Євпраксія – Павло Загребельний

Нічого не зрозуміли, нічого не зауважили, нічого не вловили.

Відстань, холод, урочистість.

Імператриця сиділа на високому стільці, що мав слугувати за трон, двірські дами тулилися внизу на переносних ремінних стільчиках, Журилові стільця не подано, хоч послові такого великого володаря, як київський князь, і належалася висока честь сидіння навіть перед імператором. Перед імператором, та не перед імператрицею. Перед сановною жінкою мали стояти всі чоловіки.

Журило стояв весело, безтурботно, пересмикував широкими плечима, струшував своїм пишним волоссям, дивувався: невже ота холодна, неприступна молода жінка в золотій короні — то Євпраксія, Пракся, з якою він… Гай-гай, ліпше не згадувати, а мовчати й казати лише те, що від нього хочуть почути.

— Що казати? — питав майже нахабно, розбещений уважливістю київських жон.

Аби ж то Євпраксія знала, про що питати. Зате знав Журило. Раз княжна, то й треба їй про князів. Про братів її, та отця, та дядьків, та матір, та пресвітерів, та… Ну, то ось… Тоді, як вона поїхала сюди, з греків прибіг у Тмуторокань Олег Святославович, кинув у поруб братів Ростиславовичів — Давида й Володаря, посік козарів, які запроторили його до ромеїв, Ростиславовичів випустив, засів у Тмуторокані. Ростиславовичі ж кинулися на Русь, вигнали з Володимира Ярополка Ізяславовича, той прибіг до князя Всеволода просити помочі, великий князь послав сина свого Володимира Мономаха з дружиною, вигнали Ростиславовичів й посадовили знов Ярополка у Володимирі. Тоді й він, Журило, ходив з дружиною. А через рік Ярополк, піддавшись злим намовам, пішов супроти самого великого князя Всеволода, і знов послано до Лучеська молодого князя Мономаха, і знов Журило ходив туди з дружиною, Ярополк утік до ляхів, а вони взяли Лучеськ, і матір Ярополкову Гертруду, і жону його Ірину, і дружину привели до Києва в полон, чи що. Ще рік минув, Ярополк прийшов і став миритися з Всеволодом. Знов дано йому Лучеськ, а Мономах повернувся до Чернігова. Та не вгамувався Ярополк, пішов на Звенигород, а в путі, коли спав він на возі, набіг на нього якийсь Нерадець, увігнав йому в серце меч і втік, що ніхто й не стямився. Скочив Ярополк, вирвав із рани меч, закричав розпачливо: “Ох, ти ж мене, вороже, доконав!” І вмер. Ну, привезли його до Києва, поклали в раку мармурову в церкві святого Петра, яку сам воздвиг по намові своєї матері Гертруди, що молилася римській церкві святого Петра. Ото й усе.

Тоді приїхали посли аж з самого Рима чи там звідки до князя Всеволода й митрополита Іоанна. Митрополит послів не прийняв, посварився й зі самим князем Всеволодом і вмер, а був, кажуть, вельми вчений. Після того Янка, княжна й ігуменя Андріївського монастиря, пішла в греки й привезла звідти нового митрополита Іоанна-скопця. Кажуть, невчений і дурний, та він, Журило, уже того не знає, бо тут прибули посли від імператора і йому звелено їхати з ними сюди.

Ні про матір Аниу, ні про рідного брата Ростислава, ні про Київ, ні про Красний двір, ні про те, що знали тільки вони двое шість літ тому, ні про чеберяйчиків…

Євпраксія не сміла питати, Журило не смів казати. І Холод, відчуженість, нездоланна відстань.

Лише вирвавшись з холодної палати, зітхнувши й розправивши плечі, не відчуваючи на собі гострих поглядів двірських дам, закричить Журило своїй матері про те, що Євпраксія нещасна, що він не допустить, щоб вона була такою нещасною, що завезе її назад до Києва, до князя Всеволода, до…

А Журина покладе йому руку на голову, скаже тихо й болісно:

— Ну, що ти ото, дитино моя! А князь?

— То я вернуся в Київ, скажу князеві Всеволоду, а тоді знов прискочу й вивезу Євпраксію з цієї землі!

Журина мовчки всміхалася на такі нерозважливі крики свого хлопчика, бо й так знала: нічого не буде. І цей рік буде занесено в пусті роки, а коли й настануть наповнені, то ще й не знати, чим вони повнитимуться: щастям чи лихом.

І про це не буде нічого ні в літописах, ні в хроніках, лиш темні натяки і невиразні згадки.

ПОРОЗУМІННЯ

Знов були наодинці, але тепер уже не випадково, а на вимогу імператора зійшлися в тронному залі бамберзького палацу; входили туди мовби дві розсварені держави, до самих дверей кожного з них супроводжували наближені, які мали зостатися за порогом, бо таке було найвище веління. Імператор бажав мати розмову з імператрицею. Про що? Кому ж те знати?

Був увесь у чорному, як колись у Кведлінбурзі, високий, худий, золотий ланцюг теліпався йому на віЇалих грудях, як нашийник на ловецькому псові, не сідав на троні, бігав з кінця в кінець безмежного похмурого залу, Євпраксія стояла, стежила за ним самими очима, була спокійна й, сказати б, байдужа.

— Ми затрималися в Бамберзі, бо я ждав вістей з Італії,— почав імператор, не дивлячись на свою жону, голос мав особливо різкий і уривчастий.

Євпраксія мовчала. Вісті з Італії не обходили її. Нізвідки не ждала вістей.

— Я отримав вісті і не можу сказати, що вони надто втішні. Я сподівався…

Генріх став, видивився на Євпраксію, вона лишалася так само байдужою. Усе в ній умерло до цього чоловіка, не народившись. Чого йому ще треба від неї? Імператор вловив її настрій, змінив напрямок розмови.

— Київський цар, ваш отець, у грамотах до мене просить, аби ви па свій розсуд могли розпоряджатися його послами. Ви можете лишити їх собі для прислуги, можете відіслати назад до Києва. Він вважає, що вам приємно буде мати коло себе слов'янські душі. До того ж він послав молодих. Кажуть, він кохається в молодих. Так само, як і ви.

— А також ви, імператоре,— додала Євпраксія.

— Я? — здивувався Генріх.— Хіба то я порізав собі руку на учті, забачивши молоду жону?

— Ви мене вибрали імператрицею, а я не належу до старих. Може, занадто молода.

Їй хотілось сказати: “Обурливо молода й неторкана”, але вона стрималася, тільки метнула на нього погляд, ковзнула по ньому своїми сірими очима, від погляду яких у іншого чоловіка зайшлося б серце, а Генріх тільки зціпив зуби і швидше забігав з кінця в кінець залу.

— У київського царя, як мені сказано, злочинна пристрасть до молодих…

— Вас це не має турбувати.

— Ну, так, але ви його донька.

— Я імператриця германська.

— Саме тому… Ви обманули мене, імператора…

— Може, ви помиляєтесь?

— Саме так, саме так… Я вважав, що в ваших жилах тече кров грецьких імператорів…

— Я цього не казала нікому…

— Так, але я вважав…

— Треба було спитати мене.

— Є речі, про які не питають. Відомо було, що руський цар одружений з грецькою царівною. Але ніхто не знав про те, що вона вмерла і що він узяв собі в жони дівчину з підлого роду…

— З простого…

— Однаково.

— Не для мене.

— То ось: я жорстоко обманувся.

— Ви можете оголосити новий маніфест. Скасувати свій попередній і закликати люд молитися за якусь нову імператрицю. З грецькою кров'ю в жилах. Сподіваюся, ви вже знайшли таку?

— Я сподівався на поєднання церков, вже й у цьому мені відмовлено. Київська церква відкинула руку церкви римської.

— Нічим не можу зарадити. Навіть не розрізняю церкви нашої і вашої.

— Розрізняти — справа кліра. Але для держави… Колись імператор лангобардів Теодоріх у листі до короля франків Клодовея казав, що бог з'єднує королів святими узами родинності для того, щоб на їхніх миролюбних взаєминах заснувати бажаний спокій народів. Бо лиш те святе, що не може бути порушене ніякою ворожнечею. Королі родичаються для того, щоб народи, розділені між собою, могли мати єдину волю і щоб через ці узи, як провідника згоди, об'єдналися думи народів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: