Євпраксія – Павло Загребельний

— Ми ніде не можемо знайти цього клятого пса, ваша величність,— розвів руками барон.

— Я не питала вас про де,— холодно зауважила Євпраксія.

— Даруйте, ваша величність. Про пса в мене вирвалося мимоволі. Вас просить до себе імператор.

— Чи не занадто пізно?

— Для імператора час не важить.

— Скажіть йому, що ми поговоримо завтра.

— Він просить вас негайно… У нього вже…— Заубуш трохи помовчав, смакуючи те, що мав додати, тоді сказав: — У нього вже король Конрад. Вони обидва просять вас.

— Вам треба йти, дочко моя,— втрутився абат Бодо.

— А як же буде з нічною молитвою? — глузливо поспитала Євпраксія.

— Молитися ніколи не пізно.

Вона покликала Вільтруд і пішла до імператорських покоїв. Приставлені Заубушем рицарі освітлювали смолоскипами переходи. Ще гасали по палацу люди, досі шукали й не знаходили того таємничого пса. Імператриця йшла гордо, високо несла голову в ясній короні волосся. Вільтруд з трисвічником лякливо трималася ледь позаду, коло імператорських покоїв десь вміло відстала, як відстали всі, бо далі не смів іти ніхто, окрім Євпраксії.

У великім троннім залі, тьмяно освітленім товстими свічками по кутках, Євпраксія застала двох: батька й сина. Генріх відіслав свою невідлучну тінь, свідки були небажані, він сидів на троні якось розкарячено, руки йому звисали мало не до підлоги, очі втуплені були в щось невидиме, Конрад стояв збоку, високий, тонкий, мовби неприсутній тут духом, обидва скинулися очима назустріч Євпраксії, в одного погляд був самозаглиблений, ал.е уважний, у другого каламутно-несамовитий, а вона йшла відразу до двох і ні до кого — обличчя нервове, різке, очі, ніс, губи — все мовби рвалося їм обом назустріч, блиском, яскравістю, виразливістю, нетерпінням. Обидва мимоволі подалися до неї, хоч обидва вмить, якимсь підсвідомим чуттям збагнули: не до них вона йде й ніколи не йтиме. Конрад сприйняв це відкриття покірливо й безсило, як сприймав життя взагалі. Генріх, пе звиклий до поразок, не міг і не вмів упокорюватися. Для нього відкривалося при погляді па цю неймовірно привадливу жінку, що вже не знати йому минущої найсутнішої сили, що не пити ніколи відтіль, де квітне сад і б'ють джерела, що немає для нього там нічого. Збагнув це відразу своїм гострим, точним розумом, але змиритися пе міг.

— Ви знайшли пса, імператоре? — насмішкувато спитала вона.

Запитання невинне й цілком природне, зважаючи на те, що творилося в палаці. Але Генріхом воно струснуло так, ніби захиталася під ним земля. Він злетів з трону, став навпроти Євпраксії, по-бичачому нахилив голову, спопеляв її поглядом. Вона не горіла, не ставала соляним стовпом, була обурливо жива й прекрасна, псзііищима, непідвладна його силі, його владі, його жорстокості.

— Ось пес! — гукнув імператор, незграбно перехиляючись в бік Конрада, мовби намагаючись дістати його довгою своєю рукою.— Ось твій пес, ти, суко!

Він лаявся так уперше при ній, хоч те, що робив колись, було тяжче за лайку. Євпраксія розгубилася від такої несподіванки, не була зготована до цього, брудне слово штовхнуло її в груди, аж вона відступилася. Але Генріх вловив той її порух, вмить підскочив до Євпраксії, вчепився їй у волосся, як тоді, коли вперше виявила його глухоту, тягнув до Конрада, сичав у обличчя:

— Іди до нього! Йди! На злягання! На кублення! На… Вона вирвалася, відбігла від шаленця, але Генріх гнався за нею, тягнув до неї загребущі руки, страшний, знавіснілий, невідступний.

— Знайшли пса твого! — хрипів він запекло.— Віддайся йому! Не хочеш імператора, хочеш пса!

