— Для відбирання сповіді від мене, ваша величність. Хіба ви вже не маєте свого сповідника?
За допь імператор оглух. Чи був у нього звичайний напад глухоти, а чи просто вдавав з себе глухого, аби познущатися з Євпраксії. Покликав її для розмови, відіслав усіх свідків і підслухів і знову відбулося між ними те дивне й дике, що вже відбувалося безліч разів ще в Германії. Єішраксія, ще не здогадуючись про стан Генріха, почала спокійно говорити про те, що поміг їй Конрад у тяжкі хвилини й дні, висловила надію, що імператор не стане на заваді їхнім розмовам з його сином, відвідинам околиць Верони.
— Я не шукав мого нового друга,— несподівано сказав імператор,— він знайшов мене сам. Хтось пустив гидку чутку про мою таємну недугу, і ось цей чоловік поспішив до мене, аби допомогти.
Євпраксія стривожено поглянула па імператора. Який чоловік? Яка недуга? Хіба що всезагальне зіпсуття вважати недугою?
— Ваша величність, я чула, що в тутешніх болотах легко підхопити лихоманку,— з простого людського співчуття промовила вона.
— Bin запевняє мене, що все повернеться,— сказав імператор, уперто вліплюючи погляд у свою молоду жону. Про що це? Може, про послів, яких немає з Киева ось уже рік чи й більше?
— Я не маю вістей з Києва вже так давно. Чи не спорядили б ви, ваша величність, ще одне посольство до мого отця? А чи зробити це мені самій, найнявши відповідних людей? Однак, що тоді скажуть про імператора?
Він не чув її, не хотів слухати, аж тепер вона збагнула нарешті! Бо вперто вів про своє, про того загадкового чоловіка і про свою ще загадковішу для її чистої душі неміч. Мовляв, страждали цим многі. Ще персидські царі. Грецькі й сіракузькі тирани. Римські імператори. Мало не всі. І коли сам великий Цезар, а потім цей невдаха Антоній кидалися в обійми до єгипетської блудниці Клеопатри, то робили те в сподіванні збороти вичерпність, яка неминуче настає у великих державних мужів. Він імператор уже тридцять п'ять літ. Дорівнявся в цьому Августові й Карпові Великому. Простому смертному незнане таке тривале напруження. Виграючи битви, неминуче маєш програвати щось інше. Але хто бере цілі міста й землі, повинен уміти взяти й власну жону. Це його обов'язок.
Для того й прибув до нього новий друг. Треба сподіватися…
До Євпраксії суть цієї заплутаної мови пробивалася, мовби через гірське непрохіддя. Темні слова, темні натяки, щось гидке, липке, зловісне. Знов угадувався за всім одноногий Заубуш так само, як у отих соборних пічних збировиськах, як у отих п'яти пагих, що хотіли збезчестити її, як у всьому, що стосувалося імператора і його молодої жони. За тим хижооким пройдисвітом теж стоїть Заубуш, але що їй тепер до всього? Вона імператриця, але не жона цьому чоловікові! Не жона й не буде ніколи.
Мовчки підвелася і пішла до дверей, не дослухавши Генріха.
— Я ще не все сказав! — гукнув він услід.— Ви ще не -у все почули! Як зручно, коли ти можеш дозволити розкіш чути, коли хочеш, і примушувати слухати навіть тоді, як ніхто б не хотів цього робити. Але тут Генріхова зброя обернулася проти нього. Тепер Євпраксія не схотіла його слухати. Не вдавала глухої — просто йшла від нього, полишаючи імператора наодинці з його недолугим бурмотінням!
— Я забороняю вам розмови з Конрадом! — женучись за нею, крикнув Генріх.— Все забороняю! Не дозволяю нічого! І я прийду до вашої ложниці сьогодні вночі! Конрад виїхав із замку без Євпраксії. Мабуть, молився в церкві Санта-Марія, уклякав на холодній кам'яній під лозі, загорнутий у камінь, придавлений пітьмою і моторошною самотністю, надвечір повернувся, був ще прозоріший, ще блідіший, ніж звичайно, вибачливо всміхався нрибрамній сторожі, стривожено поглядав на муравлисько розкричаних рицарів на палацовому дворищі. За ним видно, пильно стежили чиїсь ворожі очі, бо імператорові повідомлено було, коли виїхав германський король і коли повернувся, повідомлено також, що при поверненні супроводжував Конрада собака. Власне, й не собака, а невеличкий чорний песик, який, покручуючи хвостиком, убіг слідом за конем Конрада в замкову браму, сторожа його пропустила, не наважуючись прогнати, бо пес такої високої особи мимоволі теж набуває значимості. Про пса імператорові доповідав, яспа річ, Заубуш. Бо хто б ще насмілився?
— Де пес? — спитав різко Генріх. Заубуш не квапився з відповіддю. “Пес” могло стосуватися однаково й того бездомного собаки і… прямо скажемо сина імператорського, який останнім часом виказував занадто небезпечну близькість до імператриці.
— Пес в замку,— сказав Заубуш з таким лукавим виразом на своєму вродливому обличчі, що залюбки міг приписати того пса й самому собі.
— Питаю про собаку! — вже розгнівано крикнув імператор.
— 1 я кажу про собаку,— відповів барон.
— Кажеш, він у замку?
— Так, імператоре.
— Приблудний пес?
— Всі ознаки свідчать про це.
— І ти спокійно стоїш переді мною? Тут дозволив собі подивуватися навіть Заубуш. Невже він старіє?
— Не зрозумів, імператоре?
— Цього пса могла підіслати сама Матільда!
— Не стрелило мені в дурну голову.
— Може, він скажений, може, заніс сюди морову пошесть! Може, забрався вже десь в імператорську ложницю! Пес у замку, а мої люди байдуже спостерігають цю страшну картину!
— Ваша величність, я справді не подумав. Але мене проймає жах: пес в імператорській ложниці!
Той пройдисвіт, якого знайшов для імператора Заубуш, стояв позаду Генріха, притулений до нього, як чорна тінь, мовчав, лиш поблискував своїми очиськами, але барон міг би заприсягтися, що вигадка з псом належить йому. От тільки коли він устиг шепнути імператорові — це лишилося непростеженим. Невже барон справді так постарів, що вже втрачав спостережливість.
— Я зроблю необхідні розпорядження, імператоре,— сказав він.
Генріх увесь затрусився.
— Знайти собаку! Перевернути весь палац! Весь замок! Всю Верону! Може, то сама Матільда перекинулася в пса! Або Урбан! Шукайте! Миттю підняти всіх на ноги! Послати до мене Конрада! Де Конрад? Де імператриця?
Крик, тупіт, брязкіт зброї. На замкових дворах шикувалися кінні рицарі в повнім бойовім обладунку, так ніби мали відбивати напад численних ворогів. Металися люди зі смолоскипами. Вогні пересувалися в гарячковому безладді внизу, на стінах замку, світилося у вежах, безжально вирубувано кущі троянд на грядках квітів, де любила гуляти Євпраксія. Скрізь міг ховатися пес! В палаці металося з сотню переляканих людей. Поперед усіх скакали Шальке й Рюде, залітали повсюди, ввірвалися до Євпраксії, перевернули підставку для книги, яку вона читала, наполохали Вільтруд, бігали довкола імператриці, кричали роззухвалено:
— Де собака? Гав-гав!
— Де песик? Тяв-тяв!
— Де? Гав!
— Де? Тяв!
Вона зрозуміла: Заубуш метаться за оте своє ганебне відгавкування під столом на учті. Мовчки вказала шпільманам на двері. Коли ті й далі гасали по покою, блазнюючи, тупнула ногою:
— Геть!
Появився абат Бодо, суворо видивився на придурків ті зникли, понесли свій гавкіт далі по палацу.
— Дочко моя,— стурбовано мовив абат,— у палаці справді приблудний собака.
— Ви сповідник чи собаколов? — вколола його Євпраксія.
— А що, коли він скажений? Небезпека передовсім для вас, дочхо моя. Бо жінка завжди беззахисна перед стихіями.
— Це просто гидка витівка Заубуша.
— Але всі бачили, як пес убіг до замку слідом за королем Конрадом.
—— Вигадка! Не міг Конрад привести якогось скаженого… Отче, вас прислано?
— Мене прислав сюди обов'язок.
Знов улетіли Шальке й Рюде, знов загавкали, але слідом за ними увійшов Заубуш і стала зрозумілою нахабність шпільманів.
— Ми ніде не можемо знайти цього клятого пса, ваша величність,— розвів руками барон.
— Я не питала вас про де,— холодно зауважила Євпраксія.
— Даруйте, ваша величність. Про пса в мене вирвалося мимоволі. Вас просить до себе імператор.