“Умертвивши в собі будь-яку цікавість, він не одержував нізвідки вражень”. Про природу Бернардову Вільгельм пише таке: “Шлунок його був такий зіпсований, що він негайно низвергав ротом ще неперетравлену їжу. Коли ж випадком дещо встигало перетравитися і силою природи виходило звичним шляхом, то при слабості нижніх частин тіла і це відбувалося з неймовірними стражданнями”.
Здавалося б: навіщо стільки уваги такому недосконалому створінню? Але саме такі збочення від здорової природи часто цінуються деякими людьми. Абат монастиря Ціто Стефан, так само як духівник рицарської жони Алети, побачив у недужому Бернарді щось майже святе і послав його на чолі частини братії, щоб заснував монастир у Клерво, у Полинній долині ріки Об, здавна відомій як пристанище злодіїв. Так незнаний нікому Бернард став Бернардом Клервоським. Це був той самий Бернард Клервоський, який сколотив усю Європу в другий хрестовий похід, власноручно нашивав хрести на шати рицарів і королів, розірвав для цього власний одяг, здобув славу зцілителя від недугів і нещасть; натовпи, вірячи в його святість, обривали на ньому одіж, цілували ноги, просили життя і спокою. А він, не маючи сам ні людського життя, ні спокою, метався по всіх землях, знесамовитілий, ошалілий, гнав тисячі на смерть, на страждання, на злочини. І ніхто не назвав його злочинцем — називали святим.
Двоє невдало народжених того самого дня, того самого року. Один помер відразу. Другий ліпше б помер, ніж мав принести людям стільки лиха.
Між ними не було ніякої дотичності, ніякого зв'язку, просто часовий збіг — більше нічого.
Друга паралель зачіпає двох жінок, різних за віком, але багато в чому однакових: у становищі, в багатстві, в освіченості, у впливовості. Відразу ж слід зауважити, що однаковість та суто поверхова, бо кожна з двох жінок по-своєму розпорядилася перевагами свого становища і, як наслідок, одну забуто, так ніби й не було її на світі, і лиш у давніх хроніках можна знайти скупі рядки про її страждання, а друга міцно посіла свое місце в історії.
Одна з цих жінок — Євпраксія. Друга — графиня Матільда Тосканська. Власне, Матільда, як жінка передбачлива, не покладалася на випадкове сумління істориків, а тримала коло себе в замку Каносса схильного до укладання латинських віршів монаха Доніцо, який під пильним наглядом графині неквапливо й з належною шанобливістю написав поему, названу “Життя Матільди” (Vita Mathildis), сто з чимось пергаментних хартій по двадцять два рядки в кожній, коштовні мініатюри — золото, кіновар, блакить, зелена, брунатна, чорна барви, стиль біблійно-заплутаний, спрямування епічно-панегіричне. Творіння Доніцо (рукопис зберігається у Ватіканській бібліотеці), видане 1724 року в п'ятому томі творів давніх італійських письменників, і тепер примірник його можна знайти у великих державних публічних бібліотеках у відділі, який зветься “мораторій”, себто — відділ рідкісних книг, мертвих для сучасників, потрібних іноді хіба що таким дивакам, як автор цього роману. Але мова тим часом не про Доніцо, а про Матільду. Народилася вона 1046 року, себто була старшою за Євпраксію на 25 років. Прадід Матільди був граф Реджіо, Модени й Мантуї. Дід здобув у власність Феррару й Брешчію, одружившись з маркграфинею північної італійської марки. Батько Боніфацій з'єднав марку з Тосканою і герцогством Сполето, завдяки чому став одним з найбільших князів Італії. 1030 року він одружився з Беатрисою, донькою Фрідріха з берегів Лорану, вперше порушив традицію дому Каносса бути лояльним до імператора і став бунтувати проти Генріха III. У 1052 році був таемно вбитий. У наступні три роки так само таємно були вбиті його старша донька Беатріче і син Фредерік. Матільда стала власницею величезного спадку. Генріх III кинув Матільду з матір'ю до в'язниці в Германії, але саме тоді помер, і двох вельможних жінок незабаром випущено. З ув'язнення Матільда вийшла навіки ворожою до всіх германських імператорів. Тому дім Каносса відразу став на боці папи Григорія-Гільдебранда в його конфлікті з імператором за інвеституру.
