Воля злих сил нависає, мов загроза. Над усіма й завжди, але скупчується лише над окремими. Звуть їх нещасними. Колись вона вважала, що досить поїхати далеко — і тоді втечеш од злої сили і від власного нещастя. Щодалі їхала, то більше заплутувалася в сіті нещастя. Воля злих сил… Чому скупчилася на ній? Відплата за вроду? За походження високе чи за низьке? Чи відомщення за матір, яка знехтувала своїм родом і переповнилася князівською пихою, а це не минає безкарно ні для кого. Над пею тяжіла зла воля від самих народин, тепер переконалася в тому.
Двірські дами перешіптувалися: чого їй ще треба? На пишних прийомах сиділа на подвійному троні поряд з імператором, мала на золотистому своєму волоссі золоту корону імперії, перед нею падали навколішки, їй цілували руку найдостойніші мужі, за неї пито на учтах, за неї молилися в соборах. Чого їй треба?
Ніхто не бачив того, що не дано бачити. Бо життя щоденне розполовинене на видиме й приховане. Ніхто не бачив її дикої самотності, розпачливої безнадії, була коло неї тільки Журина, разом плакали потай, аби ніхто не бачив і не чув, хоч, здається, чути й не було кому: імператор несподівано оглух. Напади глухоти почалися в нього ще після отого триденного стояння на морозі в Каноссі, приходили завжди з настанням дощової пори, холоду й пронизливої вільгості. Легко міг приховувати свою глухоту, бо ж був імператор, належалося йому повелівати, наказувати, кого б мав слухати? Він був імператор — більше ніхто. Керувався голосом власного розуму й серця, а їх почує навіть глухий.
Імператор повинен так чи інакше бути відокремлений від низького світу, йому потрібен спокій для думання, для високих вирішень, об нього, як об підніжжя високої гори, хай б'ються тисячі людей з їхніми дрібними клопотами, метушнею, нікчемністю, а він повинен перебувати в хмарах, у гордій самотині. Єдиний Заубуш знав про глухоту імператорову, як і про все інше, але він уміло уникав у такі дні мовлення, а лиш слухав і ляпав повіками на знак зрозуміння й покірливості. Євпраксія не знала цього, тому в неї почалися химерні розмови з Генріхом, од яких, вона відчувала це виразно, неминуче мала збожеволіти.
Вона: Невже у всій вашій імперії ллє отакий нудний дощ?
Він: Становище імператриці зобов'язує.
Вона: Я не люблю води. Серед води людина завжди надто гостро відчуває свою самотність.
Він: Сьогодні я пришлю вам нові прикраси, їх привезено від французького короля. Я шкодую, що померла ваша тітка Агнеса, яка була королевою Франції. Прийміть мої співчуття.
Вона: Мені хочеться жити.
Він (усміхаючись): Страх підданих — річ зрозуміла, а на примхи жінок-володарок нема ради.
Вона: Боже мій, невже це примхи?
Він: Ми нікуди більше не поїдемо.
Вона: Я нікуди й не хочу, бо від себе нікуди не втечеш. Але мені сумно й гірко!..
Він: Імператорові доводиться любити більше замки, ніж ситі городи, воїнів більше, ніж купців, битви більше, ніж мир.
Вона: Боже, я ніколи не знала, що доля імператриці може бути такою тяжкою!
Він: Церква вимагає віри, а я хочу суперечки.
Вона: Людина повинна жити красою, добром, правдою, інакше навіщо ж жити!
Він: Велич виснажує, до цього треба бути готовим завжди. Велич — це звір, який вимагає щораз нової поживи. Зате нічого не може бути вищого!
Вона: А хто відвзаємнить мої зітхання, мій крик, мій цілунок?
Він: У Саксонії знову бунтують барони. А ця всесвітня блудниця Матільда Тосканська одружила зі собою дурнуватого хлопчиська — Вельфа Баварського.
Вона: Я нічого не хочу знати про цих людей! Що мені до них?
Він: Про Карла Беликого казано, що він більше уваги надавав користі держави, ніж упертості окремої особи. Хотів би нагадати вам ще й те, що Карл вельми любив чужоземців і виявляв велику турботу при їхньому прийомі, так що численність їхня видавалася небезпідставно обтяжливою не тільки для двору, але й для цілої держави. Та він, по величі своєї душі, не надавав ваги таким міркуванням, бо й найбільші невигоди в цьому випадку винагороджувалися славою щедрості і ціною доброго імені. Германські імператори мали за жон грецьких царівен, але руської царівни не мав ще жоден. Я перший і ви— перша. Що може бути прекрасніше?
Вона: Стати імператрицею і перестати бути людиною? Чи людське заказане для імператорів?
Він: Люд завжди нетерпеливиться, бо йому не видно, що попереду.
Вона: Мені теж не видно! Нічого не видно! Не сподіваюся ні на що! Не жду нічого!
Генріх дивився на безсоромне підняття брів імператриці, замкнений у собі, неприступний для пристрастей, які роздирали жінку. Хто не сіє, в того не вродить. Глухота відрізала його від світу остаточно, у ньому поселилася якась байдужість до можливої одноманітності часу й речей, так ніби знесений був у повітря, де зникає безмежна неоднаковість всього земного. Тривожно думав про імператрицю. Все життя прагнув самотності, а коли вона прийшла, з дурної примхи забагнув мати коло себе цю ніжну істоту. Тепер карався й лютився безмірно. Жона — помічник, однодумець, друга половина твого єства, твоє доповнення, спільник у всіх твоїх замірах, сила, що стає на твій захист, хоча б для цього треба змагатися супроти всього світу. Може бути й ворогом, прихованим, запеклим, непідкупно-затятим, страшним у своїй незбагненності й непослідовності. Але й тоді легше, бо знаєш, що і як. Найгірше, коли непевність, невловимість, незбагненність, загадковість. Тоді загрози звідусюди, а звідки — не збагнеш і не відгадаєш, і жона в своїй настирливій причіпливості стає мовби жалюгідним сном, від. стисків якого задихаєшся, але вивільнитися неспроможен, як не дано тобі й задихнутися до. вінця,— отак і маєш мучитися і немає краю.
Покликаний був Заубуш і його спитано, чи виконується й тут веління імператорове про те, щоб жодного голуба не було коло палацу? Барон поляпав повіками, усміхнувся самими очима. Імператор був мов покинутий і забутий дім: цілий і неудікоджений, а піхто в нім не живе. Хотілося підійти, закричати Генріхові на вухо: “Вилікую тебе, імператоре! Я, барон Заубуш, це зроблю!” Але вирішив ждати. Час — це канат, протягнутий між сходом і заходом. На ніч він складається і від того зношується. Треба почекати, коли перетреться канат, розпадуться всі сув'язі.
Дочекався. Ніхто не бачив того, що сталося, але довідалися всі, Заубуш — найперше. Імператриця нарешті дізналася про глухоту імператорову. Нічого в тому б страшного й не було, бо глухота все ж ліпше, ніж глупота, але Генріх не міг потерпіти, щоб його таємницю було розкрито. Сталося страшне.
Євпраксія, нехтуючи звичаєм, мала звичку в часи, вільні від дворових прийомій, блукати по палацу з розпущеним волоссям. Корона вінчала ці золотисті хвилі, вона втрачала свою тяжкість і символічність, сприймалася просто коштовною оздобою. В блуканнях своїх Євпраксія набрела на Генріха. Стояв коло вікна, спина видавала його напруження, скупченість на чомусь: чи то вдивлявся пильно в щось, чи то мучила якась думка, їй стало шкода його, покликала тихо:
— Імператоре!
Мовчав.
— Ваша величність!
Нічого.
— Генріху! — сказала голосно.
Ніякого враження.
— Мужу! — гукнула щосили,— Чуєш мене?
Він не чув.
Коли зайшла збоку так, що вій не міг її не помітити, десь по той бік звернутих до неї його очей промайнув переляк, чорно розколювэчи зіниці, метнувся тривогою, неспокоєм, може, соромом, але не насмілився пробитися на поверхню погляду, затаївся, пірнув у глибини. Мав би сказати їй, що задумався, через те не чув. Але він, розгублений, ошалілий від несподіваного викриття, а може, від отого розпущеного зміїсто-золотого, волосся, кинувся на неї, мов дикий звір, вчепився в волосся, хотів знищити оці теплі хвилі слов'янського сяяння, рвав, смикав, вона кричала, але він не чув, а чого не чує імператор, того не чує ніхто. Врешті вона видерлася йому з рук, відбігла до дверей, мовчки вдарила його зненавистю в погляді й обіцянкою ворожості довіку.
З того дня почалося божевілля. Ще звечора вона плакала досхочу з Журиною, ніхто їм не перешкоджав, а після нічної учти Генріх виявив бажання йти спати до імператорської ложниці разом з імператрицею, і їх супроводжували маркграфи й барони, спальники імператорські й чашники, величезна ложниця не могла вмістити всіх челядинців, бо подія мала, сказати б, вагу державну — перші відкриті покладини імператора з імператрицею; з'явився навіть сповідник Адельгейди абат Бодо і, хоч до ложниці не пішов, але поблагословив свою духовну дщерь, урочисте роздягаппя й покладання в постіль затягнулося на час досить тривалий, Євпраксія мовби здерев'яніла, тіло їй затерпло, не відчувала нічого, усе затоптане було грубими чобітьми баронів, п'яних, смердючих, огидних. Невже навіть це має відбуватися в отакій ганьбі, невже й чутливість людська мав бути принесена в жертву імператорським умовностям і незбагненним вимогам державності? Адже пожадання живе в людині спервовіку, при всіх державах, королях і богах, але випускати цього звіра прийнято потаємно, неписана угода між людьми вимагає темряви, прихованості, щоб усе відбувалося лише між двома, і тільки для цих двох хай відкриються потреби тіла, вимоги тіла, голос тіла, крик тіла, здригання тіла…
Вони юрмилися в ложниці нестерпно довго, нахабно зирили, обмінювалися кривими усмішками, масно плямкали, брудно гмикали, топталися по мозаїчній підлозі, а Євпраксії видавалося, ніби топчуться їй по серцю. Високі червоні свічі палали з обох боків широкого імператорського ложа в узголів'ї й коло ніг, збоку поставлено золотий столик з двома імператорськими келихами на ньому й золотим глеком, повним густого бургундського вина. Сидячи в постелі, у самих сорочках, прикриті до пояса легким хутряним коцом, імператор і Євпраксія надпили з поданих їм келихів, мовчки віддали їх назад, тоді Генріх помахом руки спровадив усіх з ложниці, і ті, товплячись у дверях, озираючись, випхалися всі, полишивши нарешті цих двох. Євпраксія ще сиділа, дивилася на свого мужа. Той поволі вивільнився з-під хутряного накриття, пішов кудись у темну глибочінь ложниці, йшов босий по затоптаній підлозі, високо піднімаючи ноги, скрадаючись навшпиньках, бо камінь неприємно холодив підошви. Повернувся з товстою книгою в руках, заліз під хутро, розгорнув пошукав щось, став читати хрипким, різучим голосом.