Євпраксія – Павло Загребельний

— А-а-а!—закричав він, мовби криком прагнув відігнати від себе ті нечутні й невидимі стріли, які конче мали прилетіти на цю галявину, й погнав коня до беріз, до шляху, до своїх саксонців, готов був падати в багно до ніг иузькопосому абатові Бодо, аби лиш вискочити звідси живим, вирватися, врятуватися.

Догнав своїх, не міг мовити слова, крутив зшаленіло бульками, хапав повітря, жалібно хлипав ротом, його ніхто її не питав ні про що, тоді він сам здобувся на слово, вичавив з себе те саме, що казав недавно Рудигеру:

— Там…

Тільки тепер це “там” сповнене було жаху, суцільного здригання, було в цьому щось таке потойбічне, що, не змовляючись, київські дружинники й саксонські рицарі вдарили своїх коней і кинулися за берези, і вже лиш там побачили, що сталося, тоді обскочили всю галявину, обніїшіюрили все довкола, оглянули кожну березу. Ніде нічого. Ні сліду, ні знаку, ні духу чийогось. Мовби та стріла впала з неба і призначена була саме для Рудигера, бо ж одна-єдина з невідомості, а вже для такої знікчемнілості, як Хундертхемде, то не дісталося навіть стріли.

Кнехт пробував щось розповісти, белькотів про якісь королівські шати, про багряниці й скарлати, але посеред коноплища стояло кілька старих опудал. Сміх і сльози!..

Кнехта поставлено перед княжною Євпраксіею. Безладно бурмотів він про багряні шати на галявині, абат Бодо тлумачив недоладну мову Хундертхемде, кнехти реготали до сліз, неспроможні стриматися навіть перед лицем смерті свого барона, це вже й геть розтелесувало невдалого шукача пригод, він кинувся розстібати свою торбу, нетерплячка тіпала ним, весь заслинився, захлинався й захлипувався, виштовхував з себе злі вигукування:

— Ось… Покажу… Пересвідчитеся!.. Дурні!.. Свині недовірливі!..

Рвав з торби те, що запихав туди зовсім недавно, коштовне скарлатне сукно, князівської гідності шати, висмикнув щось, майнув ним проти сонця, що мало б заяріти на тканині іак, як яріло їм в очах з Рудигером, коли стали сьогодні вранці на краю галявини.

Сонце не заяріло. Ніхто не вигукував од захвату. Бо в руці в Хундортхемде був жмут старої змервленої соломи.

Може, вперше в житті рука ця опустилася розгублено, кнехт злякався ще більше, ніж тоді, коло вбитого Рудигера, й безрадно спитав не знати й кого:

— Як же це?

— Conjuratores non gratis — свідки небажані,— промовив абат Бодо, вбиваючи погляд у землю, щоб погамувати в собі спокусу озирнутися назад, звідки їхали, або поглянути туди, куди прямуг.али.

ЛІТОПИС ВИКРИТТЯ

Про Всеволода записано так: “Князь змолоду був боголюбивий, любив правду, був милостивий до бідних, шанував єпископів і священиків, але особливо любив монахів, давав їм усе потрібно, був також воздержан і за те любимий отцем своїм. У Києві мав клопіт з племінниками, які просили волостей. Він усіх їх мирив, роздавав волості. До цих турбот прибавилися хворощі, старість, і став він любити молодих, радитися з ними, а молоді намагалися віддаляти його від старої дружини, до людей перестала доходити княжа правда, тіуни стали грабувати, брати несправедливо пені при суді, а Всеволод нічого цього не знав у своїх хворощах”.

Про Ізяслава ще душевніше: “Був вродливий лицем, високий і повний, норову незлобивого, кривду ненавидів, правду любив, лестощів у ньому не було, прямий був чоловік і не мстивий. Скільки зла йому зробили кияни, самого вигнали, дім розграбували, а він не заплатив їм злом за зло, коли ж хто скаже: він карав Всеславових визволителів, то не він же це зробив, а його син. Потім брати прогнали його, і він ходив, блукав по чужій землі, а коли сів на своїм столі і Всеволод прибіг до нього поконаниіі, то Ізяслав не сказав йому: “А ви що мені зробили?” і не заплатив злом за зло, а втішив, сказав: “Ти, брате, показав до мене любов, ввів мене на стіл мій і назвав старшим — так і я тепер не пом'яну першої злоби: ти мені брат, а я тобі, і положу голову свою за тебе”, що й сталося. Не сказав йому: “Скільки ви мені зла зробили, а ось тепер настала й твоя черга”, не сказав: “Іди куди хочеш”, але взяв на себе братню печаль і показав любов велику”.

Невже літописець був так засліплений, що не побачив нічого, а чи так дорого йому заплачено за приховування істини, бо комусь надто залежало на тім, аби ввести в оману нащадків? Щоправда, події мовби й стверджують слова літописця, але ж події теж викладено ним саме так, щоб вони слугували для затемнення істини.

Коли вмер Святослав і в його зятя польського короля Болеслава не було вже причини, щоб не помогти Ізяславові знов повернутися до Києва, той дав вигнаному київському князеві військову поміч, і вдруге йшов старший Ярославів син на Київ, щоб, може, ще раз (і знов, мабуть, не своєю, а синовою рукою!) скарати непокірливих киян, але брат його Всеволод, чоловік справді вчений і, може, й незлобивий, коли йшлося про дужих, зустрів його на Волині з невеликою дружиною і без битви поступився місцем, сам запросив старшого свого брата зайняти великокнязівський стіл. Сам Всеволод сів у Чернігові. Туди незабаром приїхав Олег Святославович, вигнаний Ізяславом з Володимира-Волинського, відданого Ізяславовому синові Ярополку. Олег мав батькову вдачу, відзначався здобичливістю й непосидючістю, незабаром метнувся в Тмуторокань, де сидів ще один безземельний, ображений племінник, син покійного найстаршого Ярославового сина Вячеслава Борис. Разом із Борисом, підмовивши половців, племінники вдарили на дядька свого Всеволода, вибили його з Чернігова, чернігівці прийняли радо Олега; Всеволод, побитий і нещасний, разом із малими дітьми вночі втікав з города, біг до Києва, просив помочі в Ізяслава, і той справді, як записано в літописі, пішов на Чернігів, але не так для помочі Всеволоду, як з наміром покарати й провчити племінників.

Була битва на Ніжатиній ниві коло Чернігова, і там загинув Борис Вячеславович, але загинув неспогадано й Ізяслав, бо ніколи не може ніхто визначити наперед перебігу й кінця бодай щонайменшої битви.

Так Всеволод несподівано став великим київським князем, не маючи суперників. На радощах він поховав Ізяслава в Софії поряд з Ярославом, хоч син і не дорівнював ні в чому своєму великому батькові. Але й тут високовчений Всеволод діяв не без користі для себе. Бо ж поховання в Софії свідчило не так про велич небіжчика, як про великодушність наступника, а ще: це був натяк на те, щоб і його, Всеволода, вдячні нащадки поклали саме тут, у цьому найпишнішому храмі землі Руської.

Аби не записано ніяких його безчесних учинків, подбав Всеволод, цілком ймовірно, також про те, щоб змовчано було про ті три літа, які Ізяслав бігав по Європі, торгуючи рідною землею, яку продав і польському королеві, й германському імператору, і папі римському Григорію за єдину ціну: вороття на київський стіл. Будь-якою ціною, будь-якими приниженнями власними й усього народу свого — аби лиш вернутися!

Болеслав польський відмовив у помочі, ще й позбиткувався над Ізяславом, напустивши на нього ласих до поживи воїнів, і ті трохи поскубли київського князя, який вивіз із Києва безліч коштовностей. Тоді Дмитрій-Ізяслав прибув у Майнц і, як записав у своїй хроніці Ламберт Герсфельдський, приніс імператорові Генріху “неоціненні багатства в золотих і срібних сосудах і неймовірно коштовних шатах і просив його, щоб він надав йому допомогу проти його брата, який силою позбавив його влади і утримує її лютою тиранією”.

Хоч Київ був задалеко від Майнца, аби імператор Генріх відразу збагнув, за кого подати свою руку, все ж послано було туди посольство на чолі з трірським пробстом Бурхардом. Звелено було посольству запропонувати Святославу покинути стіл, інакше, мовляв, доведеться йому “в найближчому майбутньому випробувати силу зброї й могутності германської держави”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: