Євпраксія – Павло Загребельний

Покликаний був Заубуш і його спитано, чи виконується й тут веління імператорове про те, щоб жодного голуба не було коло палацу? Барон поляпав повіками, усміхнувся самими очима. Імператор був мов покинутий і забутий дім: цілий і неудікоджений, а піхто в нім не живе. Хотілося підійти, закричати Генріхові на вухо: “Вилікую тебе, імператоре! Я, барон Заубуш, це зроблю!” Але вирішив ждати. Час — це канат, протягнутий між сходом і заходом. На ніч він складається і від того зношується. Треба почекати, коли перетреться канат, розпадуться всі сув'язі.

Дочекався. Ніхто не бачив того, що сталося, але довідалися всі, Заубуш — найперше. Імператриця нарешті дізналася про глухоту імператорову. Нічого в тому б страшного й не було, бо глухота все ж ліпше, ніж глупота, але Генріх не міг потерпіти, щоб його таємницю було розкрито. Сталося страшне.

Євпраксія, нехтуючи звичаєм, мала звичку в часи, вільні від дворових прийомій, блукати по палацу з розпущеним волоссям. Корона вінчала ці золотисті хвилі, вона втрачала свою тяжкість і символічність, сприймалася просто коштовною оздобою. В блуканнях своїх Євпраксія набрела на Генріха. Стояв коло вікна, спина видавала його напруження, скупченість на чомусь: чи то вдивлявся пильно в щось, чи то мучила якась думка, їй стало шкода його, покликала тихо:

— Імператоре!

Мовчав.

— Ваша величність!

Нічого.

— Генріху! — сказала голосно.

Ніякого враження.

— Мужу! — гукнула щосили,— Чуєш мене?

Він не чув.

Коли зайшла збоку так, що вій не міг її не помітити, десь по той бік звернутих до неї його очей промайнув переляк, чорно розколювэчи зіниці, метнувся тривогою, неспокоєм, може, соромом, але не насмілився пробитися на поверхню погляду, затаївся, пірнув у глибини. Мав би сказати їй, що задумався, через те не чув. Але він, розгублений, ошалілий від несподіваного викриття, а може, від отого розпущеного зміїсто-золотого, волосся, кинувся на неї, мов дикий звір, вчепився в волосся, хотів знищити оці теплі хвилі слов'янського сяяння, рвав, смикав, вона кричала, але він не чув, а чого не чує імператор, того не чує ніхто. Врешті вона видерлася йому з рук, відбігла до дверей, мовчки вдарила його зненавистю в погляді й обіцянкою ворожості довіку.

З того дня почалося божевілля. Ще звечора вона плакала досхочу з Журиною, ніхто їм не перешкоджав, а після нічної учти Генріх виявив бажання йти спати до імператорської ложниці разом з імператрицею, і їх супроводжували маркграфи й барони, спальники імператорські й чашники, величезна ложниця не могла вмістити всіх челядинців, бо подія мала, сказати б, вагу державну — перші відкриті покладини імператора з імператрицею; з'явився навіть сповідник Адельгейди абат Бодо і, хоч до ложниці не пішов, але поблагословив свою духовну дщерь, урочисте роздягаппя й покладання в постіль затягнулося на час досить тривалий, Євпраксія мовби здерев'яніла, тіло їй затерпло, не відчувала нічого, усе затоптане було грубими чобітьми баронів, п'яних, смердючих, огидних. Невже навіть це має відбуватися в отакій ганьбі, невже й чутливість людська мав бути принесена в жертву імператорським умовностям і незбагненним вимогам державності? Адже пожадання живе в людині спервовіку, при всіх державах, королях і богах, але випускати цього звіра прийнято потаємно, неписана угода між людьми вимагає темряви, прихованості, щоб усе відбувалося лише між двома, і тільки для цих двох хай відкриються потреби тіла, вимоги тіла, голос тіла, крик тіла, здригання тіла…

Вони юрмилися в ложниці нестерпно довго, нахабно зирили, обмінювалися кривими усмішками, масно плямкали, брудно гмикали, топталися по мозаїчній підлозі, а Євпраксії видавалося, ніби топчуться їй по серцю. Високі червоні свічі палали з обох боків широкого імператорського ложа в узголів'ї й коло ніг, збоку поставлено золотий столик з двома імператорськими келихами на ньому й золотим глеком, повним густого бургундського вина. Сидячи в постелі, у самих сорочках, прикриті до пояса легким хутряним коцом, імператор і Євпраксія надпили з поданих їм келихів, мовчки віддали їх назад, тоді Генріх помахом руки спровадив усіх з ложниці, і ті, товплячись у дверях, озираючись, випхалися всі, полишивши нарешті цих двох. Євпраксія ще сиділа, дивилася на свого мужа. Той поволі вивільнився з-під хутряного накриття, пішов кудись у темну глибочінь ложниці, йшов босий по затоптаній підлозі, високо піднімаючи ноги, скрадаючись навшпиньках, бо камінь неприємно холодив підошви. Повернувся з товстою книгою в руках, заліз під хутро, розгорнув пошукав щось, став читати хрипким, різучим голосом.

Євпраксія відразу впізнала “Пісню пісень” Соломонову. “Лоно твоє — сад гранатових яблук, з плодом досконалим, кипри із нардами, нард і шафран, пахуча тростина й кориця з усіма деревами ладану, мирра й алое зо всіма найзапашнішими пахощами…” Трохи иочитавши, імпераратор поклав книгу коло ложа на підлогу, притулився сухими холодними губами до щоки Євпраксії, сказав безвиразно:

— На добраніч.

І ліг горілиць, відразу заплющивши очі. Вона не мала що робити, посиділа трохи мовчки, бо ж казати щось оглухлому вважала даремним, тоді лягла й собі, теж горілиць, але очей не заплющувала, намагалася пробитися поглядом до високої темної стелі, не відаючи, для чого, але не могла проникнути аж у таку височінь, а товсті свічі не просвітлювали вгору, розсіваючи своє світло більше вбоки, осяваючи ложе з цими двома, з мужем і жоною, правдивіше — з імператором та імператрицею. Тоді повернулася спиною до Генріха й склепила повіки.

Таке спання тривало тиждень, а може, й місяць — Євпраксія згубила лік дням. Все повторювалося, так само імператор щоночі читав їй з “Пісні пісень”, щоразу те саме, аж вона не витримала і, забувши про його глухоту, сказала:

— Ви могли б уже читати без книги. І дивно: глухота в нього, видно, уже минула, він почув її слова, бо відразу й відповів і до ладу:

— Книга дає певність.

— Хіба в імператора могла бути коли-небудь непевність? — поцікавилася вона.

— Певність є завжди, але завжди її слід зміцнювати.

— Ви щовечора читаєте про жіночу вроду. Навіщо?

— Нагадати вам про вашу вродливість.

— Я знаю це й так.

— Нагадування не зашкодить.

— Мені приємно, що ви віднайшли слух. Він відклав книгу. Ліг. Сказав:

— На добраніч, імператрице.

Тепер мав слух, треба було відповідати чемністю на чемність.

— На добраніч, імператоре.

То була остання для неї добра ніч. Наступної ночі Генріх сказав їй:

— Ми підемо в собор.

— Коли?

— Сьогодні.

— Уночі?

— Так. Хіба ви не звикли молитися в Кведлінбурзі також і вночі?

— Я знала вашу нехіть до молитов.

— Хай то буде моєю турботою. Вас зодягнуть належним чином.

— Може, дозволено мені буде самій вибрати належне вбрання?

— Мої камерарії дадуть вам поради.

Станеш імператрицею — ощасливиш світ… Це сприймалося тепер гіркою насмішкою. Бо жила весь цей час, мовби на площі, відкрита всім поглядам, не належала собі ні в чому, усе перетворювалося на державні акти: звичайний сніданок, лежання в постелі, молитва в церкві. Навіть для плачу потрібна була тут неабияка мужність і сприт, бо завжди могли знайтися свідки, а свідки ж, як казав абат Бодо, небажані. Не мала ніколи самотності для себе, водночас будучи глибоко самотньою в душі. Спробувала знайти свою Журину, але й того не змогла. Імператорські камерарії принесли їй якесь широке чорне накриття, підбите червоним, шанобливо закутали її. Генріх був у такому самому вбранні, без ніяких ознак імператорської гідності, подав руку жоні, повів по палацових переходах, і тільки тоді вона помітила, що йдуть без супроводу, це мало б викликати полегкість, але чомусь зродилася тривога, яка не полишала Євпраксію ні в палаці, ні на темних плитах палацового двору, ні в притворі під могутніми склепінчастими арками собору.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: