То між нагими понурими стінами замку рубано голови непокірливим, настромлювано на палі, виставлювано па сонці. Кого лякано? Веронців чи ту, що сиділа в кам'яній вежі і в розпачі дивилася на те, що відбувається на землі?
Пишні виїзди на лови, прийом послів, турніри, коні, стяги, лютні, крики. Усе під вежею, мовби навмисне дратували Євпраксію. Може, від нестерпної розпуки не витримає і кинеться з вікна вниз?
Не кидалася. У безодню кидається лише той, хто лякається безодні. А вона тепер не боялася нічого. Коли й навчило її життя чого-небудь, то це — не боятися. Хіба ж боїться чого-небудь трава, або вітер, або квітка? Євпраксію відірвано від землі, від тисняви й захватів люду, її кинуто в порожнечу, де не було опертя, де грають смертними тучі й вітер. Та чи ж відірвано? І чи дратувала б вона марно богів, намагаючись приторкнутися тім'ям до зірок, забувшії про землю?
Звикла до свого нового стану, яинула думкою й відчуттям туди, де зеленіла трава, шуміли ліси, падали роси, текла вода. Там була її сила, там була запорука тривання. Зі своєї безмежної висоти вперто розгадувала мову трави і повертала собі втрачену безпосередність життя, хай навіть досконало-нестерпного, як у неї нині. З вежі світ був видимий виразніше, він виявився набагато ширшим, барвистішим, дні були сповнені сонцем і всемогутністю зелені, яка пробивалася повсюди крізь най-міцніший камінь, зеленосонятний світ не зникав і вночі, лиш набирав інших барв, ставав щільнішим, насиче-нішим, у просторі запановувала таємничість шерехів, шелестів, дихань, поєднань, зачать, народжень, криків, стогонів, зітхань і мовчання. Наставало царювання місячного сяйва, яке все зрівнювало, зупиняло будь-який рух, вганяло в тривожний сон. Тоді крізь кошлатість тіней у різьблено-сріблястому світі долинали до Євпраксії теплі згуки трав, материнське дихання теплих туманів, од яких хотілося плакати дитячими безпричинними слізьми.
Людина створена з віри й розпачу. Коли відібрано віру, що лишається? Єппраксія щосили боролася з розпачем, сиділа коло вікна непорушне й невідривне, линула поглядом у безвість слідом за птахами, страждання поглиблювало її цікавість, помічала, збирала в своїй пам'яті все, що дарували їй очі: ріку, кам'янисту рівнину з маленькими селищами, ланцюг донебесних гір, горби білі й темні, хатини, такі низькі, що, входячи, треба пригинатися, високі дзвіииці-кампаніли, поля чергувалися з оливковими гаями, дерева зеленіли на сіро-сухих похилостях, у долинах сіяли пшеницю і ячмінь, далі — під гори густо зеленіли ліси і звідти дихало прохолодою.
З вежі, здавалося, побачиш півсвіту, її чотирикутність давала відчуття різноманітності, була мовби вказівником сторін світу: ось там Германія, там море одне, а там друге, а там десь далеко-далеко Русь. Піднята над землею, над світом, часом відчувала себе Євпраксія мало не всемогутньою, а то впадала в розпач. Бо що таке оцей камінний чотирикутник? Ніколи не думала, що світ може звузитися до таких нікчемних меж. Життя саме по собі не має цінності. Життя— це тільки свобода! Більше нічого. Ні мрії, ні вознесення, ні краса, ні насолоди, ні так зване щастя. Тільки свобода!
Краса її зосталася з нею, страждання належалося за становищем, мало не за самим народженням, волі не було. Навіть у спогадах. Тільки в напівзабутих розповідях Журини про чеберяйчиків.
А як повелися б у такій вежі чеберяйчики? Ніяк. Чеберяйчики не живуть у камені. Вони знають дерева, трави, квіти, і того для них досить.
Людина зберігає в собі дитяче впродовж усього життя. У двадцять літ ти ще наполовину дитина. Забути б про все нестерпно-тяжке, вирватися з каменю, забігти в далеку далеч, сховатися, присісти в траві, у зеленому світі, стати неземною…
Відібрано було у Євпраксії найдорожче. Гіркий досвід переслідував її вже від народження, так ніби судилося їй випробувати сутність гучно відшумілих у світі діянь не так у високих благах, як у пониженнях і злочинності. Рятувалася тільки дитинністю, лиш тим, що в найтяжчі й безнадійніші хвилини свого життя уміла побачити велич і красу світу. Навіть у цій страшній вежі не зламалася, билася об відчай, як об твердий жорстокий камінь, а тоді зітхала в радісному розчуленні: який прекрасний світ! Ранки, вмиті росою, пташині перельоти, молоді вітри з гір, вітри сухі до дзвеніння і вітри вологі з запахом дикого звіра. Вона вивчила шляхи вітрів, дала кожному вітрові наймення, не маючи дітей, називала вітри, бо вони були для неї мов живі, близькі істоти.
Вона любила спати, зіщулившись. Стуляла долоні, так ніби тримала там пташку, і затискувала їх між колінами: щоб пташка не випурхнула.
Вежа вся жила в лоскоті пташиних крил. Вночі безшелесно шугали сови, ранками над вікнами-прозирками, ніби виграючи на дитячу дудочку, жирували якісь незнані Євпраксії пташки, іноді ворон виникав нізвідки і важко висів на розпростаних крилах над вежею, так ніби ждав чиєїсь смерті. Опівночі у Вероні виспівували сонні півні, а вже з самого досвітку тиша змінювалася таким пташиним щебетом, ніби то виспівувало саме небо. Висвистували дрозди, ластівки, синьо зблискуючи перед очима, розсипали свою скоромовку, зозуля прилітала і плакала в кам'яній невидимості над чиїмись змарнованими літами…
День починався і кінчався. Передвечірні тіні злодійкувато прошмигували в долину, а тоді краяли її з катівською жорстокістю, ковтали рештки світла, наповнювали долину каламуттю. А на небі над горами клекотіли вогні, мовби перед кінцем світу, а тоді вмить умирало сонце, і небо ставало чорне, як пекло, і зорі на ньому горіли мертво й насмішкувато, лежали коло самого вікна вежі — простягни руку і доторкнешся.
Доторкнешся — не доторкнешся. Євпраксія непорушне сиділа коло вікна. За день могла нічого не взяти в рот. Або покришити трохи хліба, запити водою. Вільтруд плакала: “Ваша величність, на мене впаде смертний гріх за вас. Благаю вас, з'їжте хоч трохи”. Увечері вона запалювала товсту свічу, нечутпо входячи до помешкання ув'язненої імператриці — просторе, високе, аж до верха вежі, десь у мороці під стелею, мов летючі дияволи, ховаються кажани, коло стіни грубо складена з кам'яних валунів закіптюжена піч, ложе, підставка для книг, дві скрині для одягу, кілька лавок, поставець для посуду. Багато чи мало? Як для кого. Досить для звичайного побуту, але замало для людського життя. Бо все тут нагадує про неволю, а найбільше — сама імператриця, що днями непоруш-но сидить коло вікна, жадібно вхлинаючи поглядом довколишній світ.
— Ваша величність, може, вам щось треба.
— Спасибі, Вільтруд, нічого.
— Все для вас зроблю, ваша величність. Аби лиш ви…
— Не турбуйся, моя дитино, усе гаразд.
Сиділа коло вікна заклякло, закам'яніло. Тугий чорний шовк стомлено обпинав її коліна. На високій білій шиї кривавилося намисто з великих рубінів. Руки з гарними довгими пальцями мертво лежали на колінах. Хоч і в неволі, а все ж імператриця. Вільтруд падала на коліна. Влада має дію таємничо-незбагненну.
— Коли що треба, ваша величність, я внизу. Лиш гукніть мене…
Євпраксія боліспо всміхалася. “Ваша величність”, “Дитино моя”… Ніби не була вона й сама так само молода, так само дитина, як Вільтруд! Молода, мов трава, що виросла за ніч, мов перший весняний листок, мов блискавиця в грозу. Молодість — це блискавиця, непередаване сяяння, блиск, свіжість — така вузенька смужечка, а видається ширшою і глибшою за все суще.
У грозу тут дзвонили на всіх кампанілах. Чи нагадували про обачність, попереджали про небезпеку, чи радувалися громовим дощам? Дзвони розлунювалися на далекі далечі, вони нагадували плач, зойки, у них чулися немічність, кволість, безнадія. Вгадувався в тих дзвонах сум по заблуканих подорожніх, заблуканих у житті, страчених, спалених блискавицями життя, забитих громами нещасть.
Блискавиці гострі, як гнів, трипалі, п'ятипалі, колючо-гіллясті розтинали хмари, мережили старе небо своєю чистістю, молодістю, грім гримів обвалами любові, земля здригалася, мов жінка в обіймах. Розколювався світ, крізь лихоманкову ламанину блискавиць прозирало щось таке первісно-чисте, як невинність, навіки втрачена людьми. О, коли бодай одна блискавка вдарила б сюди і розсипала на порох цю вежу! Злетіти б у небо вогняним стовпом, розсіятися зоряним пихом, стати світлистим туманом, ніжним і серпанково-прозорим! Ось де щастя, ось де порятунок від понурої щоденності неволі…