки з огляду на його духовний сан, але так само иочувся загроженим, тому мерщій подався до Євпраксії й повідомив їй, що люди її, себто воєвода з дружинниками, безслідно щезли. Євпраксія спитала Адельгейду. Та не знала нічого. Ніхто в Кведлінбурзі не відав, куди могли подітися руські. Жили мирно, були привітні, доброзичливі, може, якийсь з них і притиснув у темному місці товстоногу дівку, та робилося те з належною таємничістю, по-вояцьки вміло й швидко. Ніхто нічого не мав проти цих добрих людей. Ще вміли варити пшеничне пиво, чого тут ніхто не вмів; пиво те вельми смакувало кведлінбурзцям, то хто б же підняв руку на таких умільців?
Кілька день ждання нічого не принесли. Журина плакала, не ховаючись. Євпраксія засумувала, була обурена й роздратована, на всі запросини імператора відказувала різкою відмовою, аж він здивувався й прислав спитати, що з нею, тоді вона передала йому листа, в якому скаржилася на допущене насильство і просила, щоб він своєю владою поміг їй віднайти справедливість.
Знов їй усе тут сприкрилося, задихалася від стисків холодного каменю, гнітило її вічно низьке небо, мокра ногорблена земля, лякали чорні ліси. Стояли чорні, мов погорілі, а між деревами така пуста далина, мов між чужими людьми. Була тут чужою всім, такою й зосталася. “І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить”. Загрози скрізь, загрози завжди невідворотні й жорстокі — ось і вся правда. Імператор розповідав їй про свої боріння. Заради чого всі його битви? Щоб щезали отак люди? Щоб маркграфи гнали в рабство сусідів-слов'ян, пов'язаних, мов мисливські пси? Зникли дорогі для неї люди. Усі дев'ятеро. Подія сама по собі загрозливо-зловісна, а ще коли ж взяти до уваги, що більше вона не має нікого. У це страшно повірити! Що сказав би імператор, коли, прокинувшись, не знайшов би в своїй державі жодного підданого, жодної живої душі? А в її маленькій державі зроблено майже таке спустошення.
Генріх нічого не знав. Імператор ніколи нічого не знає про долю окремих людей. Не відає, де що береться, куди дівається. Не заглиблюється в дрібні зміни, не хвилюють його окремі долі. В його руці сила узагальнення, вища сила, вищий порядок. Душами окремих людей хай опікуються священики, для нього є люд. Воїнів у битві хай розставляють барони, для нього існує лиш військо. Бургграфи хай чинять суд кожен у своєму городі, він провадить лиш суди імперські. Він узагальнює, наглядає, тримає в руках сув'язі всієї держави. Заглибитися в поодинокі з'явиська, спробувати осягнути суть кожної події, зійти з висот до низу, зануритися в набридливу щоденність — однаково, що повернутися в первісний стан, до тих перших днів, з яких починав своє сходження на неприступні вершини влади.
Однак цього разу він повинен був втрутитися, зацікавитися, довідатись. Штовхало його до цього те нез'ясоване ще почуття, під владою якого перебував тут, у Кведлінбурзі, та дивна сила, що прикувала його до руської княжни, змусила на час навіть змінити свої узвичаєння, свою натуру, мало не запобігати перед цим, власне, дівчиськом — і це тоді, коли покопані всі супротивники, коли він вивищився над усіма, коли наставляє князів, єпископів, самого папу, коли городи покірливо розчиняють перед ним брами, сусідні володарі шлють послів, заморські королі запобігають його ласки.
Генріх покликав Заубуша, нетерпляче метався по холодному паладовому покої, гримів мечем по кам'яних плитах підлоги, з нехіттю позирав на оббиту золоченою шкірою стелю, на незграбні різьблені стільці — спадок саксонських імператорів, на велетенський стіл, під яким спали імператорські мисливські пси, напускаючи важкого духу в цьому непривітному помешканні.
Барон пристукав своєю дерев'янкою знудьгований і засняділий. Пито було в ці дні багато й охоче, сам Генріх пив зі своїми баронами, тепер мовби забув, сердито гримнув на Заубуша:
— Пив?