Тоді папа вдався до останнього вчинку. У соборі, вбраний в понтифікальні шати, оточений дванадцятьма прелатами, по числу апостолів, тримаючи в руках запалену свічку, він став на східцях великого вівтаря, підніс свічку в похмурій і загрозливій урочистості. Лунав повільний спів псалма, бито лиш в один берег дзвона. Під той зловісний звук папа прорік: “Владою святої трійці, священного апостольського престолу, семи соборів і всієї католицької церкви королеві германському Генріхові анафема!
Проклятий будь він з усіма, хто будь-яким способом дасть йому пораду й поміч. Проклятий хай буде в дому й на дворі, проклятий у городі й у селі, проклятий на землі й на водах.
Кожному, хто наміриться вперто суперечити вірі святого апостольського римського престолу, хай буде анафема, маранафа і хай не почитається християнином, а єретиком-прозимитом”.
По тому папа згасив свічку й кинув геть, мовби на знак, що проклятий має так згаснути в пам'яті церкви і люду.
Коли почуття провини зависає над людьми, над світом, треба кипути його на когось. Гарячкові пошуки цього спровиненого перед цілим світом — і ось папа знаходить імператора і кидає на нього прокляття. Тягар завеликий, щоб його витримав простий чоловік. Анафему проголошено було на всіх прибічників Генріха: на єпископів, графів, баронів, простих рицарів. Але папі йшлося про сили найбільші. Тому він не зупинився перед відлученням від церкви Генріха.Генріх метався, щоб скинути з себе тягар провини, як вовк — капкан. П'ятдесят п'ятий псалом: боязнь з дрожем прийшла на мене і вкрила мене тривогою.
Від Генріха відвернулися всі. Під страхом церковного відлучення боялися мати з ним справу. Ніхто не хотів помогти. Він вирішив іти до папи з жоною і п'ятилітнім сипом Конрадом узимку, за кілька днів до різдва, майже таємно, бо й не мав кому про те казати. Навіть інші відлучені, які поспішали в Італію за прощенням, не наважувалися прийняти короля в своє товариство. Генріх насилу добув засобів на дорогу. Його супроводжував тільки безногий Заубуш. Навіть шпільмани втекли від короля. Зима була незвично сувора. Починаючи вже з дня святого Мартина — від листопада аж до початку квітня по Рейну, покритому льодом, можна було ходити.
У багатьох прирейнських долинах загинули виноградники, бо вимерзло коріння лоз. На шляху до Італії Генріх святкував різдво в Бургундії в містечку Бізенцуні в графа Вільгельма, родича своєї матері, яка, до речі, відреклася від сина й сиділа в Римі коло папи Григорія. До Бургундії довелося завернути через те, що герцоги Рудольф, Вельф і Бертольд по всіх дорогах і гірських про-ходах-клузах поставили сторожу, щоб перехопити короля й потягти його в Аугсбург, де хотіли позбавити його корони. З Бізенцуна вирушив після Нового року. В містечку Цініс його зустріла теща Адельгейда Савойська зі своїм сином Амадеєм, який мав там велику силу й славу. Прийняли вони короля з честю, але згодилися пропустити через свої володіння не інакше, як за поступку їм у Італії п'яти єпископств, суміжних з їхніми землями,— плата за проводи. Після довгих переговорів, трати часу й зусиль йому насилу вдалося вмовити їх задовольнитися одною бургундською провінцією. Зима, як сказано вже, була неймовірно сувора, і Велетенські гори, через які неминуче лежав його шлях, з вершинами, схованими в хмарах, були до того вкриті снігом і льодом, що ні на коні, ні пішки без небезпеки не можна було спуститися по їхніх слизьких і урвистих крутизнах. А вже наближався день річниці його відлучення. Коли б він до того дня не звільнився від відлучення, то князі, за загальним присудом, назавжди позбавили б його королівського сану. Тому Генріх за високу платню найняв гірських провідників. То повзком, то спираючись па плечі провідників, чоловіки перебралися через обледенілі гори. Королеву з жінками, які їй слугували, посадили па волячу шкуру і спустили вниз з допомогою провідників. Коней деяких спустили, деяких просто скотили, перев'язавши їм ноги, по снігу. Багато загинуло й покалічилося, лише небагатьох вдалося переправити.
