Євпраксія – Павло Загребельний

— У дитинстві Журнна вселила в мене віру про добрих чеберяйтаків,— сказала вона Кирпі.— Живуть у нашій землі, ніхто їх не бачить, а присутні повсюди. Доброта ж від них так і розпромінюється.

— Чеберяйчики? — всміхнувся воєвода.— Це ті, з великими бородами?

— Вони безбороді. Молоді вічно.

— Де ж таке бачено — вічно молоді? Вічно молодими бувають тільки дурні. Ось навіть ти змінилася. Бо вите не та маленька дівчинка, яку віз колись із Києва до Саксонії. Щодо того, що від чеберяйчиків доброта розпромінюється, то прожив більше за тебе, а не бачив, ї не тільки тут, а й удома. Гризуться — так. Ріжуться, душать за горло бідного чоловіка, хоч з нього вже все видушено. Князі їдять на золоті, бояри — з срібного начиння, монахи з олов'яних мис, воїни з мідних котеликів, а простий люд — з дерев'яних ложок. Ось так і ведеться. А доброта? Як сказано? Роззявленій пащі, карканню ворона, хрюканню веира, летючій стрілі, скрученій у кільце гадюці, грі ведмедя — не вір ніколи! Або ще кажуть: день хвали увечері, меч — випробувавши, лід, коли переїдеш по ньому, пиво — випивши. Скрізь тяжко, а все ж удома ліпше. Поїдемо до Київа, Євпраксіе!

Ось так недбало, майже по-давньому весехо розправився воєвода з її чеберяйчиками, зате розбудив її приспану душу нагадуванням про те. що ніколи не забувається людиною, хоч би де вона була і ким стала — нагадуванням про Київ, про рідну землю і небо вад нею рідне. Мовби заново зродилася в ній та подорож, що відбула колись з Києва до чужої Саксонії. Бачила забуте, затаєне, заховане, навіть те, що тоді, здавалося, лишилося непоміченим, постало тепер перед нею у всій виразності, чіткості й красі.

Земле рідна! Лежиш ти без меж, незмірима й незглибима, як цілий світ, багата, прекрасна, добра і єдина. Поля і сонце, ліси й ріки, люди й городи, звір і бджола, ум і чесність, щастя й спокій — може, усе те є ще десь, може, його більше або менше, може, пишніше, та ніде те може водо бути таке, як удома, бо там — неповторно-рідне, бо тільки те дас снагу серцеві, розкіш окові, неспокій розумові. Голоси лунають звідти незабутні, навітв коли належать тим, хто пішов з життя, барви панують там лагідні й несамовиті водночас, сили там стільки, що вдихаєш її навіть на чужині, уже гинучи без надії, у безвиході, і можеш стрепенутися й довершити те, чого вже не сподівалися від тебе ні найтяжчі вороги, ні навіть найбільші друзі.

ЛІТОПИС ПАПСЬКИЙ

З Ордеріка-Віталія: “У той же час страшна посуха спалила траву на лугах. Вона винищила жнив'яне і овочі і тим створила жахливий голод. Імператор Генріх оголосив війну римській церкві і з божим попущенням упав під ударами численних неприятелів, які справедливо повстали проти нього. Папа Урбан скликав собор у Плаценщї, і на ньому займався утвердженням миру та іншими питаннями, корисними для церкви.

У рік од втілення господнього 10&5, у середу, у 25 день квітня місяця, багато хто бачив такий сильний рух між зорями, що ве будь вони світлими, сприйняти можна було їх за град. Дехто вважав, що всі ті зорі падали на сповнення слів святого письма, де сказано: “І зорі впадуть з неба”. Гізельберт, єпископ з Лізіо, старий знавець медицини, досвідчений у багатьох науках, мав звичай здавна спостерігати ночами течію зірок і, будучи вельми вмілим в укладанні гороскопів, він умів визначати їхні констеляції. З великим неспокоєм спостерігав він і згадане небесне чудо і покликав до себе сторожа, який залишався там, коли вже всі давно спали:

— Готьє— сказав він йому,— чи ти бачиш оті чудесні знаки?

Бачу, але не розумію їхнього значення.

Я гадаю, вони пророкують переселения народів з одної держави в іншу. Багато хто вирушить, щоб ніколи не вернутися, аж поки зорі зяов увійдуть у те коло, з якого вони падають нині, як то мені бачиться виразно. Інші залишаться на місці, святім і високім, як ті зорі, що в далі горять на тверді небесній.

…Філіп, король французів, викрав Бертранду, анжуиську графиню, і, покинувши свою благородну жену, постидно одружився з порушницею шлюбного союзу. Попри докори прелатів Франції за свавільне полишення свовї жони і за полишення Бертрандою мужа, він відмовився принести покаяння в содіянні такого ненависного злочину і, пригноблений літами й хворощами, скорботно кінчив життя, занурений у перелюбство.

У час правління Філіпа прибув до Франції папа Урбан. Тоді Нормандія і Франція були обтяжені великою смертністю, яка спустошила безліч домів, а жорстокий голод довів бідування до крайніх меж.

Того самого року, у місяці листопаді, той самий папа скликав усіх єпископів Франції та Іспанії і відкрив великий собор у Клермонті, городі Оверна, який називався в давнину Арверном.

На соборі було видано багато постановлень з метою поліпшення звичаїв.

Присутніх було 13 архієпископів і 225 єпископів з силою абатів та інших осіб, яким вручено дбання про святі церкви…”

З хроніки Альберта Аахенського:

“У рік од втілення господнього 1095, четвертого індикта, у сорок третій рік королівства і тринадцятий імперії Генріха IV як короля, Генріха III як імператора римлян і Августа, при папі Урбані II, давніше званому Одо (Odarus), у восьмий день березня Вальтер (по-французьки Готьє), званий Голяком, славетний лицар у супроводі великої лічби піших франків з Галлії, маючи з собою всього вісім лицарів, вступив, піддавшись переконанням Петра Пустельника, в Угорщину і спрямував путь свою до Єрусалима. Государ Каломан, найхристиянніший король угрів, довідавшись про його мужні наміри і їхню мету, зустрів його прихильно і дав йому дозвіл пройти через свої землі”.

У папських літописах — лиш невиразні згадки про перемоги над імператором, але всі перемоги — чужими руками. Також і руками Євпраксії, яку вимусять виступити на соборі в П'яченці, званій хроністами Плаценцією. Так, святіше. Противник надто могутній, проти нього потрібні засоби незвичні, несподівані, відомо ж бо: проти нової зброї ніколи немає надійного захисту.

Короля французького чи там когось іпшого можна звалити за таку саму розпусту, що й імператора, власними силами. Надто, що імператора повержено остаточно з допомогою його власної жони, після чого західний світ мав неминуче визнати єдиним своїм володарем і проводирем не тільки духовним, а й світським — папу. Духовне зливалося зі світським. Щоб утвердити це вперше здобуте папством, таке пожадане від віків злиття, потрібне було ще одне, але неодмінно високе і несподіване зусилля. Десятки пап зготовлялися до цього, останнім, хто найбільше зробив, був Григорій-Гільдебранд, Урбанові досить було простягнути руку і кинути заклик.

Священна війна, хрестовий похід проти невірних, об'єднуються всі, знищуються межі держав і володінь, усі світські володарі віднині матимуть силу тільки тоді, коли візьмуть з рук папи хрест і понесуть його на чолі своїх рицарів і простого люду до святої землі, до Єрусалима, а над усіма ними стоятиме папа. Стоятиме, повеліватиме, слатиме на битву з невірними нові й нові натовпи. Понад сто років триватиме в Західній Європі цей дикий шал. Вирушатимуть світ за очі мститися за свої гріхи. Намагатимуться занести бруд свого життя за море, у чужі землі. Не перша спроба в діях людства і тан сапо марна, як усі попередні й наступні. Самі королі й рицарі, ясна річ, не наважилися б на таке божевілля, хай навіть освячене самим папою. Простого люду несила погнати в далеку чужину ні силою, ні святощами. Та була ще бідність, було зубожіння, був вічний голод, згадками про який рясніють хроніки, — і це діяло найповніше. Людина втікає від нещасть, сподіваючись на порятунок. Що довша путь, то триваліше засліплення. Обідраний до краю селянин не стане сподіватися на те, що здобуде щастя в сусідньому селі, знаючи, яка там бідність, зате охоче приєднається до натовпу войовників за віру, бо йти треба далеко, у невідомі землі, де обіцяно І здобич, і багатство, і щастя, і вічну славу. Ні Матільда Тосканська, ні й муж герцог Вельф, ні, скажімо, багатий рід Монтефілекторі, що мали землі від Матільди, не вирушали за море в хрестовий похід за віру. Мали йти туди всі оті знедолені, упосліджені носії простих селянських прізвищ Рільярді, Бенчівенні, Франкуччі, Убіцінні, мали туди йти Мадалотто, Деотайотті й Райнері, бо в них відібрано було і землю, й доми за те, що не мали змоги доставити через неврожай оливкової олії на лампаду церкви святого Мартина. Вимушений був іти в хрестовий похід селянин Уголіно Анджіоріні, який під заклад своєї земельної ділянки взяв позику в 12 солідів в Уґо, пресвітера монастиря святого Зенона в Пістойї, обіцяючи виплатити позику після повернення з походу зі здобиччю, на випадок же смерті пресвітерові діставалася земля, а дружина й син Уголіно ставали його рабами.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: