“Юна красуне, мудре створіння, богом сотворена в такій небаченій красі! Звідки в тебе такі чудові очі? Хто вклаа у них цей погляд, що викликає любов? Хто оточив їх небесними віями? Хто дав тобі такі гарні руки? Де взяла ти рожеві устоньки і чи твої се ніжні пальчики? Хто накреслив цю білу шию і стрункий ряд зубів? Звідки в тебе цей небесний голос? Скажи, бо я прийшов сюди лише для того, щоб дізнатися про це і, дізнавшись, полишити тебе в спокої”.
Вона не захоче того спокою, вона скаже йому: “Груди мої ніжні, скромні, їхня біла шкіра не знає плям, на них два солодкі духмяні яблука, вони зірвані з дерева життя, що стоїть посеред раю… Я обперезана Задоволенням, Чистотою і Ніжністю. Ніжність простерла прозору, як кристал, одежу. Там обитає Непорочність в золотій блискучій гірлянді неторканості. Вона лякається, коли говорять про неї…”
Він не говоритиме нічого, а коли й говоритиме, то тахо, щоб не сполохати Непорочності, між ними виникне прекрасна війна, яка увінчається ще прекраснішим миром, освяченим Еротом.
Маленький товстопузий божок пустотливо підняв руки в натягав на них крильця, а крильця його нагадували чомусь закучерявлене зелене листя, буйно-вічне й загадкове. Стріла впала додолу, божок наступив на неї ніжкою. Невже йому не муляє?
…Їхали через усю Германію, гриміли повітання, ночі виищувалися в учтах, імператорові й імператриці стелили під ноги червоне сукно, у кам'яних соборах виспівували молитви, рицарі виблискували залізом, зеленіли ліси; усе буао так, як гадалося, окрім того потаємного, стидкого, даного людям, аби відчували в собі поряд із богом ще й звіриний світ, поєднували непоєднане, не надаючи переваги ні тому, ні другому, лякаючись однобокості, прагнуча до високої досконалості живого.
Не було, не було, не було. Ні спроб, ні натяків, ні виправдань, ні обіцянь. День, другий, десятий… Імператор не знав ні її одягання, ні роздягання. Він був увесь створений лиш для пишноти, нічим не наповненої, пустої, безглуздої і, виходить, непотрібної.
І тоді настало прозріння. Побачила перед імператорським столом Журила, вмить упізнала його, хоч минуло так багато років для їхнього короткого ще життя, зродилися в ній усі спогади, усе дитяче, вічно молоде, давні, навіки втрачені світи поверталися до неї в помахах пташиних крил, у лоскоті трав, у ярінні сонця. І те зелене київське сонце, що вдарило їй в очі від Журила, висвітило всі старощі й занепад довколишнього люду, імператора, єпископів, графів, баронів, рицарів. Вирізнилися в ньому лиш Журило та старший син імператорів Конрад, несміливий і уважливий до неї всі ті дні, зневажуваний імператором, погірдливо не зауважуваний чомусь нею. Як могла вона бути такою сліпою? Як не помічала отої блідості імператорової, отої майже мертвої шкіри на його обличчі, отого рудявого заросту, запалих грудей, різкого, неприємного голосу, хижо-безсилих зблисків очей? І чи муж він їй, чи вони лиш жертви якоїсь безглуздої гри, затіяної не знати ким і не знати навіщо?
Імператор ще день-два тому хвалився перед нею соборами в Майнці й Шпеєрі. Привчений до думок про вічність, він ненавидів усе, що не з каменю, а вона дивилася на той сірий камінь і здавалося, ніби лежить він там спервовіку, як і вся ця земля, що не знає молодості, весняного вітру, незайманості, дикого захвату волі. Камінь ще лиш кладеться в абсиду, підмиту водами Рейну, а вже старий, і споруда мовби тисячолітня, і все довкола одряхліле. А вона ж, мов земля її рідна, молода, розкута, їй так хочеться жити, вона рветься з цієї закутості, з цих кам'яних стисків. Станеш імператрицею — ощасливиш світ… Чи можна ощасливити камінь? Над ним можна лише підвестися: вирвавшись з-під його влади, злетіти, визволитися, розпростерти крила-руки.
Вона змахнула руками, блиснув золотий ніж, пролилася її молода червона кров.
Подія, сказано вже, збурила всю учту. В отому ненавмисному пораненні — та ще, зауважмо, правої руки лівою — вчувався недвозначний натяк на щось гріховне й приховане. Може, нетерплячка, невдоволення, обурення, подив, відчай, коли жінка хоче привернути до себе увагу, нагадати про себе, виказати палкість своєї крові.
Бо ж пішов уже розголос про те, що імператор не був з імператрицею в ложниці, пе сповнив свого мужського призначення, не приборкав, отже, цієї молодої і, як видно, вельми норовистої руської кобилиці.
Тому й вибухнули в крикові рицарі, барони, єпископи, графи. Не могли перенести такого виклику їхній мужській гідності — германська раса була загрожена, поганьблено найвищі святощі, десятиденна імператриця з одного лиш скинення оком закохується в прийшлого варвара в зеленому строї, не лякається виказати своє захоплення, забувши про те, що поряд із нею сам імператор!.. Ясна річ, е святощі недоторканні, імператриця так само належить тепер до святощів, хоч дехто й не визнає справжності коронування, бо ж архієпископ Гартвіг відлучений на соборі церковних сановників, ворожих імператорові. Але кара повинна впасти неминуче, і хай вона впаде на голову отого молодого варвара!
Ревли, репетували, тупотіли, домагалися! Хрипкі хрестоносці півночі, рицарі завошивлені, байстрюки безіменні, виверти безкорінні, харпаки забезпечені. Перевертали столи, відкидали важкі дубові дошки, вимахували мечами, хряпали об підлогу посудом.
Пролилася кров імператорська, тож повинна пролитися й ще чиясь!
Генріх гамував Євпраксії кров і не міг погамувати. Тоді підвівся повільно й загрозливо, став над ревищем баронів, з обличчям, набряклим від влади й погорди. Стояв мовчки, без руху, поки все втихло. Імператор сів, кивнув послам, щоб говорили, почувся голос Заубуша:
— Імператоре, я привів твоє посольство з Киева. І молодий дзвінкий голос руського дружинника:
— Посли від великого князя київського Всеволода! І не було ніякої кари, не було винних, нічого не сталося. Сприйнято належно благословення князя Всеволода, приймано дари, послам дано стільці, виказавши найвищу честь; навіть Журина, яка пробилася до імператорського столу звідкілясь, не насмілилася порушити урочистий спокій хвилини, стояла збоку, дивилася на свого сипа, все в ній билося й співало, мала б умерти від радості, але не вмирала, не крикнула, не забилася в радісному плачі, здолала в собі любов, горе й надію.
Імператор був радий нагоді відвернути увагу від того, що сталося, прийомом послів, віддався церемонії з незвичною для нього ретельністю і, сказати б, запопадливістю.
Він найперший з усіх знав, що колись має настати те, що розблисло ось тут яскравими краплями Адельгейдиної крові, відмахувався від неминучості, намагався замінити пишнотою і державними радощами ту радість, якої замінити нікому й нічим не дано. Можеш мати владу над щонайбільшою країною, але зупиняєшся безрадний перед однією людиною. Особливо болісне безсилля перед жінкою. Вона стає страшнішою за найчисленніше військо. Військо можна розбити — жінку ніколи. Мабуть, він відчував це ще змолоду, кидаючись на жінок жадібно й невситимо. Найвродливіші жони імперії дарували йому свої розкоші, але запекле змагання за владу забирало щодалі більше сил, і він зненацька відчув, що більше розполови-нюватися незмога. Настало вичерпання, доводилося зосередитися на одному. Він вибрав владу, бо вища за повноту життя й усміх жони гідність володаря. Можна б сказати так: розкоші короткочасні, гідність вічна. Тіло стало для нього мерзким і страшним, а дух, поранений владою, конав і здригався і в судомах своїх прагнув довершення чи то найтяжчого злочину, а чи найбільшої зухвалості. Творячи велике, спускаєш з припону диких коней сваволі, і вони розтрощують колісницю світу, і тоді настав пітьма, якої вже несила побороти, відкривається скриня Пандори, вилітають з неї демони руйнувань, донищують залишки життя в тобі самому. Що таке людина? Він вважав, що то прекрасна суміш звіра й бога в одній іпостасі. Бог стримує звіра, дух облагороджує тіло. Коли всі молоді звірі полишили його, Генріх не мав потреби стримувати своє тіло. Лишався бог, а що в нім для чоловіка? І ось прийшла ця юна руська княжна, і Генріхові видалося, ніби все повертається: радощі дня, смак поцілунку, голоси світу, барви життя. Ще світить йому сонце! І не треба більше виправдань перед самим собою, бо коли вимушений будеш виправдуватися ще й перед світом, тоді кінець, бо світ безжальний і не простить тобі одної невзятої жінки навіть тоді, коли ти завоював усі його кріпості, замки й святощі.