Графиня Матільда наблизилася до Євпраксії так, ніби хотіла сказати їй щось потаємне, але сичливі її слова почули всі:
— Ваша величність, ваша величність, ми з найсвятішим папою завжди виявляємо милосердя, завжди…
З неї видавлювали те слово, якого вона ніколи б не кинула Заубушеві, не відстануть, не відчепляться, сьорбатиме повітря маленька графиня з сатанинськими пасмугами смаги на личку, сичатиме, свистітиме: “Ми з найсвятішим папою…”
— Я прощаю вам, бароне, коли ви завинили не своєю волею,— холодно промовила імператриця.
Прощений, прощений! Слово вимовлено. Та чи поможе тут слово?
Заубуш зірвався з підлоги. Змолоділий, вродливий, мало ие благородний у своєму покаліченні. Вільтруд горнулася до нього з радісною одвертістю. Вклоняючись, задкувала від Євпраксії. Невже щасливі? Але як може глибоко нещасна жінка робити когось щасливим? Чи таким людям для щастя потрібна лиш крихта, лиш слово, якась мізерія?
Чимось шлюб Заубуша і Вільтруд нагадав їй одруження а імператором. Та сама неоднаковість, та сама прірва років, яку загатити нічим не дано, та сама випадковість зустрічі. Увечері, зустрівшись з графинею, хотіла сказати про це, але повела мову про свого нехіть далі вважатися жоною Генріха, виконувати пусті обов'язки імператриці без імперії, взагалі носити цей обтяжливий і осоружний їй титул. Матільда кинулась вмовляти Євпраксію, нагадала їй, що повинна відібрати в Генріха все, що їй належать, почекати наслідків своєї скарги на соборі в Констанці, бо наслідки повинні бути, наслідки прекрасні, щонайпрекрасніші. Але Євпраксія не відступалася від свого наміру, і графпня захотіла бути доброю:
— Ми з вами проситимемо найсвятішого папу. Bin своєю милістю і владою може скасувати шлюб. Але ваша скарга на соборі… Потрібен час. І терпіння, ваша величність, терпіння…
Євпраксія гірко зітхнула.
— Ваша світлість, графиня, мабуть, пам'ятає, що афіняни колись вирішили, аби мули, які перевозили тягарі на спорудженні храму, були випущені на волю і могли ластися де захочуть. Людина іноді може позаздрити цим мулам. Я б хотіла звільнитися від свого титулу без будь-яких умов, без очікувань наслідків тої скарги соборові. Повірте, ваша світлість, що мені хочеться повернутися в рідну землю. Я знаю, що германський імператор колись був кинув вас з вашою високорідною матір'ю в темницю. Згадайте, чи не рвалася тоді ваша душа і з темниці, і з тої чужої землі? Згадайте — і ви зрозумієте все.
— Ваша величність, ваша величність,— прошепотіла Матільда,— хіба ж я не розумію вас? Але ж скарга, і собор, і найсвятіший папа…
Не було ради — доводилося ждати.
З собору повернулися, перш ніж папа прибув до Каносси. Абат Бодо був у захопленні, яке йому навіть не личило. Єпископ Федір, який зовсім не знав латини і хіба що міг там перекинутися з двома-трьома прелатами, що тямили по-грецьки, жував бороду, бурмотів, що на соборі було “вельми і вельми…”, воєвода Кирпа зневажливо махнув єдиною своєю рукою.
— Ні пес, ні видра, імператрице. Обмовив тебе на соборі абат Бодо.
Сказав це при сповіднику і при єпископі Федорі, отож при свідках, Євпраксія стривожилася.
— Отче,— ввернулася до Бодо,— ви не сказали суті. Про мою скаргу. Про наслідки.
— Блаженні,— завів свою пісню абат, але Євпраксія зупинила його рішуче й недвозначно:
— Воєвода сказав, ніби ви мовили на соборі слова негідні. Чи то правда?
— Дочко моя, звідки цей чоловік знає, що я мовив? Адже йому недоступне розуміння…
— Вважаєш мене ігнорантом у латині,— втрутився Кирпа,— та забув про шість літ, проведених мною в Кведлінбурзі. Що мовив ти на соборі про імператрицю? Може, повториш?
— Дочко моя, там вимагали пояснень,— трохи змішався абат,— там конче вимагалися пояснення, і мені довелося їх дати, як ми й домовлялися з тобою.
— Які ж пояснення?