Матільда одружилася з бароном Годфрі, але шлюб той був досить дивний: Годфрі сидів у своїх ломбардських маєтках, не маючи ніякого бажання переправлятися через ріку По, а графиня Тосканська приймала в Канносі папу Гільдебранда, і вся Європа гула чутками про їхні таємничі нічні сходини. Маленький папа і маленька чорнява графиня. Вимагав целібату для всіх священиків своєї церкви і відкрито замешкував у оточеному потрійними мурами замку з жінкою, яка на той час стала вдовою, бо барон Годфрі десь тихо помер у своїх володіннях, відповідно намноживши багатства Матільди.
Важко навіть сказати: хто кого наблизив до себе — папа Матільду чи Матільда папу. Обдарована розумом і відповідними хитрощами, жінка знає, що часто ліпше бути посередницею, ніж повелителькою, на яку неминуче падає тягар відповідальності. Матільда без кінця повторювала: “Ми з найсвятішим папою”, “Найсвятіший папа велів передати”, “Найсвятіший папа вважає”… Могла вкладати в свої завідомлення будь-що, і все це йшло мовби від самого папи. Могла виказувати коштом папи владність, непоступливість, жорстокість або милосердя, залежно від потреб і обставин. В січні 1077 спостерігала в Каноссі принизливу сцену каяття імператора Генріха. Вдавала, що співчуває імператорові, клопоталася перед папою за його прощення, хоч сама ж привела Генріха до Каносси, платячи за кривди, нанесені їй і її родові ще його батьком.
(В рукопису Доніцо в відповідна мініатюра: Генріх стоїть на колінах перед Матільдою, що велично возсідає на високому графському троні. Золота живописець поклав на Генріха й Матільду однаково, зате обділив імператора багрянцем, увесь віддавши графині).
Коли Гільдебранд помер, Матільда не розгубилася. Підтримувала його наступника Віктора, тоді — Урбана, якого намовила розпочати війну проти імператора. Одружилася з баварським герцогом Вельфом, підняла всіх невдоволених германських князів, не злякали її військові успіхи Генріхові, який привів до Італії велике військо й захопив багато городів і замків. Він узяв Мантую, Пізу, Лукку, сплюндрував маєтки Матільди. Неминуче мав бути покараний. Простежувала через своїх вивідни-ків кожен вчиноа, кожен крок Генріхів; як тільки-но ображений безпідставними підозрами імператора син його Конрад виїхав з Верони, його зустріли посланці Матільди, коли ж потрапив він до рук імператорської погоні, визволили його знов-таки люди Матільди і Вельфа, з великими урочистостями зустрінуто Конрада в Каноссі і незабаром за благословенням самого папи Урбана короновано в Мілані королем Італії.
Син пішов проти батька. Тепер папська (власне, Ма-тільдина) сторона мала свого главу, проголошеного публічно; Генріх відразу відчув наслідки такого хитрого Ма-тільдиного кроку; від нього відпадали город за городом, замок за замком, йому зраджували, від нього втікали, віп вимушений був відступати, вже не сиділося спокійно й безтурботно в Вероні, мав знову, як у молодості, метатися, битися, знесилюватися.
Євпраксія сиділа у вежі, забута імператором, але не забута Матільдою. Та розуміла, якою силою стануть проти Генріха дві такі жінки, як вона й імператриця, коли з'єднаються.
І маленька графиня стала готувати це поєднання. Дбала не про Євпраксію — керувалася зненавистю до імператора. Він уперто відмовляв своїй жоні спорядити посольство до Києва? Гаразд, вона пошле до князя Всеволода своїх людей з дарами й вістями про дочку і матиме незабаром звідти вісті. Він ув'язнив імператрицю в кам'яній вежі, сховавши молоду жінку від усього світу, так що ніхто вже й не знає, жива вона чи мертва? Гаразд, Матільда визволить імператрицю, хоч би для цього довелося розвалити вежі половини Італії!
Негоже, коли такі дві жінки роз'єднані. Надто ж, коли вони живуть у тій самій землі.
Так переплітаються стежки життя, і ще й не знати, чи не послав би Бернард Клервоський у хрестовий похід сина Євпраксії, коли б той не вмер у день свого народження, а вижив і став імператором, королем або й просто власником золотих острог.