І гнався за нею, невідступний, як смерть, а той, зблідлий, перестрашений, не вмів захистити ні молодої жінки, ні себе самого, не міг зворухнутися, пі подати голосу, і Євпраксія жіночим чуттям збагнула той єдиний захист. який ще лишався для неї, останню спробу відбитися від ненависного імператора тепер, може, й назавжди. Не втікала більше, відважно стріла його очі на очі, закричала, перекриваючи його хрипке клекотіння:

— Чого ти хочеш? Аби я сказала? Готова віддатися йому! Я віддамся йому! Чуєш: йому, не тобі! Не тобі, не тобі, не тобі!

Генріх ніби ждав цих слів, не розгубився, якось мовби зраділо кинувся до Конрада, вхопив його за руки, потягнув до Євпраксії.

— Чуєш: вона готова тобі віддатися! Чому ж стоїш? Біжи й ляж з нею! Я покличу камераріїв, хай вопи поможуть тобі ввійти до неї в постіль!

Конрад був холодний, як сніг у горах. Спокійно вивільнився з чіпких Генріхових рук, тихо промовив:

— Не осоромлюйтеся, ваша величність. Навіть найбільша любов пе дозволила б мені осквернити ложе мого отця.

— Це я — твій отець? — зареготав імператор.— Сто тисяч свиней, як каже мій Заубуш! Твоя мати сплодила тебе з Рудольфом Швабським, і всі це знають, як знають, якою сукою була твоя мати! Що скажеш ще, виплодку!

ЛІТОПИС

НОВЕ Й СТАРЕ

“Її поведінка незабаром викликала його підозри, і він подумав, що партнером у її гріхові є рідний старший син Конрад, коронований 1087 року германським королем”. (Британська енциклопедія, т. II, стор. 429).

Чи думали Дідро й Даламбер, випускаючи перший том своєї славетної “Енциклопедії”, що їхнє славне дітище може бути колись використане для переповідання історичних пліток вельми сумнівної вартості?

Але авторів Британської енциклопедії, власне, важко звинувачувати, коли взяти до уваги, що й сам Генріх вірив у свої підозри і справді спорядив погоню за сином і Конрада було затримано в Ломбардії десь за рікою По, та вже тут скористалася з цього супротивна сторона — Матільда Тосканська, яка не спускала ока з імператора, кинула все, щоб визволити втікача. Конрада урочисто допроваджено до Каносси а незабаром з належним розголосом короновано королем Італії. Син пішов проти батька. Пішов не сам, а підштовхуваний уміло й вправно. Виходило ж так, ніби все те сталося через жінку, яка опинилася між ними,— жона одному, мати другому, насправді — ні жона, ні мати, молода двадцятилітня княжна з Києва, для якої життя ще не починалося, а вже зайшло в глухий кут так, що нікому несила розібратися, навіть усім енциклопедистам світу.

Люди звикли скаржитися на труднощі тих часів, у які їм випало жити, але, здається, ніколи не лунали ті скарги так одностайно, як тоді. Французький монах Радульф Глабер, себто лисий, пишучи історію свого часу, розпачливо вигукував: “У цей час скрізь, як у церкві, так і в світі, панувало презирство до законів і правосуддя. Всі віддавалися найгрубішим покликам пристрастей. Ніхто не міг ні в чому бути впевнений: чесність, ця тверда основа всього доброго, не визначалася ніким. Так що не слід сумніватися більше, що земні гріхи скоро втомлять небо і, по слову пророка, неправда народів намножилася до того, що чинилися вбивства за вбивствами. Порок шанувався всіма класами в державі. Рятівні заходи неухильної твердості були забуті, і до наших народів справедливо можна було віднести відомі слова апостола: “Всюди чутно, що між вами перелюб, і то такий перелюб, який і між поганими незнаний”. Безсоромне користолюбство заволоділо серцями всіх; віра потрясена, і звідси вяникли найпостидніші пороки: срамота, вбивства, засліплена боротьба пристрастей, грабіж і блуд. О небо! Хто повірить тому?”

Глаберові вторить Ордерік-Віталій, який пише через сорок років після нього, але не помічає довкола ніяких змін на ліпше. Де там! “В рік од втілення господнього 1094 смути і бранна тривога хвилювали майже всю все-ленну: смертні безжально наносили один одному найбільші бідування вбивствами і грабуванням. Злоба у всіх проявах дійшла до крайніх меж і завдавала тим, хто був сповнений нею, незчисленних бід”.

ВЕЖА П'ЯНОГО КЕНТАВРА

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: