Суперечливі бажання роздирали їй душу. То хотілося святощів і чистоти, за які готова була вмерти, а то бунтувалася вона вся, дика воля до життя народжувалася в ній, штовхала на вчинки нерозсудливі. Євпраксія блукала по своїй вежі, виходила на стіну, наближалася навіть до сторожової вежі, жадібно вдихала терпке повітря волі. Бути святою? Ні! Живою і тільки живою!
Билася в тісняві своєї в'язниці, жадібно вглядалася в те, що внизу: чи нема змін, які віщують їй свободу? Було те саме: кнехти, одурілі від вина й рудявого сонця, город кострубатих веж, показної святості, ящірок між нагрітим камінням, спеки й знудьгованості, спесивість імператорських безугавних урочистостей, синьо-зелені мухи, які злітали догори вельми рідко й неохоче, приваблювані ройовиськами бруду й покидьків унизу.
Все, що кидають, летить донизу. Може, тому, караючи, людей теж кидають у підземелля. Вона возносилася над простим людом вже від свого народження і ось навіть у карі своїй не зазнала звичного пониження, а піднята в саме небо. Кара! За віщо ж? За невпокорення? За те, що хотіла стати на захист вищої правди життя, яку дано захищати лише жінці, бо тільки вона стоїть коло джерел. Абат Бодо каже, що жінкам не належить захищати істину. Що ж, коли їм не дають змоги захищати істину, вони готові вмерти за неї. Без милосердя! Без милосердя!
Абат Бодо бурмотів, що тільки божественне милосердя може порятувати й переродити людину, вибавивши її від найтяжчих випробувань. Євпраксія уперто мовчала, не приймала його слів, нещирих і облудних, принесених звідти, де було джерело її неволі й приниження, твердо вірила у свободу своєї людської волі, заради якої наважилася б навіть на свідомий і зухвалий відступ не тільки від законів цієї держави, що трималася на мечах, але й від законів самого бога.
Слово мовлене часто викликав спротив не через свою суть, а залежно від того, хто, як і коли його мовить. Тому часто ліпше залишити людину наодинці з книгою, і тоді потрібні слова самі проникнуть у душу, зроблять те непомітно, тихо, потаємно. Абат, не маючи чого приносити молодій імператриці з волі, якою користувався з обурливою несправедливістю порівняно з Євпраксівю, щоразу приносив із собою книги, надто ж що його духовна дочка здавна виказувала постійну охоту до читання. Але Бодо вчасно помітив, що Євпраксію дратують щедро розмальовані манускрипти. Вони мовби пробуджували своєю нестримною барвистістю заздрощі до вільного земного життя, ще дужче підкреслювали безнадійність неволі молодої жінки. Коли й розглядала охоче Євпраксія щось з мініатюр, то лиш ге, що написане було в її маленькому псалтирчику за час короткого перебування колись у Лучеську, у князя Ярополка Ізяславовича. В нього при дворі трудився тоді якийсь зайшлий митець, ще молодий, з блаженними очима, русобородий, босий і бідний, як усі справжні митці. Він здобив псалтир для Ярополкової матері Гертруди, залюбки зохотився полишити щось з свого вмільства і в псалтирику малої ввпраксії, швидко і вправно намалював царя Давида з голодно-заздрісними очима, пишно-зелений вертоград сусідський і прекрасну Вірсавію в тому саду. Тоді якось Євпраксія не звернула ніякої уваги на те здоблення, псалтерик лежав забутий, хоч і возила вона його посеред кількох своїх найдорожчих книг. Здається, лиш тут, у вежі, вперше вдарило їй у саме серце творіння блаженного митця. Все було там витримане в таких нестримних буйиощах поганської зелені, що від самого погляду зроджувалися в твоїй нам'яті не тільки дерева, сади й гаї рідної землі, а шуміли найбільші пущі, стелилися між обріями трави, поймався всемогутньою зеленістю весь видимий світ. Коли Євпраксії ставало нестерпно-тяжко, покрадьки, щоб ніхто й не помітив, позирала вона на ту буйну празелень і здавалося, ніби відлягає від серця, знов хочеться жити й сподіватися. Гостроокий абат Бодо жодного разу не запримітив замилування Євпраксії тими зеленими хартіями, бачачи ж нехіть до пишних манускриптів Сенкт-Галлена, Рейхенау, Еммерама чи Кведлінбурга, став носити їй суворі в своїй простоті священні тексти, коли ж і це недбало відкладалося перозгорнуте, тоді, згадавши про деякі кведлінбурзькі уподобання, підкладав імператриці Арістотеля, Ціперона, Вергілія. Не лякало його, що то були язичники. Бо хіба ж у четвертій еклозі своїх “Буколік” Вергілій, пишучи про народження сина в Азінія Полліона, не пророкував пришестя на землю Христа?