Bin подолав такі непрохіддя, що з'явився в Італії, мовби впав з неба. Чутка про це розлетілася повсюди, до нього звідусіль стали стікатися селяни, городяни, графи і єпископи, скрізь приймали його з почестями й надіями, за кілька днів довкола Генріха зібралося величезне військо, всі вважали, що король хоче скинути папу, і зраділи нагоді помститися Григорієві за безчестя, за міжусобиці, розбої й колотнечу, які він викликав в Італії.
А Григорій поспішав до Аугсбурга, щоб разом з германськими князями остаточно знищити Генріха. Його супроводжувала Матільда Тосканська, яка, довідавшись про несподіване з'явлення короля в Італії, сховала папу в своєму неприступному замку Каносса. Григорій ще не знав, чи прийшов Генріх за прощенням, чи для відплати. Заспокоїла його поява германських єпископів і мирян, відлучених від церкви. Багато з них попало в клу-зах до рук сторожі Вельфа Баварського, але дехто все ж добрався до Італії, вони знайшли папу в Каноссі і принижено, босі, у власяницях просили прощення. Папа об'явив їм, що тим, хто щиро кається і оплакує свої гріхи, в милосерді не може бути відмови, але тривалий непослух і глибоко закорінене духовне зіпсуття можуть бути винищені лише вогнем тривалого покаяння. І тому, коли вони справді покаялися, то повинні з готовністю знести очисний вогонь церковного покарання, який він прикладе для зцілення їхніх виразок, щоб легкість прощення їхньої тяжкої провини не змаловажила в їхніх очах злочинів супроти апостольського престолу.
Тоді розсадовлено єпископів по окремих келіях, заборонено говорити один з одним, дозволено мізерні порції води та їжі вечорами. На мирян накладено єпітимію відповідно з віком кожного й силами. За кілька днів папа прикликав їх до себе, зняв церковне відлучення, звелів уникати стосунків із Генріхом, поки той не покається, але всім дозволено говорити з Генріхом з метою схилити його до покаяння.
Король запросив до себе Матільду Тосканську. Ненавидів ту жінку, ще не бачивши, коли ж побачив, то зненавидів до могили. Невисока чорнява жіночка, з ляскучим голосом, уся обнизана коштовностями, говорячи, всьорбувала в себе повітря аж приахкуючи, так ніби намірялася ковтнути тебе, і Генріх, хоч який був упосліджений і хоч як залежав од Матільди, з огидою подумав, що не хотів би бути всьорбнутий оцією коротконіжкою, яка нагадувала маленького собачку. Його врятувало тільки те, що Матільда страшенно радувалася своїй значливості й хотіла бути посередницею між двома наймогутнішими чоловіками в Європі. Може, за нею стояли цілі тисячоліття, може… Вона згодилася помогти Генріху, і він послав з нею до папи свою тещу з сином, маркграфа Еццо, батька ворожого йому Вельфа Баварського й абата Клюнійського з просьбою звільнити його від церковного відлучення і не вірити німецьким князям, які возводять на нього звинувачення більше від заздрощів, аніж від справедливості.
Папа сказав, що без звинувачів справу розглядати негоже, тому ліпше королеві в призначений час, на стрітення богородиці, з'явитися в Аугсбург, і там він, Григорій, після розгляду справи обох сторін, без ненависті й упередження, відокремивши праве від неправого, згідно з церковними законами винесе свій безпристрасний присуд.
Посли нагадували про те, що минав річниця відлучення: “Король найвище в світі цінує думку папи й упевнений, що папа — невблаганний каратель неправди і непідкупний захисник правди, а незабаром настане рік його відлучення, імперські ж князі тільки того й ждуть, щоби на випадок, коли він не буде звільнений від відлучення до того строку, оголосити його, згідно з імперськими законами, негідним королівського сану і надалі не приймати від нього ніяких виправдань”.
Папа довго не поступався. Тоді сказав: “Коли він справді покаявся в своєму вчинку, то хай передасть нам на доказ щирості свого каяття корону і всі інші знаки королівського сану і в покару за свій злочин хай об'явить сам себе негідним королівського звання”.
Посланці попросили справедливості, не ламати тростинки приломленої, папа нарешті дозволив Генріхові з'явитися в Каноссу, коли той принесе щире каяття.