— Він обмовив тебе, Євпраксіє,— виступив наперед воєвода,— поганьбив тебе тяжко. Ніби всі роки з імператором провела в блуді. Уста мої не вимовлять того. Бо знаю, що завжди була чиста і такою зосталася: хрест на цьому покласти можу.
Упав на коліна, поклав на себе хрест, дивний хрест — ліворукий. Абат Бодо не збентежився навіть цим.
— Дочко моя,— сказав спокійно,— хіба ви не скаржилися про дім розпусти, в який вас затягнув імператор?
— Імператор же. Йшлося тоді не про мене, а про імператора, про мою Журину. І вдруге, коли імператор наслав на мене нагих. Знову не про мене. Знаєте все, абате. Як же могли мено — в той бруд? І перед собором? Це — пояснення?
— Коли тільки очі бачили, то вже,— пробурмотів абат, але Євпраксія гнівно показала йому на двері.
— Я скаржитимуся на вас найсвятішому папі. Тепер підлягає оскарженню і моя скарга до собору, і ваші негідні дії, абате. Ви розголосили таємницю сповіді, та ще й неправдиво. Це гріх подвійний.
— Ваша величність, у вас замало свідків для такого тяжкого…
— Важить не число свідків. Ідіть. Сама підвела Кирпу з колін. Єпископ Федір злякано дивився на все.
— Чи гоже, дочко моя, так чинити? — поспитав.
— Ніхто не захистить моєї честі, коли не захищу її сама,— твердо відповіла Євпраксія.— Сподіватимуся, єпископе, на вашу правдивість, коли повернетеся додому.
Відправила і єпископа. Зоставила в себе воєводу. Тепер могла нехтувати узвичаєннями Каносси, бо вже нічого не сподівалася від її володарів. Купували все. Купили Заубуша, заплативши йому більше, ніж давав чи обіцяв імператор, купили абата Бодо, який прикипіло тримався коло неї упродовж стількох років, видно, вичікуючи, хто запропонує більшу ціну. Купили навіть її ціною так Званої волі, щоб потім зганьбити і її ганьбою донищити імператора перед очима всієї Європи. Що їм до її чистості, її душі, болю і страждань її? Що їм до правди, до істини? Вони пристосували істину до своїх потреб, до своєї зажерливості, невситимості — ось і все. Вельфові — уся Германія. Матільді — уся Італія, папа, а через нього — цілий світ. На заваді — недогромлений ще імператор. Звалити його остаточно поганьбленням. А починати це — поганьбленням імператриці, потоптанням її жіночої честі. Ось і скарга, ось і собор, ось і пророче передбачення абата Бодо про неминучість пояснень на соборі. Пояснення. Яке невинне слово і яким може стати злочинним…
— Ти так мені й досі нічого не пояснила про Журину,— мовби вгадавши її сплутані думки, сказав Кирпа.
— Вона вмерла.
— Ну так. Знаю про це. Але ось почув про щось там у імператора. Про ганьбу. Про Журину. Не розберу.
— Я розповім тобі все, Кирпо. Будеш моїм свідком. Хоч один правдивий свідок. Бо абат, якому на сповіді відкривалася в усьому, потоптав правду.
Вона стала згадувати все те, до чого б ніколи не хотіла більше повертатися пам'яттю. Кирпа стояв поблідлий, мовби напівмертвий, зникла його веселість, не було зухвало-молодецької косоплечості, усе зникло, усе в минулому, а що попереду?
— Не казав тобі, Євпраксіє, ким була мені Журина, та й вона, видно, не відкрилася, бо то наше. Тепер не знаю, що мені й робити. Поки не знав про Заубуша, то й нічого, а взнав…
— Я простила Заубушеві все. Він одружився з Вільтруд, яка була зі мною в найтяжчому… Треба бути милосердними…
— Хіба кажу — не треба? І я простив його, ще й не знаючи нічого. Бо обидва ми з ним обрубані. Не знаю, хто там його покалічив, а мене половчанин рубнув раз по руці, а тоді ще й по ребрах, аж прорубав там віконечко, що й душу видно. А може, вона вже й витрусилася крізь те віконце, хіба ж зрозумієш? І ти простила баронові, і я простив, а тут вийде так, піби душа моя витруситься в ту дірку і опинюся перед Заубушем без душі й без милосердя, то як тоді? Хто порадить і хто порятув нас двох, калік і недорік? Може, знаєш, Євпраксіє?
Що вона могла знати?
— У дитинстві Журнна вселила в мене віру про добрих чеберяйтаків,— сказала вона Кирпі.— Живуть у нашій землі, ніхто їх не бачить, а присутні повсюди. Доброта ж від них так і розпромінюється.