Серед інших книг потрапив до Євпраксії і трактат “Про втішення філософією”, написаний християнином Боецієм в темниці, коди він уже був засуджений на смерть. Філософ і невдалий царедворець готського короля Теодоріха. Вже п'ять віків спочивав його тіло в Чельродо, десь у цій кам'янистій землі, між кипарисами й морем. Тіло зазнало мученицької смерті, дух живе й понині. Мучеників було завжди багато, мудреців мало. Ждучи смерті, у темниці, у безнадії, Боецій не закликав ні до багатства, ні до почестей, влади, тілесної краси, насолод. Розкриваючи всю брехливість світу, він закликав утішатися філософією, пізнанням, розумінням будови світу й дії стихій, початку, кінця й середини часу, колобігу років і констеляцій зірок, природи тварин і властивостей звірів, устремлінь вітрів і людських думок, безмежного багатства рослин і нез'ясованої сили коріиня. Мудрого не зламав лихо і не зіпсує щастя. Схиляючись перед загальним для всіх законом, що неминуче веде до блага, він сповнює свій обов'язок, бо все, що видається випадковим і позбавленим змісту, насправді підлягає необхідності й доцільності. Часто навіть влада, яка дісталася людям порочним, завдяки їхньому відворотному прикладу, сприяє вихованню доброчинства у багатьох. Бо доброчинство, благо присутнє завжди, воно нерозчленоване, досконале й несотворне, воно в тобі самому, воно в лінії твоєї долі, яка здійснює впорядковані зміни буття, відновлює життя всього сущого, даруючи подібне через запліднення сім'ям, через народження й смерть.
А що ж лишається людині? Пізнавати, вдосконалюватися в цьому, жадати й відкидати, себто здійснювати вибір між добром і злом. Тоді, може, те, що говорить їй абат Бодо: “Ліпше більше любити й менше розуміти, ніж розуміти, багато й зовсім не любити”? Але ж навіть бог закликав людину до мислення, до напруження думки! У євангелії розповідається, як бог дав двом рабам по таланту і похвалив того, хто свій талант зумів подвоїти, засудивши другого, який не зумів цього зробити. Все повинне підкорятися зусиллям розуму, навіть випадок, казус, який стається теж, як стверджував ще Стагірит, коли щось влаштовується задля якогось визначеного наслідку, але з якихось причин виходить щось інакше. Життя — це пізнання світу, інакше людині не треба було й народжуватися.
А коли тебе замкнено в камінь — яке тут пізнання? Боецій закликає втішатися філософією, абат Бодо нагадує про прекрасну можливість самоочищення. Навіть щонайменші гріхи скинеш з себе, відцуравшись від пристрастей. Хоч матимеш гріхів, як у морі піску, на дереві листя, на землі трави, на небі зірок, то всі тобі відпущені будуть.
Євпраксія не почувала за собою ніяких гріхів. Навіть ота дика підозра імператорова щодо Конрада не могла Пристати до молодої жінки, вона хіба що могла дивуватися мовчанці абата Бодо: адже був їхнім супутником, бачив усе, знав, чому не сказав імператорові правди про його сина і жону? Чому не спростував підозр, не відкинув обмови? Де ж тоді святощі, де правда?
Так зроджувалася в ній нехіть до всього, що походило від абата Бодо, відкидала книги, знов на цілі тижні вклякала коло вікна, майже не спала, забувала про їжу, вганяла в плач добросерду Вільтруд.
Проти власної волі починала лічити камені, якими вимощені були замкові дворища, палацові гульбища, тоді довкола палацу, тоді на вулиці, що вела до мосту через Адідже, на всіх вулицях Верони, у всіх городах Італії, у руслах висохлих од спеки потоків і річок, на морських узбережжях. Коли відривали її від цього заняття, вона зазнавала розпуки і відчувала майже страждання. В числах було забуття, іноді заспокоєння, іноді тривога. Число “тисяча” вселяло в душу Євпраксії жах, тому вона обминала його, доходила тільки до сотень, складала їх з допомогою абаки, громадила в сотні сотень, сотні сот сотень і ще в сотні сот сот сотень, і так без кінця, до цілковитого знезмістовлення свого дивного заняття, яке помагало вбивати час — цього найстрашнішого ворога всіх ув'язнених.