Євпраксія – Павло Загребельний

— Імператриця — і в сльозах?

— Чому вона плаче?

— Як сміє?

— Тут ніхто не плаче!

— Не повинен!

— Не має права!

Генріх і собі ііідкрикував баронам. Голос у нього був високий, ляскучий, голос для відстаней, голос для всіх одразу і ні для кого зосібна. Принаймні не для неї, ні, ні! Про що мала говорити з цим жорстоким і брудним чоловіком після тої наруги, якої зазнала від нього? І що їх єднало? Імперія, спільна безвихідь чи ота страшна ніч смерті, ганьби й жорстокого сорому? Генріх намагався бути уважливим бодай на учтах, перед баронами. Євпраксія була байдужа. Байдужість виказувала навіть у своєму плачі. Слізьми, мов прозорою запоною, відгороджувалася від усього, хотіла вберегтися від ще більшого бруду,неминучого, поки ти серед цих п'яно-зажерливих, хижих, невситимих.

— Ви не прикликуєте мене до себе,— ображався Генріх.

— Ні!

— Не хочете бачити свого імператора?

— Було б злочином одривати вас від державних справ.

— Це вдень, а вночі?

— Вночі ви вриваєтеся без запросин.

— Я просто приходжу, бо маю право. Імператорові належить усе.

— Є межа, якої переступити нікому не дано.

— Що це за межа?

— Людська душа. Серце. Туди ніхто не може пробитися силоміць. Хоч би мав усіх воїнів світу.

— Мені здається, я зазирнув колись у вашу душу.

— Сталося непорозуміння. Більше не буде.

— Знайте ще й те, що всі шляхи до жіночого серця ведуть через її тіло. Тіло — це справді фортеця, часом непереборна. Але ж відомо, що думки й наміри мужа жона приймає лише з любов'ю, доповненою тілесно.

— З любов'ю ж!

— А що таке любов? Невловимість, як і душа. Я не люблю невловимостей.

— Вам більше до смаку брутальність. Я вже зазнала, з мене досить. Наші розмови не приведуть ні до чого. Ніщо вже не приведе.

Він відступився. Не тягнув Євпраксії на нічні зборища до крипти собору, не вривався до ложниці, знов заліг у своєму безсиллі, збирав сили на цю жінку, тим часом давши їй спокій.

Була вже зима. Майже без морозів, якась несправжня, іноді вночі падав сніжок, до ранку залягав у ровах, на вежах, на покрівлях, але відлига з'їдала його за день, і земля знов була гола, голий камінь, голі дерева, усе мов суцільне здригання. Було самотньо, сумно, тяжко, нестерпно тоскно. Хотілося завалистих, безгучних снігів, у яких вмирають всі відголоси, і великого червоного сонця над ними, спокійного і приступно-лагідного. Вкутана в м'які сніги далека рідна земля і ледь притрушена олив'яно-сірим, мовби цокітливим інеєм, ця кам'яниста пустеля, уся в холодних корчах з маленьким кривавим сонцем у пронизливо-мерзлякуватих безмежностях. Скільки й жила Євпраксія в цій землі — сонце щоразу мовби маліло й маліло, загрозливо й недвозначно, так ніби наближався кінець світу. Та молода жінка чи й спроможна відчути виміри світові, зате розтривожено вловлює безжальне вкорочення власного життя, що впійманою птицею зіщулюється, стискується й маліє, мов оте чуже сонце на чужому небі.

Що роблять чеберяйчики, коли їм сумно?..

І хоч не цвіла весна, не кликали пташиним співом зелені ліси, не стелилися просонцені дороги, ніщо не вабило до мандрів, Євпраксія запрагла прогулянок, подорожувань, знайомства з близькими, а то й віддаленими краями. Воля імператриці священна. Що може стати на заваді її щонайнесподіванішим забаганкам? Імператор сам випроводжав Євпраксію зі Шпеєра, тоді зустрічав у Вормсі, жваво обговорював напрямки її мандрів, розсилав гінців із велінням, аби належно прийняли імператрицю там і там; виділено було великий почет, відправлено обози з припасами, везено скарбець з інсигніями й коштовностями імператриці. Невідлучно був коло Євпраксії нестаріючий вузьконосий абат Бодо, якого не збентежило ні розкриття імператрицею злочинних нічних таїнств Генріха й Заубуша, ні безсилля зарадити будь-чим. І не відступався від свого сповідництва, вперто, тупо, з відразливим сластолюбством допитувався в нещасної жінки на сповіді:

— Чи ти робила, як це мають звичай робити деякі жінки?

Не соромився слів, здатних зробити розпусною найчистішу душу, брав їх уже готовими з покаянної книги вормського єпископа Бурхарда “Corrector”, а той, складаючи свою безжально-цинічну книгу, яку радив сповідникам для бесід з прихожанами про їхні гріхи, виправдовувався тим, що у Вормській єпархії занепадає моральність.

Щойно залишаючись віч-на-віч зі своїм духівником, Євпраксія вже знала, що почує щось святенницько-хтиве. А що могла вдіяти віддана в наругу спершу маркграфові, тоді імператорові, а ще богові, церкві, її слугам, оцьому вузьконосому абатові, приставленому до неї вже й не богом, а всіма дияволами світу!

Хотіла позбутися абата, пишного почту, всього супроводу, металася туди й сюди по Франконії, по Швабії, по Баварії. Не могла ні вирватися, ні втекти, ні забутися. її зустрічали, перехоплювали, усі прагнули мати в себе таку високу гостю. Барони-кроволюби влаштовували на честь імператриці турніри й лови. Лилася кров людська й звірина. Барони жували м'ясо коло дикого вогню, розкладуваного серед каміння. Вогонь рвався з каменю, а її душа рвалася звідси, від цих рицарів, від єпископів, пурпурових, мов те вино, що ним обпивалися, від кострубатих замків і камінної тяжкості соборів.

Опинитися б у своєму недосяжному дитинстві, стати вільною від прискіпливості запитань, провин і ляків! Але світ був безжальний до неї. Світ, сповнений таємниць, нещасть і болю. Може, біль даний людині як сторож і опікун життя? Без болю й самого життя не було б. Навіть дерево відчуває біль. Навіть камінь. А страждання? Чи всьому сущому судилися страждання?

Ішли свята зимового дерева. Дерево хвали, святощів, здоблене, радісне, ясніло серед смутків і нещасть, простий люд впивався пивом, втішався повільним співом, ще повільнішими танками — хоппельдейом, рідеванцом. Одні кружляли довкола прикрашеного дерева, другі притупували, приляпували. Знали ці люди неволю, биття, голод. Було їх завжди забагато, аби наїдатися досхочу. Але не заламувалися, не впадали в розпач, уперто громадили камінь, вибудовували села, городи, замки, собори, вміло прикрашали камінь зображеннями овочів, квітів, чужих і своїх святих, мили, чистили, шкребли — неоковирні, неповороткі, але роботящі, вперті, ласі на чуже, жадібні до життя, спраглі продовження свого роду.

Клали дітей спати під колисками, щоб сховати від злої Перхтель, на роздоріжжях виставляли вівсяну кашу для безжальної Берти з залізним носом: хай бачить, що люд не їсть скоромного, бо ж відомо, що Берта розпотрошув нескоромлені животи й набиває їх січкою. Аби досягти в новому році більшого, ніж торік, сідали, перепоясані мечами, на покрівлях або на волячих шкурах на перехрестях доріг. По селах водили Клаппербока — перебраного в козлячу шкуру чоловіка з дерев'яною головою. Го-го, козел, го-го, сірий! Співали про якесь гірське царство, куди не залітають вітри й де не плющать дощі, такі остогидлі в долинах. Було в цьому всьому щось вельми гарне, чисте й невинне. Євпраксії хотілося сміятися й плакати водночас. А то зіскочити зі своєї білої імператорської кобили, сплестися руками з отими розвеселено-неаграбними, заспівати й собі: “Біла кобила березу везла, на льоду впала та й розбила. З гори покотилась, на пень настромилась…” А в баронських замках знов нескінченні учти, виснаження величчю, нестерпна запобігливість. Там вірили в чуда, перебирали без кінця сни, лякалися невиразних жахів, кожен замок мав свої легенди, своїх привидів, свої кошмари. Десь когось убили, замучили, втопили, розрубали, на шмаття, задушили, десь хтось щез безслідно, щоб з'явитися саме сьогодні, саме пеї ночі, саме тут, саме… Лякали її, а не було страшно. Страх був позаду, у поверненні, у неможливості уникнення своєї долі — гіркої долі. А названо ж її Євпраксією — Щасливою, а тут — Адельгейдою, мовби для усталення нерозривності з усіма отими Адельгейдами, що були імператрицями, жили в пишноті, поховані в пишних імператорських криптах, увічнені в книгах і на золотом писаних мініатюрах. Думка загубитися серед цих людей викликала в ній жах.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: